СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
355601 +6677
Летальні випадки:
6590 +126
Одужали:
145336 +2799
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 3087288 (+33361). Оновлено: 08:47 26.10.2020

Маки Дикої

“Молоді офіцери армії, що воює”: Як майданівка Вікторія Дворецька “Дика” пішла добровольцем в “Айдар”, гартувалася в боях і в морзі, стала офіцером, командувала ротою, втратила коханого й народила сина, а нині працює над військовою комунікацією

 

автор: Анастасія Федченко
фото автора
та з особистого архіву Вікторії Дворецької

 

Це відверте інтерв’ю про страх, біль, втрати, про перемоги і віру в майбутнє.

Червоні маки на її лівій руці ростуть від кисті по всьому передпліччю. Не лізе за словом у кишеню, гучно сміється, зухвала. Такою я пам’ятаю лейтенанта Віку Дворецьку “Дику” з першої зустрічі на репетиціях танцювального проєкту “Запроси мене з війни”.

Її ім’я знала, бо чула й читала дівчину, яка фактично командувала ротою в батальйоні “Айдар”. А вже згодом Віка написала мені, що уважно стежить за матеріалами нашого циклу “Молоді офіцери армії, що воює” і що їй свого часу бракувало таких молодих бойових лейтенантів.

Ми говорили майже дві години з увімкненим диктофоном і майже стільки ж – “офрекордз” у маленькій кав’ярні на “Берестейській”. Худорлява Віка була в оливковому комбінезоні – вона не носить військову форму поза службою в центрі при Генштабі ЗСУ, де займається комунікацією.

27-річна Дворецька розповіла, як обманювала маму, що вона не на війні, про те, як після поранення її, 21-річну, відправили на “легшу” роботу – опізнавати загиблих побратимів у моргу і повідомляти рідним про смерть. Говорили про загибель коханого Вікторії і її маленького сина Івана. Про те, як закінчити війну. А ще – про повернення на службу в ЗСУ, куди Віка нещодавно вийшла з декрету.

“При мені в Маріїнському людям відривало руки-ноги, а інші собачок вигулюють і в кафешках їдять”

Про таких, як Віка, кажуть, що війна для них почалася ще за Майдану. Бо вони під час Революції Гідності волонтерили, зводили барикади, чатували біля поранених у лікарнях.

28 листопада 2013-го їй виповнився 21 рік. Після святкування дня народження Віка повернулася в гуртожиток.

– І там у коридорі побачила оголошення, що побили студентів. Я була аполітичною людиною від слова “зовсім”, до пуття не знала навіть, хто президент, – розповідає Дворецька. – Ну, є “менти”, “мусора”. У мене тато був “ментом” свого часу. Я мріяла вступити на слідчого, але все закінчилося тоді, коли мені виставили рахунок у 5 тисяч доларів, щоб вступити до вишу. Хоча я всі роки вчила право, мала гарну фізичну підготовку… Тато сказав, що принципово нічого не платитимемо. Потім батько загинув у ДТП, його смерть узагалі не розслідували, з неба було сфальсифіковано справу. Я оббігала всіх прокурорів і слідчих, адвокати писали їм запити, що при такій швидкості не могло бути такого, як ви пишете… І я розуміла, що це неправильно. Ми живемо в країні, де не маємо захисту, спокою, все вирішують блат, бабки. Тебе вб’ють, і ніхто за це не буде відповідати. А там же написали, що міліція побила студентів, і я подумала: “О, настав мій час”. У мене завжди було прагнення справедливості, заступитися за когось ображеного.

Тож Дворецька пішла на Майдан не тільки підтримати однолітків, а й проти системи, яка прогнила і не виконувала своїх функцій.

Спершу Віка просто приходила на площу, потім допомагала на кухні в Жовтневому палаці. Відтак приєдналася до 39-ї сотні Самооборони Майдану.

– Я вдень їздила на пари, а на ніч приїздила на Майдан. А коли поверталася в гуртожиток на “Лісову” (Вікторія тоді здобувала фах менеджера із зовнішньоекономічної діяльності в Київському національному торговельно-економічному університеті – “Н”), варила там борщ і везла в трьохлітрових банках. Пам’ятаю, коли повертаєшся в гуртожиток, від тебе димом несе, стрьомно, тоді вже почали відловлювати мітингарів. Я стала залишатися, щоб менше виїжджати з Майдану.

Своє псевдо “Дика” вона отримала, як і чимало добровольців, ще на Майдані, після подій на Грушевського. Дівчата сказали так – прізвисько й прилипло.

18 лютого вона перебувала в гущі сутичок біля Маріїнського парку, її дуже оглушило. Коли мітингувальники відступали, Віка з іншими людьми пробралася в один із підвалів, де був салон краси, навпроти Будинку офіцерів.

– “Беркут” ходив, заглядав у вікна. Де я тоді взяла контакти депутатів, не знаю. Ми подзвонили і попросили вивести звідти. Я мала примотані до себе конспекти, бейджики “заступник сотника”, ще щось… Усе познімала, залишилася в пуховику, лосинах і майці. Мене вивезли до Володимирського і сказали, що поруч є квартира, де ховають дівчат. Мене ніхто не пустив у ту квартиру, і я йду до Михайлівського, а мені настільки зле, і тут рядами тітушки шикуються, і їм дають якусь зброю, і це такий дисонанс. Я знаю, що в Урядовому кварталі є загиблі, при мені відривало людям руки-ноги у Маріїнському. А тут людивигулюють собачок і в кафешках їдять. У Михайлівському соборі стало легше, “автомайданівці” відвезли мене до гуртожитку.

Наступного дня, коли в Києві завмер транспорт, Дворецька якось добралася до “Арсенальної” (казала, що “в костьол на службу”), потім – до Майдану.

– Дивлюся: а все погоріло, наш намет згорів. Але ми залишались там. Потім я ще УНСОвців удома переховувала, займалася інформаційною діяльністю. Ми (11-та і 39-та сотні) зайняли приміщення в Будинку офіцерів, коли Майдан переміг. Стежили за подіями в Криму, на Донбасі. А 11 березня Анатолій “Ведмідь” (Жорновий, командир 11-ї сотні Майдану) вишикував дві сотні і сказав:

“Це війна”.

Невдовзі на нараді сотників, де була і Дворецька, голосували за створення добровольчого підрозділу. Охочих  було багато.

– Тоді я зрозуміла, що Крим ми профукали. Перша відправка на Донбас була, здається, 8 травня. Мене не відпустили. Ми мали бути в Маріїнському парку 9 травня, щоб не допустити заворушень. Я була дуже засмучена, говорила, що нічого не робитиму, допоки не відправлять на Донбас. І вже 19-го числа поїхала, – розповідає Віка.

“Я перфекціоністка, мені треба було знати, що на загиблому найкращі труси з базару вдягнуті”

Дика пригадує ті дні біля села Половинкине поруч зі Старобільськом: жили в якомусь ковбасному цеху, на 200 людей – 58 автоматів. Жартували, що в разі бою закидають ворога бинтами.

Сім’я підозрювала, що Віка чкурнула на війну, хоча вона натхненно обманювала рідних тижнів зо три. Дізналися правду, коли її постфактум офіційно призвали в ЗСУ від частини, і мамі зателефонували з селищної ради.

– А за три дні мене поранило (під час бою біля селища Металіст на Луганщині 17 червня Віка дістала осколкові поранення та контузію – “Н”), я їхала до Києва, у шпиталі не знали, що з нами робити, бо в нас навіть військових квитків не було. Нас привезли в якусь міську лікарню, а вони не знали, що робити з контузією. Глянули осколок. “Ну ми можемо вам розрізати бік, щоб витягти”, – кажуть. А там отакий осколок! – Віка показує руками розмір приблизно як фаланга пальця. – І я через пару днів поїхала складати іспити випускні в бакалавраті. Днів через чотири повернулась.

Вікторія Дворецька “Дика” і командир роти “Айдару” Євген Дикий

Я тоді була в групі розвідки, мій командир приїхав мене забирати, а мама зателефонувала комбату і сказала, що я не прокапалась і втекла.

Командир батальйону – тоді ним був Сергій Мельничук – заборонив дівчині на десять днів виїжджати з бази. Саме в ці дні почалися запеклі бої, було багато загиблих українських вояків. У підступній засідці вбили Євгена Войцехівського, який говорив Дворецькій: “Народиш сина, я кумом буду”.

– Ми так сміялися тоді з цього. А в нього самого двоє синів, один старший, а Русику було тоді майже три, і він був нехрещений. Я спілкувалася з родиною, і ми за рік його похрестили. Старший, семирічний Валєра, хрещений у Пітері, бо Женька там був на заробітках. І ось перед церемонією Валєра питає: “А мене що, хрестили в Росії? Я що, кацапюра, получається?”

І ми його поставили біля Руслана і ніби охрестили їх обох. І ми таки стали кумами. Хлопці вже школярі, Валєрка скоро буде як я заввишки, – розповідає Віка.

Крім Євгена, Віка втратила в перші дні війни ще одного друга – Андрія Колесника на псевдо “Камаз”. Він загинув у тому ж бою, де поранило Дику – 17 червня під час звільнення Металіста. Камаз за віком був як її батьки, мав сина-офіцера в російській армії, тому не спілкувався з ним.

– Камаз мені берці швидко зашнуровував, був такий класний. Веган. Відсидів півжиття. Він був молодим офіцером, випив і заснув під парканом, а поруч когось убили, і на нього це повісили. Він був увесь у татуюваннях, тільки обличчя й долоні чисті. І коли мене вивозили на “бесі” із засідки, я пам’ятаю, як він у шльопанцях сидів, сказав іще тоді, що йому хтось говорив, що поїхали труп Дикої вивозити. Коли Андрюху вбило, я зрозуміла, що це не іграшки, що ми вмираємо, що ми не вічні.

Після загибелі Євгена група розвідників розпалась, і Дику відправили в морг.

Вона пробула там ціле літо, допоки не сказала, що або зовсім іде з батальйону, або переводиться в бойовий підрозділ, бо “плати горіли”. І в кінці літа перейшла на опорник “Фасад” у Щасті.

Але літо 2014 для Віки було справді пекельним.

– Багато хто в 2014-му думав, що я можу пристрелити. Але я тоді і я зараз, навіть я тоді і я в 2016-му – це дві різних людини.

У 14-му я сама себе боялась. Я спалахувала, як сірник.

Пам’ятаю, приїжджаю з моргу, наді мною мухи літають, я навіть не встигаю помитися, єдине, що хочу – лягти годинку поспати. Приїжджає “жигуль”, через усю машину лежить тіло, мені кажуть: “Їдьте в морг”. Я злилася, але розуміла, що краще зробити самій, ніж контролювати когось, і ті зроблять погано.

Мені треба було знати, що білизна буде на ньому хороша, коли його відправлять. Її ніхто не побачить. Але я знала, що в них (загибилих) там найкращі з базару труси мають бути вдягнуті. Що буде все красиво, підфарбовано, хусточкою зав’язане. Що все правильно відправлять, покладуть. Я в цьому плані перфекціоністка, – розповідає Віка.

Моторошні “пазли”

Займатися загиблими має “замполіт” батальйону. Однак це лягло на плечі Дворецької, яка офіційно числилася спершу діловодом тилу, потім її “підвищили” до начальника польової лазні.

Свого часу, коли в нас було багато “двохсотих”, приказка ходила:
“Якщо ти тільки прийшов у батальйон – ідеш до Лєни, вона тебе записує. По зарплату ідеш до Юлі. Але якщо до тебе прийшла Віка – братан, вибачай”, – гірко всміхається Дворецька.

Із часом вона навчилася блокувати емоції, інакше збожеволіла б. Але повністю вимкнути їх неможливо, бо потрібно ще дзвонити матерям загиблих і будь-якої пори доби отримувати дзвінки від рідних зниклих безвісти.

Найстрашніше – це дзвонити мамам. Настільки я довго це все з себе вихаркувала потім.

Ось тобі привозять 12 тіл, тобі треба 12 мамам за день подзвонити.

Буває, дзвониш, а мама починає кричати, наче їй крила обрізали саме цієї миті. Ти сидиш під моргом і слухаєш. Я тоді по дві-три пачки цигарок скурювала.

У нас були патологоанатоми, які виїхали з Луганська, їм навіть ніхто зарплати не платив, ми їм тушонку давали, вони вночі приїжджали, коли пацанів треба було розтинати. Вийшов Юрка-патологоанатом, сів біля мене курити на лавочці і сказав таку фразу, я її запам’ятала: “Віка, тобі не страшно? Ти ж тут із нами цілими днями”. А я йому: “Мене лякає, що мені вже не страшно”.

Було таке, що доводилося ночувати під моргом, бо хлопцям із 1-ї танкової сказали взяти свого командира, покласти в речмішок і везти на “шишизі” в Харків. Я телефонувала їхньому командуванню, казала, що не віддам дитину, він молодший від мене на рік, лейтенант Куценко Коля. А хлопці сидять, і їх трусить, бо вони не знають, що їм робити. І я сиділа під моргом, де лежало моїх 13 чоловік і їхній, і разом із танкістами чекала ранку, щоб нормально спакувати і відправити Колю батькам, – пригадує Віка.

Щоб мертве тіло мало гідний вигляд, треба чимало всього зробити. Якщо людина поранена в голову, треба прикрити місце влучання хусткою. Іноді цілого тіла не було.

– Ходиш і дивишся: о, ця нога звідти, – згадує Віка про складання моторошних “пазлів”.

Дворецька купувала одяг для загиблих, офор млювала необхідні папери. Тепер гірко жартує, що багатьох добровольців викликають на допити, а під великою кількістю свідчень про смерть бійців “Айдару” стоять її підписи як свідка, тож Дика чекає, коли її почнуть тягати по відділках поліції.

“Іноді керувала боєм із кавою в рожевому халаті”

Уперше Віка втратила страх і злякалася себе біля моргу в 2014-му. Вдруге це сталося за два роки, коли їй було 23 – вона отримала звання молодшого лейтенанта після курсів в Університеті оборони імені Черняховського і повернулася в “Айдар” заступником командира роти. Тоді батальйон простояв майже рік біля Мар’їнки.

– Доповідає боєць, мій друг: бачить, як по зеленці хтось підходить. Я кажу: “Відкривай вогонь”. Він мовчить. Відправляю туди людей, а сама з ним на зв’язку по “тапіку”, щоб не було паніки на посту. Потім до нього підходжу – а він каже, що не зміг. І я після того сіла й збагнула, що в мене не було розуміння, що там люди.

Для мене війна стала таким “контрстрайком” наживо.

Були бойові завдання, потрібно було спланувати операції, змінити всім позивні. Я навіть іноді з кавою виходила й керувала боєм, у рожевому теплому халаті, – посміхається. – Ти розумієш, що є бойове завдання, направляєш артилерію, віддаєш накази й не розумієш, що ти – людина – даєш зараз прямий наказ убити людину. А в мене нічо не йокає.

І я тоді дуже злякалася. Днів три ходила й думала про це, про те, що є якась точка неповернення від того життя, де ми ходимо і боїмося когось плечем зачепити, до того життя, де ти розпоряджаєшся життям людини, де від твого рішення залежить життя людей.

Вікторія Дворецька. Фото: Анатолій Гаєвський

Пам’ятаю, в нас був важкий бій, тоді загинули мої друзі, ми відстрілювалися, а наступного дня розвідники присилають інформацію, вже не пам’ятаю – [у ворога] троє “двохсотих” і троє “трьохсотих”, здається. А для мене це просто цифри. Ти це все не сприймаєш”.

“Тренер із боксу тепер каже: “Понавигадували собі війну”

– Тобі не здається, наскільки б страшно це не звучало, що через оці дзвінки мамам, через оцю втрату страху має пройти якомога більше людей, щоб розуміти, що таке війна?

– Я думала, що прекрасно, коли люди гуляють тут і не бачать війни. Це було рівно до виборів. Я вважала, що все зробила правильно. Наприклад, дружила з хлопцями, і з нашої компанії пішла служити тільки я. А тепер не знаю.

Раніше мені говорили “ви” і були вдячні. А тепер людина, яка заховала синів під стіл, агресивно питає: “Продалася?”

Тренер із боксу розповідає, що справжній чоловік піде захищати країну тоді, “коли треба”. Питаю: “А п’ять років тому не треба було?” Він відповідає: “Понавигадували собі…”

А коли тебе підвозять у машині з села на роботу й розповідають, що “всі АТОшніки – кінчені”, коли бабусі в тролейбусі питають, що робити з убивцями, які повернуться з фронту, коли водій маршрутки кидає: “Я тебе туди не посилав”. З одного боку, це відгородження від війни, бо вона страшна. На початку допомагали, бо боялись, що війна прийде до них, а потім почали відволікатися, як від усього страшного. І занадто відволіклись.

Зараз починаються допити хлопців, які воювали у 2014-му. Як так виходить? Марченка посадили. Я за адекватне слідство, якого в нас нема. Марченка показово посадили, й армія це проковтнула. Я колись планувала проходити в нього службу. Людям, які роками обкрадали країну, дали по 10 мільйонів застави, а 76 млн – бойовому генералу. Це заказуха.

Я довго думала, що на “Грома” (колишній начГенштабу Віктор Муженко – “Н”) будуть вішати Іловайськ і його “закриють”, кинуть кістку електорату, і я складу офіцерське посвідчення. З тієї причини, що

робити такі речі з військовими на догоду тим, хто не дотичний до війни – неприпустимо.

Звичайний суд мав би судити генерала за таку справу? Це неадекватно. Відкрити доступ до секретних документів – теж. І армія проковтнула.

Так, Полторак як колишній міністр озвучив позицію, Міноборони зробило заяву. Але мене дивує поведінка Міністерства ветеранів.

От коли боєць сидить в окопі, він має знати, що є ціле міністерство, яке його захищає. Офіцер в окопі бере на себе таку відповідальність, якої на цивільній роботі не має жодна людина за втричі більшу зарплату.

Зараз посадять Марченка, й офіцери почнуть звільнятися, бо боятимуться, що і їх посадять. Це все тільки починається. І Мінвет промовчав, – відповідь Дикої виходить довгою і стосується не тільки “втомлених від війни”, а й тих військово-політичних проблем, які її турбують.

Читайте також:
Перший заступник глави Мінвету Антон Колумбет:
Ветеран – це військовослужбовець, який тимчасово перебуває вдома. ІНТЕРВ’Ю

Її хвилює, що ветеран в Україні не почувається захищеним. Мінвет не повідомив про монетизацію пільг, Міноборони ветеранами не займається, суспільство – цькує.

– Якщо вони (влада) проведуть вибори на Донбасі без зачистки його нашими військами, у мене єдиний вихід – брати дитину і їхати за кордон. А куди? У Польщу, де можуть затримати на запит Росії? Просити політичного притулку? Де?

Я була в добробаті і не зможу спокійно сидіти в Києві з дитиною, бо всі ці сепари ходитимуть між нами, і мені може прилетіти в спину куля.

Суспільство не захищає тих, хто його захищав, – зітхає Вікторія. – Чого ви прагнете? Відкрито програти? Всі пристосуванці ляжуть під Росію, а всім тим, хто боролись – тікати?

Ті, в кого немає дітей, підуть партизанити, я знаю. А що робити мені з маленьким сином?

Якось усе накопичується, перетворюється на величезну снігову кулю, і все всіх влаштовує. І це страшно. Яким буде морально-психологічний стан воїна, який почувається більш захищеним на передовій, ніж у тилу?

Дворецька говорить про це багато, і в її голосі – зневіра. Бо на День Незалежності торік до багатьох могил військових несли оберемками живі квіти, а цьогоріч ніби крадькома поставили скромні штучні вінки.

– Голова повернулася в інший бік. Дурним людям захотілось миру. І дійшли ми до капітуляції, – робить висновок Дика.

Вона переконана: танцювати під дудку Росії не можна, так само, як не можна брати в неї гроші, не можна проводити вибори в ОРДЛО, поки ці територіїї й кордон не контролюються українськими військовим. Інакше Україна візьме на себе величезний тягар не тільки у вигляді зруйнованого регіону, а й терористів, яких муситиме утримувати.

“Командир завжди поганий. Якщо ти жінка-командир, будеш потрійно поганою”

У 2016 році Віка після курсів (каже, були надто короткі, весь час прагнуоа дізнатися про щось нове, тож часом вчилася “з олівцем на «бесі»”) та величезної кількості співбесід (бо жінка) в різних оперативних командуваннях повернулася в батальйон ЗСУ “Айдар” заступником командира роти з бойової підготовки. Рота була важка – велика кількість озброєння і техніки. А ще різношерсті люди і взвод “правосеків”, із якими було важко порозумітися.

– У мене були люди, які сиділи багато років, із ними треба по-своєму говорити. До Костяна ти заходиш не в бліндаж, а в хату. Найстаршому було 62 роки, наймолодшим – по 18. Зараз служать, такі дядьки поставали, – зазначає Віка.

А ще – старі бліндажі, в які доводилося ставити відра, бо з “даху” текло. За три дні після прибуття – наказ виходити на нові позиції, і Дворецька разом із саперами находжувала по багнюці по 20 кілометрів щодня. Вечорами ще й малювала картки вогню.

Перші два місяці щогодини обходила всі пости, навіть уночі – ставила будильник, вставала, обходила. Майже не спала. А коли зірвала спину, одночасно стався нервовий зрив. Потрапила у шпиталь.

– Лікар питає, коли я востаннє спала. Кажу: “Та я ж сплю”. А він: “Ні, ти не зрозуміла – спа-ла”. І я почала вчитися делегувати. Зрозуміла, що найголовніше – вчити з солдатів сержантів, із сержантів – командирів взводів і далі, вчити постійно, – розповідає Дика, як сама майже “вигадала систему НАТО“.

На той час їхньою ротою в “Айдарі” командував офіцер, якого майже не бачили, бо любив випити. Згодом демобілізувався, виграв “грінкарту”, живе у США. Тож Віка фактично командувала ротою, хоча коли їй пропонували піти на цю посаду офіційно, відмовилася.

Каже, так само, як завжди, прагнула вчитися, так само ніколи не прагнула високих посад. І досі вважає комроти найбільш невдячною посадою в армії.

– Я знала, в кого коли мають діти народитися, хто чим хворіє, хто до чого схильний, одночасно в голові тримаєш інформацію, яка машина може заглючити, яке озброєння треба, де паливо, де перевірити, де порвалась “польовка”, де перепрошити рації. І весь цей час у тебе ж можуть бути обстріли. У тебе весь час голова ,як вулик.

Один боєць міг випити, і коли ти його вже ставиш на пост, кричить у рацію: “Я їх бачу! Їх троє! Дозвольте відкрити вогонь”. А я розумію, що нікого там нема, що то соняшники.

Але йду о першій ночі по грязюці, по стежці по мінному полю, перевіряю – а то ж соняшники.

Важко було, але це були прекрасні часи, – згадує Віка.

При цьому не варто забувати, що деякі бійці відмовляються виконувати завдання.

– Були люди, з якими ми досі не спілкуємося, бо вони відмовилися окопуватися. Я сказала, щоб обирали інший підрозділ. Вони перевелися й досі ображені. Ми спали під клейонками і з нуля побудували РОП. Коли їхали звідти, в нас були лазні, туалети, оббиті й навіть підметені бліндажі .

Якщо дозволиш комусь “шаритися”, поки інші копають, зрештою ніхто не копатиме. Якщо ти командир – завжди будеш поганий, бо машина зламалася і пішли купатися пішки, бо нема гарячої води, бо нема холодної води, а якщо жінка-командир – потрійно будеш поганою, позаочі.

Я не стодоларова купюра, щоб усім подобатися. Певно, якби я була чоловіком-командиром, мала б “нормальні” нагороди, про мене підлеглі казали б, що прекрасний командир. А про жінку таке сказати складно, складно визнати.

Але найголовніше, що всі бійці, які були в моємі підпорядкуванні, вижили. Кілька легко поранених було, – заявляє офіцерка.

Вікторія Дворецька. Фото: Анатолій Гаєвський

Рятівний відхід із лісу

Одного разу їй дивом вдалося врятувати бійців. Позиції її роти в лісі, де завжди було тихо, почали обстрілювати. У “секретах” перебували люди.

– Російські курсанти-артилеристи проходили практику. Так бувало не раз. Цього разу чітко по бліндажах почали летіти Д-30 (снаряди буксируваної гаубиці калібру 122 мм – “Н”). Чітко, до метра. Ми не вміємо ще так працювати. Ми тоді нарахували 78 снарядів на маленький клаптик лісу, – згадує Віка.

Дороги до лісу дві – одна прострілювалася, іншу напередодні розмінували сапери і встигли показати тільки Дикій.

– Ми виходимо, починаємо дивитися, чи всі цілі. Всі вижили. Підходить Яся, медик, і каже, що з поля, звідки летіли снаряди, іде білий дим і світиться. “Ясю, що це?” – “Я думаю, що там фосфор. Треба з лісу тікати, інакше можемо спалити собі легені”. Ми не зможемо викликати машини або підкріплення, бо дороги вони не знають, і починаємо відходити до села Новомихайлівка, – розповідає Дворецька.

Коли дійшли до середини поля, знову почався обстріл. Це зараз вони з Ясею сміються при згадці, а тоді просто попадали обличчями в землю, більше сховатися нікуди.

– У мене карта в чохлі – чохол подарував комбат. Був у нас такий смішний боєць “Америка”. Лежать 10 чи 12 чоловік із вимкненими раціями, щоб не запеленгували, снаряди летять трохи далі, і я картою в руці Америці прикриваю голову. Він каже: “Віка, ти мене врятувала”.

А смішне ще й те, що я перед цим їздила купатися і перепрала всю форму. І я в чорних лосинах, курточці, гумових галошиках і в хустці.

Ми дійшли в село, до ранку прочекали, обстрілів більше не було, вранці повернулися на позиції. Спершу приїхали генерали дивитися наслідки. Питають, хто командир роти, і я вилажу з “УАЗика” у своїх лосинах. Запитали, хто прийняв рішення – відповіла, що я, – сміється Дика.

А тоді бійці сусідніх рот почали розповідати, що вона втекла з позицій, що її армійці відійшли з передової, що треба було підривати себе гранатами. Хоча з позицій ніхто не відходив – вони, за словами Віки, були винесені з лісу, а обстрілювали саме його, і відійшли ті, хто були відпочиваючою зміною.

– Це було перегрупування позицій, ми просто зайшли на інші. Але я тоді дуже важко переживала ці балачки. Подзвонила нашому заступнику комбата, він був для мене взірцем військового, дуже професійний. Розповіла, що і як, що всі живі, тільки двоє контужених. Він сказав, що не знає, як ми вижили, і що рішення неординарне, але правильне. Комбат теж так вважав. Мене це заспокоїло, – говорить Дворецька.

“Молодих командирів треба було тупо видирати собі в роту”

Дика не любила приймати на опорниках керівників секторів – завжди намагалася як не прикинутися кухарем, то просто піти у справах на позиції.

– Приїхали якось, і комбат Максим Марченко (нині комбриг 28 омбр – “Н”) каже: “Ну а по цьому опорнику по обороні доповість…” І я починаю: озброєння виставлене таке, розвіддані такі, противник стоїть із того боку. Вони сидять, а я ще худіша була, щиголь щиглем, мене слухають і потім питають: “А ви хто?” Максим: “Командир ротно-опорного пункту”. Вони уточнюють: “МПЗ?” – “Ні”. Вони: “До побачення”, розвертаються і їдуть, – сміється Віка.

Вікторія Дворецька і Максим Марченко

Вона, хоч і офіцер, часто питала порад у комбата й досвідчених бійців. А над самовпевненими офіцерами був привід насміхатися:

– У нас був начальник танкової служби, розумний вираз обличчя, молодший лейтенант, серйозний. Якось питаємо: “Що таке кліренс?” – “Деталь від танка”. – “У відро влізе?” – “Влізе”. Постійно казав так серйозно: “Я мрію бути начальником бронетанкової служби Збройних сил України!» А тупий, матінко, що дерево!

Дика нарікає на те, що за весь час командування ротою до неї не прислали жодного командира взводу з академії. Одного разу після наради пообіцяли привезти трьох чи чотирьох молодих офіцерів, алі ні.

– Їх треба було тупо видирати. Стоїмо ми, командири рот, стоять молоді лейтенанти. Я кажу: “Мужики, майте совість, у вас хоч хтось є, а в мене в роті взагалі нікого” – і сама мало не плачу. А вони: “Та ладно, візьмеш”. І їх розподіляють по всіх ротах, крім моєї. Я тоді дуже важко це пережила.

Але потім відправила Джанкоя на курси, він вивчився на офіцера, і його… забрали з моєї роти. Він загинув цього року за нез’ясованих обставин..

Секрет, спостережник, опорник, бліндаж – яка послідовність?

Після майже року стояння біля Мар’їнки і тримання 17 кілометрів лінії фронту “Айдар” мав вийти на Світлодарську дугу.

– Ми просто переїхали з одних позицій на інші, без виходу з району АТО. Оцей кортеж: собаки, килими, ламінати, душові кабіни, сині туалети, коти, знову собаки – це все везлося на жорсткій зчепці. Мені легше, в мене БМП не було, а в нас в одного ротного майже всі “бехи” поламалися, і коли сказали, що за два дні про виїзд, він просто заплакав на нараді, а чоловікові під 50 років. Він: “Як вихід? На чому?” Ми не відпочили. Це як в анекдоті про піхоту: “А коли відпочивати? – Ну коли земля летить, тоді”. Оце в нас таке було, – пригадує Дика.

