Мінометниця Бурлакова на “гражданці” в Києві: “своїм страхам треба дивитися в обличчя”

Валерія Бурлакова
солдат, військовослужбовець 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”, колишня журналістка

(FB)

Денний стаціонар у [київському військовому] шпиталі – це інколи не просто денний стаціонар у шпиталі, а ще й перший за роки час, який ти проводиш на гражданці.

Гражданці беззаперечній – бо це тобі не Черкаське і не Чугуїв, тобто не військові містечка посеред великого світу. Це великий світ, власне.

І є в ньому одна-єдина головна запорука твого психічного здоров’я (в сенсі, відсутності подальших ускладнень))) і одна-єдина надія не сісти у в’язницю за вбивство. Це – ну, зовсім як у дитинстві, коли не можна було брати у незнайомців цукерки – мінімізація контактів із випадковими людьми.

(Між іншим, спочатку тобі може здаватися, що від людей тебе врятують, зокрема, таксі замість громадського транспорту – але це дуже хибна думка, оскільки імовірність розмови з таксистом у сто разів вища, ніж шанси завести розмову з кимось у метро, наприклад).

Ну, хоча б черга на якийсь там рентген.
Військові «пенсіонери» (хоча скоріше у лапках тут має бути слово «військові», бо коли війна й справді почалася – виявилося, що їхнім покликанням була не вона, а шикування й дрібні крадіжки. В АТО ж вони не полізли, на відміну від багатьох гідних людей того ж віку).
Безперервний потік свідомості про те, що раніше ковбаса була краща, що війна почалася через те, що у Слов’янську знайшли газ, про політику, про ще щось, і це вже майже перетворюється на непомітне жужжання… аж поки не лунає: «Іде маладьож на війну, бо там добре плотять».

Ти ж не палишся. В тебе блакитні кеди й рожеві нігті – якась цивільна тьолка. І ти починаєш просто глибоко дихати, переконуючи себе, що це дядько так пи***нув, просто не подумавши, а якщо подумавши – то лише про якийсь відсоток. Що не може він так щиро вважати, знаючи, що все починалося з добровольчих батальйонів, багато людей з лав яких і досі на лінії вогню – а скільки загинуло… Знаючи, які зарплати були у військових ще у 2014-2015 роках, в період, коли і війна дійсно була такою, що, як то кажуть, «те, що зараз називають пі***рєзом, тоді було звичайним тихим днем». Знаючи, що офіційна армія нікого нічим не забезпечує на гідному рівні…
Та, зрештою, що він просто не ляпнув би нічого такого, якби в радіусі п’яти метрів від себе бачив когось схожого на військового. Ну, військового з війни.

І заспокоюєшся. Тобто, принаймні примудряєшся промовчати. Тим більше, що сусіди вже п’ять хвилин як знову розмовляють про ковбасу.

Але в інший раз – не вдається. Хоча б тому, що розмовляють вже безпосередньо з тобою.

І ти довго пояснюєш щось, знаючи напевно, що це горохом об стіну. Але пояснюєш так, ніби твій співрозмовник має право за хвилину винести вирок комусь дуже тобі дорогому – жити йому чи ні. І переконуєш, і наводиш аргументи. Потім, звісно, розумієш, що все марно.

І сама себе ненавидиш за те, що взагалі щось говорила, а не вдала, що глухоніма.

І думаєш – на біса? На біса мені комусь щось доводити? Хто мені ці люди? Ну чи не байдуже, якщо хлопців у формі вони проводжають поглядом із думкою про те, що за цей маскарад «добре плотять»?
Якщо боєць без ніг викликає в них бажання поговорити про те, що от, поперся за бабками й не пощастило, а тепер все життя буде тягарем для когось – а не думки, що ого-го, клас, пацан вижив (бля-бля-бля-а-чому-не-вижив-той-чому-не-вижив-цей-чому-чому-чому-він-так-а-вони-ні), пацан посміхається, який-же-ж-він-крутий?
Якщо у службі під час війни їх цікавлять гарантії від держави для них – людей, які самі своїй державі ніколи й нічого не здатні були гарантувати?

…Що зміниться в особисто моєму світі, якщо вони віритимуть ще й у те, що земля квадратна, наприклад?

Нічого. А все одно ж, сука, чіпляє. І – так, буває якось страшно.

«Бл***, я е***у, я реально не знаю, как ты найдешь себя на гражданке, бро. Знаешь, как плющит тут. Тут так ху***во, что даже не пьется, прикинь. У меня стойкое ощущение, что город полон пидорюгами. И боюсь пить, бо п***да. Кто-то не так посмотрит, а с моими травмами еще махачи сука по подворотням устраивай, – пише вранці побратим. – Лан, буду собираться. Хочу из дома у***ать, пока жена не проснулась».

… Welcome home. Інколи мені здається, що я намагаюсь повернутися сюди тому, що своїм страхам треба дивитися в обличчя. Саме тому і лише тому. Має бути цікаво.

Читайте також:
Мінометниця з АТО Бурлакова в Києві: немає сенсу переконувати тих,
хто зникне, щойно стане гаряче

“Люди іншої армії”. Яку війну ведуть вчорашні добровольці у лавах ЗСУ