“Дівчата зрізають коси”: книга про війну на Донбасі очима жінок, які воюють

Український інститут національної пам’яті презентував книгу про участь жінок у російсько-українській війні

“У війни не жіноче обличчя”. Ця фраза знайома нам з дитинства. Утім, коли біда приходить на твою землю, на її захист стають усі, хто вміє тримати зброю. Так було в усі часи. Так є і нині, коли на східних рубежах разом із чоловіками воюють жінки. І роблять свою справу нічим не гірше від них.

Саме вони стали героями нової книги письменниці та воєнної кореспондентки Євгенії Подобної “Дівчата зрізають коси”, яку дехто вже встиг охрестити “сексистською”. Насправді ж книга є абсолютно відкритою і руйнує багато міфів, які сидять в наших головах.

Книга, надрукована видавництвом “Люта справа”, показує війну такою, яка вона є. Принаймні такою, якою її побачили ці дівчата – із шоком від абсолютно розхлябаної та дезорієнтованої армії, яка вступила у війну в 2014-му, із болем втрати найдорожчих, із безглуздими “легендами”, які вигадували перші розвідгрупи, та дивом, яке рятувало їх на блокпостах сепарів, із чергуваннями в морзі і порятунком поранених.

І з усвідомленням, що війна – важка робота, яку хтось таки має робити. Байдуже, чоловік ти чи жінка.

“Знаєте, в чому полягає відмінність між чоловіками і жінками-снайперами (та, мабуть, не тільки снайперами, у спорті те саме)? Якщо чоловік видихся – йому треба час відновитися, заспокоїтись, відпочити. Якщо жінка – у неї незбагненним чином відкривається друге дихання. Це якась загадка природи, але це так”, – розповідає в книзі снайперка Юлія Матвієнко, позивний “Білка”.

Юлія Матвієнко “Білка”

Задумка книги виникла в Євгенії Подобної давно, ще коли вона почала їздити в зону АТО як військовий кореспондент. Пізніше окремі історії почали складатися в єдине полотно – розмаїте, але тим і цікаве.

“Вони виходили з Іловайського оточення й рятували життя в Авдіївській промзоні, боронили щойно звільнені Піски, брали участь у пекельних боях біля Лутугиного та на Світлодарській дузі, штурмували окуповані населені пункти Донбасу, здійснювали надскладні операції в тилу ворога та евакуювали загиблих з лінії розмежування. Хтось поїхав на «нуль» слідом за коханим, для декого з дівчат служба у війську стала логічним продовженням волонтерства, хтось вирушив на передову просто з Майдану”, – розповідає Подобна.

“Цікаво, що дві героїні нашої книги — росіянки, які приїхали воювати на боці України. Хтось із дівчат воював чотири місяці, хтось чотири роки. Історія кожної унікальна. У цих історіях поряд сміливість і страх, поразки й перемоги, сила і слабкість, щире кохання і біль втрат, який важко описати словами”, – свідчить авторка.

Назву книзі дали слова із вірша поетки Олени Задорожної, які вже стали піснею: “Дівчата зрізають коси / І туго шнурують берці. Їм щастя приснилось, здалося, / Кровить забинтоване серце”.

До книги увійшли спогади 25 жінок, які брали або продовжують брати участь у війні на Сході у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів. Серед них – журналістки Олена Білозерська та Валерія Бурлакова, росіянки Юлія Толопа “Валькірія” з “Айдару” та Ольга Симонова з 24 омбр, Вікторія Дворецька, Андріана Сусак, Людмила Калініна, Галина Клемпоуз “Перлинка”, Оксана Якубова, Яна Червона, Ірина Цвіла, а також не настільки відомі широкому загалу імена.

У мирному житті вони мали інші професії, а тут довелося з нуля освоювати фах стрільця, кулеметника, мінометника, снайпера, медика та ін.

Олена Білозерська

“Снайперів зазвичай не беруть у полон. Потрапити в полон – це одразу смерть. А я не ховаю ніколи ні обличчя, ні імені, тож мені неодноразово говорили, що я піар-персона, несправжній снайпер. Це особиста справа кожного, звісно. Але чого мені ховати обличчя? Я – на своїй землі. Я не агентурний розвідник, не співробітник елітних спецслужб. Я, мабуть, за правильною термінологією і не снайпер. Тому що не працюю на 1,5 км, на 600 м максимум. Звичайний фронтовий стрілок, по суті. І я ж для «вати» – символ українського «нацизму» року так з 2007–2008, напевне. Тож закосити під простого піхотинця все одно не вийде, і чекає на мене, якщо потраплю в полон, швидше за все, доля Карпюка – тюрма років на 20-25. І таке саме мене б чекало, якби я навіть медиком була і потрапила в полон. Бо на тому боці мене знають краще, ніж у нас, я цим пишаюся навіть. Тож втрачати нема чого”, – розмірковує в книзі Олена Білозерська.

Продовженням розмови про війну і про жінок на війні стало живе спілкування з її героїнями під час презентації, яка відбулася днями в Національному музеї літератури. Участь у ній, крім авторки, Євгенії Подобної, взяли п’ятеро героїнь книги: Вікторія Дворецька (позивний “Дика”) та Андріана Сусак з “Айдару”, Людмила Калініна з “Донбасу” (позивний “Строітєль”), Діана Виноградова з ДУКу (Подруга Дана) та Оксана Якубова (30-та і 54-та омбр).

Згадували дівчата різне: як уперше потрапили на війну і усвідомили, що це таки війна, а не тимчасове непорозуміння, що ось-ось має закінчитися; як доводилося відвойовувати у чоловіків право бути разом із ними; як їм після повернення деякі “паркетні генерали”, котрі “своє вже відвоювали”, щиро давали поради, як швиденько зробити інвалідність “і не паритися”.

“Війна – вона, як лакмусовий папірець: кращих вона робить кращими, а гірших – гіршими. Часто вона кардинально змінює людей. У мене з першою хвилею мобілізації був один дядько десь за сорок, який ледь не плакав, матюкався, казав, що він за олігархів воювати не буде. Нарешті його комісували. І тут з третьою хвилею мобілізації він з’являється знову. Питаю: «Що сталося?». А він каже: «У мене сина з другою хвилею мобілізували, і він загинув. Тепер я мушу воювати, щоб інші діти не гинули”, – каже Оксана Якубова.

Оксана Якубова

Попри те, що війна – річ серйозна, усі учасниці презентації згадували про неї з усмішкою.

“Війна взагалі – чи не найвеселіше місце на світі”, – зізналася Діана Виноградова, визнавши, що багато хто з дівчат і на передовій намагаються стежити за собою, ” а то раптом прилетить, а в тебе – ноги не поголені”.

Діана Виноградова

Подруга Дана прочитала на цю тему філософський вірш, який закінчувався рядками: “Не хизуюсь я і не зваблюю. / Я воюю, я лаюся матом. / Та завжди залишаюсь бабою, / Навіть в формі і з автоматом”.

Підсумок розмови про те, чи місце жінкам на війні, підбила Якубова: “Сучасна армія – це місце для професіоналів, не важливо, чоловік ти чи жінка. Туди мають іти лише ті, хто добре вміє робити свою роботу. Це раніше ми воювали людьми. Нині треба вчитися воювати вмінням. І я буду в армії, бо я вмію це робити краще за інших”.

У цьому ще і ще раз переконуєшся, перечитуючи ці невигадані історії про війну.

Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено до друку в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.

“Коли моя колега повернулася з АТО, де була парамедиком, я був вражений не від воєнних історій, а від того, як наше суспільство мало помічає і цінує внесок жінок у майбутню перемогу. Цей проект — наш невеликий вклад у те, щоб висвітлити цей «невидимий батальйон”, – сказав голова УІНП Володимир В’ятрович.

Це вже п’ята книга Інституту, присвячена російсько-українській війні.

“Минає час, і багато подій починають трактуватися по-іншому, обростають легендами. І лише такі розповіді, записані з перших вуст, дають можливість зафіксувати історію такою, як вона є, і пізніше відтворити правду про події”, – стверджує координатор усноісторичних проектів Інституту нацпам’яті Тетяна Ковтунович.

Книга “Дівчата зрізають коси”, як і інші видання УІНП, поширюється безплатно.
Її можна прочитати в електронному варіанті на сайті Інституту тут. Також книгу можна безкоштовно скачати за посиланням.

Читайте також:
“Стало соромно за свою країну”. Ольга Сімонова з Челябінська зреклася громадянства РФ і воює за Україну в ЗСУ. ІНТЕРВ’Ю

Знаменита мінометниця ЗСУ Бурлакова звільнилася в запас.
І починає книжку історій 30 наших “двохсотих”