Що ми можемо зробити, щоб врятувати своїх рідних із російського полону, крім як кричати про них на весь світ?

 

автор: Марина Александрович
фото Коаліції Save Ukrainian Prisoners of War

З 12 до 20 червня Коаліція родин українських військовополонених провела Адвокаційний тур Save Ukrainian Prisoners of War, щоб під час Глобального саміту миру привернути увагу світової спільноти до проблеми українців, утримуваних у російській неволі — і військових, і цивільних.

Наразі точна кількість їх невідома, адже Російська Федерація, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права і Женевські конвенції, не надає повного переліку тих, кого утримує в полоні. З боку української влади звучать цифри порядку десятків тисяч, з-поміж яких є багато людей, які мають статус зниклих безвісти: Росія тримає їх у полоні, але не підтверджує цього і не надає жодної інформації про їхнє місцеперебування.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста — єдина міжнародна організація, у якої є мандат відвідувати місця утримань українських полонених і захищати їхні права під час збройних конфліктів, передбачений Женевськими конвенціями 1949 року. Однак про їхню діяльність відповідно до мандату на території РФ відомо дуже мало.

Тому Коаліція родин українських військовополонених із гаслом Save Ukrainian Prisoners of War також організувала 8-годинну зустріч із МКЧХ у штаб-квартирі в Женеві й провела акцію на площі Націй перед штаб-квартирою ООН із закликом вплинути на РФ і змусити державу-агресора дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права у поводженні з полоненими.

Виходив з “Азовсталі” під гарантії МКЧХ, який мав повідомити рідних про місце його утримання. Але не повідомив

12 червня з Києва вирушили два автобуси із сотнею українських жінок, у яких рідні вже довгий час у полоні або вважаються зниклими безвісти. Найменший “термін” — у Світлани з Полтавщини: її чоловік зник безвісти п’ять місяців тому. А багато з-поміж цих жінок не мають звісток про рідних з квітня 2022 року, тобто вже 26 місяців.

Серед таких  — Олена з Маріуполя: її донька і зять виходили в полон з “Азовсталі”. Про доньку вже понад два роки взагалі немає звісток, зятя в полоні РФ незаконно засудила до довічного ув’язнення, а сама Олена виховує двох онуків на Хмельниччині.

“Мій тато два роки в полоні. Я не знаю, чи він ще живий”

В Ірини з Кривого Рогу обидва сини, морські піхотинці, ймовірно, у полоні. Не маючи від них жодної звістки, жінка живе з цією надією вже понад два роки.

У мене самої чоловік вважається зниклим безвісти вже 14 місяців. І я, як і кожна з цих жінок, щодня чекаю новини про обмін, звістки від офіційних джерел (та хоч би й неофіційних ТГ-каналів) та повернення додому чоловіка — всіх наших чоловіків, синів, доньок, татів, братів…

Серед нас, жінок, єдиний чоловік у турі — ветеран Ілля Ільяшенко “Смурф”. Прикордонник, захисник Маріуполя, який провів у російських застінках майже рік. Він виходив у почесний полон з “Азовсталі” під гарантії Міжнародного Комітету Червоного Хреста, заповнював картку полоненого, яку МКЧХ мав передати рідним та проінформувати їх про місце його утримання. Проте рідні взагалі не мали звісток про Іллю з російського полону, а його картка полоненого “загубилася”.

Повернувшись із полону, Ілля взяв на себе місію всіляко допомагати витягати з російських катівень побратимів, тож постійно ходить на акції в підтримку полонених і долучився до адвокаційного туру.

Автобуси з постерами #Save Ukrainian Prisoners of War подолали 2,5 тисячі кілометрів до Женеви і проїхали 5 країн: Польщу, Чехію, Німеччину, Австрію, Швейцарію.

Учасники адвокаційного туру

Організаторки туру  — голова ГО “Вояцький визвіл” (родини в/ч 3057 НГУ) Наталія Єпіфанова, координаторка родин полонених бійців ОЗСП “Азов” Наталя Кравцова, Анастасія Савова з ГО “Вірні завжди” (родини морських піхотинців) та координаторка родин зниклих безвісти вояків 4-ї окремої танкової бригади Світлана Білоус. Вони згуртували жінок з усієї України, а також із-за кордону (з Польщі, Нідерландів, Швеції, Канади), які були готові своїм коштом (а це не менше 25 тисяч грн) їхати в таку виснажливу дорогу. З автобусами допомогла громадська організація “Серце Азовсталі”, за підтримки якої і відбувся цей тур. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими підтримав нас інформаційно.

Читайте також:
Пташка в небі. Історія одеситки Світлани Ворової, захисниці “Азовсталі”, яка повернулася з полону, щоб продовжити справу загиблого на війні сина — захищати Україну в “Азові”

Паралелі “Аушвіца”. “Ніколи… знову?”

Першою зупинкою стало місто Освенцім, де наша спільнота відвідала меморіальний музей колишнього концтабору “Аушвіц-Біркенау”. Неможливо не проводити паралелей, ходячи акуратними алейками і роздивляючись охайно спроєктовані будівлі концтабору, де за п’ять років було знищено понад мільйон людей.

Наша делегація вшанувала пам’ять жертв концтабору, поклавши квіти біля “стіни смерті”, де страчували в’язнів. На жаль, гасло “Ніколи знову” тепер має писатися не зі знаком оклику, а зі знаком запитання, адже Росія веде загарбницьку війну проти України просто зараз і от уже десять років.

Учасники адвокаційного туру Save Ukrainian Prisoners of War в меморіальному комплексі концтабору “Аушвіц-Біркенау”

15 червня відбувався Глобальний саміт миру на гірському курорті Бюрґеншток, а ми провели 6-годинну акцію в найближчому місті Люцерн на підтримку пункту 4 Формули миру України (“Звільнення всіх полонених і депортованих”). Обмін “усіх на всіх” був одним із трьох ключових питань на саміті.

До нашої мирної акції активно долучилася місцева українська громада, а також місцеві мешканці. Українські жінки у форматі відкритого мікрофону поділилися своїми історіями і страхами не дочекатися своїх рідних з полону, адже вони там зазнають нелюдського поводження і катувань. І кожен день, проведений у російських катівнях, вбиває.

Нас підтримав місцевий хор, у якому є й українські біженці, виконавши Гімн Ради Європи “Оду радості” авторства Шіллера і Бетховена, молитву за Україну “Боже Великий, Єдиний” та Гімн України. А також долучився президент Світового конгресу українців Павло Ґрод із подякою і закликом до родин гуртуватися в єдину організацію, щоб у єдності спонукати міжнародну спільноту тиснути на РФ і допомагати з питанням обміну та гідного утримання українських полонених.

Читайте також:
“Коли вже наші з подругами розмови будуть не про “мавіки”, а про сукні?..” Правозахисниця Олена Бєлячкова – про 10 років волонтерства, роботу над визволенням полонених і найбільшу мрію

“Яка вага гарантій Червоного Хреста, якщо РФ не дотримується жодних конвенцій?”

Зустріч у штаб-квартирі Міжнародного Комітету Червоного Хреста відбулася через день. Вона тривала 8 напружених годин без перерви на обід і затяглася на дві години позаробочого для МКЧХ часу, бо всі жінки мали цілковите право висловитися і поставити свої запитання. З нами зустрілися регіональний директор МКЧХ в Європі та Центральній Азії Аріана Бауер, голова бюро Центрального агентства з розшуку МКЧХ з питань збройного конфлікту між РФ та Україною Душан Вуясанін та інші представники МКЧХ.

Зустріч у штаб-квартирі Міжнародного Комітету Червоного Хреста

На початку зустрічі вони оголосили, що сподіваються на відкритий діалог для покращення співпраці і докладання спільних зусиль для повернення наших рідних додому. Однак, на жаль, дуже багато наших запитань залишилися без відповіді через такі принципи роботи МКЧХ, як “нейтральність” та “конфіденційність”.

Наприклад, МКЧХ інформує, що станом на червень 2024 року він займається з’ясуванням долі 28 000 зниклих безвісти, а бодай якусь інформацію вдалося надати 9 000 сімей — з обох сторін збройного конфлікту.

Останнє тут ключове, адже нейтральний статус Міжнародного Комітету Червоного Хреста не дозволяє оголошувати цифри окремо про українських полонених і російських. В умовах, коли в Україні МКЧХ має цілодобовий доступ до російських військовополонених, а про їхні відвідування колоній на території РФ і тимчасово окупованих територіях взагалі нічого невідомо (“це наша конфіденційна інформація”), можна лише здогадуватися, яка тут частка наших. І, на жаль, мова може йти навіть не про тисячу.

Також конфіденційний статус МКЧХ не дозволяє відповідати їм на такі запитання, як, наприклад, чи відвідували вони колонії, де утримують наших жінок — так чи ні?

У наступні дні після зустрічі МКЧХ випустив свій пресреліз, де надав інформацію: “МКЧХ відвідав понад 3 000 військовополонених, що перебувають у полоні по обидва боки”. На самій зустрічі ця цифра не прозвучала. Ну, і знову ж таки — по обидва боки.

До МКЧХ своє питання поставив і Ілля Ільяшенко. Який виходив з “Азовсталі” під гарантії МКЧХ, але, перебуваючи в трьох колоніях (Оленівці, Таганрозі і Каменську-Шахтинському), жодного разу не зустрів представників МКЧХ.

Натомість зазнавав систематичних катувань, побиття (внаслідок чого у нього деформувалася грудна клітка), ударів електрострумом (в усі частини тіла, включно з геніталіями), тортур голодом (повернувшись із полону, важив менше 50 кг) і холодом. Одного разу йому облили руку запальною сумішшю і підпалили — просто так, бо могли це зробити. Адже представники МКЧХ не виконують свій мандат і не відвідують місця утримання українських військовополонених у Росії й на тимчасово окупованих територіях, щоб гарантувати гідне поводження з ними та нормальне утримання.

“Російський полон вбиває! Не мовчіть!”

Для держави, яка не дотримується Женевських конвенцій, не передбачено жодної відповідальності. Тому діяльність МКЧХ зводиться до заяв на зразок “ми закликаємо сторони міжнародного збройного конфлікту до повного виконання своїх зобов’язань згідно з міжнародним гуманітарним правом, зокрема до надання нам повного, регулярного та безперешкодного доступу до всіх тих, кого вони тримають у полоні”.

І навіть публічної заяви про те, що РФ перешкоджає їм у діяльності (єдиний засіб впливу), МКЧХ не планує робити.

Інформацію про тих полонених, яких МКЧХ підтверджує, вони отримують лише від офіційних структур РФ і часто навіть не знають про місце перебування полоненого: лише прізвище у наданому росіянами списку. Тому є випадки (їх понад сто), коли українські військовополонені, підтверджені МКЧХ, повертаються з полону не живими, а закатованими до смерті.

“Яка вага гарантій МКЧХ, якщо мої умови перебування в полоні не відповідали жодним Женевським конвенціям і нормам міжнародного гуманітарного права?”

— риторично запитував Ілля голосно, а ми всі разом із ним подумки, витираючи сльози від його розповідей.

Учасники туру біля головного офісу МКЧХ в Женеві

Окремо хочу подякувати українським перекладачкам МКЧХ, які перекладали зболені історії та нервові запитання українських жінок, не прикрашаючи їх, не згладжуючи гострі кути — і таким чином справді сприяли відвертому діалогу. Останні репліки від українок, які прозвучали в бік представників Червоного Хреста, коливалися у своїй категоричності від “якщо ви не можете виконувати свою роботу, то звільніть місце для тих, хто зможе” до “виглядає на те, що МКЧХ відбілює репутацію РФ і діє в інтересах держави-агресора”.

Читайте також:
Катерина Прокопенко: Теракт в Оленівці – це кров на руках тих організацій, які виступали гарантами для захисників “Азовсталі”

Мусимо гуртуватися і кричати до всього світу

Наступного дня відбулася завершальна акція нашого адвокаційного туру — мітинг на площі Націй перед штаб-квартирою ООН на підтримку українських військовополонених та цивільних, які потрапили в російський полон, із закликом до міжнародних організацій змусити Росію (знайти важелі впливу) дотримуватися норм поводження з полоненими, закріплених у міжнародному гуманітарному праві.

Акція в Женеві

Дуже символічно в той самий час на площі Націй відбувалися демонстрації тибетської громади проти Китаю та іранської громади проти свого режиму. До нашої акції долучився швейцарець Джона Нейдхарт. Він два роки захищав Україну в лавах Інтернаціонального легіону, а повернувшись на батьківщину, здався поліції, щоб привернути увагу до справжніх потреб України.

Зараз Джона перебуває під слідством, бо законодавство Швейцарії забороняє громадянам бути військовими будь-де, окрім швейцарського війська. Йому загрожує до трьох років ув’язнення.

Нейдхарт підтримав і попередню акцію українських родин у Люцерні й надалі (якщо його не арештують) планує бути на всіх акціях на підтримку України, критикуючи уряд своєї країни за обмежену допомогу Україні.

* * *

Подолавши назад 2,5 тисячі кілометрів в автобусах, із чим ми, рідні військовополонених і зниклих безвісти, повернулися додому? Чи почули сотню українок у Швейцарії та у світі ширше?

Питання риторичне. Але без того, щоб міжнародні органи та організації втрутилися у ситуацію з нелюдським поводженням та утриманням українських полонених, сподівань на повернення десятків тисяч наших додому мало. Тому мусимо гуртуватися і кричати до всього світу про українців у полоні голосніше і масовіше.

З цією метою плануємо зібрати ще більше родин для акції під час Міжнародної конференції Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, що відбудеться з 28 до 31 жовтня 2024 року в Женеві.

А також Коаліція родин українських військовополонених Save Ukrainian Prisoners of War разом з іншими громадськими організаціями запрошує приєднуватися до Відкритого листа від громадянського суспільства України до глобального громадянського суспільства й опублікувати його на своїх інформаційних ресурсах.

Читайте також:
“Його шукали всі мої рідні, колеги, друзі, куми, куми мого брата і їхні друзі…” Історія полоненого бійця артвідділення 17 отбр із Маріуполя Ігоря Федусова

 


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.