автор: Марія Голуб
фото надані героєм матеріалу та з відкритих джерел
До 24 лютого 2022-го ветеран батальйону “ОУН”, киянин Володимир Мазорчук “Несмачний” (під цим псевдо він, ультрас столичного “Динамо”, давно відомий у середовищі футбольних фанатів) займався національно-патріотичним вихованням молоді.
З початком повномасштабного вторгнення РФ як командир взводу батальйону ТрО “Азов Київ” брав участь у визволенні Київщини. Далі – зголосився летіти на допомогу оточеним захисникам Маріуполя, на “Азовсталь”. А потім понад 400 днів перебував у російському полоні, звідки вийшов 11 червня 2023 року.
“Велика” війна мотивувала його повністю перейти на українську мову та змінити пріоритети у житті. Про те, як готувався до повномасштабного вторгнення, що допомогло пережити полон та як має змінитися українське суспільство, щоб наблизити нашу перемогу, військовослужбовець ЗСУ, стрілець Несмачний розповів в інтерв’ю для “Новинарні”.
Володимир Несмачний у Пісках, 2014 рік
– Що буде повномасштабна війна, я розумів давно. Коли росіяни стягували свої війська під наші кордони й заявляли, що це “навчання”, – вже тоді ми були готові до того, що щось буде. Уже почалися заклики робити ТрО, щоб люди готувались. З 2020-21 року ми проводили вишколи. Ближче до вповномасштабки був проєкт “Не панікуй – готуйся!”.
Я був одним з інструкторів, ми готували цивільне населення до війни. І люди тоді цікавились: “А що, серйозно буде війна?” Вони не вірили в те, що це справді можливо…
– Багато хто просто не хотів вірити в те, що така війна можлива у ХХІ столітті. Думали, що “домовляться” і все якось вирішиться. А ти, виходить, навпаки, готувався до великої війни ще задовго. Але ж не тільки як інструктор, а і як учасник бойових дій?
– Ну, загалом мій військовий шлях почався ще 2014 року. Коли після Майдану росіяни віджали Крим, це був стрес. Потім почали збиратися перші добровольці – батальйони “Дніпро”, “Донбас”, “Айдар”, багато інших добровольчих формувань створилося. Серед них і “чорні чоловічки”, які стали полком “Азов”.
Я також пішов на війну. Брав участь в обороні селища “Піски” у складі батальйону “ОУН”. І ще тоді розумів, що це не просто локальна війна – це дуже серйозно.
Володимир Несмачний у Пісках, 2014 рік
Завдяки відважності наших військ, у тому числі добровольців, фронт залишився на тій лінії до 2016 року. Потім усе почало плюс-мінус затихати, і лінія фронту не змінювалося.
А надалі почалися оці заклики “хватить пострєлівать” і відведення наших військ.
– Що ти відчував у цей момент?
– Я відчував якусь зраду. Я за період з 2014 року втратив дуже багато товаришів, побратимів бойових і просто хороших друзів, які загинули на війні. Було враження, ніби навіть росіяни, які закидають нас “м’ясом”, бережуть найкращі свої підрозділи…
– Розкажи про перші дні повномасштабного вторгнення. Де ти був, чим займався?
– Наш перший батальйон ТрО “Азов Київ” (на базі якого надалі була створена 3-тя окрема штурмова бригада – “Н”) формувався здебільшого з колишніх “азовців”, але також і з членів громадської організації “Центурія”, до якої я належу. Не тільки з Києва, а й загалом з усієї України. Хтось стягувався до Києва, а харків’яни, Павлоград, Дніпро, Кривий Ріг у себе по місцях спершу робили підрозділи оборони.
– Як ти потрапив в оточений Маріуполь?
– Нас зібрав друг Черкас (Ігор Михайленко, другий командир полку “Азов” – “Н”) і повідомив, що є можливість зробити деблокаду Маріуполя. Всі сказали “окей, які варіанти?”
Я на той момент був командиром взводу і розумів, що треба дуже багато людей, має бути залучена авіація, техніка, бронетехніка. І проривати 100-кілометрову оборону було б дуже тяжко. Тому ця тема на деякий час затихла.
Потім, у період битви за Мощун, я зустрів друга Кірта. А через пару тижнів дізнався, що він “200”. У Маріуполі. І я такий “Як?”.
Наступного дня нам кажуть підбити списки бажаючих висуватися в Маріуполь, дуже швидко. Я розумів, що знову щось готується. Нас зібрали, і з мого взводу 9 чоловік полетіло до Маріуполя. Я вважаю, що це успіх. Троє з них, до речі, – учасники “Центурії”.
– Ти усвідомлював, що це міг бути квиток в один кінець?
– Ну, як виявилось, не в один (сміється).
Так, я усвідомлював усі ризики. Я взагалі думав, що не повернусь уже. І перебуваючи на “Азовсталі” добре розумів, що це може бути “вже все”. Позаду море, попереду ворог – відступати немає куди, нам треба стояти до останнього.
Росіяни казали, що будуть воювати до останнього українця – а ми б так і стояли.
Командир Редіс дуже сильно мотивував нас. Тому я не бачив сенсу здаватися, незважаючи на те, що в Маріуполі отримав поранення, а потім уже безпосередньо на “Азовсталі” – ще одне. Мене це не зупиняло.
З побратимами під час оборони Маріуполя
– Можеш розповісти про поранення?
– В Маріуполі – осколкове. ВОГ “приїхав”. Два осколки потрапили в груди, один – у шию.
А на “Азовсталі” снайпер у ногу влучив. Там смішна ситуація була. Він стріляв по моєму товаришу спочатку, пробив йому сідницю, куля пройшла через стегно. До речі, цей товариш теж туди зі мною прилетів. Його згодом поміняли одного з перших як тяжкого 300-го.
Так от, це було в приміщенні. Я почав надавати йому першу домедичну допомогу, і в той момент снайпер вистрілив іще раз. Куля пробила побратиму колінну чашечку, і потім увійшла мені в ногу.
Але сталося як сталося. Всі живі, все нормально.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
Володимир Несмачний у Маріуполі, весна 2022 року
– Як ти відреагував, коли до тебе довели наказ про вихід з “Азовсталі” в полон? Не було бажання якось “втекти” по-тихому, змішатися з місцевим населенням, перепливти морем абощо?
– Та були такі думки. Але наказ є наказ. І його треба виконувати.
Звичайно, були думки залишитися. Після таких моментів, як Іловайськ, я розумів, що з Росією просто не можна домовлятися. У мене друзі з Іловайська виходили… це держава, з якою треба максимально розірвати всі дипломатичні зв’язки. А не торгувати з ними якимись ресурсами.
Хоч мені в полоні “фартонуло”, і в мене він був лайтовий. Не такий як у більшості хлопців. В мене була їжа, було де спати. Мене утримували в Довжанську (колишній Свердловськ, Луганська область, окупований з 2014 року – “Н”) на кордоні з Росією. Навіть якщо порівняти 38-му колонію, де я був, і 36-ту поряд. Там із хлопців знущалися, змушували співати російські пісні – у них в усьому були набагато жорсткіші умови.
– Це людський фактор?
– Думаю, так. Коли нас з Оленівки перевезли в Довжанськ… До речі, коли ми ще були в Оленівці, то бачили, як російські “Гради” під’їжджали, випускали “касети”, розвертались і їхали. Вони явно очікували на відповідь. Але ніхто не відповідав… Потім нам у колонії в Довжанську розповідали, що, мовляв, українська армія обстріляла ангар в Оленівці й там загинули наші хлопці. Але я розумів, що це брехня.
Так от, коли нас перевезли в Довжанськ, зайшов начальник виправної колонії і сказав: “Ми забуваємо за всі домовленості [щодо виходу з “Азовсталі”], які у вас там були з вашим керівництвом, що вони там вам обіцяли, за Женевські конвенції – за все забуваємо. Ви себе ведете спокійно, не провокуєте нас, – і ми вас чіпати не будемо. Якщо ви себе будете поводити зухвало – будуть жорсткі санкції”.
Ми вирішили, що здоров’я важливіше. У нас після “Азовсталі” воно було і так не ок. Тим паче враховуючи, що ми здалися не самі, а виконали наказ.
Вихід оборонців “Азовсталі” в російський полон за наказом командування, травень 2022 року
– А де було страшніше і морально важче: на “Азовсталі” чи в полоні?
– Напевно, в полоні. Вони морально тисли тим, що ми “нікому не потрібні”, що за нас “усі забули”. Десь могли трішки прикласти фізичної сили.
Мене, щоправда, за весь полон (понад 400 днів) били десь чотири рази. З них два рази – електричним струмом.
– Це все одно багато. І це недопустимо взагалі. Не тільки Женевськими конвенціями, а й банально законами людяності. Полонені – беззахисні, беззбройні. Битися потрібно з рівними собі противниками у рівних умовах. А не відігруватися на тих, хто перебуває у становищі слабшого.
– Ну, насправді нормальний боєць, який себе поважає, ніколи не вестиме себе як звір із людиною, яку він взяв у полон.
– Фізичну силу до тебе застосовували саме на допитах?
– Два рази на допитах і пару разів – просто так. “Для профілактики”.
– Що хотіли дізнатися на допитах?
– Різний абсурд був. За нацизм, наприклад. Я кажу: а який нацизм, де ви тут нацистів бачили? Вони зрештою були дуже здивовані, що дійсно ніякого нацизму не побачили, як їм казали. У них все одно своя пропаганда в голові, але навіть за таких умов вони все ж бачили різницю між тим, що говорила пропаганда, і реальністю.
Я сидів разом у полоні з нацгвардійцями, Запорізькі та Криворізькі частини. Кілька людей було з 36-ї бригади морської піхоти. Ті з небагатьох, які до нас приєдналися на “Азовсталі”, перепливли річку.
Мене найбільше допитували про те, чи вчиняли “азовці” якісь “злочинні дії”. Від мене хотіли, щоб я підтвердив інформацію, яка звучала так: “Значить, дивись, тобі “азовці” давали наказ виносити з будинків і квартир золото, коштовності, валюту – все цінне. Ти це все виносиш, вони записують на листочку, де і в кого взяв. І після війни нібито віддадуть”. А потім треба було сказати, що насправді вони ті речі забрали собі.
Я кажу: “Почекайте, такого не було”. А він такий: “Ти неправильно зрозумів. Сам ти ніяких порушень не робив, ти виконував наказ. Тобі за це нічого не буде”…
– Тобто змушували свідчити проти вашого військового керівництва, проти ваших командирів.
– Вони хотіли, щоб я “підтвердив” те, чого не було. Я відповів, що у мене взагалі командира-“азовця” не було. На що він сказав: “Почекай, зараз згадаєш”.
Дістав “тапік” (польовий телефон, який росіяни застосовують для катування полонених струмом, – “Н”), який при вході стояв – коробочка така з дротами. Перший раз секунд до 5 протримав. Потім питає: “Ну що, згадав?”. А я кажу “Ні, не згадав”.
Я з ними весь час спілкувався українською. Не через те, що російською не вмів, я російською дуже добре спілкуюсь. Але для мене говорити українською – це принципово. Вони кажуть, що ми їх “утискаємо” за їхню мову. Чому вони мене тоді мають “утискати”?
– Завербувати тебе не намагалися?
– Пробували. Був один із допитів, де я міг спілкуватися “на рівних” і ставити свої запитання – його ФБСшники проводили. Це був останній допит, на якому мене хотіли завербувати. Почався він з того, що в мене запитали, чи спілкувався я з рідними і як давно. Я відповів, що спілкувався ще в Києві, бо в Маріуполь прилетів 29 березня. Запропонували зв’язатися із сім’єю, запитали номер телефону.
Я відмовився надати цю інформацію. Зрозумів, що зараз я дам номер, то потім моїх рідних можуть, наприклад, шантажувати абощо. Я сказав, що номерів не пам’ятаю.
Потім мені запропонували з ними співпрацювати. Я відповів, що я на контракті, і якщо підпишу якусь угоду про “співпрацю”, то після обміну в Україні сяду в тюрму. Що я давав присягу народу України і не хочу бути зрадником.
Мені у відповідь казали, що якщо я не підпишу цю “бумагу”, то мене не поміняють або поміняють дуже нескоро. Я сказав, що буду сидіти і чекати своєї черги, і рано чи пізно вона настане. Ну, а як ні – значить, така моя доля.
Тут заходить їхній командир, і ми починаємо спілкуватися на тему мого світогляду, про війну, як я бачу варіанти її закінчення, що я думаю про їхню “СВО”. Я відверто казав, що ставлюся негативно, і що Україна перемогти. І я бачу два варіанти цієї перемоги: перший – Росія забирає всі свої війська з наших територій, а другий – силовий, ми не будемо “терпилами”.
Мене перевіряли на радикальність моїх поглядів, розповідали за “погану Америку” і “НАТОвські біолабораторії”. Ну камон, кажу, які біолабораторії, невже ви самі в це вірите?”
– А вони вірять?
– На жаль, вірять. У процесі тієї розмови їхній командир показав, що в нього під курткою “ствол” висить, і питає: “У мене є пістолет, а в мого товариша нема – на кого ти нападеш?”
Я кажу: “Навіщо мені нападати? За законами України заборонено на когось нападати. Якщо я нападу, то буду нести кримінальну відповідальність”. І він такий: “Ну добре, інша ситуація – в тебе є своя територія, ти там спокійно живеш. Але бачиш, що твій сусід починає точити ніж…
Та добре, кажу, хай точить. Ну й він знову хилить до того, що “сусід хоче на мене напасти”. Я відповів, що як нападе – то буду оборонятися.
– Тобто таким чином він намагався алегорично виправдати напад на нас?
– Саме так, типу це ми хотіли напасти на них.
Я питав, чому вони не йдуть відбирати так звані “свої землі” у США, наприклад? Мені відповіли: “Бо у США є ядерна зброя, і це буде ядерний колапс”.
А ми, виходить, “терпили”, у нас немає ядерної зброї. І тому на нас “можна” нападати за їхньою логікою. Бо туди, де є ядерна зброя і де їм можуть надерти зад – вони не потикаються.
– Тобто ти ще й намагався переконати тих, хто тебе допитує й може побити чи скалічити. Інстинкт самозбереження не спрацював?
– Мені просто дозволили так себе поводити. Це була відверта розмова, вони дали мені “виговоритися”. І я вислухав усе, що вони думають про цю війну. Вони хотіли подивитися на мене, на мій світогляд і переконати підписати угоду про співпрацю.
Але тим не менше, були моменти, які їм не подобались. Мені розповідали, що в нас тут “всьо плохо”. Я відповідав, що до повномасштабки працював, заробляв нормальні гроші і мені не потрібна була їхня “допомога”. Від кого, питаю, ви прийшли мене “звільняти”? Тоді вони заявляли, що це “я до них прийшов”.
В сенсі?! Я обороняв Маріуполь, був у себе вдома, а не на території РФ. Але все одно мені розповідали, що я “повівся на пропаганду США”, “лібералізм Європи” тощо. Я розповідав, що для мене Україна має бути незалежною, соборною країною, яка з часом стане світовим лідером.
Але поспілкувавшись після повернення з побратимами з Маріуполя та “Азовсталі”, я розумію, як мені пощастило. У нас навіть телевізор був на 70 чоловік у бараці, радіо. У вересні, коли обмінювали Редіса, ми зловили українську хвилю й почули про цей обмін. В мене тоді аж мурашки по тілу пішли. Кілька днів ми могли слухати наше радіо, наші новини. А так здебільшого інформацію по фронту ми дізнавалися з російських новин.
– Тобто на окупованій частині Луганщини можна зловити хвилі українського радіо?
– Ну, ми ловили, так. І я впевнений, що швидше за все хтось із українців, які живуть на окупованих землях, слухає наше “Суспільне” або деякі інші радіостанції.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Володимир Несмачний із Максимом Левченком “Роджером”. Обоє з ГО “Центурія”, разом обороняли Київщину, разом летіли до Маріуполя, та разом повернулися з полону
– Що ти відчув, коли зрозумів, що повертаєшся додому?
