“Лист моїй Рудій”. Ветеранський блокнот Лариси Радкевич

 

ГО “Інтерньюз-Україна” запросила учасників бойових дій, які мають бажання писати і готові ділитися своїми історіями, до участі в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”.

Протягом літа кілька десятків чоловіків і жінок у Києві проходили воркшопи від знаних письменників, журналістів, тренерів, опановували літературні техніки, виконували практичні завдання.

Головний редактор “Новинарні” Дмитро Лиховій виступив у ролі ментора на одному з таких занять та дав “курсантам” завдання – написати “лист із фронту” тиловому другові.
Як і домовлялися, “Новинарня” публікує найкращі твори в рубриці “Ветеранський блокнот”.

Лист моїй Рудій

автор: Лариса Радкевич
кандидат економічних наук із Донецької області, переселенка;
ветеран батальйону МВС України “Дніпро-1”;
тепер очолює одеську обласну організацію учасників АТО “Побратими”

Повернулася ти несподівано. Майже через рік після того, як ми розлучилися. Здавалося, назавжди розлучилися.

Познайомив мене з тобою мій коханий. Це було рівно за рік до війни. До нашої війни, у березні 2013 року.

Одного весняного вечора мій чоловік приїхав додому:
– Привіт! Взувайся – і надвір! Я хочу тебе познайомити з… А втім, сама побачиш!

Цікавість мене значно прискорила. Я вийшла надвір. А ти там просто чекала на мене.

Яка ж ти була гарна! У вбранні кольору стиглого апельсину. З рудим волоссям та у блакитному шалику. Ясні очі та приємна посмішка. Від твоєї надзвичайності в мене перехопило подих. Овва! Тепер ми будемо товаришувати. Спілкуватися. Подорожувати. Дбати одна про одну.

Руда подружка білявки… Скільки було очікувань від нашого напарництва! Втім, разом бути так і не судилося нам.

У травні 2013 року, спускаючись з гірського перевалу до моря, доля мені помстилася за спробу втримати хлопця, що падав. Важив він кіл 100, мабуть. І мої 65… Блага справа – наказуєма. За допомогу ближньому я отримала травму коліна та літо в гіпсі. Загіпсоване літо.

Ні, ти ж пам’ятаєш, ми бачилися з тобою. Спілкувалися. Дивилися одна одній в очі. Але в моєму стані точно було не до подорожей.

Пізня осінь 2013 року. Вибач, Руда, мені просто було не до тебе. Ми майже не бачилися. Я працювала. Багато. За себе й за свого чоловіка, який поїхав на Майдан. Подивитися на все на власні очі. І залишився там аж до 19 лютого 2014 року…

Ми бачилися щодня. Ти дивилася на мене з докором:
– Що ж це за дружба? Я на тебе чекаю, а ти вештаєшся хтозна де…

– Вибач, Руда. Давай до літа почекаємо і – рвонемо в подорож країною. Від Донецька до Ужгорода. Обіцяю. Вдвох. Тільки я і ти.

Я ще не знала, що чекає на мене зовсім інше літо. Попереду була весна. Весна, коли події в країні розгорталися дуже швидко. Начебто це була пригодницька стрічка і я там щось грала у масовці. Тебе, моя Руда, теж можна було б взяти акторкою. Та ти була мала, як на мене.

Мегакороткий період волонтерства. Квітень 2014. 25-та бригада. Кутейникове. Ми везли все, що просили. Все, що вдавалося купити або знайти. Намети, спальники, каремати, бензопили, телевізор, цигарки, харчі, воду…

25-тка на майже зруйнованій фермі. Хворий начмед. Ліків немає. Що треба першочергово?

Від застуди. Будь-що. Корцанги. Кетгут. Від грибка. Так, давайте, Вишневського. Перев’язувальні…

І ми везли. Тебе з собою не брали. Їхали самі, через перші блокпости, складені абияк із шин та мішків із землею. З бочками, де палили вогнища та грілися незрозумілі люди із зброєю. П’яні люди зі зброєю. Якісь чудернацькі прапори якоїсь “Донецької республіки”. Мені це задавалося просто театром абсурду. А страху не було. Бо недарма кажуть – щастя у незнанні (це тепер, Руда, я знаю, що буває з тими, кого “взяли на підвал”).

Все це було недовго.

Наприкінці квітня 2014-го ми поїхали. Геть із Донецька. Уже тоді там було небезпечно. Занадто.

А ти залишилася. Чекати на моє повернення. Я ж тобі пообіцяла, що повернуся. Восени 2014-го – і ми будемо разом.

Війна насувалася невблаганно. І нас все більше втягувало у її вир. Вибач, Руда, але я майже забула про тебе. Забула й те, що колись було інше життя. Два тижні полігонів. Казарма. АКім (я так назвала свого нового друга АК калібру 7,62). Форма. Все це начебто здмухнуло з мене пил мирного життя.

Та іноді, в ті нечасті миті, коли я не засинала в польоті до “подушки”, я згадувала тебе, Руда. Згадувала, що залишила тебе в окупації. Було гірко.

У свій виїзд до АТО, на кордон, під Новоазовськ, я побачила тебе. Раптом. Ти стояла, моя рідна Руда, і немов чекала на мене. Пам’ятаєш, як я тебе обіймала? Ти була немов привіт із дому. Дому, який залишився десь там, у мороку Мордору.

Твої очі сяяли. Ти вся була сонячна. Нестерпно сонячна. Ти пахла мирним життям. Тут, поряд із війною.

Ми ще іноді бачилися. Рідко. Наші графіки караулів або виїздів не співпадали.

Остаточно нас розлучив із тобою наступ російських військ на півдні у серпні 2014-го. Мене терміново викликали до штабу батальйону. До Дніпра. І я не могла не їхати.

Думала, що повернуся до тебе. На жаль, повертатися було вже нікуди. Обрив, Сєдове, Новоазовськ, Безіменне вже були під окупацією.

А ти зникла. Зникла у вирі відступу. Загубилася на рокадних шляхах між Україною та Мордором.

Мабуть, ти загинула, – думала я. Чи тебе поранену, а може, й убиту залишили десь там, вже за лінією фронту…

Ти повернулася несподівано. Влітку 2015 року. Поранена. Побита. Подряпана. Із хронічними хворобами.

Моя. Рідна. Руда.

Від своїх побратимів я почула історії про твоє геройство. Про те, як ти відходила із усіма нашими при наступі російських військ. Про те, як подорожувала в окупований Донецьк. Про те, як доправляла боєприпаси на окуповану територію нашим хлопцям. Про те, як допомагала виїхати тим, кому загрожувала небезпека. Про те, як мандрувала окупованою територією Донеччини, збираючи інформацію про орківські блокпости та укріпрайони…

Поряд із тобою були інші люди. Люди, яких я знаю. Люди, яких я не знаю. Та я не ревную. Це ж наші люди, українські. Мої побратими і посестри.

Дякую тобі, АН….НЕ.

Моя Руда.

Мій “апельсинчик”.

Моя героїчна “Пежо 206”.

Якщо побачите її на шляхах моєї країни, посміхніться їй.

Вона – переможець. Бо хто вижив, той переміг…

Читайте також:
“Я бачив жінку”. Ветеранський блокнот Антона Колумбета

“Лист до фортепіано”. Ветеранський блокнот Ігоря Михайлишина

“Лист до саду”. Ветеранський блокнот Ірини Цвілої

“Мрія про повернення”. Ветеранський блокнот Ігоря Верчука

“Лист подрузі, яка виїхала з Донецька”. Ветеранський блокнот Ірини Музичук

“Лист із Донеччини по дорозі до ДАПу”. Ветеранський блокнот Віталія Пясецького

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: