Перший заст. глави Мінвету Антон Колумбет: Ветеран – це військовослужбовець, який тимчасово перебуває вдома. ІНТЕРВ’Ю

 

На таке визначення орієнтується “по суті, волонтерський центр, який вважає себе міністерством і нарешті отримав державне фінансування”

автор: Олена Шарговська
фото автора та з особистого архіву Антона Колумбета

33-річний киянин Антон Колумбет – перший заступник міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб. Він сам ветеран і учасник бойових дій.

Випускник університету Поплавського, менеджер міжнародного туризму за освітою, Колумбет до революції працював у турфірмі. У 2013-му приєднався до Самооборони Майдану, а з початком війни записався добровольцем до лав Збройних сил України. Проходив службу у 12-му батальйоні територіальної оборони “Київ”, переформатованому у 12-й бат 26-ї Бердичівської артилерійської бригади.

Після демобілізації зайнявся ветеранським активізмом, у березні 2015-го долучився до Київської міської спілки ветеранів АТО. Розбудовував ветеранський рух у столиці. Найуспішнішою Антон вважає роботу над проєктами щодо допомоги учасникам бойових дій із житлом.

У 2018-му Колумбет став одним зі співзасновників партії “Демократична сокира”, а також речником і заступником голови новоствореної “Муніципальної варти Києва“, сформованої переважно з киян – ветеранів АТО.

Він безуспішно балотувався до парламенту як кандидат-мажоритарник від “Демсокири” по столичному округу №218 (лише шосте місце, хоча й розміщував свою рекламу на Pornhub) та успішно організовував Марш захисників України після відмови президента Зеленського провести військовий парад на День Незалежності.

Антон був представником Ради ветеранів при КМДА та Руху ветеранів України в процесі створення Міністерства у справах ветеранів ще за часів президента Порошенка. А через рік, уже за нової влади, погодився стати першим заступником міністра і навіть взяв участь у регіональному турі “Діалоги про Україну”, який можна було розцінити як промоцію програми Володимира Зеленського.

Новинарня” розпитала Колумбета про найгостріші напрямки роботи міністерства, його громадську діяльність, проєкт Муніципальної охорони та як Антон поєднує власні політичні погляди з посадою чиновника в новому уряді.

До речі, 33 Колумбетові виповнилося вчора. Вітаємо.

“Київський проєкт Муніципальної охорони – найуспішніший”

Антон Колумбет під час інтерв’ю в робочому кабінеті

– Антоне, розкажіть для початку про свою громадську роботу, яка привела до міністерської посади.

– Безумовно, з того, що вдалось втілити Київській міській спілці ветеранів АТО, найважливішим є забезпечення ветеранів житлом. Кілька тижнів тому був затверджений список осіб, які отримають із міського бюджету 50% вартості житла.

Більшість соціальних гарантій, які були втілені в Києві, із програми “Турбота” – це все робота команди ветеранської спільноти, яка є в Раді ветеранів АТО при КМДА. Це і зведення житла, і пільги з муніципального бюджету, і працевлаштування.

– Муніципальна варта – ще один ваш успішний проєкт. У Києві вона складається з ветеранів, так?

– Ветеранський рух, назвемо це так, перевів мене на напрямок муніципальної безпеки. У нас була ідея, що учасники бойових дій мають бути інтегровані в цю систему. Ми спочатку створили громадське формування “Муніципальна варта”, потім на базі цього формування – комунальне підприємство “Муніципальна охорона”.

На мою думку, в нас вийшло найуспішніше з усього пілотного проєкту зі створення муніципального правоохоронного органу.

Наша “Муніципальна варта” – це близько 400 ветеранів на зарплатні, які надають корисні сервісні послуги місту. Вони задовольняють і свій потяг до служби, який лишається у багатьох – потяг до колективу, до форми, знаків розрізнення, до ієрархії і чіткої постановки задачі. І водночас вони корисні суспільству.

Фото: ФБ Муніципальна варта, 2017 рік

Хлопці працюють у різних комунальних закладах, освітніх закладах, парках та ін. У них повноваження трохи вищі від приватних охоронних структур, але нижчі, ніж у поліції. Вони доповнюють поліцію в тому, на що її сил бракує. У поліції не вистачає ні людських ресурсів, ні часу, наприклад, складати адмінпротоколи про порушення громадського порядку в парку.

П’яна компанія, яка горлопанить, б’є пляшки, ламає лавки – це не справа поліції. Вона має бандитів ловити, ґвалтівників, грабіжників. Це саме справа для Муніципальної охорони.

У інших містах підрозділи муніципальної безпеки формуються по-різному. Я вважаю, що наш (київський) проєкт найуспішніший і дуже пишаюсь ним. Нас найбільше, ми маємо найкращі відгуки. Нам справді люди дякують, кажуть: “З вами в парку стало спокійніше”. В освітніх закладах замість дідуся-охоронця, який просто сидить, з’явився молодий сильний хлопець, і він реально охороняє школу, може викликати групу швидкого реагування.

І тому муніципальні правоохоронні органи, які займаються саме адміністративним кодексом – це майбутнє.

Припинити ставитись до ветеранів лише як до споживачів пільг

– Перейдемо до роботи Міністарства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і ВПО. Ви анонсували, що ми стоїмо на порозі зміни парадигми “ветеран”. Що це за зміни?

– Ми, як формувач державної політики, маємо спочатку її усвідомити. Бо ми хочемо, щоб усі наші дії були логічні і вкладались у певну ідеологічну парадигму, а не були задля годиться.

Зараз усталена парадигма слова “ветеран” – це щось узагальнене. Для людей старшого покоління це і ветеран праці, і просто людина похилого віку.

Також існує переконання, нібито ветеран – це учасник війни, яка закінчилась: “ми не можемо називати себе ветеранами, бо ми ще не перемогли”. Ці визначення змінюються від епохи до епохи.

Вважаю, що ми маємо прийняти загальносвітову дефініцію: “ветеран” – це учасник бойових дій. Все, крапка.

Навіть якщо ти ще на фронті, ще воюєш – ти все одно вже ветеран, тому що ти – учасник бойових дій. Відповідно від цієї парадигми ми й плануємо відштовхуватись – усвідомлюючи, що в нас війна триває, російська збройна агресія не завершується, і я не вірю в її завершення якимсь шляхом, окрім довготривалого протистояння. А експансія Росії, на мою думку, взагалі вічна – бо вона була 600 років до того, і я не бачу жодної причини, чому ми маємо забути про це.

Антон Колумбет у лавах ЗСУ, 2014 рік

Відповідно, зараз у нас 380 тисяч людей – учасники бойових дій на Сході України. Це – мобілізаційний ресурс, який є у Збройних сил України.

Кожен із цих хлопців і дівчат не є цивільною особою в класичному розумінні, вони – резервісти першої або другої черги оперативного резерву (якщо не списані за станом здоров’я та не мають групи інвалідності, яка не дозволяє продовжувати службу). Цей резерв – те, що мають ЗСУ на випадок повномасштабної агресії або необхідності поповнення свого діючого складу.

От саме так ми й маємо ставитись до ветеранів, а не з точки зору патерналістського підходу – як до споживачів пільг.

Читайте також:
“Захищати тільки тих, хто щось утратив на війні”.
У “Слузі народу” хочуть скасувати пільги для ветеранів-контрактників

Ніхто не любить пільговиків. Ми живемо в капіталістичній країні, де нема нічого безкоштовного, і якщо держава щось комусь виділяє – то вона це в когось забрала.

Як сповідувач праволіберальної ідеології я вважаю, що громадяни мусять думати в першу чергу, як поповнити державний бюджет, а не як щось із нього потягти.

Тому ми відходимо від розуміння “пільги” і приходимо до визначення “соціальні гарантії”.

Останнє випливає з розуміння, що ветеран – це військовослужбовець, який тимчасово перебуває вдома.

Можливо, він там пробуде все життя. Якщо він не знадобиться на службі Батьківщині – це буде на краще і йому, і державі. Але на той випадок, якщо знадобиться, ми як держава зобов’язані тримати його здоровим, боєготовим, ідеологічно підкутим, психологічно витривалим і трошки злим – у здоровому сенсі.

Хто такий ветеран з точки зору моєї і новосформованого міністерства? Це учасник бойових дій, переважно на Сході України, який зараз перебуває на умовно мирній землі. Солдат, який ходить на роботу й відчуває нерозривний зв’язок з армією або тими силовими структурами, в яких він проходив службу.

Він повинен мати для себе відповідь на питання: “що я зроблю, коли Батьківщина знову мене покличе?”

Батьківщина, в особі уряду і Мінветеранів, теж має виконувати свою частину соціального договору, піклуючись – по можливості – про нього.

Так, ми не можемо дати все і всім, у країни зараз нелегкі часи. Але ми докладаємо максимум зусиль до цього.

Ветеран має бути працевлаштований, спокійний, у нього має бути добре зі здоров’ям, все гаразд у сім’ї.
Ветеран може і, на мою думку, має проявляти громадянський і політичний активізм, бо ветеранська спільнота спроможна бути рушієм змін у країні. І ми у свою чергу підтримуватимемо його в цьому.

Читайте також:
“Ми найманці. Приречені страждати…”
АТОвець відповів віршем на ініціативи “Слуги народу” щодо ветеранських пільг

– У такому випадку, чи Мінветеранів планує дії в напрямку налагодження взаємодії ветеранів із силовими структурами та, першу чергу, організації діяльності резерву і територіальної борони?

– Ми ведемо активну дискусію з Міністерством оборони з цього приводу. Так, військом керує Генеральний штаб. Але ми вважаємо, що

ми (Мінвет ) маємо у поглибленій співпраці з Міноборони працювати і над концептом територіальної оборони, і над концептом резервіста нового зразка, і над заохоченням служби у військовому резерві ЗСУ.

Поза увагою проходить факт, що частина ветеранів час від часу повертаються на контракт – така от постійна ротація.

Так, згідно діючого положення територіальна оборона не є в підпорядкуванні Мінветеранів. Але ми всіляко готові долучатись до її розвитку. З боку Міноборони є розуміння цього питання, і ми зараз говоримо про спільний проєктний офіс.

“Після правок закон про статус УБД для добровольців буде ще більше розширеним”

– Нещодавно Рада прийняла в першому читанні законопроєкт 2045-1, який врегульовує отримання статусу учасника бойових дій бійцям добровольчих підрозділів. Які переваги і недоліки цього законопроєкту? Що варто доопрацювати?

– Проблему надання статусу учасника бойових дій бійцям добровольчих формувань я називаю “генератором зради на рівному місці”. Ніхто не думає про статуси, поки молодий, здоровий, і все гаразд. Але щойно наздоганяють проблеми зі здоров’ям, а таке буває навіть на третій-четвертий рік після повернення (часто це негаразди з суглобами, спиною, контузії дають про себе знати) – отоді дуже сильно всім стає потрібний статус. Зі статусом ти матимеш право принаймні на мінімальний пакет медичних послуг.

Наполовину ця проблема закрита в попередній період – є механізм отримання статусу УБД бійцями тих підрозділів, які згодом увійшли до скалу ЗСУ або інших силових формувань. Законопроєкт 2045-1 дає таку можливість бійцям тих підрозділів, які не увійшли.

Цей проєкт розробляла добровольча спільнота, ГО “Добровольці” лобіювала його протягом кількох років. І от нарешті цей законопроєкт пройшов перше читання, до другого до нього підготували 54 правки. Тож він виходить дещо доповненим, розширеним.

Ще більше спрощена процедура підтвердження участі в бойових діях.

Було багато дискусій, але принцип “ніщо для нас без нас” тут спрацював – добровольча спільнота була інтегрована в цей процес, Комітет ВР з питань соціальної політики запрошував на засідання ветеранів.

Найсуттєвіша з тих змін, що внесені в законопроєкт – продовження його дії на ООС. Адже в першій редакції він був тільки про АТО.

Багато суперечок було щодо підтвердження участі в бойових діях. У законопроєкті вказано, що з трьох свідчень одне має належати командиру підрозділу – так от, питання, чи це має бути командувач добровольчого чи офіційного формування, постало гостро. Мінветеранів мало свою позицію, яку озвучило, а яке рішення буде прийняте остаточно – побачимо на другому читанні. Ми в першу чергою дотримувались принципу “не вихлюпнути разом із водою дитину”. Головне зараз – прийняти закон.

Зрештою, в законопроєкті залишилось, що Кабінет Міністрів визначає порядок надання статусу. Ми як профільне міністерство готові до цієї роботи.

Нарешті люди, які воювали поруч із солдатами, але не отримали за це нічого, зможуть відчувати себе соціально захищеними.

– Ще одне гостре питання – надання громадянства іноземцям, які перебувають або були в лавах ЗСУ, Нацгвардії. При Мінветі діє комісія з питань попереднього розгляду матеріалів для підготовки подання міністром на ім’я президента щодо прийняття позитивного рішення про громадянство України. Яку вагу має рішення комісії, чи прописаний правовий механізм його врахування?

– Змінити механізм набуття громадянства ми не можемо. Він повністю замикається на Державну міграційну службу. Сутність нашої комісії в тому, що ДМСУ отримує офіційне погодження від профільного міністерства.
Ми вивчаємо ситуацію, контактуємо з людиною. Ми, по суті, беремо на себе супровід.

Найгірше зараз у цій процедурі, що людина віддає документи і не розуміє, що відбувається, рухається чи ні процес. В неї закінчуються посвідки на тимчасове проживання, паспорт, який вона не може подовжити – якщо він виданий країною-агресором Росією. А спроби дізнатись у держави: “а що там із моїми документами?” – наштовхуються на “гарячу лінію” ДМС.

Ми працюємо адресно: перевіряємо людину, контактуємо з нею, вивчаємо її документи, супроводжуємо її. На кожному етапі в нас є фахівці, громадські активісти, які за потреби беруть людину за руку, ведуть у ДМС, далі відстежують рух справи. Ми намагаємось в міру сил пришвидшити цей процес.

Випадки бувають вражаючі. Наприклад приходить на комісію доброволець із Грузії, контрактник ЗСУ, який проходив офіційну службу, втратив ногу, має протез, живе в Україні вже декілька років. У нього є посвідчення учасника бойових дій, він інвалід війни – і каже: “Дайте паспорт, будь ласка, бо я не можу нічого зробити”.

А от ще одна історія – італійський доброволець. Людина повірила в ідеали нової України, з ідеологічних міркувань вирішила допомогти протистояти російській збройній агресії. Досі воює на контракті. Україна сподобалася, вся сім’я сюди переїхала. І от цей італієць прийшов до нас і каже, що дитину в школу він улаштувати не може.

Антон Колумбет

На жаль, наразі діє тільки адресне включення в ці проблеми. Щоб улаштувати в школу дитину українського солдата – навіть якщо він італійського походження, перший заступник міністра у справах ветеранів, директор Департаменту КМДА, директор ліцею, ще кілька високопосадовців мають усе відкласти і телефонувати один одному, їхати туди…. Так не має бути, не так має це працювати.

Але, допомагаючи адресно, вся наша команда також постійно працює над тим, щоб у державних механізмах була закладена і діяла системність.

Мінвет організовує власні центри психо-соціальної адаптації

– У бюджеті на 2020 рік передбачено  фінансування в повному обсязі (понад 246 млн грн) програми психосоціальної адаптації, а саме програми “Заходи із психологічної реабілітації, соціальної та професійної адаптації, забезпечення санаторно-курортним лікуванням”. Чи є загальна концепція, за якою буде розроблена безперервна цілісна структура психологічної підтримки і реабілітації ветеранів?

– Уперше бюджетний запит із цього питання профінансовано на 100%.

Зараз державна психологічна реабілітація учасників бойових дій – це, по суті, те саме санаторно-курортне лікування, просто в санаторії на посаді є психолог. В одних закладах він ефективний, в інших – не дуже. Це може бути і молодий фахівець одразу після інституту, і громадський активіст-психолог із досвідом. Така психологічна реабілітація своєї функції не виконує. Це просто ще одна відпустка для ветерана там, де в штаті є психолог.

Ми ж говоримо про те, що Мінветеранів має відкрити на базі найкращих реабілітаційних, лікувальних, діагностичних центрів свої власні центри, умовно кажучи, психологічної реабілітації. І направлятиме ветеранів для психологічної реабілітації саме в ці центри.

Зараз у нас надзвичайно багато скарг на психологічну реабілітацію. Виходить, що держава витрачає мільйони гривень, а отримує не те що нульовий ефект, а негативний.

Але ми не можемо контролювати якість послуг, які надаються не нашими установами. Ми знову впираємось у ручне керування: щоб бути певним, що ветерана гарно погодували або надали кваліфіковану психологічну допомогу – слід мати телефон директора санаторію, де вояк перебуває, і керівник повинен знати, що його посада та премія напряму залежать від якості наданої послуги.

Зараз ми ведемо дискусію про передачу нам на баланс санаторно-курортних установ.

У нас уже визначений перелік об’єктів, є принципове погодження, розуміння в уряді, що це правильний шлях.

У цих закладах ми робитимемо центри психо-соціальної адаптації. Центральний буде в “Лісовій поляні” під Києвом. Там буде єдиний центр психологічного здоров’я, і на його базі буде розроблена система, єдиний загальний протокол надання допомоги, навчання фахівців.

Ветеранський госпіталь Лісова поляна в Пущі-Водиці

Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО

Але треба зважати, що психологічна підтримка – доволі індивідуальна річ, кожному допомагає щось своє. Я от, наприклад, вірю в групи взаємопідтримки, принцип “рівний рівному”. А комусь добре заходить арттерапія. Тому ми маємо розуміти, що розробити єдиний жорсткий протокол такої допомоги неможливо. Може бути базовий єдиний протокол. Та чим різноманітніші будуть підходи – тим краще.

“Лісова поляна” має стати центром тяжіння для всіх громадських, волонтерських, грантових ініціатив, які є в Україні. Всі підходи мають право на існування. Якщо комусь допоможе ліплення з глини, гра на сопілці, бокс – наше завдання забезпечити не включення цього в протокол, а можливість звернутись і отримати саме те, що людина хоче.

Читайте також:
Спеціальні центри — замість пиятик в санаторіях.
Що пропонує ветеранам АТО законопроект про реабілітацію

Варіанти розв’язання житлового питання

– А що з житловим питанням?

– Це, на мою думку, найболючіше питання. І всіма категоріями бенефіціарів опікується наше міністерство. Це учасники бойових дій, внутрішньо переміщені особи і два в одному – учасники бойових дій, які одночасно є переміщеними особами.

Законодавство, яке обіцяло забезпечити всіх учасників бойових дій безкоштовним житлом, писалось у ті часи, коли все, що будувалося, було державним. Зараз держава не будує майже нічого. Житло належить суб’єктам господарювання, і зобов’язати їх надавати його безкоштовно неможливо. У капіталістичній державі нічого безкоштовного не буває.

Отже, ми займаємось пошуком альтернативних варіантів.

Ось інструменти, які в нас є станом на зараз:

  1. Програма “Доступне житло”.
    50% компенсації вартості житла. Якщо ти маєш решту 50%, ти можеш стати на чергу.
    Програма успішна, зараз у черзі декілька тисяч людей. Цього року програму було дофінансовано на 300 млн грн. Раніше було щонайбільше 100 млн, цього вистачало приблизно на 250-300 сімей.
  2. Іпотека.
    В Україні немає доступної іпотеки. Всі іпотечні кредити зараз – близько 20% річних. Тож ми запускаємо в цьому році першу тестову державну програму пільгового кредитування для учасників бойових дій та внутрішньо переміщених осіб під 3% річних, на 20 років. На програму виділено 200 млн уже в цьому році.
    Я вірю, що коли ми продемонструємо, що це реально, ми поговоримо про продовження і поглиблення фінансування. Саме в доступній іпотеці я бачу вирішення житлових проблем українців.
  3. Для внутрішньо переміщених осіб – тимчасове житло.
    Це система співфінансування державного й місцевого бюджету на закупівлю, або реконструкцію, або будівництво тимчасового житла.
    У цій програмі небагато грошей, вона зараз у режимі тестування. Ми приймаємо заявки від органів місцевого самоврядування, що вони готові вкласти свої 30%, а 70% ідуть із державного бюджету.

Розв’язання проблеми я бачу в тому, щоб усі перераховані механізми влити в єдину цільову державну програму.

Ми демонструємо їхню ефективність, створюємо на їх базі цю програму, ведемо активні перемовини в тому числі з іноземними донорами.

Було дуже багато ініціатив щодо забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб – різних варіантів і пропозицій іноземних донорів. Але чомусь вони були не надто успішні й суттєво на ситуацію не вплинули.

Зараз ми піднімаємо всі ці документи, і наша команда починає працювати з донорами, які вже зневірились, і за кілька років прийшли до висновку, що нам це не дуже треба, якщо ми не годні застосувати кошти, які нам пропонують.

Наприклад, ми поводимо активні перемовини з урядами Німеччини, Швейцарії. І ми говоримо їм, що нам уже досить семінарів, підвищення інституційної спроможності організацій, презентацій – це дуже круто, але про які семінари з працевлаштування ми говоримо, коли в людей нема де жити?

Читайте також:
Починається прийом заяв від учасників АТО/ООС для отримання пільгового кредиту на житло

Про яку психологічну реабілітацію можна говорити учаснику бойових дій із числа внутрішньо переміщених осіб?

От сидить переді мною чоловік, який у червні 2014 року в Луганську, коли до райвідділ міліції зайняли сепаратисти, всі співробітники козирнули: “Ура, Росія прийшла!” – і цей чоловік єдиний каже, що вони зрадники Української держави, йому прикро, що він з ними працював і він коритись не буде. Він якимось чином добирається до наших військ, вступає до ЗСУ, воює досі… Ви розумієте, що відбувається з його сім’єю, з його рідними [в ОРДЛО]?! Там навіть підозри достатньо, аби людей позбавили волі й закатували в підвалах. І от ця людина каже: “Друже, в мене все добре. Але моїй родині нема де жити”. Ці складні соціальні обставини, в які людина потрапила, – це яма, і потрібен поштовх, щоб він із неї міг вибратись. Далі все буде добре – і працевлаштуємо, і реабілітуємо, і сім’єю займемося.

Читайте також:
За житло для АТОВПО: ветерани війни з числа переселенців проводять безстрокову акцію на Банковій

Ми кажемо тим, хто готовий допомагати: “Давайте ми це все зіллємо в один казан, можливо, у форматі єдиного трастового фонду. Хочете допомогти – допоможіть сюди, на житло. Тимчасове, орендоване, у вигляді компенсації відсотків за іпотечний кредит, іпотечне кредитування, «Доступне житло», співфінансування – що вам ближче”. Ми дамо десятки механізмів.

Серед питань соціального захисту житло – наш перший пріоритет. До речі, підтверджений указом президента

– у ньому ідеться про те, що до нового року ми маємо розробити концепцію державної цільової програми. Ми вже дуже плідно поспівпрацювали з цього питання з Мінрегіонбудом, вони мають таке саме, як у нас, розуміння.

– Отже, для учасників бойових дій із числа ВПО у вас окремого механізму немає?

– Знаєте, чому немає? По-перше, нам цей функціонал передали доволі раптово і ми наразі розбираємось з тим, що нам дісталось від МінТОТ.

По-друге, держава має визначитись: як ми сприймаємо цих людей і тимчасово окуповані території? Це політичне рішення, яке потрібно прийняти один раз.

Якщо ми розуміємо, що окуповані Російською Федерацією території ми не можемо повернути військовим шляхом протягом декількох місяців – це треба визнати і усвідомити, що ці люди не мають бути внутрішньо переміщеними особами. Вони мають бути мешканцями Черкас, Вінниці, Одеси, Києва, Харкова… Все, вони громадяни України, які мають отримати нарешті право голосувати на місцевих виборах й інтегруватись у місцеві громади. Якщо ж ми вважаємо, що нам потрібно, щоб колись вони повернулись додому – тоді це інший підхід. Поки не буде цього політичного рішення – не буде й універсальних механізмів.

“Слід почати артикулювати наші інтереси для людей в окупації”

– Мінвету додали функціонал, який раніше належав МінТОТ і ВПО. Складнощі зрозумілі – додалось роботи. А чи є якісь переваги такого об’єднання?

Колумбет замовкає на пів хвилини. Коли я намагаюсь розширити питання, сміється:

– Не думайте, що я нічого позитивного не бачу.

У нас міністерство доволі ідеологічне. Більшість членів команди – учасники бойових дій, зокрема і пані міністр, і троє її заступників. “Командний склад” – це волонтерсько-ветеранська спільнота. Тому ми звикли все розглядати з точки зору перемоги: наближають певні дії перемогу чи ні.

Системною роботою з внутрішньо переміщеними особами, а головне – з тими нашими громадянами, які залишились в окупації, ми здатні наблизити перемогу.

Якщо ми будемо нормально з ними працювати, допомагати їм, реалізовувати державну політику щодо цих людей і припинимо вважати, що це абстрактне питання в повітрі – це наблизить перемогу.

Ми маємо чітко визначитись щодо цих людей, розділити, умовно, на підкатегорії і конкретизувати, як кожній із цих підкатегорій допомогти. Маємо розуміти, хто з них український громадянин, який опинився в окупації, а хто – колаборант.

Задача Мінветеранів – інтегрувати ВПО в місцеві громади та максимально заохотити мешканців тимчасово окупованих територі, особливо дітей, сприймати Україну як свою державу. Зокрема заохочувати дітей отримувати саме українську освіту і виїжджати за нею на контрольовану частину країни.

Читайте також:
Абітурієнти з ОРДЛО зможуть вступати до українських вишів без сертифіката ЗНО й атестата, – МінТОТ

З позиції сили ми маємо показати, в чому різниця між 18-річними хлопцями у Вінниці й у Ровеньках (місто в Луганській області, розташоване на окупованій території – “Н”). Перший поїде на вихідні в Прагу з друзями попити пива після роботи, тому що він громадянин великої європейської країни, має закордонний паспорт, диплом, роботу. А в його ровесника в окупації єдина перспектива: або стати гарматним м’ясом для сепаратистів за 15 тис. рублів, згнити в окопі заради незрозумілих геополітичних інтересів, або податись у Росію на заробітки, де йому кожен буде тицяти, що він “хохол”.

Вважаю, слід почати артикулювати: “Пам’ятайте, що життя у вас одне, і час визначатись, як ви хочете його прожити”.

У цьому перевага – я бачу, що ми можемо наблизити перемогу.

“Політичні вподобання я висловлюю у свій вільний час”

Агітаційний намет кандидата в нардепи від “Демсокири” Колумбета на Оболоні в Києві, літо 2019

– Антоне, очевидно, що робота в міністерстві дає більше можливостей для впровадження корисних ініціатив. Але вона передбачає роботу з владою, її підтримку. Ви є (чи були) членом партії “Демократична сокира”, яка виступає з різкою критикою нинішньої влади. Як ви поєднуєте ці позиції?

– По-перше, я не є офіційно членом жодної партії. І я не приховую своїх політичних поглядів, бо це першочергове право людини.

Поєднувати це дуже просто. Я не член політичної “уберкоманди”. Я працюю в українському уряді, працюю на український народ. Такий самий працівник, як пожежник чи водій трамвая – вони ж теж отримують зарплатню з бюджету, то що їх тепер – назвати членом урядової чи державної команди? Я служу українському народу в тій сфері діяльності, у якій я є ефективним. Якісь особисті речі я залишаю за дверима цього кабінету. Тут я урядовець.

Власні політичні вподобання я висловлюю у свій вільний час будь-яким доступним мені способом.

– Коли ви берете участь у якійсь поїздці разом із президентом або з представниками ОП – ви фактично підтримуєте його рішення, його діяльність своєю особою, своїм іміджем.

– Цікава думка! Так можна далеко зайти. А водій президента, який везе його, боєць Управління держохорони – вони теж мають розписатись кров’ю за те, що підтримують певні політичні засади? Це не так працює.

Можу впевнено сказати: жодного разу я тут не йшов на компроміси із совістю, зі своїми політичними переконаннями, і мене ніхто до цього не змушував. Можливо, тому що це нікому не потрібно, не така я висока фігура.

Уряд – це виконавча влада, тут взагалі нема політики. У нас у міністерстві державний секретар залишилась із попередньої каденції, пані міністр [Оксана Коляда] була заступником міністра [часів президента Порошенка Ірини Фріз], заступник Олександр Терещенко залишився на посаді. Я не бачу тут жодних проблем.

“…Зате ми перший орган, який формувався “знизу”

– У якій формі Міністерство співпрацює з ветеранськими організаціями?

Сміється: – У нас, певно, найбільше консультативно-дорадчих органів серед усіх міністерств.

У нас є Рада ветеранів, до якої входять представники майже кожного регіону – місцеві лідери громадської думки. Є офіційна Громадська рада при міністерстві, яка сформована і обрана через рейтингове голосування – таким чином обрали найбільш популярних людей. Тепер сформована Рада членів родин загиблих, до якої входять родичи загиблих з кожного регіону. І ще два утворення – робоча група з числа учасників АТО, які водночас є ВПО, вже провела перше засідання, і зараз проговорюємо створення окремої робочої групи з питань військовополонених, зниклих безвісти, осіб, які незаконно позбавлені волі на тимчасово окупованих територіях і політв’язнів.

У нашого міністерства як центрального органу виконавчої влади складна доля. Була Держслужба у справах ветеранів і учасників АТО, потім на її базі було створено міністерство, проте бюджету виділено не було, штату не затверджено, всі на голих посадових окладах – це в середньому 6 тис. гривень. Після цього міністерство було переформоване, додано функціонал щодо тимчасово окупованих територій.

Ми зараз у доволі складній ситуації, у нас 260 вакансій.

Ми, по суті, волонтерський центр, який вважає себе міністерством.

Зате ми перший орган, який формувався “знизу”. І основа цього формування – це громадський активізм, максимальна співпраця з ветеранською спільнотою.

Активісти -ветерани працюють разом із нами, а іноді замість нас – коли ми не можемо виконати якісь зобов’язання через відсутність людей на місцях.

Нам нарешті затвердили бюджет, ситуація буде вирівнюватись, скоро будемо оголошувати конкурси, максимально запрошувати людей на роботу, надаючи перевагу саме ветеранам.

Читайте також:
“Я бачив жінку”. Ветеранський блокнот Антона Колумбета

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: