автор: Мирослава Ільтьо
Що сказав би Мел Гібсон, якби йому довелося знімати заснований на реальних подіях фільм про Михайла Ротара — морського піхотинця з невеликого містечка Апостолове на Дніпропетровщині, який з полону повернувся вагою 43 кілограми (а до того мав 89 кг)?
Якщо гібсонівський герой із військової драми “З міркувань совісті” вражає жертовністю і талантом рятувати людські життя, то реальний український хлопчина із досвідом семи років війни та дев’яти місяців — полону в російських катівнях змушує затамувати дихання. Ось це військова драма, зворушливості та героїчності якої позаздрили б голлівудські сценаристи. І це найреальніше життя одного із захисників “Азовсталі”.
Михайло Ротар
Перш ніж історія хлопця утворилася в цілісний калейдоскоп свідчень пережитого, з Михайлом зустрічаємося двічі.
У березні в Києві Ротар тільки ділився наміром повернутися до лав ЗСУ. Після нашої зустрічі на диктофоні залишився запис інтерв’ю тривалістю понад десять годин. Минулого тижня зустрілися в Миколаєві — хлопець повернувся у стрій рідної 36-ї бригади морської піхоти.
Хлопцеві лише 25. Із них сім — у війську.
Медичну комісію за один день допомогла пройти мама. Жінка працювала в реєстратурі клініки, де Михайло проходив огляд. Головна лікарка, ставлячи штамп, не приховувала здивування, що такий юний хлопець йде на контракт, а мама сприяє. Тоді вже здивування не приховувала мама. Та заперечити не могла — Михайло втілював мрію.
Михайло Ротар, 2018 рік. Перша ротація на посаді розвідника-кулеметника
Спершу тренувався у “Десні”, там отримав кваліфікацію навідника БМП-2 та механіка водія. Далі — 36-та бригада морської піхоти з ППД в Миколаєві. Довго там не затримався, за два місяці уже виїхав тримати оборону на напрямку Новоазовськ—Широкине, на схід від Маріуполя.
Повномасштабне вторгнення застало Михайла під селом Водяне. Ще за тиждень до 24 лютого їхні позиції почали активно обстрілювати артилерією, вчиняли перші спроби проривів. Відбувалися контактні бої, утім протиснути лінію оборони на півдні Донеччини ворогу не вдалося.
Михайло Ротар, 2019 рік. У селі Водяне на півдні Донеччини
Та вже на початку повномасштабного вторгнення почала працювати ворожа авіація, поїхали танки. Бої точилися в полях. Командир наказав зайняти кругову оборону. Так почалася Михайлова маріупольська історія.
“Прорватися на завод намагалися щодня. Рвалися через паркан, через КПП, заїжджав танчик — і виїжджав. Не бачили наших постів, заходили, а ми їх раз-по-раз розстрілювали. Свою піхоту вони клали безбожно.
Переміщення по самому заводу повністю контролювалося ворожими дронами. Якщо помітили — моментально прилітало щось тяжке.
Між заводом Ілліча та “Азовсталлю” був маленький прострілюваний коридор. Зайняли кругову оборону і так трималися. З одного боку були нацгвардійці, з іншого — нацгвардійці, погранці й азовці, а ще з одного — корпус морської піхоти, який тримав кругову оборону із частиною Нацгвардії”, — розповідає Михайло.
Напрямок Волонтерівки був відповідальністю другої роти. Хлопці зазнали великих втрат — проривалися кілька ворожих танків з піхотою. Наші відбилися, але рота знекровилася. Командир “Чача” попросив хлопців зголоситися в резерви й на заміну. Михайло та його товариш “Дід” погодилися й пішли під їхнє командування — заступали на позиції, приймали бої.
Одного разу сталася прикра ситуація: один із підрозділів відійшов і не сказав, що фланг відкритий. В той момент ворожа авіація влучила в штаб. Комунікація між підрозділами зникла. Командир роти особисто під’їжджав на дуже коротку відстань з танками, щоб достукатися до підлеглих, аби ті згуртувалися і відійшли до певної точки.
Михайло згадує виразні кадри того дня: “Я розумів, що ми в оточенні. Між вулицями проходила «чорна одіжонка» — ми так називали російську “спецуру”.
“ДНРівці” були першою хвилею, яку розбивали. Так би мовити, ціною їхніх життів ворог вів розвідку боєм, діставав інформацію. Вони постійно відправляли свої “непотрібні” резерви, щоб промацувати наші слабкі місця в обороні.
А коли вже російська “спецура” в чорному заходила, це відбувалося за сильної підтримки артилерії та авіації. І вже вони продавлювали українські фланги.
Михайло Ротар у Маріуполі, 2022
“У якомусь місці нас продавили — і ворог вже заходив на вулицю. Був контакт вже із сусіднього дому. Перестрілювалися, перекидалися гранатами, кричали одні на одних.
Якщо вночі все було добре зрозуміло, хто де, то на ранок вже не ясно, доходило до перестрілки між своїми. Підари вже могли бити нам у спину.
Командир розпорядився висуватися на головну дорогу, відхід за залізницю, під міст. Від нас це кілометрів шість по трасі прямого сполучення.
Ворог зрозумів, що ми відступаємо ротою, нас засікли й відпрацьовували танками, мінометами, накривали градами — і це все з трьох напрямків. Ми продовжували відходити.
І в таких обставинах сталася трагедія. Водію на «Козаку» вдалося прорватися через обстріл, через клубок диму до нас. Ми в першу чергу подали знаки, що свої. Але вогонь із «Козака» це не зупинило.
Я ще думав, він стріляє в «Шкоду», що перебувала на декілька вулиць вище, бо там засідав ворог, який коригував звідти вогонь. Я думав, що кілька пострілів просто пройшлося біля мене, не зрозумів, чому саме так. Ми перебігли через дорогу, навідник одразу вистрелив у хлопців, які були попереду мене. Двоє із трьох одразу загинули, а Сашку Пікуля дуже важко поранив. Першою чергою підстрелив одну руку, а наступними намагався добивати, як ворога, — і відстрелив другу руку.
Я почав кричати у радійку командиру, що «Козак» веде вогонь по своїх, дайте команду не стріляти, бо покладе всю піхоту! Після чого побачив, як водій просто стягнув кулеметника.
Підбігли до хлопців, на двох тілах живого місця не залишилося. А Сашку Пікуля вдалося врятувати. Турнікети, уколи, завантажили в машину.
За хвилину після від’їзду машини з пораненими, нас накрив мінометний вогонь. Клубок пилюки, іскри, темрява, противний писк у вухах. Врятувало те, що на мені були активні навушники.
Почав приходити в себе й збагнув: лютий писк у вухах означає — я ще живий. Та розумів — зачепило. Перевірив, чи всі ноги на місці. Відчув, що ні підняти, ні поворухнути не можу — пошкодження нервів. І одна нога кровоточить. Бачу, як навколо мене падають снаряди, але я їх не чую. Контузія.
До мене підбіг один із прикордонників. Захеканий маленький хлопчина вагою зо 50 кіло. Повністю укомплектований, із купою магазинів, зброєю. Себе не чую, що кричу йому, махаю руками, щоб не діставав турнікет, а одразу відтягував. Міномет працював, навколо все падало, на місці ні хвилини лишатися не можна було.
Він мене протягнув по асфальту метрів зо два, і я зрозумів, що вже дупа горить, ми б так довго не змогли обоє. Показую, мовляв, підійми. Стаю на здорову ногу і, накульгуючи, починаю бігти, спираючись на ствол свого автомата.
Сяк-так забрався, сів на сходинку, а дверима затулився, мов щитом. Довкола літають уламки, тож я вже дійсно злякався, що повідриваю ноги. Летіло все: осколки, каміння, земля. Каски не було, обличчя в крові. З ями в яму підкидало. Три з чотирьох колес пробили. Замість звичних восьми людей екіпажу, в автівку втрамбувалося усі двадцятеро. І я отак скраєчку ще теліпаюсь.
На заводі Ілліча медики вхопили попід руки, розрізали штани, роздягнули. Я ще образився, бо хороші ж були штани! В медичці зліва від мене лежав поранений з осколковими ніг та рук, а справа — Пікуль із відірваними руками. Всю дорогу його кисть била мене по обличчю — теліпалася. Саме в той момент відчув спокусу життя, коли зіграв зі смертю один на один — і ледве не програв.
Увесь цей час падали касети, летіли шматки асфальту, машину з боку в бік кидало, запах пролитого палива в клубках темряви з іскрами — в цей момент життя пролетіло перед очима. Молився, щоб ракета або той міномет — не в машину. Один постріл — і понад двадцять життів згасне. Одне з яких — твоє. Танк, артилерія і піхота — по нас працюють всі. Вириваємося. Потрішки спадає адреналін. Починаю гаснути — увесь цей час стікав кров’ю.
Аптечка за спиною, спереду все в магазинах. Турнікет дістати не вдається. Кричу всередину машини, щоб кинули турнікет. Один із товаришів з другої роти кричить: «Якщо зараз Мишку хтось не дасть турнікет, я стрілятиму по вас!». Турнікет долетів мені в руки. Затягнув самотужки. Машину теліпає. З тієї точки вирвалися, проїжджаємо повз місцевих: хтось плаче, хтось сміється, хтось хитає головою. В’їжджаємо на Ілліча.
Привезли нас в госпіталь до нацгвардійців, а за тим — на бункер. Там познайомився з Пташкою. Латала мене. Там впевнився, що татуювання на нозі, на щастя, вціліло без пошкоджень.
Чи не найбільша помилка медиків — забрати зброю і бронежилет. Наступні кілька днів я був без захисту.
Зустрічаю Чачу, передаю інформацію, що спрацював по своїм, щоб покарали навідника, тому що це не є нормальним, з його вини загинуло двоє і третій у важкому стані”, — розповідає Ротар.
Михайло зумів вирватися зі смертельних лещат й витягнути з собою розстріляного Олександра Пікуля. У правій нозі хлопця — чималенький уламок, ліву дотепер лікує, уламок під оком залишив на пам’ять про день, коли життя тріумфувало над смертю.
12 квітня командир скерував прориватися в напрямку Запоріжжя, а хто хотів — міг залишатися в Маріуполі й прямувати на “Азовсталь”.
Перший прорив на Запоріжжя в ніч з 12-го на 13 квітня не вдався. Колону, яка вирушила першою, окупанти розбили “градами”. Звідти на завод Ілліча повернулася одна машина.
Михайло Ротар із побратимом на території “Азовсталі” в Маріуполі, 2022
Наступної ночі повторна спроба тією самою єдиною дорогою на Запоріжжя, теж не увінчалася успіхом. Ворог посилив гарнізон і контролював дорогу ще більшою кількістю танків. Одиниці дивом прорвалися, решта потрапили в полон або загинули.
Залишки батальйону іншою колоною тримали курс на “Азовсталь”. Михайло в їхньому числі.
Читайте також:
Комбриг 36-ї бригади морської піхоти Баранюк із Маріуполя потрапив у полон живим, є відео
Всіх поранених завантажили, але водії не знали, куди їхати — потрібен був супровід. Курили, дивлячись на ангари, у які прилітало, що тільки можна, а всі поранені в кузові машини чекали, доки вже прилетить усе. Нарешті рушили, але не надовго — машина потрапила в здоровенну вирву від авіабомби. Продовжити рух не могли.
“Я попросив наших медиків, щоб підчепили й витягнули. Ті запитали у командування, а зверху їм сказали, що за нами вишлють машину. Колона рушила. Ми лишилися. З третьої ночі до шостої ранку чекали на ту машину. На світанку вже було зрозуміло: за нами ніхто не приїде. Нас просто кинули”, — в словах хлопця струменить впевненість.
Морпіхи знайшли покинутий бронеавтомобіль “Козак”, там була супутникова система зв’язку “Либідь”. По ній вийшли на зв’язок, запитали про обіцяну допомогу, на що їм відповіли — машини не буде.
“В ангарі є машини, беріть, яку захоче, чіпляйте білі прапорці й прямуйте на Запоріжжя. Здавайтесь в полон або проривайтесь. З «Азовсталі» за вами повертатися ніхто не буде”, — ці слова сказав один із командирів.
Після цих слів Михайло запропонував усією машиною спуститися до покинутого бункера розвідроти, перечекати до ночі, а за темряви прориватися на “Азовсталь”. Машин не було. З одного берега на інший 5-7 кілометрів нести важких поранених, але це бодай надія на порятунок. Залишитися — помирати повільно і в муках. Водій залишився в машині біля радійки. І не дарма. Медики бригади вийшли на зв’язок і сказали, що виїжджають, щоб готувалися. Всі здивувалися, але повірили.
За залишенцями приїхали двоє побратимів — “Ром” та “Палич” на машинах “Богдан” і “Хаммер”. “Фольксваген” знайшли на місці.
Посеред білого дня прориватися з медиками зголосилися й десятеро бійців ДШР, яких обіцяли забрати, але не повернулися за ними. Їх теж забрали з собою. Усього оборонців, які останніми покидали розбомблений завод Ілліча, було тридцять. Серед них Михайло Діанов, Кот, Бізон, Пташка.
Михайло Ротар із Катериною Поліщук “Пташкою”
Тяжко поранених — дванадцятеро. Посеред білого дня через позиції противника вдалося прорватися на машинах із ворожою символікою, якою завчасно була розписана вся техніка.
“Хаммер” із бійцями ДШР, за кермом якого був “Палич”, замикав колону. На самому під’їзді до “Азовсталі” машина перекинулася. Водій не впорався із керуванням і машину просто знесло на бік.
За п’ять хвилин до цього “Фольксваген” в‘їхав у задній бампер “Козака” і пошкодив мотор. Бійцям із “Фольксвагена” довелося втиснутися з екіпажем “Козака”.
Усі пасажири, серед яких, на щастя, були лише легкі “трьохсоті”, перебігли через дорогу і заховалися в будинку. По радійці сповістили, що перевернулися.
Машини були битком завантаженими, тож спершу водій висадив усіх на заводі, а згодом з Михайлом повернувся за побратимами. Хлопцям по рації ті сповістити, щоб не квапилися до них — ворог біля машини, намагається забрати. Потрібно було перечекати.
Михайло запропонував прийняти бій, але побратими цю ідею не підтримали. Вирішили поїхати пізніше без зайвого шуму.
За годину машину окупанти вивезли на буксирі. Ближче обіду хлопці нарешті покинули місце пригоди. Обідали вже на “Азовсталі”.
На завод заїхали 15 квітня. Не встигли розміститися, як перша тривога підйому — ворог пройшов. Доволі глибоко зайшов. Піднімалися по тривозі усі, зокрема поранені. Кілька ворожих БТРів та “бех” прорвалися на територію “Азовсталі”.
Завод “Азовсталь” у Маріуполі після боїв. Фото: Reuters
Супротивника змогли витиснути. Закріпили кордон. Але за тим почалося пекло: ворог зрозумів, що є надто багато місць, де можна зробити засідки.
“Завод нагадував за своєю архітектурою старовинне місто. Там були і квартири, і будинки, і маленькі поселення, і сам величезний завод, де можна було спиратися й вести вогонь, були терикони, на яких ми могли просто сидіти, і все таке інше і ворог затявся все це стерти під нуль», — пригадує Михайло.
Обстрілювали з четвертої ранку, з сьомої до восьмої брали собі перерву на сніданок, о пів на дев’яту з південного боку вони відпочивали, то в них був час цигарок, а з десятої знову обстріли до обіду від маленького підствольного й до мінометів. Завершували бенкетувати з авіації й кораблів з моря. Вирви в людський зріст. Скидали настільки великий тоннаж, що пробивали три поверхи й підривали все, що могли. Шквальний вогонь вівся з усього на світі цілодобово.
Поранення Ротара завадило йому вбивати ворога — натомість рятував життя побратимів.
Зробили стіл медичної допомоги для морської піхоти у підвалі на три поверхи донизу.
Щоденно двоє-троє “трьохсотих” прибувало чи то з опіками, чи з осколковими, крім них приходили поранені на перев‘язки. Одному пораненому понад дві години пінцетом діставав камінці від потилиці і до п’ят. Після влучання танка залишився цілий, але все тіло було, мов решето.
Інший захисник постраждав від сильних опіків. На руках та обличчі не було живого місця. У підвал, де він перебував, влучив російський “Шмель”.
Михайло Ротар із Катериною Поліщук “Пташкою”
“Найскладніше було відірвати цю обгорілу тканину і не завдати йому додаткового болю. За тиждень кропіткої роботи з його обличчям, перев‘язками, очищенням вдалося досягнути загоєння. Пощастило, були загоюючі мазі. Руки теж обгоріли, та за тиждень уже міг тримати ложку. До того його годував побратим, який мав поранення ніг.
Я пізніше побачив його в Оленівці — рудого 22-річного хлопця з пошрамованим обличчям. Посміялися, як мені доводилося віддирати з його шкірою балаклаву й перчатки, а ось красень навіть брови відростив!” — згадує Ротар.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
Михайло виходив насамкінець, допомагаючи пораненим, виносив важких.
“До мосту, точки, де повинні здатися, йти було кілометрів два—два з половиною. Перед мостом зустрічав представник України з ГУР чи СБУ, інструктував, що маємо робити. Всю дорогу вимиті-вибриті у гарненькій формі заряджені “вагнерівці” — зустрічали з усмішкою. Поки ми здавали свою зброю, вони травили байки і люто сміялися. Уже на мості чекала неймовірна кількість російських військових. Журналісти й оператори провокували на розмову. Розказували, ніби Луганськ, Донецьк, Херсон росіяни вже забрали, стоять під Києвом. Але завдяки “Азову” ми володіли інформацією про поточну ситуацію, про те, від Києва росіян вигнали, під Донецьком і Луганськом давлять, і лише з Херсоном тоді була біда.
Командири попередили, щоб не велися на провокації. Познімали шеврони, наліпки, щоб їх не здирали росіяни й не палили на наших очах”, — розповідає Михайло.
“Ви хохлятіна, ви під*ри, знайте своє місце, ми вас усіх схоронимо, ще не одна сотня потрапить у полон, ми переможемо вас!” — вигукував ворог до беззбройних захисників «Азовсталі».
“ДНРівці” знімали з оборонців усе, що можна було зняти: обручки, годинники, кепки — і одягали на себе.
“Бурят усю дорогу нахвалював родючу українську землю. Мовляв, треба ж було садити й копати, а не у війноньку встрявати. Я його спитав, чому не прийшов без зброї, не купив клаптик землі й не почав мирно господарювати. На що він, як настінний брехунець, монотонно забурмотів, що спершу нас треба звільнити — і от він прийшов заподіяти таке добро!”
Зустрічали в Оленівці російська служба виконання покарань (ФСИН), ФСБ та спецназ. Добротно екіпіровані, в шоломах, бронежилетах, із кийками. Завели до бараків, наказали зняти рюкзаки і подіставати увесь вміст. А за тим — роздягнутися і голяка поприсідати.
За Михайлові татуювання, яких двадцять п’ять по всьому тілу, хлопець удостоївся звання “нациста”.
Таких же “нацистів” з “Азовсталі”, як Михайло, в оленівських бараках розмістили 2800. За доброю совєцькою традицією неугодних мордували голодом.
“Прикорму піврічним дітям дають більше, ніж ті порції для здорових чоловіків. Не певен, що в Україні є такого розміру миски — 200-грамова, а в ній — на палець їжі. Водичка, в якій плаває шматочок картоплі, каша, в якій варилася риба нечищена, з хребтами, кістками, з усіма нутрощами — без масла, без солі, без нічого.
П’ять ложок — ти поїв. А з’їсти мав за декілька секунд, повернутися у стрій, бо відводили назад. Хвилина на вечерю для сімсот людей.
У їдальні стояло десять столів. За один стіл сідало шістнадцятеро. Поїли, підвелися, чекаємо, поки всі поїдять. Усі сімсот.
Увесь барак був розділений на дві групи — перший та другий поверх. Менше п’яти хвилин вистачало понад трьомстам полоненим на прийом їжі.
Українські полонені в Оленівці. Кадр відео
Нестача їжі, води, антисанітарія і понад усе — гостра нестача медикаментів. Полоненим пораненим годі було сподіватися на належну медичну допомогу. Були без рук, без ніг, були з інсультами. Медики, які потрапили до полону із заводу Ілліча, були приєднані до медичної служби, і ось вони допомагали. Однак засобів толком не було. Якісь залишки мазі розкажуть по всьому зболеному тілі — і одужуй. Активованого вугілля 70-кілограмовій людині — одна таблетка”, — згадує Ротар.
У бараці, розрахованому на 200 людей, понад тиждень утримували понад 750 бранців. Згодом сортували й розвозили до інших тюрем на території Оленівки, там були дисциплінарні ізолятори та п’ять бараків.
В Оленівці Михайло підписався на роботи за територією тюрми. Хлопець був різноробочим — допомагав їхньому штабу будувати літню кухню, колов дрова, переносив харчі. Особливо працьовитим давали трохи більше їжі, інколи курцям давали цигарки.
Наглядачі контролювали розпорядок, перераховували полонених, залучених до робіт. Їм потрібна була допомога, самі нічого не хотіли робити.
Михайлу трапилася зміна, яка була проти війни. Критикували Путіна за його дії. Це були в основному чеченці.
Українські полонені в Оленівці. Кадр відео
Якось один із них пригостив яблуками і почав доволі відвертий діалог. Сказав, що не мають поваги до тих росіян, які гноблять полонених. Ба більше, зізнався, що підтримує українців, бо добре пам’ятає і першу, і другу російсько-чеченські війни.
“Це реально були ті чечени, які згадують свою кров, пам’ятають свою історію, поважають рідну культуру, свою історію. Згадували, як під час війни й після доводилося добувати їжу. Розповідали про розруху і виснажливу відбудову. Мовляв, розуміють, що їхня влада продана, а все, що контролює Росія, — продажне”, — ділиться Михайло.
Тоді хлопець зрозумів, що з цим наглядачем можна розмовляти.
Один із російських підполковників теж виявився “проукраїнським”.
Навчався в Одесі, безліч разів до 2014-го бував у Криму. Але його родина в Росії, переїхати кудись не може, а в тюрмі просто відсиджується, аби дотягнути до пенсії і щоб не їхати в жодному разі на фронт. Як виявилося пізніше, увесь його особливий склад теж був проти цієї війни, але поголовно боялися самої російської влади.
“Я увійшов їм в довіру аж так, що відкрито залишали телефони слухати радіо, музику. Інколи давали дивитися новини. До України справді мали пієтет — на підтвердження пригощали борщем. Це був жахливий борщ — блідий і прісний. Я їй не казав повністю рецепту, ну, бо ця страва не для них, попри все”, — Михайло постає в амплуа хранителя національних таємниць смачного борщу. Сміємося.
Читайте також:
Дві колонії за дев’ять місяців, пачка цигарок за $100: історія полону 20-річного строковика НГУ Данила Чеботарьова
Хлопці від таких дружніх наглядачів дізнавалися всіляку інформацію: що відбувається по обмінах, що на той момент по територіях.
“Був момент, коли я думав, хоч би не отримати по потилиці, бо був надто прямолінійним у висловлюваннях. Той показав мені на карті відрізок фронту, де були російські війська, і там було очевидно: наші їх просто взяли в лещата — залишилася одна траса. Сказав йому, там просто по замірках менше восьми кілометрів, а це вже ділянка для ураження прямої цілі. Це — дорога смерті. Якщо за два-три дні ваші там залишаться — земля їм на стулені очі..
Тоді він клікнув вперед, а там вже видно: територія повернулася під контроль наших Збройних сил. Росіян розбили, а хто уцілів — відступили”, — згадує морпіх.
“Ти правий. Україна наступає”, — відповів йому ворожий наглядач.
Михайло декого навчив українських слів. Називали його Мишко — не Міхаїл.
Але це був виняток. Людей там майже не було, потвори з людським обличчя влаштували катівню. Двох катів усі знали на ім’я — це були корінні донеччани Юра і Кірюша.
Тих, до кого у росіян були якісь підозри або тату не сподобалось — їх відправляли в ДІЗО — дисциплінарний ізолятор.
“Один хлопець мав татуювання, багато слов’янських рун та на руці “тоттенкопф“. Поки його вели, били всю дорогу. Збивали з ніг, ставили до стінки і далі продовжували гатити пеерами. Крім криків і стогонів, я не чув нічого. Його лупцювало чи то п’ятеро, чи то шестеро озвірілих тюремщиків.
Якщо реально в чомусь винен — виб’ють всю душу. Забивали до смерті. Після якогось допиту хлопця винесли на ношах мертвим – сказали, нібито покінчив з життям”, — розповідає Михайло.
Одного із командирів, чи то капітана, чи майора примушували надягати сукню і прибирати ту зону, де регулярно лупцювати бранців. Чоловік мусив вимивати підлогу і прибирати зуби і фекалії.
Самому Михайлу один раз довелося побувати в ДІЗО. На щастя, не на допиті. Заносив матраци, подушки, ковдри для дівчат. Холодало, тож росіяни подбали про зручності. У цьому жесті турботи надлишок цинізму, однак дівчат, каже Михайло, не били. На допити водили, але фізично не знущалися.
Спершу силами полонених зачистили склади, зробили спальні місця, аргументуючи тим, що в бараках не залишилося місць для нових полонених, яких от-от мали привезти.
Однак одного дня туди завели “азовців”. А за дві доби, у ніч з 28-го на 29 липня пролунали гучні вибухи.
“ДНРівці” стріляли навколо самої території часто, тож полонені, звиклі до звуків, не звернули уваги. Та вже о восьмій ранку фсінавці шукали добробольців діставати тіла “фашистів” і “ваших азовчиків”. Михайло зголосився одразу. Окрім Михайла, зголосилося ще тринадцять добровольців.
Cкріншот відео з колонії №120 в Оленівці після вибуху й пожежі
Михайло пригадує: “Коли підійшли до місця, побачили кривавий асфальт, бинти, ампули, шприци. Чотири тіла, накриті простирадлом, під парканом. Ми мали прибрати все, що лежало на дорозі. До нас підвели одного з “азовців” — “Равлика”. Він повинен був опізнати ті тіла. Після опізнання його повели до бараку. Мене ж з Вовчиком відправили прибрати розбите скло на контрольно-пропускну точку тюрми”.
У той момент Михайло з побратимом стали свідками постановочної вистави для російських журналістів, які разом із “ДНРівцями” заносили уламки зброї — хвостовики, інші шматки заліза.
Вони розклали бойовий реквізит на сходах, і на камеру журналісти розповідали, що це залишки зброї, якої немає на теренах колишнього союзу.
Коли росіяни побачили полонених, одразу хлопців звеліли відвести, аби не спостерігали за їхньою роботою. Контролюючий повів Михайла та Володимира до барака.
Величезні металеві вхідні двері до бараку зо три метри у висоту, як у величезних амбарах, крізь які проїжджають автівки, були вирваними з бетону, в який вмонтовані. Лежали вивернуті з отим шматком бетону назовні.
“Я зрозумів одразу, прилетіло з окупованої території, бо за траєкторією можна було вирахувати, звідки залетів снаряд, який потрапив саме в ту точку і вирвав ті двері. Жахлива постановка від “ДНРівців”. Коли ж потрапили всередину, побачив згарище і безліч чорних пакетів.
Читайте також:
Рік теракту в Оленівці. МІПЛ презентувала реконструкцію масового вбивства “азовців”
Закарбувався в пам’яті момент, коли заходив у середину і побачив загиблого, який, сидячи на стільці, тримав витягнуті вперед руки, що звисали на залишках якоїсь тканини тіла. У нього було повністю вигоріле обличчя — лише череп.
Сидів “ДНРівський” судмедексперт — великий жирний хряк, обвішаний золотом. Він дивився на тіло, і такий: «Тут осколкове поранення голови — помер від травм голови». А тіла не було — згорівша заживо людина, перетворена на горстку праху. А він сидів і записував справки про причину смерті”, — згадує Ротар.
Підірваний барак в Оленівці
Загиблих, яких довелося спакувати до чорних пакетів, було чи то 53, чи то 54. З них максимум шість-сім тіл, яких можна було опізнати. Дехто з добровольців не зміг до кінця допрацювати. Багатьох ставало зле після дня, проведеного в приміщенні із трупними газами.
“Ти береш тіло, а воно репається, і нутрощі, сік, жири — усе витікає, натомість ота оболонка, яка колись була тілом, розсипається в руках.
По шматках хлопців витягував, складали на носилки й виносили. Ми намагалися серед металу знайти жетони, хоча б щось знаходили в передавали, аби ідентифікувати загиблого.
Ми пропахли цим запахом, пропахли гаром. Я три дні не міг відмитися від від запаху горілої людини”, — Михайло незворушно править розповідь, а моє серце скимлить і на руках повиступали сироти.
Михайлу вдалося поспілкуватися з одним із командирів роти “азовців” із позивним “Равлик”. Його привели опізнавати тіла, і він потайки зумів показати дещицю того, що з ними роблять на ДІЗО.
“Він зняв берці, припідняв трішки штани, і я побачив, наскільки фіолетові та зелені у нього ноги. Він попросив, щоб я передав повідомлення до їхніх бараків, що його катують, і він каже те, що кажуть йому росіяни. Бере на себе всі вісяки, які вони там нашивають, і його чекає багата справа.
На щастя, командир Равлик наразі звільнений із полону.
Через два тижні після теракту катів Юру і Кірюшу зняли, усю “ДНРівську” владу в тюрмі змінили.
Шестеро полонених, серед яких був Михайло, на території колонії закопували яму між ДІЗО та їдальнею. У них прилетіла касета.
“Ми якраз були на вулиці, як над нами почало щось летіти, вибухати. Посипалося. П’ятеро поранених в одну мить. Двоє з яких загинули. Напередодні наші Хімарси розбили ворожу колону на трасі з Донецька до Маріуполя. Купа російських гелікоптерів вивозила поранених, збирали трупи, машини ганяли, місцева влада розводила руками над звалищем спаленої техніки. Ті не забарилися із відповіддю на голови бранців.
Хлопці стояли купкою, курили цигарки. Я стояв за ямою, спілкувався з Вовчиком. Перед тим, як почув хлопок, я крикнув всім лягати! Вовчик ліг на бугрі, я — за бугром. А цей шмат влетів прямісінько в хлопців. Усі четверо попадали”, — пригадує той день Михайло.
Територія колонії в Оленівці, знята з супутника
Хлопцю пощастило — отримав кілька осколкових. Витягнув товариша Вовчика, у хлопця було поранення в голову та кілька осколкових, один з яких перебив біцепс на руці. Відтягнув побратима у безпечну зону. Далі — побіг на крик. Одному із його побратимів із 36-ї бригади перебило ногу.
Михайло пригадує: “Тягну його, а він падає. Не можу зрозуміти, чому. Перебиту ногу помітив не одразу. Схватив саме за ту частину, де у нього була ціла нога, а треба було там, де відірвано”.
Побіг за підмогою. За лічені секунди розірвав простинь на потрібні клаптики, канцелярськими ножицями розрізав одяг, затягнув ноги. Витягнув хлопця до приміщення, там йому заходилися надавати допомогу інші полонені.
“Трьох інших поранених самотужки перетягував. Одному молодому офіцеру-нацгвардійцю відірвало обидві ноги і вирвало шматок м’яса з руки, один із осколків потрапив в грудну клітину, ще один — у живіт. Перев’язав руку, на місці залишилася, просто з вирваним м’ясом. А от із відірваною ногою довелося дуже сильно повозитися. Перерізав штанину канцелярським ножем, аби дістати ногу, щоб не пошкодити її ше більше, не зрушити кістки, які могли бути цілими. Усе це доводилося робити швидко.
Хлопці почали сиріти, були в стані шоку і втратили дуже багато крові”, — Михайло пригадує усе в деталях.
Підбігли медики, теж полонені. Ротар відзвітував, що і як зробив. У них там були якісь аптечки. Взялися за роботу. Сказали, що добре впорався.
Морячку поставили інкубаційну голку. Час спливав. Кров підіймалася в легенях. “ДНРівці” звеліли чекати, поки не приїде з Донецька супроводжуюча колона медикам. Чекали понад дві години. Хлопець сирів на очах у передсмертних конвульсіях. До медичного пункту пораненого не довезли. Помер дорогою.
Ще один загиблий того дня —молодий прикордонник Дмитро Кіяненко. Він помер на місці.
Полонений, який займався розсилкою смс, написаних на папірцях, рідним полонених побратимів, не зміг стримати сліз.
Найважче було читати повідомлення Кіяненка, яке той підготував.
В листі Дмитро просив дружину фіксувати на фото та відео кожен день їхнього малюка, щоб коли він повернеться, міг все це подивитися — усе, що пропустив. Просив, щоб батько подарував його братові подарунок і вибачився від його імені, що не зміг привітати особисто з днем народження.
Написав дружині, як сильно її кохає. І запевнив, що скоро буде вдома, скоро її пригорне.
“Троє хлопців сиділи в одній кімнаті, кожен заливався слізьми. Ми потім намагалися цей лист зберегти та відправити додому — дружині”, — голос Михайла чи не вперше за всю розмову вихлюпує розпач.
Того дня осколок залетів Михайлові у шию. Витягнув собі сам.
Якби ж так можна було повитягати осколки зі зболеного серця після втрати стількох побратимів.
За тиждень після обстрілу полонених почали екстренно вивозити з території тюрми. Після п’яти місяців утримання в Оленівці Михайла етапували до СІЗО у Волгограді, що в Росії.
Прохід до приміщення – це коридор побиття й приниження протяжністю 15 метрів. Новоприбулих “вітали” кулаками, ногами, кийками й електрошокерами. Цю “дистанцію з перешкодами” потрібно було пробігти.
Михайло пригадує: “Спіткнувся, протаранив їхніх ряд, один із тих виродків мене підняв і потягнув за шкібарки. Разів зо п’ять отримав по ребрах ногами, поки мене волочили”.
Михайла затягнули до купи інших хлопців, яких так само, повалених з ніг, протягнули — добігти не міг ніхто. Бо не знали, куди бігти, хто в паркан вперся, хто ще кудись. Очі – зав’язані, руки – зв‘язані.
Коли розвантажили в такий спосіб всі машини, почалася сортувальня.
Офіцери — окремо, старший офіцерський, середній і молодший склади — кожен окремо, сержанти, прапорщики — окремо.
Повернувшись із полону, Михайло Ротар отримав ордени “За мужність” ІІІ ступеня та “За військову службу Україні”, якими був нагороджений у квітні 2022-го
Етап зняття відбитків пальців, етап стрижки, наступний – душ, де полонені мали змити з себе волосся і там же отримати чергову порцію стусанів. Далі — прийомка. Ім’я, прізвище, декілька фото — і на вулицю. Так всіх проганяли, аж врешті почалася черга сержантів і солдатів.
“Моя черга — серед рядових. З першої ночі до п’ятої ранку на колінах. Навіть не знаю, як називається ця поза: сидиш на колінах головою до землі і тримаєш руки над головою. І це на камінні, гравії, що всюди тисне, муляє. До того ж увесь цей час підходили по черзі і як не по ребрах, то лупили електрошокером, аби ніхто ні на секунду не зімкнув очей.
Мене підняли. Підтягнули до забору. Знімаючи з рук скотч, кат побачив моє татуювання. Це був спецназівець. «Вставай!» — гримнув. А я не міг фізично стояти. Години на колінах — і як наслідок слабкість, затерпання, корчі. «Опа-ча!», — вигукує, дивлячись на руки. Знімає мені шапку, отримую одразу в обличчя кулаком із печатками чи не на кожному пальці.
За якусь секунду помічаю навколо себе десяток лютих своїх мучителів”, — Ротар розповідає тихо, але слова відлунюють силою.
Як Ротар схуд у полоні
Із тих пір маховик звірства набирав ходу щоразу, коли розтатуйоване тіло хлопця потрапляло в поле зору тюремників.
Михайло провадить, якими тортурами випробовували оборонців. Декого підв’язували за геніталії, підвішували, щоб стояв на носочках – і весь час били, щоб спустився. В такий спосіб калічили. Хто мав свастику або патріотичні татуювання – ставав боксерською грушею.
Михайло каже, найулюбленішим видом знущань було підв’язування оголених проводів – струм по тілу. Крик тих, кого били руками, палицями та всім, що було під рукою у п’яти, розносився коридорами.
Крім фізичних знущань, тиснули морально: щоранку вмикали гімн Росії, різні патріотичні пісні, усе, що пов’язане бодай якось із Другою світовою — політ у космос не був такий значущий для них, як “дєди воєвалі”.
Пригадує, у Волгограді були випадки суїцидів. Один полонений порізав собі вени, ще один повісився, а ще одного забили до смерті – у нього була свастика. Нові й нові тортури втілювали з кровожерною винахідливістю. Ставили в позу лебедя: головою до стіни й впертися руками так, щоб кисті назовні, а ноги ширше плечей. В такому положенні тіла полонений був змушений знести побої в усі місця, куди цілили озлобленими штурханами.
А ще били в грудну клітку, як в армії. Насміхалися: “Бронебійний снаряд, калібр такий-то, постріл” – і удар. А той, кого б‘ють, мав відповісти: “Броня не пробита!”. А якщо дух захопило від больового шоку — це означало мовчазну згоду на повторний стусан.
Осередком регулярних бездушних знущань була баня. Михайлів поверх за графіком відвідував лазню щопонеділка. Для Михайла кожне миття — це було випробування стійкості тортурами. На тілі хлопця — 25 татуювань. Їх щоразу перераховували. За кожен череп, а їх у нього понад десяток, по хребту отримував гумовим ментівським кийком.
Щоразу в лазні була нова зміна. Повторилася лише раз — тоді Михайло не був побитим. В інші понеділки нові й нові кровожери озвіріло досліджували тіло, щоб поглумитися.
“Знімаю верхній одяг, оточений вісьмома. Щоразу реакція:
“Ого, разрісований! Мой! Мой!” Вовтузили, мов той тенісний м’ячик, від п’яти до п’ятнадцяти хвилин, а бувало — і дві години поспіль”,
— Михайло не змінює ні тону, ні виразу лиця; ні жалю, ні злості у його словах — стоїцизм.
Аби хлопці швидше роздягалися, їх підганяли електрошокерами. Те саме повторювали, щоб швидше одягалися.
Коли приїжджали слідчі, допит тривав п’ять-шість годин — і це був час тортур.
“Виводили з камери, спускали на перший поверх з наволочкою на голові й кидали на підлогу. Слідчий із двома спецназівцями нападали, як шакали.
Поки звучали різні запитання, спецназівці собі “гралися”. Мною. Били. Якщо заікався або затримував відповідь, заряджали електрошокером, щоб відповідав швидше. Якщо швидко відповідаєш, то говориш правду.
В один момент сказав, що будучи пораненим, познайомився в госпіталі з “Правим сектором”. Після цих слів одразу оголені дроти підв’язали до мізинців — і чотири години заряджали. Потім до вказівних, за тим – до двох великих. І отак заряджали “тапіком”.
“Тапік” — це радянський індукційно-катушечний телефонний апарат ТА-57. З ручкою, яка крутиться, і телефонною трубкою, слухавкою, катушкою створюється електрична напруга.
Руки за спиною зв’язали ременями, щоб знерухомити, поки битимуть током. Тіло пробирає струмом — м’язи стягуються. Не міг ні рот розтулити, ні поворухнутися.
Впевненого Михайла не вдалося перетворити на покірного, розрядивши на його тілі кілька електрошокерів.
“Після шести годин «розваг» був мокрий, як ….”, — на цих словах Михайло не може відшукати влучного епітета для порівняння. На якусь мить замислюється.
“Кат казав: «Якщо ти брешеш – знаєш, що з тобою буде», — озвучили, коли викликали вдруге. Я не збирався брехати. Того разу не били”.
“А що, коли ми вас поміняємо? — жартували “вертухаї”. — Додому хочете? До мамці? У вас там мобілізація, вас відправлять знову на війну. Знову потрапите до нас! Або ні! — Ха-ха! Ми вас застрелимо”, — і оскаженіло заливалися реготом.
Звільнені українці після обміну полоненими 16 лютого 2023
“А потім зрозумів з розмови, що зайшов “вагнерівець”. Кричав, що всіх розстріляли. Хапався за зброю, пересмикував затвор, знімав запобіжник. Та страху не було: нас витягнули пофамільно сортувати.
Коли ще збирали докупи, ми з’ясували — людей близько сорока п’яти.
Я розумів, що Луганщина чи Донеччина — ось де ми зараз. Скотч на очах, руки стягнуті шнурками. В один момент це все почали знімати. Думаю, ну все, приїхали. Зараз буде прийомочка, знову отримаю поміж ребер. Морально підготувався.
І тут виходить цей вертухай, в автобус заходить інший чоловік. Звертається до нас українською.
Сказав: «Хлопці, піднімайте голови». Тиша посеред нас й ані поруху. А він продовжує: «Хлопці, ви в Україні, підіймайте голови!» Ми усі їхали в положенні голова на колінах.
Обмін. Справа у вікні – російські полонені біжать на свою сторону. Ми чекали, поки вони завершать, а тоді й самі вийшли. Це було реально, як друге життя. Вивіска зі словами «Ласкаво просимо до України!» довела до сліз не одного із нас”, — згадує Ротар.
Звільнили Михайла з полону 16 лютого.
Звільнені українці після обміну полоненими 16 лютого 2023
Читайте також:
Новий обмін полоненими: звільнено сотню військових та одного цивільного
У рідне Апостолове потрапив 10 квітня — уже після реабілітації. Чутливість нервових закінчень лівої ноги намагається відновити дотепер, бо половину стопи не відчуває.
Розмовляємо з Михайлом про його загиблих побратимів. У серці молодий юнак носить кладовище. За три місяці на “Азовсталі” із його батальйону морської піхоти залишилося 160 людей.
У хлопця дзвонить телефон. З невідомого номера звучить голос розчуленої мами одного із Михайлових побратимів, який дотепер у полоні. Жінка побивається, що увїї 20-річного сина на грудях татуювання із пташкою, чи ж не били його там. “Пані, повірте, зіркою там був я, уся увага належала мені”, — сміється хлопець, якому дісталося жорстоких побоїв. Михайло втішає, і його голос перетворює страх у надію.
“Як я міг залишитися осторонь після того, що я побачив в росіянах? У їхніх звірствах. Вони не зупиняться. Їх потрібно зупинити. За кожного побратима, якого позбавили змоги обійняти кохану і маму. За всіх тих, чиї діти осиротіли. Помста невідворотна.
Усвідомлюєш ступінь того, що могли з тобою зробити, і те, що з тобою зробили, і розумієш, чого з тобою ніколи не трапиться. Полону більше не буде. Ти туди не повернешся. Вдруге тільки один вихід — чека гранати. А доти — боротьба!” — Михайло звучить переконливо, у нього на обличчі осяйна усмішка і глибокий, впевнений погляд молодого хлопця, який бачив в пекло і тому ще дужче любить життя.
Їмо бургери. “Померти, як смачно!” — прицмокує Ротар.
Мирослава Ільтьо і Михайло Ротар під час інтерв’ю
“Не треба помирати, насолоджуйся!” — з усмішкою кажу йому. Перехожі минаться зі столиком на літній терасі. Ніщо не видає в образі Михайла незворушного титана, яким він є. Лункий регіт розноситься площею — герой в першу чергу людина. Гібсону вартувало б чималих зусиль показати оту людяність незламного Михайла.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
