“Подаровані очі”. Ветеранський блокнот Віталія Кирилова

У 2023 році, як і шість років тому, ГО “Інтерньюз-Україна” запросила учасників бойових дій, які мають бажання писати і готові ділитися своїми історіями, до участі в соціальному проєкті Школа публіцистики “Голос війни”.

Щотижня протягом двох місяців ветерани зустрічалися онлайн із найкращими письменниками й переймали їхній досвід. Лекторами стали Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Катерина Бабкіна, Ростислав Семків, Олександр Михед, Павло Казарін, Ірина Цілик та інші.

“Новинарня” публікує низку творів, написаних за підсумками школи, у рубриці “Ветеранський блокнот”.

Віталій Кирилов

Віталій Кирилов “Мажор”
46 років. Брав участь у бойових діях у 2014 році у складі артилерійських підрозділів

Того дня вже дуже далекого 2014 року ми поверталися виснажені, але з безцінним почуттям задоволення. Менш ніж за день наша колона бронетехніки пролетіла відстань, яку зазвичай проходили близько тижня. І ще три тижні давали пи***, ой, як пишуть у рапортах, “вели бої, закріпившись на досягнутих позиціях”.

Завданням нашого підрозділу було підтримати артилерійським вогнем дії піхоти, яка пробивала коридор до Луганського летовища, щоб урятувати наших хлопців з оточення. Ми мали не тільки допомогти проломити облогу, а й утримати її, доки не вийдуть усі наші. І ми впорались!

Щоразу, коли переміщувались, я на першій машині очолював колону. Ти перший, кого бачить ворог, ти перший стаєш до бою, ти перший, хто підривається на міні… Ти все знаєш про свою першість у черзі до смерті, тому з пацанською безпосередністю дозволяєш собі почуватися красунчиком.

Улітку на Луганщині дощів як кіт наплакав. Усюди розжарена земля — босоніж обпечешся. Опадів немає до глибокої осені, а повітря коливається, як у голлівудських фільмах про пустелю. Від руху важкої техніки ґрунт перетворюється на невагомий пил. Жовтувата хмара загрозливо піднімається та зависає над колоною, викриваючи наше перебування противнику. Пил — ворог, пил — навідник.

Щоби бути менш вразливими, треба бути рухливими. Щось чув про акул: “рухайся або помри”. Не знаю, як там у них, а в нас саме так.

Цього разу в колону ще поставили підбиту бойову машину піхоти. Хтозна, яку долю вона пережила, але тягнули її без однієї гусені та з пробитим бортом.

На короткій зупинці я зістрибнув з машини й майже по коліна пірнув у пил. Автоматично оцінив ситуацію — шар понад 30 сантиметрів. Це занурення не відчуваєш на дотик і важко із чимось порівняти: вода приймає не так. Мов ніжну пінку, черпаєш пил у долоні, і крихітними струмочками він витікає між пальців. Пил усюди: на тобі, на броні. Осідає на всі поверхні, у роті та в легенях. Солонуватий на присмак, ще довго скрипить на зубах. Та не це його основна небезпека: під показною м’якістю приховано загрозу — ми стаємо помітними для ворога.

Рухаємося далі, я протираю очі. Перша машина, тобто я на своїй мотолизі [1], — очі всієї колони. Кручу головою, як сова: усе навкруги — це сектор огляду, і він у мене на правах першості найбільший. Від моєї пильності залежить безпека нас усіх. Та яка пильність у такій пилюці! Ось тут стає у пригоді чи не найщедріший подарунок у моєму тогочасному житті — тактична маска.

Цю маску подарував мені боєць із батальйону “Айдар”. Просто на запитання, чи є щось для очей.

— На, тримай, — відповів він і протягнув маску.

Тактична маска з балістичним склом, яке витримує постріл із мисливської рушниці. Така коштує від 150 баксів. А тут тобі “на, тримай”. На війні не існує відтінків. На війні усе просто. Тут ми або вороги; біле або чорне; є маска або немає.

Мине три роки, і я поверну цю маску в батальйон “Айдар”. Ні, не господарю, я його навіть не пам’ятаю, — просто в батальйон. Повернув бійцям зі словами: “Дякую, вона мені свого часу добре допомогла, тепер хай вам допоможе, вам потрібніша”.

Усі ці спогади до найдрібнішої деталі та пилинки спливають у моїй пам’яті, щойно гляну на фото 2014 року.

Чітко пам’ятаю, що, звільнившись із полону пилу, сягнувши твердого покриття, почуваєшся трохи безпечніше. Хоча найбезпечніше місце на війні — те, що нижче від рівня ґрунту.

Облаштувавшись на нових позиціях, виявляєш, що ти не аж такий засмаглий. З’ясовується практичним способом: у душі помився — і, дивись, посвітлішав! А чи посвітлішало на душі, то інша тема, і на війні вона десь глибоко, нижче від рівня ґрунту.

[1] “Мотолига” (розм. від МТ-ЛБ) — військовий багатоцільовий тягач легкоброньований.

Читайте також:
“Голоси війни”: українські ветерани написали нові оповідання в Школі публіцистики

Читайте також ветеранські есе 2017 року:
“Бригадний”. Донбаський блокнот Олексія Бешулі

Поїзд до Донецька. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі

“Війна вдома, на Донбасі”. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі

“Лист до саду”. Ветеранський блокнот Ірини Цвілої

“Лист моїй Рудій”. Ветеранський блокнот Лариси Радкевич

“Я бачив жінку”. Ветеранський блокнот Антона Колумбета

“Досі не знаю, чи той сепар живий”. Ветеранський блокнот Василя Піддубного

“Лист із Донеччини по дорозі до ДАПу”. Ветеранський блокнот Віталія Пясецького

“Лист до фортепіано”. Ветеранський блокнот Ігоря Михайлишина