“Досі не знаю, чи той сепар живий”. Ветеранський блокнот Василя Піддубного

ГО “Інтерньюз-Україна” запросила учасників бойових дій, які мають бажання писати і готові ділитися своїми історіями, до участі в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”.

Протягом літа вони ходили в Києві на воркшопи знаних письменників, журналістів, тренерів, опановували літературні техніки.

“Новинарня” публікує найкращі твори в рубриці “Ветеранський блокнот”.

Фото: ФБ Stiven Roberts

Фронтові нотатки

автор: Василь Піддубний “Кіт”
ветеран АТО (весна 2014 – весна 2015), доброволець,
солдат 10-го окремого мотопіхотного батальйону,
снайпер 3-го стрілецького відділення

“Ба-бах!”

– Саня, ти живий?!
Тук! Тук !Тук! Тук! – протукав АГС, випльовуючи гранати. Зараз прилетять.
– Саня! Лягай!
Бах! Бах! Бах! Бах!!! – прилетіли.
– Саня!!! Вони пруть! Хапай рацію! Саня!
Чи не останній це день?..

Дід

– Слава Україні! – кажу неголосно та пильно дивлюсь в очі. Це дзеркало душі ніколи не бреше. А мені подобається, коли сєпари внутрішньо корчаться, плюються і матюкаються, а потім, переступаючи через свої приземлені переконання, відповідають:
– Героям слава…
Цього разу не довелось насолодитися скриплячими зубами та ламаною українською.
– Богу слава, синку. Ох…
Дід, простягуючи паспорт, зігнувся боком, руку до тіла притис.
– Що, серце? – напружився я.
– Та ні… Живіт пече вже третій день.
За лікаря не питаю. Який там лікар, на сорок кілометрів лиш два санітари.
Шкода зробилось старого. До того ж, одразу видко – не сєпар. Не тому, що українською. Старий він вже, до бога проситься, що йому до земних клопотів.
– А ну, зачекайте…
Я віддав паспорт і швиденько метнувся до складу. Цілий ящик таблеток, шприців, ампул. Де воно? Ага, ось. Сам таке пив, коли знав що таке гастрит. Може, й діду допоможе. Все ж таки ефект плацебо теж ніхто не відміняв.
– Візьміть…
Дід глянув недовірливо. Зустрів відкритий погляд.
– Дякую, синку. А ти сам часом не з Волині?
– З Волині, – брешу. Яка кому різниця, хто я й звідки? Менше знають – краще сплю. – А як ви здогадалися?
– Виговір в тебе волинський.
Ага. То мабуть тому, що намагаюсь розмовляти українською, без суржику.
– Я сам з Волині, синку. Знаєш, що тобі скажу?
– А що? – прислухаюсь, бо інколи можна й важливе дізнатися.
– Глянь. Бачиш по дорозі шосту хату?
– Бачу.
– То я там живу. Слухай… Якщо почнеться страшне – не зволікай… Біжи до мене. Я тебе сховаю, і одяг дам…
– Дякую, – відповідаю чемно. Не хочу ображати, бо якщо щось почнеться, то навколо тої хати якраз сєпари й будуть, бо то не тил, а фронт. Та мало чого… Всяке буває.
– Не забудь, синку. Шоста хата. Клята війна… – сказав дід і пошкандибав до розбитого мосту. Чи ще перейде.

…Тиждень минув з того дня, коли якийсь каліч новороський не докинув кілька мін до нас, поклав їх в Старомар’їнку. Десь за хвилин двадцять прилітає захеканий молодик, кидає велосипед.
– Хлопці… Поможіть!
– Що сталося?
– Сусіда поранило, осколок під лопатку влучив.
– Живий?
– Живий, та кров’ю стікає… Поможіть, бо помре!
– Зараз.
Хапаю дальню рацію.
– Перший-Вулкану!
– Перший на зв’язку.
– Потрібна “таблетка”, серед місцевих трьохсотий.
– Яких місцевих?
– Зі Старомар’їнки.
Мовчання. Роздуми. Відповідь:
– Немає.
Мову відняло. Як так немає? Людина ж гине…
– Хоч санітара пришліть!
– Кінець зв’язку!.
Вперше почуваюсь безпомічним та винним. Не зміг навіть санітарну машину людям викликати. Потім сперечався з комбатом, напрошувався на неприємності. Намагався пояснити, що наше першочергове завдання не стріляти, а привернути місцевих на свій бік. Вони ж віддячать потім! Допоможуть! Як той дід, наприклад…
Лиш потім я дізнався, що міна влучила саме в шостий дім від дороги.
Для мене то була перша зрада, з якою я стикнувся.
Зрада власному народу.

Ніч Z

– Шо там, Вован?
– Та тихо.
– Сєрий пішов хлопців будить?
– Да, пішов. Знову будуть півчаса розку…
Вжуууух – ба-бах!!!
Ніч сліпуче кліпнула повіками, покотився грім, чорний від сажі сніг закружляв, опадаючи на землю.
– Вован! Падай, не вставай!
– Що це за х***ня, бл***?
– САУшка або танк!!!
Такого ще не було… Смерділо сіркою та вогнем, в очах ще блимали кола від сліпучого спалаху.
Вжуууух – ба-бах! Вже трохи далі, ближче до села.
Сука! Якщо в***буть по стелі, всім дупа!
Куди ховатися? Під постаментом Полуторки, в хлипкому бліндажику, складеному з мішків та тонких ялинкових стовбурів? То його й кулемет проб’є. Якщо танчик влупить в стелу, на якій пам’ятник стоїть, то всіх просто поховає під кам’яними глибами. А лишитися на вулиці, на схилі пагорба, що як тир відкритим лежить перед стволом гаубиці…
Вжуууух – ба-бах! – летить каміння, гупає десь поруч щось важке. Кудись влучили.
Ми ще не знали, куди. Раділи, що все далі від бліндажа… Не знали…

5 хвилин, що змінили все

“Три мушкетери” – цікава книжка. Якраз і про війну, і про героїв; та ще й весела, з гумором. Клас! Якщо вони могли так, весело й просто, то й нам не зась.
Читаю. А що робити? Час повзе клейкою смолою, сонечко пригріває. Сніг потроху сходить. Добре вже, в бліндаж не затікає, бо задовбалися вичерпувати. Горобці розцвірінькались, відгодовані залишками нашої їжі. Кальміус як на долоні, поблискує водою в проталинах.
У бійничку виглядаєш лиш на мить, не довше, бо якась тварюка ще підстрелить… Їм то що? Сяде десь у хаті за річкою, пиво попиває та й пасе у вікно, коли ж це дурна мішень виставиться. Як в тій грі, бійничок три, а голова одна, тільки вгадуй.
От щоб менше гадали, рідше ту голову їм показую. Більше слухаю.
Юра прокинувся.
– Що там?
– Тихо поки…
Клац.
– Бля, знову розтяжка…
Бах!!!
– А чого за спиною? – Юрась ще не прокинувся.
– Вог!!! До бою!
Спершу за кулемет, довгу чергу в кущі. Кулеметник по їдло пішов, та вже не скоро повернеться, бо всюди “тра-та-та”, “кхе-кхе-кхе” та “ба-бах”!
Стрічка закінчилась. Кіна не буде. Байдуже, того старчило, щоб пі*** відступили.
Час брати до рук Свєтку.
Ось він, момент істини… Те, чого чекали та боялися, але що неминуче мало прийти. Бо це ж війна… Робота, в якій одним з рушійних процесів і є вивід зі строю ворожих одиниць, як-то кажуть.
Падлюка висунула голову з-за могильної плити. Яка іронія – віддати кінці на кладовищі…
Далеченько, максимальна відстань для влучного пострілу. Очей його в приціл не бачу; добре то чи погано? Мабуть… Не знаю. Знаю одне – натисну на гачок – і його не буде. Зовсім. Ніколи. Може, мамця десь плакатиме, чи діти. Чи не байдуже? Бо не натисну, то колись він зробить сиротою чиєсь дитя на Україні. Така вона, війна…
Роздуми коротку мить, яка замерзла крижинкою, зупинивши час. Мить, що довша за годину, день, тиждень до того. Бути чи не бути. Натиснути чи ні…
Видих, пауза між ударами серця, легкий дотик – і куля зривається в політ…
Поки летить куля, одна думка вгризається в мозок – аби промахнутися… Запізнє розкаяння, чи переляк перед скоєним – все в секунді, що летить куля. Може, відхилиться…
Мов у себе влучив – в очах на мить зробилось темно, серце калатає, вдихнути забув. В приціл не побачиш – віддача підкидає рушницю, не одразу знайдеш, де була ціль.
Зник за каменем. Упав чи сховався? Сука! Падло сепарське… Аби ти, скотина, живий був… Їдь додому, чого тобі не вистачало? Аби живий… Не хочу бути вбивцею…
Бачу, як кинувся за той камінь ще один сєпар. По всім правилам мушу стріляти. То називається “взяти на підранка”.
Не стріляю. Йдіть на***й з очей моїх…
Потягнули. Досі не знаю, живий чи… Байдуже. В снах не приходить. Совість не мучить. Все одно як вперше чоловіком став…
Але краще хай буде живий…

Василь Піддубний. Фото: ФБ Stiven Roberts

Кулеметник

А як вже ніч підповзла, сховала обриси в тінях, пішов я таки по кулеметника. А то що ж, після бою вже години три пройшло, а він ховається в бліндажі за пагорбом, не хоче повертатися… А ми двоє з Юрасиком. А як знову попруть?
Веду сцикуна під конвоєм.
– Ти чого одразу не прибіг?
– Так… Стіляли ж!
– А після бою?
Мовчить, червоніє. Вибухає:
– Ти шо, бл***, до***я командир?
Що тут скажеш… Він старший солдат, я рядовий, що й строчку не проходив. І воно, гівно, мені про те щодня нагадує, намагається нав’язати правила дідуганства. Мовляв, мають мене ременем в духи прийняти спочатку.
Цікаво, як він то бачить? Одна пи***я – і в канаві, “дєдушка” нє***ца…
Часто замислююсь – а що таки дала армія цим людям? Воно півтора роки драяло казарми й фарбувало дерева, а тепер себе бувалим мнить проти нас, тих, хто армії до сьогодні не знав. А саме як страус, лиш зачує далекий постріл – голова до землі, аж вгрузає.
Надивився я на таких, що в військкоматах істерику закочували про болячки та діточок малих. І згадую, як колись на 23 лютого ходили ці нитики орлами, хизувалися, що дай тільки знак та кулемет – будь-якого ворога раком поставлять.
Поставили вже. Досі ховаються по погребах, як тільки побачать листоношу чи військового біля хати.
Зрада… Скиглії… Боягузи. Всі сварять “аватарів”, а я скажу так – хоч і п’є людина, проте не ховається. Як може, так і захищає свою землю, своє розуміння волі. А такі хєрої-“дєдушки”… Від них одна біда, бо в бою йому не довіришся.
Забігаючи наперед повідомлю, що в другому бою кулемет зовсім мовчав. Страшно було кулеметнику до бійнички підійти. В той же вечір забрали його з Ями. А в третій перепалці довелось сержанту відкласти автомат та взятися за ПКМ, єдину мощну зброю у взводі.
А кулеметник, як пішов на дембель, то навішав на себе медальок, благо то все просто вирішувалось. Через дружбу з командирами.

Лаконічно

– А там що?
– Яма. Передовий пост.
– Ходім, покажеш.
Фііііть!!! Вжииик!!!
– То що, снайпер?!
– Ага…
– А чо ми не біжимо?
-Та… Воно криворуке.
Логічно.
– А… Ну то добре. Пішли.

Діалог по рації

– Сєпар, ти мене чуєш?
– Слышу, бандера!
– Ти звідкіля?
– Еб***т?
– Та так, запитую…
– Я потомственный казак!
– Ростовський, значить… Додому не хочеш?
– Здесь мой дом, Россия!!!
– В Україні?
– Украины нету, её выдумали!
– Тебе, бл***, довбойоба вигадали!
– По-русски говори!
– Сам спочатку навчись па-руськи…
– Кароче, хахлы, вам пи***да! Скоро западенок е***ть будем!
Радіопауза.
– Дякую, сєпаре…
– За что это?..
– Та за те, що переконав ти мене – суки ви там всі… Тепер знову можу стріляти…

Читайте також:
“Я бачив жінку”. Ветеранський блокнот Антона Колумбета

“Лист до фортепіано”. Ветеранський блокнот Ігоря Михайлишина

“Війна вдома, на Донбасі”. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі

“Лист до саду”. Ветеранський блокнот Ірини Цвілої

“Мрія про повернення”. Ветеранський блокнот Ігоря Верчука

“Лист подрузі, яка виїхала з Донецька”. Ветеранський блокнот Ірини Музичук

“Лист із Донеччини по дорозі до ДАПу”. Ветеранський блокнот Віталія Пясецького

“Лист моїй Рудій”. Ветеранський блокнот Лариси Радкевич