автор: Марія Голуб
Запеклі бої на Бахмутському напрямку – для когось лише фраза зі стрічки новин. А для когось – місце, де триває і уривається життя. Просто тут і просто зараз. За кожним повідомленням про успіхи Збройних сил України, просування на флангах навколо Бахмута, особливо на південному – кров та піт бійців та їхніх командирів.
35-річний Євген Даценко, позивний “Мессер” – командир гармати 1-го дивізіону 2-ї гаубичної батареї 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ ЗС України. Тієї самої, що постала пів року тому на “азовській” основі. На війну Мессер пішов 2014 року, щойно сформувався перший добровольчий батальйон “Азов”. У 2016-му потрапив у ДТП, втратив ногу. Але травма не завадила тренуватися і готуватися до повномасштабної війни. А на війні – професійно виконувати всі поставлені завдання, накриваючи ворога щільним вогнем артилерії.
Зараз Євген “Мессер” воює на Бахмутському напрямку. Про війну, цінності, виховання молоді та майбутнє України ми поговорили в перерві між бойовими виїздами.
– У чому полягають твої обов’язки зараз? Чому обрав таку посаду?
– Я себе не бачу на штабній роботі, але хочу безпосередньо брати участь у бойових діях. Оскільки в піхоті мені з моєю травмою досить складно, тож я обрав місце, де можу повноцінно працювати.
Як командир контролюю роботу всього розрахунку: навідника, номерів обслуги, механіка-водія. Я повинен знати всю роботу, яку вони роблять. Крім цього, також займаюсь зв’язком, весь зв’язок на мені і обчислення поправок під час роботи також.
– Розкажи, як отримав свою травму.
– Їхав на мотоциклі, повертаючись із-за кордону, з подорожі. У Рівненській області. Винуватець ДТП – піп Московського патріархату.
– Він був на “мерседесі”?
– На “Рено Кенго”. Мені “бідний” трапився (сміється). Але це не робить його хорошою людиною, він поводився відповідно [до звичок московської церкви]. Більше шести років тривала справа, вони затягували, як могли. Але врешті я її виграв, і поки на цьому все закінчується.
– А взагалі в Бога віриш?
– Ні, і до цього не вірив. Цей піп просто укріпив мою зневіру.
– А в що віриш?
– Вірю в перемогу. А в якісь вищі сили, чесно кажучи, ні. Я більш науковий підхід підтримую в цьому питанні.
– Чого боїшся?
– Втратити гідність.
Євген Даценко “Мессер”. Перший досвід з артилерією
– А в процесі бою?
– Все сприймаю досить холоднокровно. Навіть якщо щось прилітає – є алгоритм дій. Куди сховатися, що зробити. Навіть коли отримав поранення – знаєш, що робити далі.
Ми беземоційно і холодно підходимо до своєї роботи. Так, буває, прилітає. Це така війна. Стріляємо, маскуємо, пересуваємось, на одному місці не сидимо. Але і за цей час тебе може побачити [російський] дрон і їхні контребатарейні системи та відкрити вогонь по тобі.
Люблю свою роботу за те, що знищую багато ворогів. Більш ефективно, ніж міг би це зробити в будь-якому іншому роду військ.
– Розкажи детальніше про свій військовий шлях. Із 2014 року, коли ти зрозумів, що це твоє і потрібно долучатися до оборони України.
– Свій бойовий шлях я почав з усім відомого батальйону “Азов”. У 2014 році я доєднався до “Азову” в червні, і перший бойовий у мене вже був 13 червня. Це був штурм Маріуполя. Це знакова подія була. Десь до вересня 2015 я служив у полку “Азов”. Із бойових дій, в яких брав участь, – звільнення Маріуполя, Широкинська наступальна операція, частково Іловайськ, штурм Мар’їнки.
– Яка найбільш знакова битва у той період була?
– Це зимова наступальна операція в Широкиному (селище на азовському узбережжі на схід від Маріуполя – “Н”). На той момент це була найскладніша битва. Ми відтягували сили від Дебальцевого, відсували лінію фронту від Маріуполя. Як відомо, тоді росіяни обстріляли місто з “Града” напередодні цієї операції.
“Азовці” в Широкиному, зима 2015
– Що в тебе було далі?
– Після травми у 2016 році через колишніх “азовців” потрапив у громадську організацію “Центурія”. Тоді в ній було до сотні людей загалом. Я перший час займався рекрутингом, це мій був напрям. Далі – перейшов до ближчих мені справ. До бойової підготовки, організації вишколів, полігонів.
Ми розуміли, що буде велика війна. Тоді як більшість українського суспільства відмовлялась у це вірити. На нас дивились як на ненормальних, типу “та ви дурачки, яка війна? до чого ви готуєтесь?”. Так, ми готувалися до цього, тренували молодих людей, які не мали попереднього досвіду в АТО. Також допомагали рекрутувати людей у полк “Азов”.
Чимало наших нових людей надалі пішли в цей підрозділ служити. Тому я вважаю, що ми дуже вгадали з нашою діяльністю. Вона дуже багато принесла результатів. З організації на велику війну пішли майже всі. Зараз вони воюють у різних підрозділах армії. Більшість, звісно, в Третій штурмовій. На початку повномасштабного вторгнення цей підрозділ називався ТрО “Азов”, потім – ССО “Азов”, і з нього фактично виросла Третя окрема штурмова бригада.
Євген Даценко “Мессер”. Березень 2022, передмістя Ірпеня на Київщині
– Чи очікував ти таких масштабів війни?
– Ми робили ставки “по приколу”, по 100 гривень, чи почнеться повномасштабна війна. І я програв.
А друг Черкас (Ігор Михайленко – український військовик, другий командир полку “Азов” – Авт.) виграв. Я не вірив, що прямо такк може початися. Але сталося багато чого неочікуваного.
Я думав, що буде більше ескалація на Донбасі, можливо, Харківська область. Але так, щоб русаки в мене вдома в Бучі копирсалися в моїй квартирі, – я такого не очікував. Батьки з братом були в окупації.
– Як сім’я твоя пережила цей період?
– Сина і дружину я одразу вивіз. Вони поїхали в Житомирську область. Батьки і брат залишилися в Бучі, бо окупація відбулася дуже швидко, вони не встигли зреагувати. Далі вже було пізно. Тому вони виїхали тільки по факту, коли вже “зелені коридори” надавали. І то, ці евакуації не завжди були успішні. Багато людей загинуло на тих дорогах. Але всі мої вижили, все добре.
Квартиру мою в Бучі зламали, пограбували, розтрощили трохи. Але нічого критичного, ми все потім відновили.
Росіяни в Бучі вкрали мої нагороди. Навіщо? Не знаю.
Ще дуже кумедно з цими нагородами вийшло – їх згодом знайшли сусіди батьків за 5 кілометрів від мого дому. Росіяни покинули їх у будинку, де жили під час окупації. Тому навіть ці “втрати” я повернув. Пральна машина і ванна на місці. Хоча знаю, що в сусідів і це крали, були такі випадки. Постраждав мій гардероб сильно, взуття, спорядження, яке я не встиг забрати, колекція ножів, годинник. Більше не питай, не розкажу (сміється).
Читайте також:
Третій похід на одну війну Андрія Кобзаря – артилериста на САУ, ультраса й інженера Київводоканалу
– Чи є бій, який тобі найбільше запам’ятався?
– У нас як у артилеристів немає якихось там дуже емоційних історій. Є просто складні і виснажливі дні, коли ти можеш просто не спати. Один із таких днів – це був травень [2023 року], початок наступальних дій на Бахмутському напрямку. За той день давали команду більше 30 разів “до бою”. А це непросто – залізти в техніку, вистрілити, розмаскувати, включити автономку, все підготувати. Це тривалий процес. Відповідно, коли тобі дають команду відбій – це теж тривалий процес. Замаскувати гармату, все повернути в початкові положення.
Євген Даценко “Мессер”. Робота САУ, весна 2023, Бахмутський напрямок
Це була складна доба. Але досить результативна. Ми вразили там декілька цілей, нормально прикрили нашу піхоту. Тому це було складно, але з відчуттям виконаної роботи і загалом було приємно.
– У чому сила твого підрозділу? Третьої штурмової?
– У плані підготовки, мотивації та дисципліни ми близько до підрозділу зразкового. І це все результат ідеологічної роботи в тому числі. Якщо не насамперед. Тому що
разом з ідеологією іде мотивація, бажання до перемоги, вчитися чомусь новому, відвойовувати і вбивати наших ворогів.
Також у нас дуже жорстко з алкоголем – це карається суворо, жорстко і швидко.
Читайте також:
“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”.
Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу
– Що відповідаєш людям, які запитують у тебе, коли закінчиться війна?
– Відповідаю, що ніхто про це не знає. І ми не знаємо теж. Єдине, що можу сказати, – що це не так швидко, як хтось хоче. Чому? По тому що у нас ворог не є такий виснажений. У нас сильний ворог, із великими ресурсами, із залишками радянської техніки і зі своїми сучасними розробками, які теж не стоять на місці. Тому по деяких напрямках вони нас усе ще переважають. А по деяких ми їх наздоганяємо-переганяємо. Але нелегко загалом.
– Певні успіхи у ворога є, і їх не можна недооцінювати?
– Найбільший їхній успіх був досягнутий на південному напрямку у перші дні повномасштабної війни. І цей успіх став можливий завдяки їхній агентурній роботі чи [українському] саботажу. Тому вони майже маршем пройшлися до Херсона, мало не до Миколаєва. Тому з цим питанням після війни потрібно розібратися, знайти винних і дуже їх жорстоко покарати. І зараз за цю територію нам треба проливати кров наших побратимів. А її (території) багато.
Їхня (росіян) сила також у кількості і в тому, що вони гарно копають позиції. Важить і їхня перевага в авіації. Не забуваємо це питання. Можливо, ми колись його вирівняємо. Потім – по розвідувальній ударній безпілотні авіації.
Кількість снарядів (у росіян) теж більша. Але, враховуючи точність, ця перевага зводиться нанівець.
– Час від часу ми чуємо інформацію про те, що в росіян “снарядний голод” чи “патронна дієта”. Яка ситуація насправді?
– (Сміється хвилину перед відповіддю). Ця інформація мені нагадує запевнення про “два-три тижні”. Проблеми в них є, але вони не критичні. У них є чим по нам стріляти. Але хочу сказати, що в тилу тривоженька більша, ніж тут. Коли ти на власні очі бачиш обстановку. Навіть якщо вона не дуже хороша, як, наприклад, була ще місяці три тому.
Євген Даценко “Мессер”. Робота артилерійського розрахунку на Південному напрямку, літо 2022
– Що, на твою думку, потрібно нашому війську для перемоги?
– Більше техніки, більше боєприпасів. Більше сучасної техніки, нової техніки. Ті самі літаки, далекобійні ракети.
Також навчання і робота з особовим складом. Цього ніколи не буде мало.
Читайте також:
“Ми вже звикли робити неофіційну роботу на передовій”.
Як артилерист-розвідник Юра з “Азову” воює за рідний Донбас
– На ресурсах 3 ОШБр у телеграмі, фейсбуці, інстаграмі вистачає запитань від молоді, яка пише: “Мені 16, я ще в школі, але хочу захищати Україну, що мені робити?”. Що ти їм порадиш?
– Можливо, до їхнього повноліття ми вже переможемо. Але для загального розвитку і на майбутнє їм не завадить доєднатися до таких орагізацій, як “Центурія”. Яка зараз займається базовим навчанням молоді та волонтерством. Нещодавно ця ж молодь, наприклад, приїжджала допомагати із евакуацією з Херсонської області після підриву Каховської ГЕС.
