“Бригадний”. Донбаський блокнот Олексія Бешулі

Олексій Бешуля
уродженець міста Донецьк, доброволець, ветеран АТО;
у 2014-2015 роках служив у лавах Збройних сил України – 54-й і 131-й окремі розвідувальні батальйони

Із молодіжних закладів у нас були школа, дискотека, з десяток притонів і секція греко-римської боротьби. Я ж з маленького шахтарського містечка. Середня смуга Донбасу чи, як зараз кажуть, депресивний регіон.

У притоні був двічі. Одного разу зайшов з однокласником, а за пару хвилин вибіг. Знудило просто на сходах під’їзду. Не від наркоманів – від смороду. Вони ж ставляться, а потім хто де зловив кайф, там і лежить. Себе обблювати можуть, дехто і обгиджувався. З кухні завжди смерділо ширкою.

Часом наркомани вдавались до експериментів і замість класичних рецептів мішали побутову хімію, таблетки, якісь розчинники. І смердючі тіла, блювота, ширка, якісь інноваційні інгредієнти змішувались у один запах. Ледь очі не виїдало. Не дивно, що мене знудило.

Другий раз запам’ятався більше – забирав звідти друга. Він підсів на це доступне вариво і пару тижнів, як зник за дверима притону. Того разу я відвіз його додому, роздуплив. Він пообіцяв зав’язати, випросив кілька банкнот на горілку і цигарки. Не минуло тижня, як його знайшли з передозом.

Потім мене потягнуло на дискотеки, але шлях туди лежав через секцію боротьби. Не хотілося через раз бути битим і фільтрувати, до яких дівчат можна підійти. Отож майже щовечора я пропадав у шкільному спортзалі, де тренер в олімпійці з написом «СССР» вчив боротися і щедро ділився життєвою мудрістю. Побитий життям, часом міг випити, усе майно – спортивний костюм і неприватизована квартира, але з його авторитетом не міг сперечатись ніхто. Усі місцеві серйозні пацани були його учнями, хоча тренер ніколи не користувався соціальним капіталом.

За вихідними на дискотеках і буднями у спортзалі підкрався випускний. Стрічки, білі сорочки, світанок із п’яними однокласниками.

Після школи зазвичай або їхали з містечка, або йшли на шахту. Мені ж не хотілось ні того, ні іншого. Вибір життєвого шляху я відклав і повернувся до дискотек та спортзалу. Треба було з чогось жити, і ми з шкільним другом здавали метал. Знімали люки, ламали паркани, зривали ґрати із закинутих приміщень. Пару разів зрізали огорожі на цвинтарях. Загалом на життя вистачало.

Коли Союз рухнув, менти одразу ж продались. Не як раніше, з перестраховками. А просто й відкрито, будь-кому і будь-де. Тоді ж у нас у залі з’явилася перша бригада. Тренер намагався їх відмовити, але був занадто старим.

Коли бригада спалила притон і побила наркомана, що продавав біля школи, тренер облишив хлопців і почав сподіватися, що вони підтримуватимуть у містечку неписані пацанські правила.

Тоді ж почалось звільнення робітників із шахти. Директор розповідав про скорочення виробництва, аварійні ситуації, техніку безпеки. А чоловіки запрошувались у кабінет, отримували ручку з аркушем і коротке «пиши за власним бажанням».

Ці дні стали початком краху нашого металевого бізнесу. Металобрухту не додавалось, а охочих здати чорного чи навіть кольорового більшало.

Двійко доведених до відчаю безгрошів’ям екс-шахтарів спробували розібрати трансформатор. Через день електропостачання відновилося, якраз під час похоронів цих двох.

Більшість «металістів» перестали гребувати цвинтарними огорожами. Єдиний пам’ятник у містечку шахтарю-стаханівцю 70-х вкрали і намагалися здати на брухт. На пункті прийому виявилось, що він гіпсовий і просто пофарбований під бронзу. Словом, наша монополія загнулась.

На шахту робітників не набирали. Іншої роботи не було. Довелося йти в бригаду.

Перекинувся парою слів із її старшим у залі. «Добре, подивимось чого ти вартий».

За кілька місяців я вже отримував із двох ларьків і таксиста, що підвозив між містечками. Потім була спроба на сусідні містечка й села.

Двох наших порізали. Бригадою пішли чутки, що нарвались на когось дуже серйозного, але мені здавалось, що дуже серйозні мали би стріляти.

Одна дискотека змінила все моє життя. Там ніхто б не мав нас чіпати. Як завжди, я привітав кількох наркоманів потиличниками. Ковзнув поглядом по залу і пішов плювати насіння на сходи. Там пару слів, там з кимось посміявся. Якби підчепив якусь малу, то повернувся додому під обід, якби ні – зранку.

Чийсь крик: «бійка!». За клубом дійсно була масова баталія. Не знаю, хто з ким, але коли промаячило кілька знайомих пик, то треба вписуватись.

