Поїзд до Донецька. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі

Олексій Бешуля
уродженець міста Донецьк, доброволець, ветеран АТО;
у 2014-2015 роках служив у лавах Збройних сил України – 54-й і 131-й окремі розвідувальні батальйони

Чи пам’ятаєш ти усі свої поїзди? Я пам’ятаю.

Швидкісні «Інтерсіті» до Києва. Задушливий плацкарт «Львів-Донецьк». По вписці з Франківська до Львова. Юрбою з Києва до Вінниці.

Безсонні ночі на м’яких кріслах. Міцний сон на сидячих місцях. Гіркий плацкартний чай і вареники десь у Лозовій. Зимові вагони з голими пасажирами. М’які іграшки у П’ятихатках. Кросворди і сканворди від глухонімих. Нахабних п’яниць, бродячих музикантів, підприємливих провідників. Ментівські засідки у тамбурах. Ненав’язливі розмови по душах. Циганські табори. Дитячий плач. «Швидка» під вагоном. Зірваний стоп-кран. Розкладні столи і навіть жуйки під ними. Я пам’ятаю усе це.

«Київ-Донецьк». Першим тебе зустрічає бетонний паркан, відголосок індустріалізації.

«Донецьк-Київ». Тебе проводжає той-таки паркан.

Часом хочеться зазирнути за нього. Побачити металобрухтові рештки, що ще не встигли вивезти. Якісь статичні крани, що нерухомо роками розбавляють пейзаж лісосмуги і якоїсь прямокутної бетонної потвори. Уламки цегли і прикрашені хаотичними дірками стіни – це все, що лишилось від номерного технопарку чи рембази.

Склади і бази заледве коли бувають привітними, але вміння їм радіти – унікальна риса покоління розвалу совка.

Коли самураї за швидкісними поїздами та досягненнями робототехніки забули, як це – долати сотні кілометрів пішки, щоб полюбуватись цвітом сакури, ми навчились милуватись руїнами совкової промисловості.

Захоплення вишневими садками і гудінням хрущів стало рідкісним атавізмом. Спостерігати з-під вишні за трубами ТЕС на горизонті стало куди цікавішим.

Підшефні спортивні товариства ділили між собою промислові гіганти. Усе металеве вантажилось до іржавих вагонів та разом із ними здавалося на брухт.

Шифер перекочовував на дахи дачників з найближчого мікрорайону. А з-під вишні все ж було класно милуватись ребрами закинутих фабрик і дірявими складами.

Бетонний паркан далі веде до платформи. От і напис балоном «Донецьким Київ не указ». Усе інтелектуальне наповнення його автора було таким самим, як напис – кривим і позбавленим сенсу.

За пару років індивідуальна шизофренія перетвориться на масове безумство. Будуть блокувати навіть поїзди з Києва.

Та поки спокій вокзалу порушують лише паротяги і уривки пасажирських розмов. Засмутити може тільки ривок поїзда – я не встиг запам’ятати сторінку розкритої на столі книги. Або розлитий чай, буденність плацкартних вагонів.

Поїзди, що стали символом індустріальної доби, зумовлюють все. Долю пасажира визначають випадкові попутники і голос провідника, що повідомляє про неминучу втрату решток комфорту – відкритих туалетів.

Степовий пейзаж по той бік брудного скла створить фатум наступного дня. Рештки індустріальної забудови яскраво пояснять завершення своєї доби і необхідність заміни потягів на телепорти.

Тільки каракулі набетонного живопису згодом стануть здобутками археологів і складуть картину минулого. «Донецьким Київ не указ». «Янукович – наш президент». «Баста». «Гуф». «Трава – не наркотик». «ДМБ-98».

Винятково щоб не бентежити археологів, артилерія часом має відпрацьовувати район вокзалу. Нищити бетонні забори – пріоритетніше за опорні пункти. Суто заради археології.

Тепер поїзду «Київ-Донецьк» не існує. Немає навіть «Донецьк-Київ». Тільки до Костянтинівки, Маріуполя, Волновахи, Покровська.

Але, перш за платформу, зустрічають бетонні паркани.

«Баста». «Гуф». «Трава – не наркотик». «Мамо, пробач, що виріс бандитом». «Маріуполь – це Україна».

Читайте також:
“Війна вдома, на Донбасі”. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі