Знаменита мінометниця ЗСУ Бурлакова звільнилася в запас. І починає книжку історій 30 наших «двохсотих»

Валерія Бурлакова
журналістка, у 2014-2017 роках – військова, мінометниця і гранатометниця, звільнилася в запас як солдат 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” ЗСУ

(FB)

Я більше не боєць ЗСУ.

Позаду рівно три роки. Рік пішов на добробати – від страшних, але казкових Пісків до оточуючого нас в районі Карлівки спецназу ВСП. Від метань Донбасом та співчутливих «…ви чудові, рєбяткі, але ж вас неможливо контролювати» до підписання контракту. У Покровську. Вночі. Гуртом. «До кінця особливого періоду».

Потім було два роки у офіційній армії. 93 ОМБр, 54 ОМБр, всі ці веселі спроби перевестися з полігону на фронт, СЗЧ, голодування. І «Донбас-Україна», зрештою… Хороший батальйон.

Але наразі для мене ця довга історія завершується ось так – звільненням у запас.

І я можу доволі впевнено сказати, що, якщо причиною мого повернення на фронт стане не чергова хвиля мобілізації, а моє власне рішення – до ЗСУ я більше не піду (а от до Санти, якщо візьме, дуже хотілося б повернутися)))).
Не вистачить нервів.

Як би там не було, причин залишитися зараз у лавах Збройних сил в мене були десятки. І майже кожна з тих причин має ім’я, позивний та військово-облікову спеціальність. Важко розлучатися з людьми.

Але ж часом доводиться. Це не вперше.

Тим більше, що причин піти з армії в мене також було чимало. І майже кожна з тих причин також мала ім’я. Позивний. Військово-облікову спеціальність. Дату народження. І дату смерті.

Останнім часом я майже перестала читати художню літературу. Схожі проблеми виникли із художніми стрічками. «Кіборги», наприклад – чудовий фільм, чи не так?
Але дивлячись його, ти усвідомлюєш, що наша сьогоднішня реальність – ще яскравіша. Неймовірніша. «Дивніша за вигадку», як писав Чак.

І в такі часи, як зараз, гріх щось вигадувати. Гріх вигадувати героїв, придумувати їм життя й мудрувати над їхньою смертю.

Бо поруч, простягни тільки руку – тисячі справжніх історій. 999 з кожної тисячі – не відомі нікому.

Читайте також:
Загинув боєць ОУН. Лєра Бурлакова: “Я сиджу і курю. У твоїй куртці.
Вона в крові. Але пахне тобою”

А та, єдина, яку все ж таки почули – найчастіше, розповідається найчастіше доволі стисло. І лише з одного боку.

Мені хотілося б іншого. Взяти близько 30 історій наших «двохсотих». І кадрових військових, і добровольців. І 20-річних, і чоловіків за 50. З усіх регіонів України – від Закарпаття до Донеччини, від Львова до Одеси.

Об’їхати всю країну. Поговорити з побратимами загиблих. Із їхніми родинами. З друзями дитинства. Зі школярами, що стояли на колінах вздовж дороги, коли хтось-з-них повертався додому – та з водієм маршрутки, який за місяць після того випхав сина когось-з-них, хлопчика із пільговим квитком у руках, зі «свого» автобуса.

Дізнатися, які шляхи привели кожного із загиблих на війну. Що саме вони робили там. Що в цьому світі їм вдалося змінити за час свого життя… І що змінила тільки їхня смерть.
Що вона змінила для тих, кого вони прикрили собою чи для тих, хто над усе хотів прикрити їх самих. Але не зміг. Для тих, хто чекав на них вдома.
І для самого міста чи села, про яке вони думали, почувши по радіо «…Я їду додо-о-ому». Маленької Батьківщини кожного.

Хочеться знати, чому там вчать дітей, про що розмовляють на вулицях, «війна» кажуть чи «конфлікт на Донбасі», чим пахне повітря, про що мріють люди…

І чому відповіді на ці питання часом бувають різними у різних кутках однієї-єдиної країни.

Ну, ви зрозуміли.

У мене є два орієнтири. Перший – «Цинкові хлопчики» Алексієвич. Жестякові. З усіма цими «…Прихожу раз домой: за столом – четверо незнакомых ребят. 
– Мамка, они из Афгана. Я на вокзале их нашел. Им ночевать негде
– Я вам сладкий пирог сейчас испеку. Мигом. – Почему-то обрадовалась я.
Они жили у нас неделю. Не считала, но думаю, ящика три водки выпили. Каждый вечер встречала дома пятерых незнакомых людей. Пятым был мой сын…».

Другий – «Подорожі з Чарлі у пошуках Америки» Стейнбека. З усіма цими безкінечними дорогами, випадковими співрозмовниками та безсумнівним «…Якби англієць, або француз, або італієць проїхали моїми слідами, побачили і почули те, що бачив і чув я, враження, накопичені кожним, відрізнялися б не тільки від моїх, але і між собою не мали б нічого спільного. Якщо ж американці, читаючи мої замітки, знайдуть їх правдивими, це буде означати тільки те, що ми єдині в своєму американізмів».

… Звісно, я не геніальна Алексієвич і не чудовий Стейнбек  =). Я просто журналіст. Але це й добре частково. Бо особистого мого в цьому тексті, навіть в історіях тих, кого саме мені страшенно не вистачає – наприклад, Міфа, Розписного чи Телефончика – буде майже нуль.

Читайте також:
Серед втрат на Донбасі – 21-річний доброволець УДА з Красноармійська

Оголошено збір коштів на фільм про соліста Паризької опери
Василя Сліпака-“Міфа”, який загинув в АТО

Копіювати нічого я теж не збираюсь. Просто завдяки цим двом, пані Світлані та пану Джону – знаю, на що звертати увагу.

Зрештою, вічні книжки саме цьому і мають нас вчити – вміти розуміти що в житті насправді важливо, а що ні.

…Поїхати (чорт, та ми ж найбільша країна Європи, і це ж буде найдовша подорож у моєму житті) я хочу до кінця 2017 року.

До цього треба ще стати на облік у військкоматі. Сходити на вечір пам’яті Міфа. І навіть зустрітися з друзями на свій власний день народження, 19 грудня. Вони на це заслужили, записуючи напередодні моїх проведених на Донбасі днів народження наймімімішніші у світі відеопривітання з усіма цими «…повертайся до нас». От я ніби й повернулась.

Тепер про головне. Для тих неймовірних людей, які досі читають цей постик.

Зв’язуватися з жодним видавництвом я не хочу. Знаю, що будуть умови. Терміни. Обсяги. Численні «але».

Хоча б «…але ж такого-то вбили свої, не варто зачіпати цю тему».

Варто. І потрібно. Це війна, а не рожева казочка.

А видати все, що завгодно, можна і без сторонньої допомоги та порад. Було б бажання.

Я знаю, що впораюсь (до речі, ось-ось буде другий тираж «Життя P.S.». Перший тоді розійшовся буквально за місяць – соррі, тому мені й нічого було зазвичай відповісти на питання «де знайти твою книжку?»).

В мене є крайня зарплата з ЗСУ. Її вистачить, щоб стартонути – але точно не вистачить на всю дорогу з-міста-до-міста-з-міста-до-села-у-яке-автобус-їздить-раз-на-тиждень-і-ой-треба-ще-в-ось-те-село. Як і на те, щоб десь у кожному з тих населених пунктів жити – де день, де два, де три. Якщо я зараз піду на роботу – зникнути з неї на кілька місяців я не зможу. Такої роботи не буває))) На жаль.

Тому мені потрібні гроші. Я їх, звісно, дістану у будь-якому випадку – бо це для мене надважливо.

Але якщо хтось раптом хоче допомогти мені зробити те, що я маю – можемо вважати це просто подарунком на мій день народження. Замість слів, віршиків і трояндочок. В межах особистого знайомства, і ніяк інакше, бо вже давно не 2014 рік.

Моя картка – 5168 7427 0289 7244.

Гроші з книжки – трохи дивно так називати дуже довгий, по суті, репортаж, але це точно не формат періодичних видань – звісно ж, підуть на потреби наших бійців.

Так само, як на лікування Ангела, який втратив обидві ноги на Світлодарській дузі, вже давно пішли гроші від першого тиражу «Життя P.S.».

Так само, як будуть використані незабаром гроші від другого. Я на цьому заробляти нічого не хочу, не можу і не буду.

Закінчу – і шукатиму роботу. Якщо, звісно, дописавши останній рядок не психану і не повернусь одразу на фронт, як це часто буває.

Такі справи. Ну, і… з багатьма з вас незабаром побачимося – і у Львові, і в Одесі, і на Закарпатті, і на Донеччині…  🙂

Читайте також:
“Правосеків” кидали на штурм під Світлодарськом,
щоб зменшити офіційні втрати, – Бурлакова

Мінометниця Бурлакова зі Світлодарської дуги:
“…триває бій, все інше буде після”

Мінометниця Бурлакова на “гражданці” в Києві:
“своїм страхам треба дивитися в обличчя”

“Летить такий великий стрес… Що це, діти? АГС!”
Боєць АТО запропонувала віршики в стилі чорного гумору