Щодо навчання в школах – я не впевнений, що потрібна мілітаризація дітей. Це повинно приходити, можливо, у старших класах, добровільно, за власним бажанням і за згодою батьків.
Я поділяю формат ізраїльського підходу. Що повинні прослужити всі, і всі мають отримати якусь [військову] спеціалізацію та базовий курс підготовки.
– Як ти ставишся до тих людей, які вважають, що вони “пересидять” цю війну?
– Пронесе, не пронесе – ніхто не знає. Є також багато роботи в цивільному житті. Волонтери – це само собою, але, я вважаю, й економіка повинна працювати. А воювати не треба боятися. Те, що тебе мобілізують, не означає, що ти підеш там одразу “в Бахмут на м’ясо”. Багато роботи є, яку треба робити у війську, і вона не є супернебезпечною. Однак вона дуже потрібна.
А от штурмовими діями мають займатися люди, які вміють і хочуть це робити. Це мають бути добре навчені, добре споряджені мотивовані бійці.
Читайте також:
Бабуся “Азову”: хоч би кісточки їхні привезли…
– Як ти ставишся до клубів, тусовок у тилу? Чи не боляче за цим всім спостерігати?
– Ні, не боляче. Людям теж треба відпочивати. Морально вдома більш важче, ніж тут. Якщо людина робить щось для перемоги – то чому б їй не відпочивати? Те, що я не можу в цей момент відпочивати, не означає, що нікому не треба.
Але все в розумних межах. Пінні вечірки в трусах – не варто. А кіно, театр, опера, концерти – я й сам би сходив.
До речі, днями Лесь Подерев’янський (у Третю штурмову бригаду) до нас приїжджав. Недовго, правда, хвилин за 40 вклався. Але теж класно.
Підтримати бійців 3 ошбр приїхав знаний український художник та майстер слова Лесь Подервʼянський. Фото: ФБ Олександр Алфьоров
– Чи чув ти про дискусії навколо “розлюднення” українців на фоні війни? Як ти ставишся до докорів, мовляв, війна – це одне, а в тилу потрібно зберігати “людяність” і не радіти так сильно, коли, наприклад, якогось росіянина з’їдає акула?
– Росіяни всі винні у війні, я вважаю. Окрім тих, хто воюють пліч-о-пліч із нами.
Ті, хто нарікають на нібито “розлюднення” українців – хай переживуть те, що люди в Бородянці, Бучі, Маріуполі. Тоді поговоримо. Ми не в тих умовах, щоб нас так порівнювати. Якби ми жили у звичайний час і раділи смерті росіян – це одне. Але ми живемо в час війни, і кожен росіянин для нас – потенційний ворог.
– Чи будуєш ти плани на найближче майбутнє, на “після перемоги”?
– Думки є. Але прямо так щоб плани залежатимуть від перемоги нашої. Невідомо, на скільки затягнеться війна. І чим далі буду займатися – ще не знаю. Тому плану на після перемоги в мене немає.
Є в мене одне бажання: поїхати в соло-подорож у Норвегію на кабріолеті. Я вже його купив. Це єдине, що я запланував. І вже в цей період після перемоги в подорожі я буду думати, чим займатися, плануватиму свої подальші дії.
Євген Даценко вперше побачив сина за пів року повномасштабної війни
– Як часто спілкуєшся з сім’єю? Що кажеш дитині про війну?
– Звісно, практично щодня. Одне, за що я найбільше буду ненавидіти русаків – за те, що моя дитина росте без мене і без мого виховання. По факту, [особисто] не бачились пів року.
Сину кажемо, як є. Він досить дорослий, 5 років. Кажемо, що воюємо проти дядьків, які нам зруйнували місто, обікрали нашу квартиру. Він це розуміє.
Читайте також:
Вдова “азовця” Тамара Яніна: Ми – дружини сталевих чоловіків. І в нас попереду багато роботи
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
