“Дикий резерв”. Ветеранський блокнот Тараса Обоїсти

У 2023 році, як і шість років тому, ГО “Інтерньюз-Україна” запросила учасників бойових дій, які мають бажання писати і готові ділитися своїми історіями, до участі в соціальному проєкті Школа публіцистики “Голос війни”.

Щотижня протягом двох місяців ветерани зустрічалися онлайн із найкращими письменниками й переймали їхній досвід. Лекторами стали Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Катерина Бабкіна, Ростислав Семків, Олександр Михед, Павло Казарін, Ірина Цілик та інші.

“Новинарня” публікує низку творів, написаних за підсумками школи, у рубриці “Ветеранський блокнот”.

Тарас Обоїста

Тарас Обоїста “Дзідзьо”
42 роки. Служив в АТО у 2015-2016 рр. У 2023-му – командир підрозділу в БТГр 169 НЦ в Десні. У цивільному житті – підприємець, тренер з командної взаємодії та акторської імпровізації, лікарняний клоун. Засновник волонтерського руху лікарняних клоунів в Україні

01 лютого

Сьома ранку… сорок сім осіб їдуть на місячні збори. Сплять. Крик через увесь автобус:

— Ей, ваділа, ти куди їдеш?

— У Черкаси, а що?

Відповідь водія змусила підскочити сивого підполковника.

— Як Черкаси? Які Черкаси? Ти, млять, куди їдеш?

— У Черкаси, мені так сказали…

— Ми їдемо в Десну, які нах… Черкаси?

— Ну хтось сказав…

Ще через п’ять годин наш автобус приїхав у Десну, про яку не дуже весело жартували: «Краще всунуть хуй в сосну, ніж іти служить в Десну». Звичайно, нас це не стосувалося: ми приїхали сюди лише на місяць. Другого березня всі повернемося додому й робитимемо свої справи.

Перший тиждень, другий і, напевно, наступний були однакові…

Ранок.

5:30 — підйом.

6:10 — сніданок.

6:30 — підготовка до заняття.

9:00–12:30 — заняття.

13:30 — обід.

15:00–18:00 — самопідготовка або заняття.

19:00 — вечеря.

22:00 — відбій.

Малювали нам такі графіки постійно, до них додали графік чергування та серйозний вигляд офіцера з роботи з особовим складом. Реальність була дещо іншою.

Ми прокидалися, милися, снідали, валялися на ліжках, ішли на заняття, приходили, обідали, валялися на ліжках, вечеряли, валялися на ліжках, гортали ютуб, тикток, фейсбук.

Заняття. Заняття — окрема історія. Це був йобаний ппц. Фактично солдат-строковик заводив нас у якийсь кабінет або на якісь території надворі, де вмикали проєктор, і ми переписували статути й розумні слова теорій… Або слухали байки, ходили в курильню, пили каву в «чипках», лазили в інтернеті й обговорювали всі види сексуальних стосунків і політики.

Насправді «Десна» виявилася не готовою приймати нас.

Щось наближалося.

Тут перестали навчати будь-кого, бо інструкторів не було. Ті, що залишилися, травили байки й постійно перепитували: «Навіщо ви приїхали?».

Скажу чесно, ми самі того не знали. Більшість із нас були атовцями, належали до оперативного резерву першої черги, з різним досвідом і ставленням до того, що відбувалося довкола. Ми навіть старалися не витрачати сил на знайомство один з одним: а який сенс, якщо ми роз’їдемося другого березня й більше ніколи не побачимось? У розмовах між нами можна було почути, хто де служив, хто що робить удома, про жінок і політику.

— Ти де служив?

— У п’ятдесят першій, вона тепер чотирнадцята. Нас розформували у вересні чотирнадцятого: сказали, що ми довбойоби, половина бригади лягла в серпні, решта відмовилася воювати. Можеш в інтернеті глянуть, але там багато пиздіжа. Савур-могила, Іловайськ, Волноваха… Коротше, дивися в неті.

— Я строчку в Дніпрі служив, атомку охороняли. Військком подзвонив, спитав, чи хочу на збори, а мені шо, однаково на заводі роботи в лютому немає, то мене завод що пів року на збори відправляє.

— Ти бачив ту в курильні? Ох я б її… я б її… Я б її лизнув, а шо, жінка має отримати задоволення. А ти шо, нє?..

— А я їй кажу: «Коротше, вибирай».

— Мені подобаються жінки, але мені треба в армію. Хотів контракт підписати зі своєю чотирнадцяткою, а вони: «Тобі понад сорок, їдь у Львів на комісію». А військком каже: «Іди на збори, у тебе буде папірець, що здоровий, тоді підпишеш контракт». А я хочу квартиру купити. Я кулеметник, мені в АТО треба. О, глянь, глянь. Я б її… ех…

— Ніхто не нападе. Путін, він же не дебіл, там америкоси й НАТО…

— Та кому ми треба?.. Тут наші дебіли…

— Цей інструктор — пиздабол… Кадики він виривав у ВСП[1]… Мля…

— Сьогодні вгощаю ірландським кофе, я півторачку підняв на дракончиках.

Ми не запам’ятовували один одного. Хіба кількох осіб, і то тих, хто поряд хропить. А сенс? Другого березня ми будемо вже вдома.

Дев’ятнадцятого числа в нас забрали телефони й зачинили в казармі. Причини не пояснили. Назрівав маленький бунт.

24 лютого

Нас охопили розгубленість і страх. Розгубленість була в контрактників та офіцерів, що залишились у «Десні». Страх проскакував в очах кожного. Видача зброї, набоїв.

Сто тринадцять резервістів і тероборонців зайшли в Чернігівські ліси. Того дня ми пройдемо тридцять кілометрів.

Оперативний резерв першої черги ввімкнув бойовий режим. Настав час знайомитись.

[1] Військова служба правопорядку у Збройних силах України.

Читайте також:
“Голоси війни”: українські ветерани написали нові оповідання в Школі публіцистики

“Подаровані очі”. Ветеранський блокнот Віталія Кирилова

“В смислє поїхати?”. Ветеранський блокнот Серія Міщенка

Читайте також ветеранські есе 2017 року:
“Бригадний”. Донбаський блокнот Олексія Бешулі

Поїзд до Донецька. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі

“Війна вдома, на Донбасі”. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі

“Лист до саду”. Ветеранський блокнот Ірини Цвілої

“Лист моїй Рудій”. Ветеранський блокнот Лариси Радкевич

“Я бачив жінку”. Ветеранський блокнот Антона Колумбета

“Досі не знаю, чи той сепар живий”. Ветеранський блокнот Василя Піддубного

“Лист із Донеччини по дорозі до ДАПу”. Ветеранський блокнот Віталія Пясецького

“Лист до фортепіано”. Ветеранський блокнот Ігоря Михайлишина