Кілька хвилин – і все. Одного хлопця відпоюють горілкою біля стіни. Хтось плюється кров’ю, хтось – уламками зубів. У найближчому чагарнику шукають свої кросівки, що злетіли в розпал бою. Про когось у глибокому нокауті взагалі забули, і він лежить у калюжі. Зовсім поруч дівочий сміх і уривки фраз типу «я його з лівої».

Нічого надзвичайного. Тому я просто пішов додому спати. Зранку мене брала група ментів з автоматами в пошарпаних бронежилетах. Мені досі смішно з такого недолугого поєднання – туфлі, міліцейські штани і непідйомний бронежилет.

Райвідділок. По всьому ліверу пройшлись ноги, руки та гумові кийки. За що людину вбив? Не вбивав? Так на тебе покази дали! Ось дивись. Щиросердне у суді зарахується. Не будеш писати? Удар. А тепер? Ні? Нехитрі матерні конструкції. У нас і не такі зізнавались. Ти за пару днів усі подробиці розстрілу царської сім’ї згадаєш.

Не зізнався. За кілька днів ледь видавив із себе три звичні слова зі звертанням «мусор».

СІЗО. Суд. Визнаєте себе винним у вбивстві громадянина? Ні. Я ж навіть не знав, кого і де вбив. Менти нічого не пояснювали. Слідчі в перервах між кийками і «ластівками» питали, чи писатиму зізнання. І все. Я навіть не знав, про кого мова.
На суді тільки почув про бійку на дискотеці. Мабуть, той, у глибокому нокауті.

Враховуючи всі обставини та особу обвинуваченого – п’ятнадцять років позбавлення волі.

Коли я повернувся у місто, бригади вже не було. Хтось спився, хтось загинув, бригадир став депутатом міської ради.

До нього я й пішов, не було більше до кого.

Пару зім’ятих купюр у долоню. «Це тобі на перший час, за пару днів приходь до мене, є одне містечко».

За кілька днів я наглядав за копанкою – діркою в землі, де вели дикий видобуток вугілля. Часом там когось засипало, але рятувальників не викликали. Щоб не з’являлося зайвих питань, і так купа начальників усіх рівнів отримувала з них відкати. Просто розкопували ці шахточки самі. Забирали тіло. Довідка про смерть з якимось банальним формулюванням за сто гривень. Похорон. Родині – кілька сотень гривень, якщо хазяїн хоча би трохи зберігав людське обличчя. Добре, що на моїй нікого не засипало. Так минали роки.

Потім почалась війна. Чи то бригадир, чи то депутат одразу став комендантом міста. З десяток шахтарів утекли з копанок в ополчєніє. Згодом кілька повернулися в камуфляжі з автоматами. І почався новий режим.

У 90-х я сам не був добрим самаритянином, але це переходило усі межі. Платили всі, а потім в’язали на себе стрічки і кричали про Росію, свою республіку і законну владу.

Райвідділок, у якому ламали мене і ще багатьох таких же, у повному складі присягнув на вірність «ДНР». У місті з’явився власний блокпост із кількома вогневими точками та платою за проїзд. А я так само дивився за копанками.

Минув рік. До мене подзвонив комендант і попросив зайти. Відводячи погляд, він сказав тікати. Так, тут люди дізнались, що ти на укропів працюєш. У тебе кілька годин, щоб втекти з міста і «ДНР». Не відмазуйся, я сам бачив докази. Тікай. А, і коли тебе посадили… Загалом, то я тоді… Не знаю, хто на тебе вказав. Але ти, виходить, за мене відсидів, тому тікай і не з’являйся тут більше. Я тобі боржок повернув, тепер нехай тобі твої укропи допомагають.

І я втік, бо я дійсно працював на Україну.

Якимись посадками і полями дістався підконтрольній Україні території. Добре, що загорнув паспорт у пакет, бо так би й розмок від поту.

Міг би далі дивитись за копанками, але обрав Україну. Чому? Та тут така історія.

Може, я дурний, але коли сидів у зоні, то в камері була одна єдина книга. Я ж толком ніколи не читав, але вирішив спробувати. «Кобзар». Усі ці козаки, гайдамаки. Читав і розумів, що вони такі ж самі, як я, бригадні пацани.
А потім читаю – а Шевченко ж також сидів. Про в’язнів писав. І не як якісь бутирки і круги. От я навіть вірш його напам’ять вивчив ще тоді. Слухай.

В неволі, в самоті немає,
Нема з ким серце поєднать.
Та сам собі оце шукаю
Когось-то, з ним щоб розмовлять.
Шукаю Бога, а нахожу
Таке, що цур йому й казать.
От що зробили з мене годи
Та безталання; та ще й те,
Що літечко моє святе
Минуло хмарно, що немає
Ніже єдиного случаю,
Щоб доладу було згадать.
А душу треба розважать,
Бо їй так хочеться, так просить
Хоч слова тихого; не чуть,
І мов у полі сніг заносить
Неохолонувший ще труп.

Читайте також:
“Війна вдома, на Донбасі”. Олексій Бешуля

Поїзд до Донецька. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: