автор: Марина Ткачук
фото із соцмереж Владислава Жайворонка
“Це єдине, що в мене залишилося з часів служби та оборони Маріуполя”, – каже Владислав і дістає з-під футболки свій військовий жетон. Він і досі носить його на шиї й дуже цінує: цей важливий “сувенір” пройшов з ним не лише оборону “Азовсталі”, а й російський полон. Уцілів дивом – росіяни його так і не знайшли.
“Просто від мене так смерділо гнилим м’ясом, що мене ретельно ніхто й не перевіряв”, – пояснює хлопець.
29-річний боєць полку “Азов”, командир відділення аеророзвідки Владислав Жайворонок “Вікіпедія” був чи не останнім пацієнтом, якого рятували на “Азовсталі”. Та ще й як рятували! Влад отримав у бою важкі травми (уламки протитанкової ракети роздробили бійцю ногу та влучили в око), він фактично стік кров’ю.
Вікіпедію, що був майже без ознак життя, збиралися вже класти у чорний пакет. Але в останню мить за його виживання вирішили боротися, хоч у бункері вже не було жодних ліків та хірургічних інструментів. У повній антисанітарії Жайворонку зробили ампутацію пораненої ноги іржавою радянською пилкою, а кров для переливання зібрали від інших поранених хлопців-донорів шприцем у пластикову пляшку.
Але він вижив! Пройшов російський полон, допити. Повернувся додому й став на протез. І тепер продовжує допомагати фронту.
“Я справді пишаюся тим, що втратив ногу та зір на одне око саме в бою, зі зброєю в руках захищаючи Маріуполь, а не п’яним у якомусь ДТП, – каже Владислав. – І ми всі там, на “Азовсталі”, були готові померти.
Можливо, хтось вважає, що незалежність країни не вартує особистого життя, здоров’я. Але це не так. За свою державу необхідно боротися будь-якою ціною!”
Свій найяскравіший дитячий спогад Влад відтворює і зараз до дрібниць: він у полі, 12-річний, разом зі своїм другом запускає в небо саморобні моделі літачків. Влад живе з родиною у рідному Бериславі на Херсонщині й пристрасно захоплюється авіамоделюванням.
Мине добрий десяток років, і дитяче хобі стане військовим фахом, який допомагатиме Владу, вже як пілоту БПЛА, нищити ворогів на фронті. “Мене тоді більше цікавив навіть не сам політ, – пригадує Вікіпедія, – а процес конструювання: первинні розрахунки, робота з інструментами – різні технічні тонкощі. Так я, зокрема, навчився паяти”.
Ще підлітком Владислав разом із родиною переїхав до Одеси, там вступив у технічний виш, відкрив свою майстерню, де займався електронікою. Вечорами, пригадує, зачитувався військовою літературою, цікавився інформацією про крилаті та балістичні ракети й дедалі більше переконувався, що дрони – це його тема.
А потім був 2014 рік і сумнозвісні події в Одесі 2 травня.
“Я випадково потрапив тоді в епіцентр заворушень, – розповідає Владислав. – Саме їхав з роботи маршруткою. Але додому так і не дістався, бо автобус вимушено зупинився – вулицю перекрили. Йшов далі пішки. Перших загиблих я не бачив (про них дізнався вже з новин). Але добре пам’ятаю момент, коли почалася стрілянина з боку невідомих мені проросійських людей.
До цих подій, до Революції Гідності, я мав різних знайомих в Одесі. Але саме тоді я почав чистити свої соцмережі й більше аналізувати інформацію довкола. Наприклад, серед моїх знайомих виявився росіянин, який ховався в Україні від служби в російській армії. І саме після 2 травня 2014 року він почав у соцмережах писати пости від імені “одеситів” про те, що, мовляв, “биймо цих бандер”. Для мене стало тоді очевидним, що він – наш ворог, який живе в Одесі. І не лишалося сумнівів, яку сторону мені обрати”.
Не те щоб Владислав завжди ставився вороже до росіян, навпаки.
“Я ріс на Херсонщині, де Росію сприймали прихильно. І навіть дозволяв собі думати, що ми дійсно – споріднені народи: вболівали за їхні футбольні клуби, за російську збірну на Олімпійських іграх. Мій батько їздив на заробітки в Росію, – ділиться Жайворонок. – Але коли повертався додому, багато розповідав про справжнє ставлення до українців з боку росіян – зневажливе, зверхнє. Ми для них і тоді були “хахлами”, людьми другого сорту.
Навіть ті з росіян, хто жив у недобудованих бараках, якісь алкоголіки й бомжі, чомусь вважали себе соціально вищими, ніж будь-який українець.
А в 2014 році до мене дійшло конкретне усвідомлення: вони – наші вороги. І не досить просто цей факт приймати – протистояння між нами вимагало зусиль! Треба чинити активний спротив, якщо ми хочемо жити. Якщо з цими ворогами не боротися, то ми програємо і більше незалежності нашої держави не побачимо – я мислив так”.
Влад зізнаться: після анексії Криму і бойових дій на Донбасі він уже очікував великої війни.
“Я розумів, що в Росії є достатньо військових можливостей, щоб ескалувати все на зовсім іншому рівні. І коли я читав новини про те, що вони щось обстріляли “градами”, 120-ми мінометами, то згадував про величезну кількість крилатих ракет та інших засобів озброєння, які вони накопичили ще за часів Радянського Союзу – я ж був “у темі”! І росіяни ще нічого з цього не почали використовувати. Але ж почнуть! Було зрозуміло, що це – лише питання часу”, – міркував хлопець.
Мислив Владислав прагматично й опирався на власний аналіз:
“У сучасних війнах більшість жертв становлять саме цивільні, а не військові. Тож я не планував зустріти повномасштабну війну цивільним, який нічого не вміє. Не хотів стати “супутніми втратами”, а бажав продати своє життя подорожче. Я волів мати місце в “першому ряду”, коли все почнеться”.
Тепер Влад сміється: “Бійся своїх бажань!” Бо й сам не розраховував на такий “перший ряд”, який отримав уже за п’ять років: взвод розвідки полку “Азов”, Маріуполь і оборона “Азовсталі”.
Шлях до “партеру” в театрі війни, щоправда, не був коротким та легким. Владислав не уявляв для себе іншого місця служби, окрім як полк “Азов”. Але остаточне рішення долучитися до лав “азовців” ухвалив для себе після одного відео:
“У 2015 році Маріуполь вперше обстріляли пакетами “градів”. Я бачив, якими переляканими на цьому відео виглядають поранені цивільні. А в той час їм допомагають хлопці з “Азову” – вони втомлені, змучені, але знають, що робити – жодної паніки. І я хотів наблизитися до них – так і вирішив приєднатися до “Азову”.
Оскільки Влад мав певні обмеження по здоров’ю, не служив раніше в армії, то потрапити до лав “азовців” було непросто. Але мрія таки здійснилася у 2018 році. І, безсумнівно, він хотів займатися саме безпілотниками.
“Я мріяв принести користь тим, що працюватиму з дронами, – розроблятиму їх, будуватиму, літатиму”, – розповідає Владислав.
Здібності та прагнення хлопця “азовці” оцінили – так Вікіпедія дуже швидко потрапив до підрозділу аеророзвідки. І перше бойове хрещення у складі “Азову” прийняв на Світлодарській Дузі (де дуже були потрібні пілоти, але на той час мало хто це вмів робити).
“Згодом наш підрозділ аеророзвідки приєднали до звичайної розвідки. Це було фізично важко, адже ми постійно перебували на бойових виїздах. Але й почесно! Я почувався справжнім “читером”, бо за рік служби “доріс” до еліти “Азову”. Ці хлопці були дійсно найкращі. Це і є сім’я, найкращі друзі у моєму житті. Кожен з мого взводу був супергероєм – надзвичайним!
І це не порожні слова. Аби потрапити у взвод розвідки, ти мав бути кращим за весь свій підрозділ у чомусь конкретному. Тобто наші кулеметники – найкращі у своїй справі. Наша “мазути”, наші водії важкої техніки. Найкращі снайпери, гранатометники. Тому зараз, згадуючи цей досвід, я інколи навіть не вірю, що воював з цими хлопцями. У кожного з них була якась своя суперсила. І те, що я їм був потрібен, – це надзвичайна честь”, – каже Владислав.
За кілька тижнів до “повномасштабки” їх попередили про можливе вторгнення росіян. І що це буде значно серйозніше, ніж у 2014-му. Хлопці в Маріуполі перебували в повній бойовій готовності:
“Всі кулемети вичищені, боєкомплект підготовлений, всі дрони, всі батареї, планшети заряджені, БТРи підготовлені й перевірені десятки разів. У нас не так багато техніки було, але ми намагалися тримати її в якомога кращому стані”, – пригадує Вікіпедія. Коли все почалося – працювали за протоколом.
На п’ятий день великої війни розвідники, до складу яких входив Влад, вирушили на розвідувальне завдання: спочатку село Гнутово, потім Талаківка, Сартана. Хлопці виїхали фактично назустріч ворогу, що вже насувався на Маріуполь, і потрапили у засідку.
“Ми збиралися політати, а на той момент противник уже прорвав оборону Широкиного, лінію оборони морської піхоти, яка там базувалася. Ми цього тоді не знали. І просто натрапили на них.
З військової точки зору це правильно назвати “раптова зустріч із противником”. Росіян було близько 30-40, а нас – п’ятеро. Вони пересувалися дорогою і зустріли нашу машину вогнем. Там вперше ми втратили бійця з нашого взводу – Дмитро Лінський, друг “Сектант”. Він помер просто в машині. Усіх інших, як і мене, серйозно поранили. Я ще встиг надати меддопомогу одному з побратимів, медику Владу “Десмонду”. Ми покинули машину, почали оборонятися.
Коли стріляв з автомата у ворогів, коли буквально бачив обличчя окупантів – цей момент став переломним для мене: не в плані того “о, я вперше убив людину!”.
Я зрозумів, що ворог боїться – ніхто з них не хоче вмирати!
Росіяни замість того, щоб почати нас добивати, просто полягали в траву й кричали у рацію, що їм потрібне підкріплення. Ми з хлопцями переглянулися – не зрозуміли: нащо їм підкріплення, коли їх і так багато? Жоден з тієї великої групи ворогів не захотів першим наближатися до нас.
Наші ж руки були розв’язані: я приняв факт того, що зараз загину, але хотів забрати з собою якомога більше ворогів. І саме це допомогло нам врятуватися! Пізніше ми посекундно розбирали ту подію. Всі були поранені, нас було в рази менше. Але ми дали вогневу відповідь, почали вбивати солдат противника. Якби ми цього не робили, скоріш за все, вони просто добили б нас, поранених, позбирали б наше спорядження – і все. Ми показали противнику, що не будемо здаватися. Психологічно ми їх перемогли – виграли час і змогли відійти”.
Стікаючи кров’ю, хлопці сім годин поверталися посадками до Маріуполя. І вижили. На той момент ще існував 555-й військовий госпіталь, там бійців більш-менш “підлатали” й поставили на ноги. Влад мав серйозне наскрізне поранення плеча, втратив чимало крові. Але вже через кілька тижнів знову літав. І став одним із тих кількох пілотів на “Азовсталі”, які літали включно до останньої ночі оборони:
“Я розумів, що, швидше за все, ми в оточенні так всі й загинемо. Але мені хотілося загинути зі зброєю в руках, при виконанні службових обов’язків. Скажу чесно, були й хлопці, які боялися вийти взагалі на вулицю, і я дивився на їхні сірі перелякані обличчя і розумів: там “пасажирів” у голові вже немає – вони вже мертві всередині. І я цього боявся – бути таким. Боявся, що якщо я загину, то моїм рідним скажуть, що я ховався. Тому якщо потрібно було працювати, літати – я виходив на вулицю і робив усе, що міг”.
Після свого першого поранення Влад втратив багато крові й не міг довго стояти, не втрачаючи свідомості – що вже казати про бойові завдання у повному екіпіруванні. Але через пару тижнів він уже працював із пультом, бо була потреба.
“У пам’яті закарбувався такий момент, – пригадує Влад. – Була одна позиція надзвичайно складна – Шлакова гора. І хлопці там мали поганенькі укриття. Противник працював по них майже 24/7. І у ворогів була абсолютно логічна тактика, ще стародавня: починають обстріл по наших позиціях – хлопці спускаються в укриття, щоб мінімізувати шанс бути пораненими. У цей час сили противника підходять. Бо їх попередять, коли летітиме умовна остання міна. Вороги вже знають, що далі обстрілу не буде, і вони можуть просто дозакидати хлопців гранатами в укритті. Наші бійці цього сценарію остерігалися.
По наших працює ворожий міномет, і вони хвилюються, що, можливо, зараз їх і будуть штурмувати. Ніхто не може їм допомогти, ніхто не може підійти, бо ведеться щільний обстріл території. Я тоді відчув, що все життя мене ніби вело до цього моменту: я маю радіостанцію, яку зробив, не спавши ночами перед тим, добре заряджені батареї. Можу злітати з укриття, рація “добиває” – отже, із хлопцями на зв’язку, і я можу їх попередити – підходять до них чи ні.
І в той момент розуміння, що лише я можу їм допомогти, оце почуття відповідальності закарбувалося на все життя. Отож я підлетів і сказав їм у рацію: “Пацани, розслабтеся, це я – Лавина (на той час це був мій позивний по радіо). Над вами дрон – це я. Контролюю ситуацію, до вас ніхто не підходить. Навколо немає сил противника. Але якщо я щось побачу – повідомлю. Ви встигнете відстрілятися, не переживайте. У мене достатньо батарей, і я буду над вами висіти стільки, скільки потрібно”.
І хлопців це заспокоїло. (Я вже не пам’ятаю їхніх позивних, але нещодавно з одним із них, до речі, списувалися). У той день росіяни так і не пішли на штурм. Не виключено, через те, що це не стало б несподіванкою для нас.
Але ця ситуація була важливим доказом для мене: моя професія як пілота – важлива. І саме вона дозволила мені бути активним впродовж всієї оборони Маріуполя”.
Тим часом ставало очевидно, що сили не рівні. Й облога Маріуполя складається не на користь українських сил: росіяни знищували вогнем цілі квартали разом із їхніми мешканцями. Владиславу все частіше доводилося виконувати обов’язки бойового медика чи зв’язківця, не лише пілота.
“Це був фактично останній вечір оборони – 15 травня. У нас – важко поранений один із бійців, гранатометник, в якого влучило під час виконання бойового завдання, – пригадує Вікіпедія. – Ми бачили поранення і розуміли: вони навряд чи сумісні з життям. Евакуювати його під обстрілом не мали можливості.
На допомогу до нас намагалися прийти четверо хлопців-танкістів – вони втратили свої танки і працювали вже як піхота. Але поки бійці дійшли до нашої позиції, то троє з них були поранені. Ми розуміли: мусимо перечекати обстріл. Через кілька годин відгукнулися хлопці – звичайні солдати строкової служби з Національної гвардії – прийшли з жорсткими ношами (бо в нас своїх не було) і допомогли нести нашого хлопця.
На жаль, Рижий помер, поки ми його несли до бункера – просто по дорозі. А коли поверталися на свою позицію, у нас влучила протитанкова ракета. Руслану “Давіду” хвостовиком відрізало стопу, мені перебило ліву ногу. Тоді ж мені уламок влучив у праве око, серйозно посікло й інші кінцівки.
Болю не було: поруч спалах – і я втрачаю рівновагу, падаю, намагаюся повзти, розумію, що не відчуваю лівої ноги. Поряд стояли залізничні вагони, під один із них я заліз. Бачив дуже погано, так і зрозумів: мінус одне око. Накласти турнікет добре не виходило: нога була розірвана і дуже високо. Ще й перебиті руки – заслабкі: докрутити “вороток”, як слід, не виходить.
Тим часом чую, хлопці перегукуються. Руслан вимагає, щоб його добили. Думаю: бляха-муха, що ж там у тебе за поранення, якщо ти просиш про таке? (Пізніше виявилося, що основний удар припав усе ж на мене. На щастя, ми обоє вижили).
До мене підбіг “азовець” Межа. Фактично це була перша людина, яка мене врятувала. Він докручує “вороток” турнікета. Питає, чи боляче, а я нічого не відчуваю. Доки побратим допомагає, виходжу на зв’язок по рації, аби доповісти командиру, що наша група потрапила під вогневе ураження. Хоча пораненим, особливо важким, цього робити категорично не можна, бо люди – різні, у стресовій ситуації не всі зберігають адекватний стан.
Повідомляю командиру: “У нас два “трьохсотих”, важкі”. У відповідь: “Хто поранений?” Кажу: “Давіду відірвало стопу і Вікіпедія — мінус ліва нога й мінус око”. Пауза в рації. Сток ще раз перепитує і додає: “А з ким я тоді розмовляю?” Відповідаю: “З Вікіпедією”. Потім ми згадували цей діалог і сміялися. Тоді для мене важливо було зберегти спокійний голос і доповісти про ситуацію”.
Але стан Влада стрімко погіршувався і ставав критичним.
“Пам’ятаю це майже посекундно: як лежав і чекав хлопців із ношами. Я добре розумів, що мене чекає, і що ці поранення – дуже важкі. Тоді я прийняв свою смерть як доконаний факт. І читав про себе молитву націоналіста. Не знаю, може, для когось це звучить дивно, але той момент був урочистий і важливий для мене. І текст молитви дійсно сакральний, я завжди емоційно реагую на нього. У цьому виявився ще й практичний сенс: я промовляв молитву – отже, щось бубонів, подавав якісь звуки, і хлопці мене могли швидше знайти в темряві, бо відбувалося все це опів на першу ночі”.
Молитва українського націоналіста, відео “Азову”:
Побратими евакуювали Влада у медичний бункер “Залізяка” на “Азовсталі” – тоді він був уже у вкрай важкому стані: пульс на кінцівках не фіксувався. І навіть на шиї став ледь-ледь помітний.
“Хірург згідно з протоколом уже збирався класти моє тіло в пакет – навіть не звичний пакет для тіл, бо вони в нас закінчилися давно. Ми просто замотували мертві тіла в шматки чорного поліетилену.
І от уже відмотують цей поліетилен і для мене, але дівчата-медики починають гучно протестувати (вони мене запам’ятали ще під час першого мого поранення. Та й ми за годину до цього бачилися – я приніс іншого пораненого й повернувся на позицію. А зараз ось і мене принесли, вже майже мертвого!).
Дівчата – анастезіолог Ніна та психологиня Настя – вперто відмовляються класти моє тіло в пакет і намагаються ще рятувати. Вони починають шукати на мені якісь позначки з групою крові й не знаходять їх (бо всі свої речі – аптечку, плитоноску, бронік, де були ці дані, – я зняв із себе після поранення). Вони бігають по медичному бункеру, допитуються, чи знає хто мою групу крові. Ніна тормошить мене, а я весь час “від’їжджаю”, приходжу до тями і наче (як мені здається) відповідаю їй, але розібрати щось неможливо.
Я лежав із заплющеними очима, і мені не було вже боляче, навпаки навіть добре. Я спокійно марив собі й помирав, а тут мене штурхають, трясуть, щось питають.
Я сам – бойовий медик, проходив цю підготовку і розумію, що за всіма протоколами мене мали б визнати загиблим. Я помирав без жодної образи чи страху: все було окей. Можливо, через те, що я сильно був втомлений і виснажений: до цього дня впродовж двох місяців ми спали по 2-3 години на добу. Можливо, через це і смерть сприймалася як полегшення – я просто хотів уже нарешті відпочити.
Така, певно, рука долі, бо я казав, що моя група крові “А+”. А Ніні почулося: “2+”. І мені пощастило, бо це одне й те саме. І вони між собою вирішили таки спробувати заливати мені другу групу крові. Вишикувалися хлопці, які й самі були поранені, але погодилися поділитися зі мною своєю кров’ю: у них її збирали просто шприцами і зливали в якусь пластикову пляшку – чи то з-під мінералки, чи то з-під кока-коли. Перемішали все – не було ніяких антикоагулянтів, жодних із необхідних для переливання крові препаратів! – і влили мені.
Більше того, ця історія мала продовження. Один із тих хлопців, у кого взяли трохи крові для мене, після полону та обміну повернувся на фронт. І він загинув. А його кров тече в мені. Здається, він мав позивний Юра… І я зобов’язаний йому життям.
Потім була ампутація: хірург пиляв мою кістку на нозі якоюсь старою іржавою радянською пилкою з червоним пластиковим руків’ям – мені потім навіть фото цієї пилки надіслали. Ще жартували: спиртом же протерли перед операцією! Рану зашивали синьою волосінню (“лєскою”), яку десь знайшли. У тих умовах “Азовсталі” лікарі зробили дійсно фантастичні речі. І це спрацювало!”
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
“Прийшов я до тями вже в Донецьку, в полоні, – відтворює подальші події Владислав. – Кілька разів прокидався і до цього, але це було якесь “слайд-шоу”. Пригадую, везли жахливою дорогою, вантажили–розвантажували нас. У Донецьк відправляли найбільш важких поранених. Тих, кому лікарський нагляд не був потрібний, вивозили до Оленівки.
За всіма правилами і протоколами я не мав вижити. Ніхто й не думав, що виживу: у Донецьку після того, як я прийшов до тями, лише на шостий день (і то після допитів) мені почали колоти якісь антибіотики. Давали їх вряди-годи, температура понад тиждень трималася на рівні 40 градусів. Я не знаю, як мій мозок взагалі витримав. Доти зрідка робили перев’язки, мастили йодом – не більше. Чекали, що помру.
Але мій випадок – справді унікальний, бо виявилося, що навіть цього було достатньо, щоб я вижив. Хлопці з менш серйозними пораненнями не вижили, а в мене, попри те, що ми всі там сиділи голодні, без медичної допомоги, почало все загоюватися”.
Вікіпедія дивом повністю не осліп, бо в полоні його пораненим оком ніхто не займався. Але окрім відсутності медичної допомоги, українських військових катували фізично. Зокрема, встромляли голки в рани, катували водою. Чинили психологічний тиск, розповідаючи про те, що всі їх покинули, війну вже програно, а вони нікому не потрібні.
Згадуючи пережитий досвід, Владислав із прикрістю визнає той факт, що відомі міжнародні інституції, які декларують свою участь у звільненні військовополонених та піклуванні за ними, насправді не роблять цього як слід:
“Я не бачив представників Червоного Хреста ні під час перебування у полоні, ні під час обміну. І мої побратими, які пройшли полон, свідчили про те ж саме – їх не було ні в Оленівці, ні в Донецьку.
Згодом Міжнародний комітет Червоного Хреста іноді дозволяв собі приїхати на процедуру обміну. І роздавав хлопцям чай у фірмових стаканчиках зі своїм логотипом. Але за сам обмін тоді вони не домовлялися, не були причетні до цього.
І це те, що я намагаюся всім іноземцям тепер донести під час зустрічей за кордоном. Ви не емпатичні, не переживаєте за Україну? Це ваше право. Але маєте усвідомлювати, що живете у світі, в якому найбільші гуманітарні організації з гігантськими бюджетами не мають жодного впливу.
Представники Червоного Хреста аргументують: ми, мовляв, – не військова організація, не маємо зброї, щоб росіян примусити допустити нас до полонених. Але ж ви – найбільша світова гуманітарна організація в історії! Ваша сила має бути саме в цьому! Ви мусите щодня кричати про необхідність такого доступу до поранених, до полонених. Чому ви цього не робите?!
Росіяни вбивають наших хлопців в полоні, й потім на місце, де вони стратили наших полонених, в Оленівку, спокійно приїжджає [американський актор] Стівен Сігал. І вони його пускають, а Червоний Хрест росіяни чомусь ігнорують. І ніхто не домагається цього доступу для об’єктивного розслідування злочинів!”
Звільнення з полону побратимів – це одна з сьогоднішніх цілей Владислава. Бо там лишаються дорогі його серцю люди. Тому він – активний учасник акцій на підтримку військовополонених “азовців”, міжнародних самітів та конференцій.
“З нами в Маріуполі був хлопець, який чотири рази повертався до бою після поранень. Після останнього з них командир суворо наказав йому залишатися у госпіталі. Боєць не міг нормально ходити, але цей хлопець плакав, бо, як він казав, “хотів померти зі своїми побратимами в бою”.
Ця людина зараз і досі в полоні. Я іноді бачу його на фото, на відео – він у жахливому стані. А ще саме ця людина зі мною шматком хліба поділилася в полоні: йому якась медсестра щиросердна у донецькому госпіталі буханку хліба купила (бо ми ж голодні постійно були), то він половину віддав у нашу палату. І це найбільший прояв піклування про мене за все моє життя. І тому я при кожній нагоді говорю про них – тих, хто лишається в полоні й досі. Це мій обов’язок”.
У лікарні Донецька Вікіпедія провів майже два місяці. І його обміняли одного з перших. Як каже зараз Влад, він багато роботи привіз українським медикам. Після полону й довгого шляху реабілітації, який триває і досі, став на протез. В Україні лікарі провели реконструкцію пошкодженого ока без протезування – тепер воно хіба трохи відрізняється за кольором райдужної оболонки.
“Фізично я списаний, але й надалі працюю на Перемогу”, – каже Жайворонок.
У тому, щоб залишатися корисним армії, побратимам, Влад побачив і особистий шлях до відновлення:
“Коли мене обміняли, далі була реампутація. З мене почали діставати уламки – все тіло боліло, нило. Через цей біль вже й мозок погано почав працювати. Але якось дзвонять мені друзі з іншого підрозділу і нагадують, що я колись працював на радіоперехопленнях зі спеціальним обладнанням. Просять допомоги. Кажу: питань нема! Я в колісному кріслі, мені важко сидіти, але 40 хвилин я по відео пояснював хлопцям деякі технічні тонкощі. А коли закрив ноут (вони відключилися і поїхали працювати), ліг спати. І вперше тоді спокійно виспався! Бо відчув себе корисним!
Я і зараз працюю з дронами. Розумію, що не можу фізично бути пілотом саме на лінії фронту – мені проблемно просто по вулицях ходити, не кажучи про якісь грунтовки. Але я можу допомагати з навчанням. І тепер, завдяки інвалідності, спокійно маю можливість виїжджати за межі країни, їздити до країн-партнерів, які нам допомагають з дронами.
Так виходить, що зараз я використовую абсолютно всі свої знання, навички, які отримував з 12 років. Зараз мені згодилося все: навіть те, який я клей використовував у дитинстві, майструючи свої дрони – я можу про це дискутувати з міжнародними виробниками. Кожна дрібниця стала в пригоді! Так що мені майже не заважає моя інвалідність, а в чомусь навіть допомагає.
І є суттєві причини, чому я сплю спокійно: бо зараз я створюю набагато більше проблем противнику, ніж навіть коли я був активним військовим. Це моя особиста реабілітація”.
Владислав жартує, що всі діди діляться для нього на дві категорії: можуть бути або “бодрими” (саме “бодрими”, а не “бадьорими”), або в’ялими: “Ну бо в’ялий “дєд” нікому не цікавий, він нудний, з ним ніхто не хоче спілкуватися. Тому я все життя прагнув бути саме “бодрим дєдом”.
Владислав переконаний, що хлопці, які зараз служать, які прийшли на війну пізніше, аніж він, тепер мають значно більше досвіду та навичок. Про своїх підопічних він говорить із неприхованим захватом:
“Майже нічого нового не залишилося, чому я можу їх навчити. І зараз, коли я на них дивлюся, трошки заздрю їхнім можливостям. Зі всього світу приходить військова техніка. Ми ж не мали такої й близько. Зараз ті хлопці, які приєднуються до війська і служать, в рази краще підготовлені і більш ефективні, ніж ми були на початку повномасштабки.
І все, що я можу дати їм, – це настрій, запал. Я можу розказати їм про оцей свій шлях.
Ми, оборонці Маріуполя та інші хлопці, ціною своїх життів і завдяки тому, що знали і вміли, дали час підготуватися наступним поколінням бійців.
І мені приємно усвідомлювати, що воїни, котрі прийшли на заміну нам, надихаються нашим прикладом. Я радію, що вони вважають мене бадьорим дідом!
Є ще одна річ. Те, що мене зараз тримає після всіх поранень, після всіх втрачених фізичних можливостей, – це усвідомлення, що я був із найкращими. Те, що я пережив, те, що я пройшов, забагато навіть для одного життя. Це насправді заспокоює мене, дарує сили працювати далі, не дає впасти, скласти руки – у пам’ять про тих хлопців, з якими я служив, які загинули.
Їхні роздруковані фотографії висять у мене вдома – я ту кімнату назвав “кімнатою Поплавського” (від слова “поплава”, “плавитися”). Туди я заходжу, сідаю, “плавлюся”, ностальгую, але не втрачаю сили, а навпаки – набираюся їх. Це те, що нагадує мені: завжди можна робити щось краще, завжди можна знайти в собі сили. І допоки ти живий, мусиш працювати далі.
Загиблі бійці заслужили вже свій відпочинок – тільки вони мають право більше нічого не робити, бо склали голови в бою. Усі інші, живі, зобов’язані працювати на Перемогу!”
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!