– Спочатку не повірив. Бо бувало, що людину нібито везли на обмін, а потім вона поверталася назад до нас. І я поставив собі за мету не сподіватися на краще. Вірити, але не сподіватися. Я себе готував до того, що буду в полоні не рік і навіть не два, а може, взагалі набагато більше. Коли мене забирали з колонії, то сказали: “Не збирай речі, додому їдеш”.
Ага, думаю, знаю я ваше “додому”, одні вже “з’їздили”. У нас був випадок, коли з колонії трьох людей забрали нібито на обмін, а потім вони повернулися назад. Ми тоді подумали, що вони вже після обміну встигнули повернутися на фронт і знову потрапили в полон. А виявилося, що їх возили в Маріуполь на “слідчі дії”.
Тому спочатку я й не вірив у те, що їду на обмін.
– Як усе відбувалося?
– Нас спочатку забрали з 38-ї колонії, потім ми доїхали до 36-ї – забирали там хлопців, які виходили із заводу “Ілліча”, й одного “азовця”.
Далі нас відвезли в Луганське СІЗО, ми там перебували десь із третьої дня до першої години ночі. Вночі нас забрали і почали катати вже по Росії, збирати хлопців. Потім усіх посадили на літак, і ми полетіли.
Очі та руки в нас були зв’язані. Хлопцям, які змогли підглянути, здалося, що ми летіли кудись на схід, на Кавказ абощо. І тут ми кудись прилітаємо, нам знімають пов’язки, я виходжу з літака, спускаюсь із трапу. Нам сказали тримати голови опущеними, але я не втримався, підняв і побачив вивіску “Бєлгород”.
Нас посадили в автобус і сказали сидіти спокійно, мовляв: “Скоро будете вдома”. Коли вже приїхали [на українську територію], то зрозуміли, що це вже насправді обмін. А не якісь там етапи чи ще щось.
Українські військовослужбовці, звільнені з полону РФ 11 червня 2023 року. Фото: Коордштаб
– Що відчувалося в той момент?
– Емоції, звісно, переповнювали через край, але я намагався себе опанувати. Тоді обміняли ще двох хлопців, які разом зі мною були, і хлопчину, який 31 березня прилетів на гелікоптері. Ще деякі “азовці” були. А нам у полоні розповідали, що “всіх “азовців” поміняли, вони всі вдома”…
– Як сім’я зустріла тебе з полону?
– Мама плакала. Мене всі дуже чекали.
– Озираючись назад, уже з розумінням того, що на тебе чекало далі, чи зголосився б ти знову полетіти в Маріуполь?
– Я ні краплі ні про що не шкодую й нічого б не змінював. Більше того, якби щось подібне повторилося зараз, то знов би полетів. Бо тоді я в першу чергу ставив собі запитання: чи хотів би я на місці хлопців, щоб мені прийшли на допомогу? Звісно, хотів би. Тому тут все очевидно.
Читайте також:
Хмарне сховище “азовця” Олександра Гряника, який дістався гелікоптером на “Азовсталь” і там загинув
– Ти зараз перебуваєш на реабілітації у місті, де життя триває: працюють ресторани, заклади розваг, люди ходять на концерти й вірять, що ми майже перемогли. Що ось-ось дійдемо по Москви. В тебе не виникає обурення цією подвійною реальністю?
– Толерантні люди мене мабуть заклюють, але я насправді хейтово ставлюсь до цього всього. Розкладу по поличках. Звичайно, ми воюємо за повернення наших територій, за нашу державу, за те, щоб вона була вільною. Щоб ми себе відчували вільними. Що це означає? Не просто вигнати Росію за межі України – і все, ми вільні. А щоб кожен українець зрозумів свою ідентичність, щоб люди вчили історію.
Сьогодні пишеться справді нова історія. Хлопці на Бахмутському напрямку пишуть свою історію, ми в Маріуполі вже написали свою. Кожен підрозділ на фронті пише свою історію. І в цивільному житті так само якісь люди пишуть свою історію. Це люди, які волонтерять. Завдяки цим людям реально тримаються хлопці.
З побратимом Дмитром Усіченком “Вишнею” після звільнення. Також разом обороняли Київщину, разом летіли до Маріуполя й тримали оборону. “Вишня” повернувся з полону влітку 2022 року
Але що стосується цивільних міст – я здивований. Ні, я не хочу, щоб люди в тилових містах ходили з опущеними головами і плакали весь час, як їм погано. Я хочу, щоб люди були трішки раді тому, що вони живуть в такій прекрасній країні як Україна. Але нехай не забувають, що тут іде війна. Повномасштабна.
Якщо до 24 лютого 2022 року вони могли казати, що війна десь там на Донбасі, то зараз вона іде по всій Україні, прилітає скрізь. А я проходжу повз “П’яну вишню” на Майдані, дивлюсь на це все, і мені блювати хочеться – люди зациклені на святкуванні.
– А тобі скажуть про “економічний фронт”, бо “хтось же має піднімати економіку”. І “пояснять”, що зарплата військовим іде з бюджету України, який поповнюють підприємці й ті самі люди з “П’яної вишні”…
– З моєї зарплати теж податки знімаються. То, виходить, я само собі плачу чи що?
Я вийшов з полону і спілкуюся з багатьма хлопцями, які зараз воюють. Вони свої “заохочувальні” 100 тисяч витрачають на автівки, на ремонт транспорту, на дрони та іншу техніку. Люди думають, що раз вони скинули з зарплати 20 гривень на ЗСУ – цього достатньо. А чи думають вони про те, що коли хлопці ідуть на штурм, вони регулярно втрачають техніку, амуніцію, ще щось?
Або ось це про “я втомився від війни”… Моя вам порада:
якщо хтось “втомився” в Києві – приїжджайте на Донбас поміняти тих, хто “не втомився”. Хай вони втомлюються в Києві, а ви будете не втомлюватися там.
– Є вислів, що “війна не для всіх”.
– Так а що вона, для мене? Чи тільки для тих, хто на передку? Це як узагалі? Я просто не можу зрозуміти. Люди, які не можуть воювати, мають максимально рвати свою дупу тут, щоб там хлопці не втомлювалися.
– А в чому це має проявлятися?
– Ті, хто працює в офісах – мають працювати вдвічі сильніше, постійно донатити, допомагати. Плетіть сітки. Хлопцям реально вони дуже потрібні. Чи “чучела” – це їм потрібно, щоб сховати автомобіль, позицію. Попрацював удень на роботі – а після роботи можеш прийти і плести сітки.
В мене знайомі фанати “Динамо” зробили організацію, і вони дуже багато плетуть. На Позняках, Оболоні. Здавалося б, вони теж втомлюються. Але знаходять час і працювати, і плести. А інші втомлюються. Хоча окрім того, що ходять на роботу і часом дивляться новини – нічого й не роблять.
– Як ти бачиш нашу перемогу? Коли можна буде сказати “ми перемогли”?
– Коли весь народ об’єднається. Поки цього не буде – ми не переможемо.
Із зовнішнім ворогом хлопці борються на фронті. А всередині країни люди одне одного їдять, не усвідомлюючи цього. Наприклад, у мовному питанні. Чесно? Хочеться, щоб всі українці спілкувались українською мовою. Мова має дуже велике значення для народу. Але, якщо мій побратим, наприклад, який все життя спілкувався російською й зараз намагається десь трішки переходити на українську, в нього не виходить, і він через це ще спілкується російською, – не треба за це хейтити. Пів “Азовсталі” російськомовних було.
– Що потрібно робити цивільним, щоб наблизити перемогу?
– Людина, яка ніколи в руках зброї не тримала, яка боїться іти на фронт, може відкрити гугл, знайти якісь організації, які проводять вишколи, навчання з медицини, FPV-дронів, із тактики. Якщо це молодь – велкам ту “Центурія”. Є осередки в кількох містах: Львів, Київ, Дніпро, Кривий Ріг. Пишіть, знаходьте в соцмережах, дізнавайтесь, коли буде навчання, ходіть на вишколи. Вони проходять регулярно. Розвивайтеся, і ви вже не будете так боятися війни.
Коли мені хтось каже: “Я не народжений для війни” – ну, так мама мене теж не народжувала для війни. Але я пішов, тому що я маю захистити своїх рідних, нашу територію.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