Хоча ротація на Світлодарці для неї була легшою: замість чотирьох опорників – два, люди розподілені по позиціях інших рот, зокрема і в “Коваля” – героя одного з наших матеріалів про молодих командирів.

Читайте також:
Юний комроти “Айдару” Вадим Ковальчук: Коли просуваєшся навіть на метр уперед – це кайф

Невдовзі після того, як зайшли, до них приїхав комбат на рекогносцировку.

– Каже: “Віко, тут риємо «секрет»”. – “Так точно”. Ковалю теж сказав рити “секрет”. Через два дні Коваль приходить до мене на опорник і питає: “Віко, а чо в тебе СП вже обладнаний?” – “Послужиш із моє, зрозумієш. Запам’ятай: коли тобі дають команду рити «секрет», починай рити опорник, через пару днів ти сюди переберешся, треба буде рити вже бліндаж”. Він: “Ні, наказ такий”. Через пару днів приходить: “Сказали окопуватися”. А я йому: “Ми вже в цій посадці в туалет ходимо побудований”.

Він у чомусь розумніший, краще оформлює карти, але не треба боятися питати!

Їм було важко на початку, бо колектив уже сформований. Але Ковалю я свого найкращого сержанта віддала, він йому авторитет допомагав налагодити. Дивлюся зараз: а вони вже такі командири рот поставааали. А я ж пам’ятаю, як хотіла їх урвати собі в роту, – зі сміхом пригадує Віка.

Вікторія і зараз не втрачає надії ще повчитися в Університеті оборони. Звання лейтенанта Дворецька отримала коли викладала загальновійськові дисципліни в навчальному центрі “Десна”. У лютому Дикій мають присвоїти звання старшого лейтенанта.

На Світлодарці Дика з Ковалем були сусідами. Через півроку ротації разом виносили пару “секретів” до Травневого, вивела туди і своїх людей. Невдовзі їй прийшли документи на переведення, тож Травневе і Гладосове біля Горлівки Дворецька не звільняла.

– Я вважаю це не дуже доцільним. Там Гладосове ти бачила забетоноване? Там такі укріпрайони, там танки стояли. Ну але поставили завдання, і наші його виконали, – говорить Віка.

“Війна б’є наших людей по морді, щоб навчити, а вони отримують, але не вчаться”

Дика жартує: феміністки зненавидять її, якщо скаже, що ніколи не мала проблем на передовій, бо жінка.

Жоден боєць не ставився до неї як до дитини на початку війни чи як до дівчини – під час другої ротації. Дворецька просто ставила себе на рівних з усіма. І тепер “айдарівці” з її роти телефонують і кличуть повертатися, якщо почнеться загострення.

– Я колись керувала боєм із вареничної біля шпиталю, у сукні сиділа, гарна така. “Так, Троєщина, наводь «беху». Комбат дзвонить: «Якого хріна я тебе відправив у відпустку, а по рації передають, що Дика дозволила відкрити вогонь?» А я його заспокоюю, – сміється Віка.

Чи повернеться колись на фронт, вона не знає. І заскочує мене, коли розмірковує про війну.

– Жінки не повинні це робити. І чоловіки теж. Ніхто не повинен це робити. Не має бути війни. Звідки вона взялася? У нас забирали віру, церкви були розбиті, і в кілька поколінь людей не було закладено звичайних речей: не образь, не вбий, не обдури, не зроби горя іншому.

Наше суспільство вчать війною, б’є вона їх по морді, а люди продовжують отримувати, але не вчаться. Це прийшло до мене у Криворівні, коли були у “Творчій криївці”. Я там познайомилася зі священиком, він такий простий, хороший, доступно пояснює, що вбивство ворога на рідній землі – не гріх.

Я – не аж така віруюча, навіть Біблію не читала, тільки заповіді. А вони – це ж наша совість. Я все життя прагну жити по совісті. І якщо кожен намагатиметься не забруднювати совість, не буде тоді людей, які вбивають. Відпускай злобу, яка в тобі живе, – по-філософськи говорить Дворецька.

При цьому вона констатує: батьки прикривають “косяки” дітей, ховають синів від армії. “Зараз ми виростили студентів, які через одного не знають, що в нас війна. Месія у них з’явився, у тупих людей – тупий месія.

А тих, хто могли бути локомотивом прогресу, 60% чи 70% ми поховали за ці роки”.

Антон, Іван і маки пам’яті

На війні Віка втратила не тільки близьких друзів, а й коханого. Антон був розвідником. Служили в одному батальйоні, але дівчина не помічала його.

– У мене були дурні стосунки, які я закінчила і заріклася найближчим часом щось починати. А він за три дні, відколи прийшов у мою роту стріляти з СПГ (він дуже добре це робив, із закритих позицій влучав у ворожий бліндаж), перевернув увесь мій світ. Ми почали бути разом. Довго приховували стосунки. А потім якось узяв за руку, привів до комбата і сказав: “Їй вирвали чотири зуби, протезуватимуть, вона місяць житиме тут, бо ми разом”. Марченко посміявся і погодився.

Антон був сержантом, я переводилась, а він мав звільнитися.

Коли мені перейшов перевод, він мав написати рапорт на звільнення і за тиждень приїхати додому. У нього вже був квиток на поїзд. Він уранці пішов на вихід і підірвався на ОЗМ (осколкова загороджувальна міна), загинув на місці. Після ОЗМ майже ніхто не виживає, вона діє знизу й уламки пошкоджують великі судини.

Я дуже важко це переживала. Через це прийняла рішення, що поки не повернуся в зону, він для мене там лишився. Коли я їхала, залишила йому свою куртку захисну.

У нас немає жодного фото разом – він усе казав, що зробимо, коли приїде додому, вдягне спеціально костюм, – журиться Віка.

А ще в них були однакові телефони. Одного ранку смартфон Дворецької просто відмовився вмикатись.

– Вночі перед цим мені приснилося, що ми йдемо, поруч наші інженери, вибухає міна, ми відскакуємо, і він каже: “Віко, я встиг, я відскочив”. Потім я дізналася, що і в житті від першої міни він устиг відскочити. А друга його добила.

Читайте також:
Загинув боєць ОУН.
Лера Бурлакова: “Я сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою”

Дуже важкий був період. До сорока днів він мені снився щоночі: я лягала спати, він – біля мене, ми сперечалися, хто кого обійматиме. Мене не брали ані снодійні, ані заспокійливі. Я майже ні з ким не спілкувалася. Дивилася на його фотографію на заставці телефону й говорила з ним. А після сорока днів він припинив мені снитися. Але він дуже високо підняв планку щодо чоловіків і стосунків, – розповідає Дворецька.

Зітхає: вона майже завжди висловлювалася проти того, щоб “ходити ногами” у розвідку, бо є безпілотники. Говорила Антонові, що найголовніше – не те, будуть вони разом чи ні, а щоб він залишився живий.

Вони мріяли про дітей.

– Я думала, що вагітна, коли його не стало. Але ні.

А потім я довго лежала в шпиталі, бо в мене вилізла купа болячок. Лікувала спину, у психіатра лікувалася.

А потім Бог дав Ваню. Перед цим приснився Антон знайомій і сказав: “Усім треба діток, терміново треба”. А потім приснився мені і щось вирішував, як краще робити, а я саме переробляла документи щодо його смерті. І я зла така, йому кажу: “Досить. Тебе немає, а ти командуєш. А я знаю, що тебе нема”. А він: “Я скоро повернусь, усе нормально”. І потім я дізналась, що при надії. Я не знаю, чи він повернувся. Але Іван дуже схожий на нього характером, – тепло всміхається Віка.

Тепер Дика шкодує, що не насолодилась вагітністю, довго працювала, переживала, що не має квартири, машини, достатньо грошей, тільки за пару днів до декретної відпустки відмовилась на полігоні під час навчань одягати бронежилет. Коли її запитали, чому, відповіла, що йде в декрет.

Вона вчиться жити без Антона. Важко. Ось уже сім місяців вчиться бути хорошою мамою для Івана. Носить його на причастя в церкву в сусідньому селі, бо в рідному немає Української церкви.

Маки від її лівої кисті по передпліччю розцвіли в пам’ять про Антона.

– До нас на фронт приїхала дружина нашого бійця, і він покликав мене робити тату. А потім каже: “Давай ти перша, а потім я”. Він мене тримав за руку, і вона мені такий партак (невдале татуювання) зробила. А сам так і не зробив собі. Потім я виправила той партак.

Мені нещодавно сказали, що маки – це символ самотності, і щоб я не була сама, треба перебити. А мене поки що все влаштовує, – каже Віка.

Країна для сина

Дворецька дуже хоче, щоб її песимістичні прогнози не справдилися і вони з Іваном залишилися жити в Україні.

– Я хочу, щоб мій син жив у суспільстві, де цінують совість. Я хочу для нього вільну Україну, бо це дуже страшно, якщо доведеться їхати звідси. У мене тут поховані батько й Антон. Я не готова їх залишити і поїхати.

Я не знаю, як ставитимуться до його (Антона) могили. Деякі батьки військових бояться ставити пам’ятники з патріотичною символікою дітям, бо в нас же досі війна, вона не закінчилась.

Я хочу, щоб мій син жив у суспільстві, яке любить свою країну,де люди матимуть сміливість брати на себе відповідальність за свої вчинки.

Читайте також:
“Дівчата зрізають коси”: книга про війну на Донбасі очима жінок, які воюють

“Зліт посестер” під Києвом: як зароджується жіноча ветеранська організація

Перший в Україні командир дівочого взводу Юлія Микитенко:
Коли одягаєш форму, проблема статі відпадає

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

550
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: