автор: Анастасія Федченко
фото з архіву Надії Яріш та з відкритих джерел
Історія Надії Яріш – готовий сценарій для фільму про війну.
Сільська медсестра з Харківщини, яка у 2017-му підписала контракт і стала медсестрою мобільного госпіталю в Маріуполі. Повномасштабне вторгнення вже як старша медсестра застала також у місті біля моря.
На третю добу “великої” війни евакуювала поранену прикордонницю до Дніпра, незаплановано “вирвавшись” з уже оточеного міста. Ще місяць “мандрувала” Україною, супроводжуючи поранених воїнів із прифронтового обласного центру до шпиталів у Вінниці чи Львові. І… мріяла повернутися до своїх, у маріупольське пекло.
Потім були ніч, гвинтокрил, що летить украй низько, аби його не побачили, приземлення в Маріуполі. Нескінченний потік поранених у бункерному госпіталі “Азовсталі”. Безперервні обстріли з усієї можливої зброї. Вихід у полон. Оленівка…
Про “свій” Маріуполь, теракт росіян в Оленівській колонії, про сина, який теж у війську, про важкість роботи військових медсестер, “запах горя”, собаку Чекуню, звільнення з полону і про те, чи полетіла б знову на “Азовсталь”, Надія Яріш розповіла “Новинарні“.
31 березня 2022 року, третя година ночі. Чотири гелікоптери з людьми, боєприпасами, ліками й провіантом летять із Дніпра що далі, то нижче, мало не чіпляють дерева – аби їх ніхто не помітив.
Головне управління розвідки Міноборони проводить спецоперацію: інакше, ніж повітрям, в оточений росіянами Маріуполь доставити підкріплення неможливо. Рейс ризикований. Усі – добровольці, всі розуміють, що можуть загинути, якщо росіяни зіб’ють вертоліт.
Худорлява жінка зіщулилась біля люку, притулилася лобом до холодного скла і вдивляється у темряву навколо. Це Надія Яріш. Вона – медсестра, і наразі головний її страх – не загинути, а…
“Я боялася, тільки б не заблювати все навколо, – відверто каже Надія. – Випила все, що могла, вколола собі все, що могла, і сиділа й не ворушилася, щоб мене не нудило.
Я не люблю літати. А тому мені не страшно було, що нас зіб’ють чи ми впадемо абощо. Я навіть про це не думала. Єдина думка – хоч би хлопців не заблювати”.
Гелікоптери на “Азовсталь”
Прилетіли в порт затемна, швидко розвантажили боєприпаси, завантажили поранених. Почався потужний обстріл. Гелікоптери піднялися в повітря. Один із них – саме той, у якому летіла Надія, – у Дніпро так і не повернувся…
Читайте також:
Пілот ЗСУ розповів про свої польоти в заблокований Маріуполь і порятунок 20 поранених на борту підбитого гелікоптера. ВІДЕО
Військових, які прилетіли в місто, забрали до себе бійці полку “Азов” – у бункер, облаштований як медпункт. Сказали, що можливості потрапити на “Азовсталь” немає. Яріш засмутилася, адже її колеги були на комбінаті.
“Нам почали привозити перших поранених хлопців, ми надавали допомогу. Увечері було так холодно, що, здавалося, аж кістки промерзли”, – пригадує Надія.
Згодом отримали наказ збиратися. Машина без світла чимдуж летіла набережною до якогось причалу. Там стояв човен. Завантажили боєприпаси, сіли самі.
“Човник заглох. І я думаю: а ти за свої 50 років так і не навчилася плавати, дурепо! – посміхається жінка. – Потім водій щось зробив із мотором. Коротше, глухли тричі. З горем-бідою нас довезли на берег до “Азовсталі”, ми висадилися, вивантажили б/к. І, як ото у казці про Дванадцять місяців, сіли в коло й стали чекати, поки нас заберуть. Я рахувала ракети, які летіли на “Азовсталь”. Після 15-ї припинила…”
Вид на “Азовсталь”
Чекали години три. Військовослужбовців забрали. Залишилися медики: Надія, двоє хірургів та двоє анестезіологів (серед них – герой іншого матеріалу “Новинарні“ Олександр Демченко). Жінка запитала у військових, що їй робити, а ті: “Не знаємо. Нам – в інший бік”.
“Ми стоїмо загублені. Як у тому відео: “Олег, ти що, плачеш? Ні, сміюся!” – Яріш цитує телефонну розмову прикордонника з матір’ю, яка кілька років тому стала вірусною. – Рації нема, зв’язку нема… Але потім по нас приїхала машина, забрала й відвезла на “Желєзяку”.
“Желєзяка” – бункер на території Азовсталі, де був шпиталь. Надія увійшла туди близько п’ятої ранку й жартома “привітала” колег з 1 квітня. Але виснаженим медикам було не до сміху.
“Там був мій друг, лікар. Він і досі в полоні… Я питаю: “Ви що, не раді, що я приїхала?” Він: “А чого ви приїхали?” Ні, кажу, ну ви нормальний взагалі – ви тут, а я маю бути там? Дійсно, і чому я приїхала?!” – переповідає той короткий діалог медсестра. Надія після від’їзду з Маріуполя почувалася ледве не зрадницею й душею постійно рвалася назад.
Згадує, як хлопці засипали новоприбулих запитаннями: переживали, що про них усі забули, що вони так і залишаться на “Азовсталі”.
“Я їм пояснювала, що це не так, що про операцію ГУР із проривом гелікоптерів у Маріуполь на допомогу його оборонцям знають у Генштабі, Міністерстві оборони, офісі президента – тож про них точно пам’ятають!
Після цих слів усі трохи збадьорилися. Це їм дало якусь надію”, – розповідає жінка.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
Надія Яріш на “Азовсталі”
За словами Надії, попри божевільні атаки росіян на “Азовсталь”, медики були впевнені у своїй безпеці – адже їх боронив “Азов”. Бійці полку готувалися якщо не до такої масштабної війни, то до загострення, тож зробили запаси ліків і провіанту.
Але й вони не могли бути невичерпними, тож потім медикаменти доводилося шукати вже по заводських аптечках у цехах.
“Поки в нас була їдальня, кухарі готували їжу. Спершу двічі на день, годували поранених і нас. Потім – раз на день. Підвезти продукти було проблематично, бо машини обстрілювали ВОГами. Дуже багато хлопців на транспорті гинули.
А потім бомба прилетіла до нас у кухню, – розповідає Яріш. – Там один хлопчина спав, Льоха. До мене хлопці прибігли: ходімо, треба знеболити! Я почала по руїнах повзати, десь під плитою намацала руку Льохи, вколола йому знеболювальне.
Прийшли хлопці з сусідньої позиції, відкопали його – закрита черепно-мозкова і розтрощений великий палець на руці. Наш хірург Андрій, який часто працював цілодобово, той палець відрізав. Так Льоха залишився без пальця, зате живий”.
У головному госпіталі на “Азовсталі”
Після втрати кухні їжу в госпіталь раз на день почали приносити хлопці з позиції. Посуд – 200-грамовий пластиковий стаканчик, пайка – пів склянки каші і шматочок сала.
“Коли хлопці спускалися зі своїми терморюкзаками до нас у підвал, усі поранені їм аплодували. Бо йшли де під землею, де тунелями, поверхнею під постійними обстрілами, дронами. Чуєш аплодисменти – о, значить, їсти принесли!” – усміхається Надія.
Від голоду рятували кава і майже безкінечна робота: перев’язки, уколи, нові поранені.
– Я з’їдала пів порції, а іншу половину віддавала другу – він кремезний такий хлопчина. Деякі дівчата теж віддавали хлопцям.
– Який був настрій у поранених?
– Різні були: хтось апатичний, хтось істеричний. Моя подружка, медсестра Валентина, казала, що з деякими навіть спілкуватися не хоче, бо вони їй псують настрій отим своїм “ми тут усі помремо”.
А якось прийшла до мене й скаржиться, що вже не знає, що давати пораненому, який усе ниє й ниє. Я їй порадила дати йому вітамінку й сказати, що це дуже класне рідкісне знеболювальне – хай нікому не зізнається, що йому дали!
За пару годин вона приходить задоволена: пацієнт заявив, що йому допомогло!” – посміхається Надія згадці про “азовстальське” плацебо.
Поранені в польовому шпиталі на “Азовсталі”
У госпіталі саме на ній були найважчі пацієнти, які потребували постійного догляду. Зокрема й ті, хто отримав поранення в живіт. Умов для них у бункері – жодних. Серветки для перев’язок складали зі звичайного бинта, який і стерилізувати було ніде.
“І при цьому рани затягувалися буквально на очах, так швидко! Певно, під дією адреналіну абощо…” – досі дивується медсестра (про цей дивовижний факт розповідав “Новинарні” й анестезіолог Демченко).
Коли гарнізон оборонців Маріуполя за наказом командування виходив з “Азовсталі” в російський полон, із госпіталю спочатку винесли важких поранених. Наступного дня вийшли легші і 13 медиків. А найлегші пацієнти і решта медиків – на третій день. Надія виходила в цій останній партії, 18 травня.
“Був дощ, холодно, вогко, противно. І гидко на душі, – згадує жінка. – І дуже боляче, що квітуче красиве місто просто знищили. Нас везли в автобусі, темно, ліхтарів, звісно, немає. Але нам усе одно не дозволяли дивитися у вікна”.
Вивезення українських військових з “Азовсталі” 17 травня. Фото: Reuters
Разом з іншими полоненими Надію відвезли в Оленівку. Там їй за непокору доводилося 41 день відсидіти “в душогубці”. На всього двоє нар їх було десятеро. Серед інших дев’ятьох дівчат –Валерія Суботіна, Катерина Поліщук “Пташка”.
“Душогубка – це маленька кімната, приблизно 6 квадратних метрів. Більшу її частину займає туалет – по пів стіни і дірка в підлозі, з якої постійно смердить, – описує жінка. – Такі в них були виховні моменти до тих, хто показали свій характер і свій патріотизм.
Мене запитали, чи я повернуся воювати, коли мене звільнять. Я відповіла, що не воюю, бо медсестра, і повернуся туди, де мої руки будуть потрібні. Якщо на фронті – значить, піду туди. Вони зрозуміли, що мене потрібно покарати”.
Окупанти вимагали говорити російською. Яріш відповідала, що не розуміє цієї мови. “Ты что, тупая? Разговаривай на русском языке!” – біснувалися тюремники. Але на відповідь про ставлення до Росії після таких діалогів не чекали: “Понятно, отрицательное”.
У ніч на 29 липня 2022-го Росія скоїла в Оленівці один із найцинічніших своїх злочинів – окупанти підірвали будівлі з військовополоненими. Підтверджено загибель 53 захисників “Азовсталі”. Серед них і одесит Ярослав Баіс – герой одного з репортажів “Новинарні”.
Надія згадує, що на той час разом із сусідками по камері вже лягли спати.
“Ми звикли до “виходів”, бо по периметру колонії стояли різна техніка й озброєння росіян, і вони регулярно звідти стріляли по наших позиціях, – пояснює жінка. – Прикривалися нами, бо наші ж не будуть бити у відповідь, знаючи, що в колонії військовополонені.
Того вечора ми почули “вихід” поруч, потім другий. І божевільні крики, просто, як із пекла: “Суки, ми горимо!”. А потім – кулеметні та автоматні черги.
Певно, наші хлопці бігли, а росіяни їх дострілювали…
Це було щось жаске. Нам наказали не виглядати в вікна, позакривали “кормушки” (маленькі отвори в дверях, через які передають їжу – “Н”). Сказали, що хто виглядатиме, по тому стрілятимуть…”
Жертви теракту в Оленівці біля бараку, в якому стався вибух
Про те, що сталося, дізналися вже наступного дня, коли в їхню камеру перевели дівчат із сусідньої.
“Серед них була лікарка-анестезіолог Ніна Колосінська – велика розумниця. Вона ходила на перев’язки, надавала допомогу. Там було багато хлопців із опіками. Завдяки Ніні ми знали, хто живий, а хто загинув.
Я була сповнена ненавистю. Зазвичай я стараюсь не зближуватися з людьми, щоб потім не було боляче. Але, звісно, серед загиблих були знайомі, багато медиків із 36-ї бригади (36-та окрема бригада морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського – “Н”).
Читайте також:
Вони не пустили ворога до Одеси. Три історії одеських “азовців”, на честь яких варто назвати вулиці рідного міста
Надія Яріш
14 жовтня, іронізує Надія, їй зробили подарунок до Дня захисників і захисниць України – етапували в російський Таганрог. Там водили на допити, змушували заповнювати якусь анкету. Але Яріш відмовлялася – мовляв, без окулярів, які росіяни забрали, нічого не бачить.
“І гімн Росії змушували вчити. Але я говорила, що запам’ятовую тільки візуально, а на слух – узагалі ніяк”, – посміхається жінка.
Така непокора зрештою дорого б їй коштувала, але Надії пощастило – у Таганрозі вона провела всього три дні. Як виявилося згодом, її вже готували до обміну, тому не били – щоб не було слідів. Звісно, на той час медсестра про обмін і не підозрювала. Коли кудись повезли – як і всі, думала, що це чергове переведення в інше місце.
Почали про щось здогадуватися лише тоді, коли їх пересадили з літака в тентовані КамАЗи.
“Із нами туди не сів вертухай, нас не змусили заплющити очі, не заліпили скотчем очі. Одна дівчинка, кримчанка, побачила дороговказ і сказала: “Дівчата, ми в Криму”. Та все одно не вірилось, що це обмін…”
Коли потім, уже в українському автобусі, водій дав колишнім бранкам телефон і вони почали дзвонити додому, Надія набрала молодшого сина: “Слава Україні, синку!” Він запитав: “Ма, ти де? Я не вірю!”
Жінки-військові, звільнені з російського полону 17 жовтня 2022 року
А потім був момент, який Яріш називає найбільш зворушливим після обміну. Їх привезли у шпиталь у Дніпрі, і Надію зустрічали медикині, з якими разом служила в Маріуполі.
“Вони виїхали 27 лютого, на двох гелікоптерах із пораненими. У Волновасі їх обстріляли “Іглами” (радянський ПЗРК – “Н”). Ми разом потім працювали на евакуаційних поїздах. Але те, що вони зустріли мене в шпиталі після звільнення, – незабутньо!”.
Невдовзі приїхали рідні: чоловік, сестра, діти. Із собакою Чекунею, яку за день до вторгнення вивіз із Маріуполя молодший син Надії Владислав.
“Якось ми з товаришкою гуляли й наштовхнулися на кимось покинуте цуценя, – розповідає медсестра. Каже, вагалася, чи варто підбирати собачку, але все ж не змогла її там залишити. –Вона була малесенька, чудна така, як ото пляшка-“чекушка”. Так і стала Чекуня.
Надія з Чекунею після повернення з полону
Але така вже злюща! Ходить, через бур’ян перечіпляється, падає, але на всіх гарчить і гавкає. До мене не те, що підійти не міг ніхто, а й подивитися в мій бік (посміхається). А тут її привезли, і вона мене не впізнала! Я її до себе тягну обіймати, а вона упирається, дивиться на мене з нерозумінням таким… А потім як второпала, хто я, то як кинулась облизувати! Всю облизала”.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Надія родом із Бердянки на Харківщині. Там майже чверть століття пропрацювала медсестрою, продовживши традицію мами-провізора й старшої сестри-акушерки. Любила пацієнтів, особливо малюків. “Коли робила їм щеплення, ніколи не плакали”, – каже гордо.
Та в якийсь момент працювати в рідній амбулаторії стало неможливо: одна з лікарок була наркозалежною, однак на скарги персоналу у вищих інстанціях понад рік не реагували. У якийсь момент Надія просто не витримала й вирішила піти… у військо.
У день складання військової присяги
Мобілізувалася у травні 2017 року. Далі був місяць “учебки”, і в червні вона вперше в житті опинилася в Маріуполі, що здався їй тоді брудним і похмурим. Служила медсестрою госпітального відділення, потім – головною медичною сестрою шпиталю.
Спершу базувалися в Малинівці, а на зиму перебралися у відремонтовану власними силами міську лікарню №5, що доти стояла пусткою і тріщала по швах.
“Чергували доба через добу. Вранці здаєш зміну, пішов, приліг на пару годин – а заснути нереально, бо постійний ремонт іде, – пригадує жінка вічний “день бабака”. – Встаєш, одягаєшся, ідеш усім допомагати робити цей ремонт. Потім тебе знову везуть у Малинівку на зміну. І все по-новій”.
Надія Яріш
Коли закінчили ремонт, стало трохи легше. Коли мала трохи вільного часу, вона гуляла Маріуполем. І не могла не помічати, що за кілька років місто ніби розквітло: вуличне освітлення, гарні парки, фонтани.
“Я сподіваюся, що в майбутньому Маріуполь буде ще кращим!”
– емоційно каже Надія.
Яріш пригадує, як на початку її служби медикам забороняли виходити в місто в одностроях. Ставлення до військових було не надто привітним.
“Спочатку в нас навколо частини не було паркану, і через територію проходили цивільні. То могли нам услід кричати: “Щоб ви здохли!” і плюватися, матюкалися. А в крамниці чи на базарі попервах від мого “дякую” продавців аж крутило, як ото людину, з якої чортів виганяють, – пригадує свої спостереження. – Але це були “ждуни”, які, думаю, вже повиздихали.
У 2021-му ми вже привчили продавців спілкуватися з нами українською. Військових у Маріуполі стали поважати. І ця зміна дуже тішила”.
Читайте також:
Волонтер з Маріуполя Кирило Долімбаєв: Поплачемо про втрачене, як посадимо бурячки біля Кремля. А зараз треба працювати
Надія Яріш
Досвідчена медсестра думала, що її ніщо не зможе вразити. Але назавжди запам’ятала бійця, який підірвався на міні, – стопи не було, м’язи розірвані, видно кістку.
“Оцей запах крові, землі, йоду і пороху я не витримала. Мені було дуже зле. Саме від запаху. Це був запах війни і запах горя, – пригадує жінка. – Мене тоді мало не знудило”.
Потім Надія вже не так гостро реагувала. У шпиталь доставляли і цивільних. Як от тракториста, який підірвався на міні. У нього теж була травматична ампутація кінцівки, але після лікування чоловік повернувся до нормального життя.
Яріш не надто стежила за новинами – багато роботи. Але коли 21 лютого 2022-го Путін визнав “незалежність” “Л/ДНР” в адміністративних межах Донецької і Луганської областей, зауважила, що “щось буде”.
Наступного дня вона чергувала, коли з ОТУ “Схід” надійшло розпорядження про бойову готовність. Надія зателефонувала всім військовослужбовцям шпиталю. Протягом пів години вони прибули туди і вже не залишали територію.
“Ми спали в кабінеті на дивані з подругою Мариною. 24-го прокинулись о пів на п’яту від вибухів і більше вжетне лягали. Зрозуміли, що почалася війна.
Потім мені зателефонував старший син, вони жили в Харкові на Салтівці. Там уже все вибухало. Я сказала йому брати дружину й онучок (найменшій не було й року) і їхати до батька в село. Мій чоловік фермерує”, – пояснює Надія.
Приблизно о десятій почався потік поранених військових із Волновахи, переважно з мінно-вибуховими травмами. Там була своя лікарсько-сестринська бригада, але вони просто не встигали надавати допомогу. А потім і самі дивом ледь вирвалися з міста.
Надія Яріш
Яріш, як вона каже, “працювала СМС-кою” – займалася документами: отримувала від волноваських колег записи про поранених і закритим зв’язком передавала інформацію на ОТУ. Коли надходить поранений, потрібно скрупульозно заповнити папери. Найменша помилка – і поранення буде “недійсним” – за нього не нададуть відпустку, виплату чи групу інвалідності.
“Наприклад, Лєра [Суботіна]. Я знаю, що вона дістала закриту черепно-мозкову травму, коли в їхній бункер на “Азовсталі” прилетів ФАБ. Її до нас хлопці принесли. Вона з тиждень узагалі не вставала з ліжка, так погано було. Коли вона повернулася з полону, я питаю, чи дали їй довідку про травму. А Лєра каже: “Моє поранення ніде не зафіксоване”. Хоча всю інформацію ми передавали.
Тепер їй треба знайти двох свідків, які бачили, що вона отримала травму, дадуть пояснення з підписами. Тільки після цього проведуть службове розслідування і, можливо, нададуть цю довідку”, – розповідає алгоритм Надія.
Надія Яріш із Валерією Суботіною
Читайте також:
“Стоп ран”. З чим стикаються військові після поранень та як подолати цю ганьбу
26 лютого до них надійшла прикордонниця у важкому стані: втрата кінцівки, масивна кровотеча. Її треба було евакуювати в супроводі медпрацівника. Зголосилася Яріш.
“Я подумала так: я вже трішки пожила, діти в мене дорослі. А решта медсестер молоді. Тож хай краще тут залишаться, адже це могла бути поїздка… в один кінець, – пояснює Надія. – Вважала тоді, що безпечніше буде лишатися в госпіталі, ніж їхати через усе місто, де обстріли, вибухи.
У той день було дві евакуації: один екіпаж поїхав прямою дорогою на Запоріжжя, а ми отримали наказ їхати через Азов. По дорозі вже стояли згорілі машини…”
Вона привезла поранену в Дніпро, завантажила “швидку” перев’язувальним матеріалом і чекала наказу повертатися. Але командир заборонив – Маріуполь уже був в оточенні.
“Я почувалася дезертиром. Усі мої – там, а я фактично в мирному місці відсиджуюсь”, – пригадує Надія.
Наступний місяць вона супроводжувала у поїздах до Львова чи Вінниці поранених, місць для яких бракувало в Дніпрі. Назад медики спершу верталися власним коштом, а потім, коли запровадили евакуаційні потяги, їздили вже безкоштовно.
“Я називала це акцією “Подорожуй із ЗСУ безкоштовно”, – посміхається Надія. – У нас на три вагони був один лікар, одна або дві медсестри і 80, 100 чи й 120 поранених.
Я можу надати будь-яку медичну допомогу, допомогти винести, покурити, зводити в туалет. Найстрашніше для мене було, що не вистачить їжі їх нагодувати. Мене за це ще в 2017-му хлопці прозвали “Мамінька” – бо я стежила, щоб усі були нагодовані, щоб у всіх усе було добре”.
Надія Яріш
Надія розповідає про людину, з якою працювала в Дніпрі і якою щиро захоплюється. Заступник командира з медичної частини військово-медичного центру Східного регіону Анатолій Іващенко, який під час боїв за ДАП був “у полі” й надавав допомогу пораненим, тут за лічені дні налагодив комунікацію з усіма цивільними лікарнями Дніпропетровщини. У кожному закладі безперешкодно приймають поранених українських воїнів.
“Настільки адекватний, грамотний фахівець і організатор, дуже коректний, культурний, знаходить підхід до будь-якого керівника”, – розхвалює Надія.
Пояснює, чому логістичне рішення Іващенка важливе: “легких” поранених цілком можуть стабілізувати чи прооперувати в будь-якій районній лікарні, а тих, за кого потрібно повоювати зі смертю, везуть у лікарню Мечникова або в госпіталь.
“Завдяки його праці збережено життя тисяч хлопців. Він продумав облаштування евакуаційного поїзда, щоб було зручно і для поранених, і для супроводу, де нічого не заважатиме заносити і виносити бійця. На початку вторгнення поранених з усього східного фронту і півдня везли в Дніпро. Якби він не зміг це організувати, місто просто завалили би пораненими. Вони просто лежали б на вулицях”, – вважає Яріш.
Якось наприкінці березня командир Дніпровського медичного центру зібрав усіх медиків-військовослужбовців і запитав, хто хоче полетіти на “Азовсталь”. Руку підняла тільки Надія.
Нині Надія Яріш – старша медсестра хірургічного відділення Запорізького шпиталю. Вона не цурається ані укол зробити, ані пелюшку підстелити. Каже, “її дівчата” дуже виснажені, адже працюють фактично доба через добу – бракує людей.
“Найприкріше, що багато хто вважає, наче робота медсестри і санітарки – легка, незначуща. Але хірург прооперував, розвернувся і пішов, а виходжування лягає на плечі медсестри і санітарочки. У медсестри зарплата приблизно 20 тисяч, плюс премія, бо ми в зоні бойових дій, – 30 тисяч. Але такі кошти отримують і колеги в тилу, які працюють добу через три!
Я влітку була на ротації на сході.
По мобільних госпіталях працівники просто валяться з ніг, вони виснажені за понад півтора року війни, не вилазять з операційних і не бачать рідних.
Так не повинно бути”, – наголошує старша медсестра.
Разом із нею служить і молодший син Влад. Шестикурсник Полтавського політеху імені Кондратюка, він узяв академічну відпустку. Так без п’яти хвилин інженер бурових установок у званні солдата став водієм-санітаром.
Влад Яріш
“Він сказав: “Мамо, почалася справжня війна, і я не чекатиму, поки вона закінчиться”, – голос Надії повний тепла, гордості і тривоги. – Владові подобається, що він допомагає рятувати життя хлопців. А оскільки він призвався, то сказали, що офіцерське звання йому не дадуть, хоч і ходив на військову кафедру. Коли звільниться з ЗСУ, тоді присвоять молодшого лейтенанта запасу.
А він і не хоче бути офіцером. Я питала, чому. Каже: “Бо тоді я не зможу бути водієм”. А він дуже класний водій!”.
На запитання, що вона вважатиме справжньою перемогою, Надія впевнено відповідає: не лише повернення всіх окупованих територій, а й гідні лікування та реабілітацію для кожного пораненого і травмованого воїна.
– Коли не буде хабарників, наживання на “гуманітарці”, коли припинять розкрадати, отримувати премії ті люди, які на них не заслуговують, – перераховує жінка. – Хлопцям у багні на передовій платять 30 тисяч премії, а комусь у тилу – мільйони. За що? За лежання у власній ванні і спання в теплому ліжку?
І в цей час якась бабуся приносить в’язані шкарпетки чи пластинку таблеток без двох пігулок “для хлопчиків”.
– У вас більше питань не до цивільних, а до чиновників?
– Цивільні донатять, допомагають. Є тільки питання вартості оренди, бо у Слов’янську чи Краматорську вона просто золота. Хлопці за ваші стіни життя віддають, а ви з них три шкури дерете! (обурено).
– Надіє, а якби ви повернулись у березень 2022-го, то полетіли б на “Азовсталь”?
– Звичайно, я вчинила б так само. Тільки рюкзаки б не брала. Я напакувала туди дуже багато сильних знеболювальних, взяла дівчатам цукерки, футболки. А коли нас перевозили, мої рюкзаки десь загубилися. Я просила хлопців привезти, але це на іншому березі було. Коли потім бійці туди доїхали, рюкзаки вже згоріли. І чотири павербанки в них теж.
Надія Яріш під час зустрічі президента Володимира Зеленського з військовими медиками. Фото: ОП
Але поки що її найбільше засмучує інше. Надія пригадує, як у Таганрозі, коли вона відмовилася заповнювати анкету, тюремник попросив іншу бранку допомогти із заповненням. То була Анна з “Азову”. Надія дуже зраділа: “Вона сіла коло мене, і я тихенько запитую: “Анечко, ви всі тут? – Так. – Усе нормально? – Так. Але спочатку був капець”. Я заспокоїлася, що дівчата з “Азову” тут, що ми всі разом.
І я дуже чекаю, що всі наші, які досі в полоні, скоро повернуться. У мене інколи виникає відчуття, що це так несправедливо – я тут, а вони там. Дуже чекаю на своїх”.
Читайте також:
Дві колонії за дев’ять місяців, пачка цигарок за $100: історія полону 20-річного строковика НГУ Данила Чеботарьова
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
