автор: Анастасія Федченко
фото авторки, з відкритих джерел та з архіву Артема Дубини
Артем Дубина – це ім’я я шукала в кожному списку звільнених за обміном українських військових. Питала про нього в кожного і кожної зі “старої” гвардії полку “Азов”, яких так рідко повертають із російських тюрем. І 13 вересня 2024-го (це день народження моєї мами, день загибелі моєї подруги Олі Сімонової та день, коли я ставала на облік у пологовому в зв’язку з вагітністю) Дубина нарешті повернувся додому.
Я знаю Артема пів життя. Він навчався на п’ятому курсі факультету систем та засобів масової комунікації Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара, коли я прийшла на перший. А ще жив і сміявся на моєму поверсі в гуртожитку, фактично в сусідній кімнаті. Ми знову зустрілися з Артемом через багато років на Світлодарській дузі, коли їхній підрозділ уперше за тривалий час вивели на “справжню” ротацію. Старший лейтенант, начальник пресслужби полку “Азов” Артем Дубина носив акуратні вуса, був серйозним та чітким у роботі. Після того він встиг демобілізуватися і знову стати до лав Нацгвардії. А у травні 2022-го позивний “Нікополь” (на честь його рідного міста) потрапив у російський полон разом з іншими “азовцями” в Маріуполі.
Я намагалася якось підтримувати Нікополя повідомленнями, коли він був на “Азовсталі”. І майже два з половиною роки чекала на його звільнення. Після такого екскурсу в минуле ви розумієте, чому це інтерв’ю таке велике й особливе для мене. І чому Артем щирий та відвертий.
“Азовець” Артем Дубина розповідає, як пройшов російський полон і не зламався. Які випробування, допити й муки йому довелося пережити. Про війну і блокаду в Маріуполі. Про діалоги й пісні в його голові, що крутилися в тюремній камері. Про побратимів і посестру. Про визволення з неволі, “машину часу” і вихід з інформаційної ізоляції. Про пошук щастя і знайдену любов. Про лікування, “двіжування”, і про майбутнє теж.
23 лютого 2022 року Артем Дубина із нареченою Ольгою був у гостях в батьків – відзначали мамин день народження. Полягали спати пізно, а за пару годин колишній “азовець” прокинувся від вибухів. Він одразу зрозумів: почалася велика війна, у насуванні якої він не сумнівався.
Артем Дубина з Ольгою
“Я думав: не починайте її зараз – давайте після одруження, дітей… Тобто я мав розуміння, що війна неминуча, але сподівався, що вона зараз не трапиться. І ця віра пересилювала, бо було для кого жити”.
Наплічник Артема стояв зібраний ще після повернення з району ООС, поруч – плитоноска, каска, мисливський карабін теж напоготові. Дубина пішов у душ. Мама, яка завжди вставала раніше за всіх, здивувалася, що син її випередив. Запитала, що сталося. Первісток відповів: “війна” – і показав матері, бо та спершу не повірила, новини про вибухи по всій країні.
Нікополь пішов до ТЦК. Там уже було чимало людей. Артемові запропонували мобілізуватися у “дніпровські” бригали – 25-ту повітрянодесантну або 93-тю механізовану “Холодний Яр”. Але Дубина вирішив їхати до своїх у Маріуполь. Дізнався, що туди рушила група “азовців” із Золочева, і наступного ранку його підібрали на запорізькій трасі.
Керівник пресслужби полку НГУ “Азов” Артем Дубина (праворуч) на Світлодарській дузі з журналістами, 2019 рік
Керівник пресслужби полку НГУ “Азов” Артем Дубина на Світлодарській дузі, 2019 рік
“Я попрощався з рідними. Було багато емоцій, сліз, просили берегти себе. В автобусі у мене єдиного була вогнепальна зброя, у решти – ножі. Я так і кажу, що в Маріуполь ми їхали “на ножах”, – сміється Артем.
Коли приїхали до Запоріжжя, в частині Нацгвардії їм видали зброю, набої, навіть один РПГ. Сказали, що потрібно їхати в Мелітополь і готуватися зупинити ймовірний танковий прорив.
Поки чоловіки споряджалися, їх перенаправили в Запорізький аеропорт, куди міг висадитися ворожий десант. На летовищі вже були прикордонники та гвардійці.
“Ми зайняли позиції, облаштовували собі місця для ведення бою. Чекали в залі очікування. Коли стало зрозуміло, що ніхто не прилетить, зв’язалися з командиром частини і сказали, що їхатимемо в Маріуполь. Він нас відпустив. Ми взяли два автобуси, якими в аеропорту возять пасажирів із терміналу до борту. Я їхав у тому ж автобусі, який нещодавно підвозив мене у літак до Стамбула”.
У Маріуполі були вже ввечері. Командир тодішнього полку НГУ “Азов” Денис Прокопенко “Редіс” подякував, що приїхали, і хлопці почали роз’їжджатися по своїх підрозділах. Артема забрали в пресслужбу, з якої він звільнився два роки тому. Там уже було кілька операторів, а тексти писав тільки Дубина.
За кілька днів подзвонила Валерія Суботіна “Нава”, з якою вони познайомилися ще у 2016-му, коли Артем тільки прийшов в “Азов”, а дівчина вже там служила. Запитала, чи можна приєднатися.
“Треба було, звичайно, витурити її з міста. Але розумію, що вона відмовилася б. Я їй пояснив, що потрібно приїхати в частину, оформитися. Так Валерія знову приєдналася до “Азову”, і тексти ми писали вже вдвох”.
Артем Дубина в полку “Азов”
На початку квітня людей на позиціях в оточеному Маріуполі бракувало, тож чи не всі “штабні” пройшли через виконання бойових завдань. Артем – теж. Його позиція мала бути спостережною, але майже одразу він опинилася на першій лінії.
Артем Дубина “Нікополь” і Дмитро Козацький “Орест” на “Азовсталі”, весна 2022
18 квітня вони з іще одним штабним офіцером із групи швидкого реагування повернулися з чергування. З іншого флангу почався наступ росіян.
“Ми швидко доукомплектувалися і побігли туди. Там працював ворожий снайпер, кількох людей поранив. Вистрелив мені в обличчя, але влучив у вилицю, шию, – розповідає Дубина. – Через три дні я розплющив очі у шпиталі на “Залізяці”. Лежав на ношах на підлозі. Не відчував болю. Мені щось пояснював лікар. Я нічого не розумів. Повернув голову праворуч, а там кілька десятків поранених людей, усі на ношах. Подивився ліворуч – а там іще більше поранених.
Поранений Артем Дубина (ліворуч) на “Азовсталі”, весна 2022
Добре, що я побачив Наву, яка зазнала серйозних поранень за три дні до мене. Її присутність трохи допомогла мені відновити пам’ять, бо я не розумів, хто я й де я. Першими згадав імена батьків. Поки намагався згадати позивний медика, він уже кудись пішов. Кручу-кручу ім’я в голові, бо щойно розслаблюся, забуду.
Потім у мене була гра. Ну, як гра? Я щось розповідав і не міг згадати слово, описував його цілими фразами, а люди поруч відгадували, доки я не казав: “Воно!” – і продовжував розповідати далі”.
Коли “Залізяку” почали обстрілювати, Нікополя перевели в інший бункер, де кололи знеболювальні, робили перев’язки. Їжі бракувало, харчами з ним ділилися посестри і побратим.
Не вистачало ліків, навіть фізрозчину. Артем через поранення втратив багато крові. Щоб уціліти, організм Дубини “їв” сам себе. Так чоловік схуд на 25 кілограмів.
“Я був як із концтабору, у мене в прямому сенсі кістки були обтягнуті шкірою. Намагався допомагати Наві, але виходило дуже погано: я повільно писав, і ту писанину важко було назвати текстами.
Поранені в польовому шпиталі на “Азовсталі”, квітень 2022. Фото: Nava Mrpl UA/ФБ
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
У мене постійно паморочилося в голові, навіть коли лежав. Вставати потрібно було поступово. Одного разу різко підвівся, не втримався, зробив крок назад і вдарився потилицею об трубу.
Один побратим казав, що мені пощастило. Я так злився на нього: яке ж це щастя – поранення в шию? І тільки недавно зрозумів, що він мав на увазі. Мені пощастило, що я вижив.
За деякими підрахунками, лише 5% поранених у шию виживають. Тому казали, що
мені в лотерею грати не можна, бо я вже весь фарт витратив”,
– сміється Артем.
Його поранення досі дається взнаки запамороченнями, проблемами з пам’яттю, орієнтацією у просторі. Нікополю важко підніматися сходами чи ставати на ескалатор, лівий бік голови постійно німіє і свербить – здається, що то суцільна кістка. Лікарі припускають, що могли неправильно зростися нерви. А томограму не зробиш, бо в шиї досі ссидить кілька дрібних металевих уламків.
Читайте також:
“Редіс” уперше показав фото перемовин з росіянами у травні 2022-го під час боїв за Маріуполь
16 травня 2022-го прийшов наказ припинити оборону Маріуполя, аби зберегти життя і здоров’я українських захисників, та вийти із бункерів заводу “Азовсталь”. Озвучив його Редіс. Ішлося про “почесний полон”.
Артем Дубина на “Азовсталі”, весна 2022
“Росіяни обіцяли нам певні умови, яких не дотримали. Нам казали, що буде можливість дзвонити рідним, купувати цигарки, цукор, що нас не битимуть. Спочатку нас дійсно не чіпали. Але поступово ставало дедалі гірше”, – розповідає Нікополь.
Оборонців “Азовсталі” вивезли в колонію в Оленівці, що біля Докучаєвська, на окупованій частині Донеччини.
29 липня 2022-го росіяни скоїли один із найбільш цинічних терактів за всю історію війни, фактично стративши понад пів сотні бранців.
Артем згадує: окупанти часто прикривалися полоненими: ставили коло паркану колонії “Гради”, стріляли звідти по позиціях українських військ, знаючи, що відповіді не буде. Наприкінці липня було те саме.
“Вони подають вибухи як обстріли української артилерії. Один із наших хлопців, який був у полоні, розповідав, що підготовкою до теракту займалися “вагнерівці”. Вони ж самі розбирали потім завали. І допустили тільки своїх “фахівців”, які сказали, що це український обстріл. Але українські військові ніколи доти не били по бараках.
Підірваний барак у колонії №120 в Оленівці
А через день, коли росіяни перевели в той барак тільки групу “азовців”, стався теракт. Вночі ми чули вибух. Потім – крики. Росіяни дуже довго не давали вивезти поранених у Донецьк. Хлопці самі один одному надавали допомогу, перев’язували рани футболками, будь-чим. Намагалися витягти побратимів з того пожарища. Їх не випускали, поки не звірили зі списками”, – згадує Нікополь.
Читайте також:
Рік теракту в Оленівці. МІПЛ презентувала реконструкцію масового вбивства “азовців”
У колонії в Оленівці була якась можливість стежити за новинами: декому з бранців дозволяли залишити при собі мобільні. Нікополь знав: його рідне місто під обстрілами, там залишаються батьки, молодша сестра – у Дніпрі. Артем вірив, що якщо ситуація погіршиться, мама з татом переберуться до дочки. Його кохана Оля з донькою виїхала в Німеччину. В наступні два роки Дубина не чув ані про рідних, ані про дім нічого.
26 вересня 2022-го полонених з Оленівки етапували в російський Таганрог. Там почалося пекло з катуваннями і знущаннями. Таке продовжилося і в наступній колонії – у Камишині Волгоградської області, неподалік казахського кордону, куди бранців перевезли за рік.
Дубина розповідає: світло в камері горіло цілодобово. Вночі забороняли закривати голову ковдрою чи руками. Слід було лежати рівно, “солдатиком”. Українські військовополонені могли спати хіба тоді, коли вже “вимикалися” від виснаження.
Узимку був період, коли забороняли піднімати ковдру вище пояса. Так до катування світлом додалося катування холоднечею.
За бранцями стежила камера спостереження. Найменший непослух – тортури.
“Те, що ми з “Азову”, було для них як червона ганчірка для бика. Хлопців били за татуювання з коловоротом – давнім слов’янським символом. При тому, що я в кількох тюремників бачив на руках набиті коловороти”.
Медичної допомоги – фактично жодної. Коли в полоненого болів зуб, єдиним методом лікування було видалення. У людей руки і ноги гноїлися роками.
“У мене досі є сліди від шокера, яким уже два роки. Сліди від побиття трубою, яким понад рік”, – розповідає Артем.
Артем Дубина “Нікополь” під час інтерв’ю “Новинарні“
Синці від труби – це наслідки походу “на баню”. Раз на тиждень полонені милися. Коли знімали верхній одяг, їх били.
“На миття – до хвилини, витертися можливості немає, просто на мокре тіло натягуєш одяг і тебе знову б’ють гумовими палицями, трубами і шокерами. Шокерами – в місця, де більша чутливість: лікті, шия, пахви, голова. Бувало, що спина після “бані” вся в крапочку від шокера. Опіки теж сходили багато місяців.
Або застосовували “тапік” – під’єднували до пальців чи ніг клеми [радянського польового телефона ТА-57] і пускали струм. Таке враження, що в тебе розриваються всі м’язи і ламаються всі кістки. Це дуже жорстка тема. У мене розірвалися судини в очах, руки дуже довго трусилися, я не міг нормально хліб до рота піднести – вони ходором ходили”, – розповідає звільнений із полону.
Коли Артем був у Камишині, до них приїздили представники Червоного Хреста. Полонених до візиту готували тиждень: “відучували” кричати “Слава Росії”, казати “громадянин начальник”, стояти струнко.
“Кому треба було, поміняли одяг. Дали нитки й голки, щоб підшили одяг або ковдри, хоча доти тижнями не давали. Класична совдепівська показуха. Нам пригрозили – якщо хтось надумає писати звернення [зі скаргами] в МКЧХ, усім кінець. Потім тишком підійшов інспектор і сказав обрати двох добровольців, які напишуть привіти рідним на аркушиках. Обрали мене і ще одного чоловіка. Я написав мамі, що живий-здоровий, у мене все добре, мене не б’ють, просив передати вітання рідним тих, хто був зі мною в камері, але потім наказали викреслити імена.
Тоді привезли книжки й шахи. По поверху гуляла лиш одна коробка з дошкою й фігурками, у камеру вона потрапляла раз на 15 днів.
Нам надсилали і посилки [від МКЧХ]: ліки, цигарки, солодощі, термобілизна. Забирав посилку хтось із нас: ідеш коридором, згорблений, руки за спиною, але в чистому одязі, перед кабінетом наказують випростатися – ти випрямляєшся, береш коробку, дякуєш, розвертаєшся і виходиш. Але за рогом тюремник змушує поставити посилку, дає під дих, і ти скрючений вертаєшся в камеру. Жодна посилка в жодну камеру не дійшла. Усе розбирали співробітники ФСІН (російська Федеральна служба виконання покарань – “Н”).
Я дуже хотів би поговорити із представниками Червоного Хреста та розповісти їм, що кошти спонсорів вони витрачають на те, щоб годувати російських тюремників, і це ніяк не покращує життя людей у полоні. Від цих посилок жодній людині не стало тепліше чи смачніше”.
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
Під час допитів у Дубини намагалися випитати, що відбувалося в штабі, які перемовини вів командир “Азову” Редіс, які накази віддавав, хто ще там був. Артем відповідав, що не працював у штабі, а вхід туди обмежений.
“Вони не вірили, вибивали з мене інформацію. Причому за ці майже два з половиною роки я відповідав, по суті, на одні й ті самі питання. Серед них було й таке: “Із ким спав Редіс?” Я казав: “Розумієте, в нього є дружина. І я не впевнений, що Редіс узагалі спав”. – “Та ти п***диш. До стінки!”. Вони просто кінчені, – згадує Нікополь. – Після побиття – на стілець, і знову те саме: про штаб, прізвища і звання людей, яких я знаю тільки за позивними, бо ми тільки так спілкуємося в “Азові». Я їм: “Можу тільки повторити те, що вже говорив”. І знову ставлять до стіни.
Вибивали з мене і моє звання. Я призивався старшим лейтенантом, після поранення мені ніби вже дали капітана, але наказу я не бачив. Тому мене били за те, що я не знав”.
Артем Дубина “Нікополь” під час інтерв’ю “Новинарні“
Під час обшуків потрібно було стати обличчям до стіни, але не торкатися її, руки й ноги розставити максимально широко. Якщо пощастить, в’язня просто обшукають. А можуть лупити по корпусу, по ногах, щоб було боляче.
Зі спостережень Артема, російські тюремники не вважають себе тиловиками, а сприймають свою роботу як війну з полоненими. Та й просто б’ють, бо можуть.
“Забивали навіть за звук “г”. Коли я сказав: “Я с города Никополя”, мене виправили, що нема такої букви “г”, треба казати: “из ґорода” – і почали бити. Надалі я намагався підбирати такі слова, щоб у них не було цієї літери…”
Читайте також:
Росія розробила цілу систему катувань українських військовополонених, ― ГУР
А ще в полоні Дубину вразили чеченці, які іноді прибували в камишинську тюрму на ротацію. Вони питали росіян, навіщо знущатися над беззбройною людиною?
“Чеченці в наших цікавилися, чи стріляли вони по ворогу. Хлопці відповідали: “У мене стріляли, і я стріляв”. Тюремник відповідав: “Молодець. Це була війна. А зараз полон”. У мене запитували, що з шиєю, чи не уламок? Я казав, що снайпер. Говорили, що пощастило. Росіяни на таку ж відповідь реагували: “Ти снайпер?!” Я швидко пояснював, що ні, інакше мене забили б”, – згадує Артем поведінку різних тюремників.
Деякі полонені, розповідає Дубина, “загадують” обміни. Наприклад, Новий рік – чим не підстава опинитися в списках на звільнення і повернутися додому? Але коли обмін не відбувається ані на Різдво, ані на Великдень, ані в іншу “загадану” дату, люди занепадають духом.
“Я собі ніколи не ставив жодних дат. Розумів, що в полоні можна сидіти і десять років. Просто знав, що обмін буде, а коли – ну, це вже як пощастить. Просто важливо пам’ятати про захисників Маріуполя, які так довго перебували в оточенні, а тепер – у полоні. Потрібно, щоб якомога більше полонених витягували звідти. Я розумію, що процедура обміну складна, договірна. Але хочеться, щоб над цим працювали ще більше”, – міркує “азовець”.
Уранці 9 вересня 2024-го двері його камери розчинилися: “Дубина, зібрати речі і на вихід!”. Зазвичай такий вигук означав переміщення в іншу камеру або етапування. Втім, цього разу тюремник докинув: “Хай залишить пасту і мило, вони йому більше не знадобляться”. Отже, переселення скасовується.
Того дня з матрацами на перший поверх спускалося троє українських бранців. Їх повели перевдягнутися. Речі – з чужого плеча.
Артем Дубина в полку НГУ “Азов”, 2019 рік
“Після Оленівки я своїх речей не бачив. Мої черевики забрав спецпризначенець у Таганрозі під час “прийомки”. Цікаво, що майже ні в кого з “азовців” не було “Таланів” (берці, які видають військовослужбовцям ЗСУ – “Н”), але росіянам ці берці дуже подобалися. Порівняно з їхніми, це надзвичайно сучасне й круте взуття, – посміхається Нікополь. – Ми перевдягнулися. І нас уже не били. Хоча я чув, як інших водили “на баню”. Потім ми підписали кілька документів, не читаючи – нам ніколи не давали такої можливості”.
Полоненим вручили по дві коробки “зеківських” сухпаїв. Далі – кілька годин в автозаку до залізничного вокзалу. Вагони для ув’язнених. Там уже були люди з інших місць утримання, зокрема наші морпіхи.
“Були і дівчата. Ми їх не бачили, але чули, як вони називали прізвища і місця прописки: Маріуполь, Мангуш, Ялта. Я зрозумів, що то наші, і здивувався. Думав, жінки давно обміняні”, – зазначає Артем.
Їхали довго. Наступного дня дісталися Брянська. Із потяга – знову в автозаки, і так до Новозибкова, в тамтешній СІЗО. Але вже без “прийомки”: там не били і не міняли одяг. Довелося тільки з мішком на голові побігати по поверхах: полонених оглядали різні люди, зокрема й медик. Далі – ще одна ніч у камері, ранній підйом, завантаження в автобуси.
Артем Дубина одразу після повернення в Україну 13 вересня 2024 року
“Тоді ми зрозуміли, що це обмін. Бо в автобусі нас ніколи доти не возили. Довезли до Білорусі, звідти ми перетнули кордон із Чернігівською областю. Так нас поміняли“, – розповідає Артем Дубина.
У те, що вони вдома, “азовець” повірив, коли, вже не нахиляючи голови, пасажири вийшли з автобусів на Великій землі – так називали вільну територію України в Маріуполі і в полоні. Звільнені потиснули руки побратимам, які приїхали зустрічати, змогли подзвонити рідним.
Була розмова і з командиром 12-ї бригади НГУ “Азов” Денисом Прокопенком.
“Він сказав, що радий, що ми повернулися, що бажає нам відновитися, і чекає у підрозділі. Потім вибачився, що не може довго говорити, бо треба керувати боєм. Ми побажали успіхів у бою і попросили передати вітання хлопцям із підрозділу”, – згадує Нікополь.
Читайте також:
“Я вдячний Президенту України та його команді”:
нова реакція комбрига “Азову” Редіса на обмін полоненими зі звільненням азовців
Звільнені з полону українські воїни 13 вересня 2024 року – значною мірою жінки
А ще вдома можна нарешті говорити українською без страху бути побитим, вітатися “Слава Україні!” без загрози підписати собі вирок.
“Іноді в полоні ми говорили між собою українською, але це був ризик. Часом тюремники питали те чи інше слово українською. У Таганрозі був один постовий, який щоразу питав, як буде “доклад”. Коли ми відповідали, що “доповідь”, він казав: “О, молодці, пам’ятаєте ще свою мову”, – описує Дубина.
Якщо українські захисники повертаються додому після обмінів бліді і змарнілі, то російські вояки – наче після санаторію.
“Я бачив відео про місця утримання російських полонених в Україні. Один росіянин [у коментарі журналісту] каже, що йому хотілося б чогось новенького в меню, якогось іншого салату. Я подумав: “Що?!” За два роки я не з’їв жодного свіжого помідора чи огірка, жодного яблука не побачив. Хіба засолені огірки й помідори, які вже слід було б викидати, а їх натомість згодовували нам. Їсти потрібно було швидко. У тюрмі в Камишині “баландьори” навіть організовували змагання, де вигравав той, на чиєму поверсі поїдять швидше. Вони не насипали, а ляпали їжу. Тарілки просто залітали у віконце камери”, – згадує Артем.
У Росії наших полонених годували кашами, часто несолоними. На перше – суп: вода з картоплиною. Іноді квашену капусту заливали водою, кип’ятили, це вважалось щами чи капусняком. Картоплю могли дати напівсиру.
“Я ніколи не надавав їжі великого значення – швидко з’їдав, що давали. Думаю, мені було простіше, ніж тим, хто любить поїсти. Правда, все одно в полоні хотілося маминого борщу, торта і хот-дога з АЗС. Мамин борщ і хот-дог я вже їв. Торт – поки ні”, – всміхається Нікополь.
Артем Дубина “Нікополь” під час інтерв’ю “Новинарні“
Щодо харчу духовного, то військовополонені мали можливість читати: у Таганрозі видавали по одній книжці на людину, в Камишині – по одній на камеру. Переважно класика, звісно, російською мовою, але відверто пропагандистських книг не було. Один чоловік в Артемовій камері погано бачив, то Нікополь читав йому вголос.
Після повернення в Україну він зв’язався з рідними всіх співкамерників і знайомих, розповів про стан здоров’я полонених, фізичний і моральний.
“Сказав: вірте у своїх дітей, у своїх чоловіків. Бо вони про вас щодня згадують і дуже сумують. Головне – вірити в них і знати, що їх обов’язково повернуть. Ваша віра допоможе і підтримає, – переказує Артем свої настанови рідним полонених. І додає: – Основне намагання росіян – зламати нас морально. Вони дуже професійно це роблять”.
Дубина-бранець понад усе хотів побачити рідних. У безпросвітному мороці полону це бажання було іскрою, яка світила, зігрівала і давала надію. Він навіть подумки спілкувався з рідними та друзями. Вигадував діалоги про все на світі.
“Були милі розмови, а були з суперечками, жартівливі. Я уявляв, як мене хтось підколює або сам когось підколював. Воно саме в голові виникало, розвивалося. Уже на свободі, на Великій землі, я подумав, що це дуже цікавий досвід. Хоча жодного діалогу не пам’ятаю, а записати можливості не було”, – розповідає офіцер.
Артем і українські пісні подумки переробляв під свою родину, думаючи про маму. Повторював щоранку про себе “Пісню про рушник“. І Гімн України.
Артем Дубина в полку НГУ “Азов”, 2019 рік
Для коханої він переінакшив слова з пісні “Вона”:
“Моя Оленько прекрасна,
Моя Олю золота,
Я кохаю тебе, Олю,
Ти прекрасна, як життя”.
Також Артем вивчив пісню золотошукача з оповідань Джека Лондона:
“…Только год промчится, и минует время,
Я вернусь, красавица, домой.
Если и тогда ты верной будешь,
Мы сыграем свадебку с тобой”
– і процитував її згодом дружині, чим неабияк зворушив.
Нікополь не мав жодного сумніву: рідним вистачить снаги його дочекатися. Цю віру підживлювали слова підтримки від коханої, які вони промовляла ще під час рідкісних дзвінків до оточеного Маріуполя і які Артем добре пам’ятав.
“Коли ти в полоні, тебе б’ють, катують, ти повертаєшся назад у камеру. Це ніби захищене місце, де тебе не битимуть. У камері ти спілкуєшся з трьома такими ж, як сам. Ви вже про все на світі поговорили. А світ продовжує жити – треба ходити на роботу, в магазин, жити далі, спілкуватися з іншими людьми… Я розумів, що моїм рідним важко чекати. Але я точно знав, що мене дочекаються, – розповідає Дубина. – Бо [серед полонених] були такі, хто сумнівався у своїх других половинках і не соромився про це казати. Були люди, які шкодували, що вижили, інакше діти отримали б компенсацію. А так – виростуть без батька і спитають: “Дядьку, ти хто?” Я таким казав: “Не мели дурниць. У тебе дорослі діти. Вони пам’ятають тата!”.
Після університету Дубина змінив кілька робіт: працював на телебаченні у Дніпрі й Нікополі, пресслужбі “Інтерпайпу”. Під час АТО у 2015-му Артема мобілізували, призначили командиром взводу в одній із бригад Нацгвардії. Перше відрядження було на позиції під Маріуполем, у друге, туди ж, поїхав уже як командир роти. Там Артем познайомився з бійцями полку “Азов”, заповнив документи і на початку 2016-го перевівся у пресслужбу “Азову”. Відтак очолив її, а звільнився на початку 2020-го старшим лейтенантом.
“Я хотів пожити цивільним життям і створити родину, – пояснює Дубина. – Розумів, що в умовах війська зробити це буде складно. Тому вирішив шукати ту єдину як цивільний”.
Артем дуже любив бадмінтон. Ходив на тренування до мобілізації, повернувся до цього виду спорту і в 2021-му. На тренуваннях познайомився з Ольгою. Жінка йому сподобалася, але Дубина все не наважувався покликати на каву.
“У нас у месенджері була група всіх, хто ходить на заняття. І одного дня приходить повідомлення від неї. Ми трохи полистувалися і нарешті пішли пити каву. Запропонувала вона, – ніяково всміхається Артем. – Стосунки розвивалися доволі швидко. За пару місяців ми вже полетіли в Туреччину відпочивати, зустріли разом Новий 2022-й рік. Коли повернулися в Нікополь, все йшло до весілля. Але втрутилася війна. Зрештою, ми одружились, хоч і пізніше, ніж планували”.
Весілля Артема Дубини й Ольги
Розпис був під загрозою: через поранення чоловік втратив можливість знаходити швидкі логічні рішення. І це, зізнається Артем, вибиває з колії. Якщо раніше витрачав на питання кілька хвилин і дзвінків, то тепер це вимагає тривалого обдумування, кому ж подзвонити і що сказати.
“Я дуже вдячний моїй подрузі Наві. Вона в якийсь момент просто взяла організацію на себе. Бо мені вже здавалося, що це не станеться, я не здатен нічого вирішити, – посміхається Дубина. – Нава все порішала буквально за пару годин. Нам треба було тільки приїхати й обмінятися обручками”.
Валерія Суботіна “Нава” з дочкою Ольги
Полон – це не тільки ув’язнення, а й інформаційна ізоляція. По “радіо”, як називали в тюрмі апарат, звідки лунали гімн Росії, пропагандистські пісні і російський погляд на історію, новин не було зовсім. Тюремники про політику чи війну не розмовляли. Єдиним джерелом “свіжої” інформації були українські військовополонені, які опинилися в неволі пізніше.
“Мене здивувало, що більше нема Каховського водосховища. Я довго не вірив у цю новину. Місто Нікополь із трьох боків омивалося цим водосховищем. Усе дитинство і юність я ходив на пляж, на риболовлю. Але тепер на місці води – ліс. З іншого боку, це повернення тих плавнів, які існували на місці водосховища раніше. Природа дуже швидко відвоювала своє. Можливо, це й на краще, – розмірковує Артем. – Але це злочин проти екології, проти людей, які живуть нижче за течією, мешкають навколо водосховища. Адже міста просто залишилися без води. Треба було розв’язувати цю проблему. І там для мене було загадкою, як це можна зробити. З’ясувалося, що розв’язали швидко”.
Артем Дубина “Нікополь” під час інтерв’ю “Новинарні“
Відкриттям уже в день звільнення для Дубини стало масове застосування на фронті FPV-дронів. Коли вони виходили в полон з “Азовсталі”, така практика ще не була поширена.
“Хлопці, які нас зустрічали, спілкуються про щось таке, а я слухаю й не розумію. Кажу: “Ану зупиніться і поясніть, про що це ви?!” – “Ну, дрони такі, безпілотники”. – “І?..” І тоді вони зрозуміли, що ми взагалі нічого про таке не знаємо. Почали пояснювати принцип роботи. Нам це видалося якоюсь війною майбутнього, – всміхається Артем. – Коли ми здавалися, то хіба квадрокоптери могли носити гранати ВОГ-25, максимум 82-гу міну. А тут дрони танки підривають, можуть підірвати квартиру або будинок! Зараз найкращий час для геймерів заходити в підрозділи і працювати з потрібними джойстиками”.
У списках на обмін був наш військовий, який потрапив у полон уже під час початку Курської операції ЗСУ. Він розповів про неї хлопцям.
“У голові не вкладалося: ми ще не відбили свої території, водночас перейшли кордон, захопили райони ядерної держави. Це дійсно була важлива новина, яка показала, що ми вміємо захоплювати значну територію, тримати її. І це перший напад на територію Росію після Другої світової війни”, – захоплено говорить Артем Дубина.
Позивний Нікополь вірить, що росіяни відчують на собі все те, що він та інші наші воїни відчували в полоні. Вірить у громадянську війну в Росії або інші соціально-політичні катаклізми, що спричинять розпад Російської Федерації. Може, це станеться після смерті Путіна.
“Для того, щоб сталася умовна Гаага, потрібно захопити Москву й арештувати вище державно-політичне керівництво РФ. Зараз це малоймовірно силами самої України. А світ не поспішає включатися в цю війну, – розмірковує офіцер НГУ. – Крім Північної Кореї. Але є нюанс – вона з іншого боку. Очікуємо спецпідрозділи Південної Кореї з нашого боку. Або можуть просто перейти 38-му паралель і на місці все вирішити”.
Артем хотів би, щоб кожен росіянин бачив, як обстрілюють і руйнують його місто так само, як російські війська зруйнували Маріуполь або Бахмут.
Зруйнований драмтеатр у Маріуполі, пошук трупів у квітні 2022
“Драмтеатр у Маріуполі пережив нацистську окупацію, комуністичний режим, а був знищений захисниками “русского міра”, хоча в ньому перебували майже самі російськомовні, переважно жінки і діти, – наголошує Артем Дубина. – Спочатку росіяни хвалилися, що знищили там штаб “Азову”, якого в драмтеатрі ніколи не було. Потім змушували наших полонених артилеристів узяти на себе відповідальність, що це вони знищили театр, а нас – свідчити про те, що ми нібито бачили це. Я їм кажу: “Ви розумієте, що ми вже не мали боєприпасів? Уся наша артилерія тоді вже пішла в піхоту. І якщо хоч трохи розуміти траєкторію руху снарядів, то снаряд не може влучити з неба. Так гармати не стріляють. Те саме було перед цим із маріупольським пологовим, де росіяни теж “знищили штаб”.
Дубина зізнається, що не надто любив Маріуполь. Два заводи в середмісті, дим іде в житлові квартали. Втім, Маріуполь дуже змінився за кілька років, хоча війна постійно була поруч. У місті з’явилося багато культурних центрів, творчих осередків, крамниць, кав’ярень, там проводили концерти й фестивалі.
Артем Дубина в Маріуполі до повномасштабного вторгнення
“Шкода Маріуполь. Я бачив, як він із сірого міста-заводу перетворюється на нормальне сучасне українське місто. І його просто знищили. “Азовсталі” не існує більше. Залишки порізали на метал і здали. Я бачив могили у дворах багатоповерхівок, коли сусіди ховали загиблих сусідів. Просто хрестик і купка землі на неглибокій могилі. Люди думали, що все швидко закінчиться, і не виїжджали навіть тоді, коли росіяни квартал за кварталом просто знищували місто. Я бачив, як люди готували на вогнищах на вулиці, бо не було газу і світла. Як люди допомагали один одному вижити. Бачив, як цивільні грабували крамниці. Бачив, як “градами” обстріляли ринок, і залишилось тіло, дуже пошматоване уламками. Думаю, то була жінка. Люди ходять, якось собі існують – і в цю мить влітає снаряд у квартиру на середніх поверхах багатоповерхівки, там вибухає, вилітають шматки меблів, усе починає горіти”, – пригадує “азовець” ту весну 2022-го в Маріуполі. Йому й досі важко підбирати слова про місто, яке в страшних муках помирало на його очах.
“В одного з місцевих побратимів під час оточення помирає мама, її ховають у дворі приватного будинку, а за кілька днів його сестра в тому ж будинку народжує доньку. Як у старі часи – нагріли води, нарвали якихось ганчірок. Вони потім виїхали на Велику землю, у них уже все добре”, – ділиться історією Артем.
Маріуполь упав, бо росіяни обстрілювали місто з неба, моря, із землі, ракетами, артилерією, всім, що в них було, вважає Дубина. “Думаю, якби нашій піхоті протистояла тільки російська піхота, ми досі тримали б оборону. Коли вони йшли суто піхотою, зазнавали величезних втрат. Наші хлопці “розмотувати” їх”.
На інтерв’ю в редакцію “Новинарні” Артем прийшов від стоматолога – “посипалися” пломби. Хоча якби тільки це. Простіше сказати, що йому не потрібно лікувати. Нікополь уже встиг зробити лазерну корекцію зору – у полоні почав гірше бачити. Болять спина й шия, коліна і литки: після тривалого сидіння він не одразу може нормально ходити.
“Нас часто і багато били саме по ахіллу. Уже тут у мене з’явилася пневмонія, викачували рідину з правої легені. Суглоби треба буде лікувати”, – перераховує далі “азовець”.
Попри стан здоров’я, Артем живе активним життям, бере участь в акціях із закликом звільнити українських військовополонених. На одній із таких до нього підійшла жінка, сказала, що вона мама Гряна”, якого Нікополь добре знав (Олександр Гряник був одним із тих, хто прилетів в обложений Маріуполь гелікоптером і загинув 8 травня 2022-го від влучання ворожої авіабомби).
“Мене наче перемкнуло. Досі я нормально будував речення. А тут стою, розумію, що хочу їй сказати, але вимовляю по два-три слова, а потім у мене ступор, я вибачаюсь, і так повторюється знову і знову. Я їй подякував за сина, бо в неї син – надзвичайний. Щойно ми розійшлись, як до мене повернулася мова. Мабуть, це тому, що я його дуже цінував, і втрата цієї людини була для мене важчою, ніж когось іншого”, – говорить Артем Дубина.
“Є кілька людей, яких ти згадуєш, і тебе всередині аж перевертає. Я так іще часто згадую Молнезара. Молодий хлопець, у нього буквально перед вторгненням народилася дитина (молодший лейтенант Дмитро Таритін, політолог за фахом, поліг 15 квітня 2022-го на “Бастіоні” – одному з корпусів “Азовсталі” – “Н”). Якось ми з ним були на фестивалі в Маріуполі, і йому дуже сподобалася дівчина. Я йому кажу: “Давай підійдемо познайомимось”. Він послухав мене, і так народилася родина. Я його в полоні дуже часто згадував”, – розповідає Артем.
Артем Дубина “Нікополь” під час інтерв’ю “Новинарні“
Капітан НГУ Дубина хотів би повернутись на службу і далі “двіжувати”. Можливо, вже не бігати окопами – бо якщо бігати, коліна “вийдуть із чату”. Нікополь міг би писати чи виконувати якусь організаційну роботу.
Він переконаний: “Ми закінчили оборону Маріуполя, але не закінчили оборону України. Моя мотивація – закінчити цю справу так, щоб мої діти не жили в страху сирен, а щоб були забезпечені стійким миром та оборонним потенціалом. Дуже важливо, аби військова служба була почесною для українських громадян. Щоб військових цінували і забезпечували на такому рівні, аби ті, із ризиком втратити життя і здоров’я, продовжували захищати країну”.
“Життя пов’язало мене з армією ще з 2015-го, тому я налаштований продовжити службу”, – говорить звільнений з полону Артем Дубина.
Читайте також:
Що ми можемо зробити, щоб врятувати своїх рідних із російського полону, крім як кричати про них на весь світ?
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
