Системний цинізм: чому державний банк перетворився на переслідувача родин безвісти зниклих?

Наталя Ліщишена
військова юристка, очільниця ГО “Спілка учасників АТО/ООС Липовецької та Турбівської громад Вінницького району”, фахівець із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб 

Те, що спочатку здавалося поодинокою помилкою «автоматизованої системи» ПриватБанку, насправді виявилося масштабною та болючою епідемією. Останні тижні кабінет нашої ГО та приватні повідомлення заповнили звернення від родин безвісти зниклих захисників. Сценарій скрізь ідентичний: поки родина місяцями, а то й роками живе в пеклі невідомості, не розуміючи, чи їхні близькі живі, чи в полоні, державний банк готує позови до суду, щоб стягнути кошти за невиплачений кредит ще й з відсотками. 

За кожним таким судовим номером стоїть розірване життя. Один з прикладів – історія моєї землячки Олени Буренко з Вінниччини. Чоловік Олени – Володимир – мріяв, щоб у родини була власна справа. Щоб започаткувати її, він взяв кредит у банку, щоб дружина змогла відкрити невеличкий продуктовий магазин на Вінниччині. Але у 2024 році він потрапив на гарячий напрямок на Харківщині. Під час бойового завдання з ним зник зв’язок, з того часу Олена не знає нічого про його долю. Він вважається зниклим безвісти. Хоч жінка і бачила чоловіка, схожого на Володимира, на відео в російських пабліках, його перебування у полоні досі не підтвердили. 

Лишаючись сам на сам у невідомості й горі, Олена чесно прийшла в банк, надала витяг з реєстру зниклих безвісти. Сказала, що готова виплачувати кредит, оформлений на чоловіка у міру можливостей. Їй пообіцяли: “Кредит заморозять, проблем не буде”. Проте проблеми таки почалися в лютому 2026 року, коли вона отримала повістку до суду. ПриватБанк вимагав не лише повернути борг, а ще й сплатити 19 тисяч гривень відсотків, які за законом взагалі заборонено нараховувати військовослужбовцям.

Ми вирішили боротися з цією несправедливістю публічно. Завдяки розголосу у медіа та людяності Липовецького районного суду Вінницької області, який зупинив провадження, банк “пішов назустріч”. Я свідомо пишу “пішов назустріч” у лапках, тому що справедливого рішення на користь Олени довелося добиватися: банк повільно і неохоче комунікував, жодних вибачень чи роз’яснень не надав. Після виходу сюжетів у новинах і публічного тиску, Олені подзвонив представник банку і повідомив, що судовий позов відкличуть, а грошей за кредит більше не вимагають. Але поки це лише слова, бо пізніше представники банку знову зв’язалися з Оленою і почали обговорювати механізми виплати тіла кредиту нею самою замість чоловіка, який зник. Коли вийде поставити крапку в цій історії, поки невідомо. 

Але скільки таких родин зараз не мають сил чи можливостей боротися публічно? Скільки Тетян, Оксан та Марій отримують удари в спину від державного банку, поки їхні чоловіки в полоні або в списках зниклих? Виявилося, що багато. Я, як юристка і керівниця ветеранської громадської організації, зараз отримую десятки звернень з такою самою проблемою. Банківські юристи масово штампують заяви проти людей, які перебувають у найбільш вразливому стані. 

Представники ПриватБанку кажуть: “Система автоматично подає до суду, це технічний збій”.

Але я вважаю, що це системна сліпота. 

Якщо алгоритм державного банку – тієї самої держави, за яку люди йдуть воювати – не здатен відфільтрувати категорію “безвісти зниклий військовослужбовець” – це не “системний збій”, а недбалість і пряма зневага до закону про соціальний захист. Виглядає так, що однією рукою держава обіцяє захист, а іншою – через свій банк – вибиває борги з родин тих, хто зник на полі бою. Банк знає статус клієнта. Інформація про військовослужбовців, які зникли безвісти, є в реєстрах, доступ до яких банк має або може отримати. Але замість мораторію вони обирають судовий тиск.

І це вже не перша історія, коли ПриватБанк принижує військовослужбовців і їхніх рідних. Ми всі пам’ятаємо публічний скандал, коли ветеран з ампутаціями кінцівок не зміг отримати картку банку, бо “такі правила, що картку треба тримати в руці для фото”. Тоді голова НБУ Андрій Пишний та член правління банку з роздрібного бізнесу Дмитро Мусієнко особисто вибачалися перед ветераном і видали йому картку, а також пообіцяли провести аудит регламентів, бо банки мають бути гнучкими і людино-орієнтованими. 

Виглядає так, що роботу над помилками досі не зробили. Тож ми – ветеранська спільнота – знову змушені вимагати етики і поваги. Необхідно провести аудит судових справ ПриватБанку та зупинити всі провадження проти військовослужбовців та їхніх родин до з’ясування обставин. Жоден позов не має проходити без перевірки статусу відповідача у реєстрах Міноборони і Координаційного штабу з питань полонених. Державний банк зобов’язаний публічно пояснити, чому їхня політика стягнень суперечить державній політиці захисту ветеранів. Інакше всі попередні вибачення і пости у Фейсбуці – це лише картинка і слова, за якою не стоїть нічого, окрім піару. 

Якщо банк забув про людяність, ми маємо нагадати йому про закон і про громадський спротив. Бо родини безвісти зниклих – це люди, які живуть без шкіри. Кожен дзвінок для них – це надія. Кожен лист – це страх. І коли в цій поштовій скриньці замість звістки про те, що рідна людина жива, приходить повістка до суду від державного банку – це удар у спину.

Читайте також:
20-річний ветеран з ампутацією всіх кінцівок не зміг отримати банківську картку Приватбанку: як вдалося вирішити інцидент. Чи системну проблему?