автор: Анастасія Федченко
фото авторки, з архіву Дмитра “Бумера” та пресслужби артилерії “Азову”
Коли Росія розв’язала війну проти України, Дмитрові було 13, він ходив до київської школи й опановував гру на фортепіано. Його довгі музичні пальці і досі на вигляд більше надаються до перебирання клавіш. Однак останні кілька років вони натискали на гачок автомата, закидали міну в ствол міномета, збирали й розбирали сам міномет, робили “аборт” і грали фуги цієї війни. Хоча сам Дмитро більше любить сонати.
У свої тепер уже 23 високий статний хлопець, який заворожує класичною українською вродою, ще більше вражає силою духу. За його плечима – 5 років бойового досвіду спершу в полку, а тепер – у бригаді “Азов”, рік полону і стільки карколомних ситуацій, що вистачить не на одну пригодницьку книгу чи кінофільм.
В інтерв’ю “Новинарні” лейтенант на псевдо “Бумер” розповів про свій шлях від солдата, навідника міномета, до офіцера оперативного планування в управлінні артилерії бригади, про те, як пив воду з калюжі й “святкував” гарбузовою кашею свій 21-й день народження в оточеному Маріуполі, про прорив на “Азовсталь”, “почесний вихід у полон”, цікаві розмови в Донецьку, повернення з неволі й про те, чому так важливо, щоб кожен із нас став голосом полонених.
12-річний Дмитро разом із мамою йде Майданом Незалежності. Хлопець дивиться на намети, на бочки, в яких горять дрова, за дві хвилини “прокопчуючи” одяг і волосся, на тепло вдягнутих чоловіків і жінок, які тупцяють ногами, щоб зігрітися. Він думає про те, якими неймовірно стійкими можуть бути люди, які полишили дім і родину, щоб боротися за інших. І розуміє, що хоче бути схожим на цих сильних людей.
Уже у 2016-му підліток приєднався до парамілітарної організації “Національні дружини”, отримавши позивний “Бумер”. Займався спортом, проходив медичну й тактичну підготовку, топографію, вчив історію.
“Ми завжди виходили на акції, що стосувалися історичних подій, наприклад, у День пам’яті Героїв Крут, нагадували людям, що нашу історію не можна забувати, бо вона зазвичай повторюється. Допомагали тим, хто цього потребував. Якось до нас звернулася бабуся і попросила нарубати дров. Ми поїхали в її село і нарубали, – всміхається Бумер. – Вона нас тоді файно нагодувала: картопля, м’ясо, огірочки”.
Під час інтерв’ю
Відтак вивчав будівництво мостів та цивільну інженерію у столичному коледжі. Коли став повнолітнім, перевівся на заочну форму і долучився до лав полку “Азов”. Нині так само заочно опановує право в одному з одеських вишів.
У жовтні 2019-го Дмитро сів на поїзд Київ-Маріуполь. На вокзалі його й інших новобранців забрали вояки “Азову”.
“Сказали, будемо в розрахунку 120-х мінометів. Ми такі: “Круто”. А я на той час навіть не знав, що таке міномет, – посміхається. – Потім нам показали міномет і міну. Міна тоді мені здалася дуже страшною. Її ще кинули на землю, і я подумав, що нам усім тут зараз дупа. Але вона не була споряджена”.
Дмитро розповідає, як під час двомісячного курсу молодого бійця “Біцуха” (Віталій Трухан, який у 2014-му втік із казарми Харківського національного університету цивільного захисту населення, щоб захищати країну; загинув у бою за Маріуполь 12 березня 2022 року – “Н”) мало душу з кожного не витрушував: змушував бігати, присідати, під час занять із тактики, медицини і марш-кидків – у бронежилетах, касках, з автоматами й рюкзаками.
Наставник Дмитра, Леонід Ніколаєнко “Мрамор”
У підрозділі Бумеру пощастило зустріти справжнього наставника, який підтримував юного мінометника і підказував чимало важливих тонкощів у роботі. Хоча старший навідник на псевдо “Мрамор” (Леонід Ніколаєнко поліг у боях і нагороджений посмертно орденом “За мужність” ІІІ ступеня; знайти точні дату і місце загибелі у відкритих джерелах неможливо – “Н”) спершу видався “нудним дєдом”, визнає Дмитро.
Перші бойові виїзди Бумера були під Павлопіль та Гнутове. Кинули міномет у пікап, сіли й поїхали. Звісно, ані виїзду без жартів. Якось лежали в окопі під час обстрілу, і Дмитро висунув руку з окопу.
“Кажу: “Хай мені її відірве, дадуть якусь виплату й інвалідність”. Потім збагнув, що в мене там татуювання, кажу: “Ой, не цю руку!” і висунув ліву, “голу”. Але в мене і там уже є тату, після полону набив”, – сміється “Азовець”.
Показує правицю з вогнищем, павутиною, боксером, ножами – абстрактними малюнками, за які його в полоні “хвалили” тюремники: “У Діми тату хороші”… і бодай через це інколи не били. На лівій руці – Батьківщина-Мати у бронежилеті й шоломі, з магазинами до автомата на поясі та тризубом на щиті (тризуб набив ще до заміни на монументі, всміхається хлопець), листок каштана як символ Києва та серце з колючого дроту, присвячене військовим-бранцям.
Бумеру дуже подобалося працювати з мінометом. Настільки, що іноді міг сам виконувати роботу всього розрахунку: забити піропатрон, накрутити порохи, вставити підривник: “У нас не було незамінних людей, кожен умів виконувати функцію будь-кого”.
В Оленівській колонії
У них на озброєнні були чеські міномети, значно легші, ніж радянські, – у повній комплектації приблизно 160 кг. Хлопець сам ніс 80-кілограмовий ствол, коли це було потрібно.
Дмитро боявся, що не застане війни, не проявить себе, тож навіть відпустку брав рідко. Та й у тилу було нудно, хотілося на бойові.
Гвардійці розуміли, що ескалація на фронті неминуча. Тому посилено готувалися, мали спаковані на випадок виїзду наплічники. Втім, оптимізму не втрачали.
“Я всіх підбадьорював, що за 10 днів усе закінчиться. Хлопцям казав покласти в рюкзаки цивільний одяг, щоб мали в чому потім гуляти Маріуполем”, – згадує про підготовку до повномасштабного вторгнення Дмитро.
Уночі 23 лютого він чергував біля моря: стежив у бінокль, щоб на базу не запливли російські кораблі з диверсантами. Приблизно о першій годині 24 лютого його зміна закінчилася. А вже близько п’ятої всіх розбудив командир і сказав, що почалася повномасштабна війна, тож по їхній базі в Урзуфі стрілятимуть росіяни.
Усі спустилися в підвал. Але збагнувши, що ракети ще не летять, вибігли й почали вантажити в машини зброю, боєприпаси та займати вигідні позиції на околицях Маріуполя для оборони міста. Жили тоді просто на вулиці: хтось постійно чергував біля розгорнутого міномета, інші по черзі спали в автомобілі поруч.
Коли росіяни засіли в аеропорту, “азовці” зрозуміли, що ворог готує танковий прорив. Запустили туди все, що було, – близько сотні снарядів. І танковий прорив перенісся на пару днів, посміхається Бумер.
Дмитро “Бумер”
Російське кільце стискалося дедалі тісніше. Але Дмитро зізнається: ще до середини квітня йому здавалося, що ситуація нормальна. Адже вони бачили відео своїх відпрацювань, розуміли, що ефективні, завдають ворогу значних втрат.
Втім, іноді складно було розуміти, де розташовані позиції українських військових, а де – окупантів.
“Раз виїхали у пошуках їжі, бо навіть сухпаїв бракувало, а під уламками розграбованих крамниць іще можна було щось відшукати. Приїхали – а біля парку Миру в центрі танк із буквою “V”…
Іншим разом було навпаки: я вчив свого друга, з яким ходили в один клас і разом пішли в “Азов” (його ім’я у статті не згадується з міркувань безпеки, з цих же причин ми не показуємо його обличчя, – “Н”), їздити на “механіці”. І тут просто на нас виїхала машина із “Z”-кою. Я схопив автомат, стріляю по них, а друг, який за кермом, “заглух”.
Кричу, щоб заводився і здавав назад – він завівся, збив мене дверима, я лежу і продовжую стріляти по їхній машині. Друг питає: “А чому ти лежиш? Вставай, треба валити”, – пригадує Дмитро зі сміхом. – Ми потім подивилися, що в тій машині було троє росіян, один із них – офіцер. Вони просто не туди заїхали, так буває”.
Троє друзів-однокласників. Праворуч – Дмитро “Бумер”, посередині – Сашко “Олекса”, який загинув
Пригадуючи оборону Маріуполя, Бумер розповідає про хвостовики снарядів, що стирчали з асфальту, про те, як голодні люди шукали їжу на смітниках. Іноді військові допомагали загасити пожежі після російських обстрілів, витягти тіла цивільних зі зруйнованих помешкань. Полеглих побратимів клали у мішки в надії, що їх якось заберуть, і рідні зможуть поховати героїв…
Місто помирало будинок за будинком, так, що вже й не видно було жодного вцілілого. У центральному парку з’являлося дедалі більше неглибоких ямок і хрестів.
“Маленькі хрести – для дітей. Великі хрести, ще хрести… І це тільки ті, кого змогли знайти і поховати. Я вже не кажу про братські могили. А навколо – собаки. Одні бігають, інші лежать – теж мертві”…
Дмитро “Бумер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Оборонцям Маріуполя бракувало не тільки їжі, а й води. Збирали дощ або сніг у бочки. Але опади були не завжди, а пити щось треба.
“Найжорсткіше – це коли доводилося набирати воду з болітця, яке було поруч. У ній плавали огидні дрібні п’явки. Ми по кілька разів фільтрували ту воду через марлю і пили”, – розповідає Бумер.
Великою підтримкою для захисників міста були вертольоти, якими доставляли людей, потроху медикаментів та боєприпасів.
“Я був готовий цілувати руки цим льотчикам, – серйозно каже “азовець”. – Вони – справжні герої, бо не кожен ризикне отак полетіти. І люди, які прибували до нас на підсилення, – теж герої”.
Міни на бортах були чеські, італійські та радянські. Останні, як не дивно, підходили найкраще.
“У нас були радянські піропатрони. В імпортних мінах отвори ширші, і нам доводилося засовувати папір, щоб піропатрони не випадали. Часто були “аборти”: або міна не вистрелювала, або піропатрон розривало в “троянду”, він забруднював казенник, і доводилося швидко розбирати й чистити. Бувало і по 4 “аборти” поспіль. Отут дуже важлива фізична підготовка, – посміхається. – Бо “кабачок”, який випадає зі ствола, потрібно впіймати, щоб він не вдарився і не було детонації”.
У вирві від російського прильоту
30 березня 2022 року Дмитрові виповнився 21. Деякі містяни, яким “азовці” допомагали з продовольством, знали, що в нього день народження, тож подарували м’яку іграшку.
“Сусідка приготувала гарбузову кашу, і вона була дуже смачна. Друзі були поруч, ми поїли разом, мені побажали щастя-здоров’я, – всміхається. – У мене розрахунок був найкращий, усі знали, що все буде добре.
А свої 22 я вже в полоні зустрів. Мене привітали співкамерники, а однокласник прокричав на весь коридор, що вітає мене з днем народження. Його за це могли жорстко побити, посадити в карцер, але я його і люблю за рішучість. На його день народження я теж кричав привітання”.
Ніч із 14 на 15 квітня Бумер згадує як найстрашнішу в житті. Вони отримали команду прориватися на завод “Азовсталь” приблизно за 8 кілометрів від середмістя. Поділилися на групи: в автівки помістили поранених, уцілілі мали йти пішки. В очікуванні команди спустилися до пірсів. Аж тут у небі засікли ворожий безпілотник. Невдовзі по гвардійцях почали стріляти з артилерії, “Градів”.
“Я бачу коло себе вибухи, тіла побратимів. Я дуже переживав за однокласника. Хтось сказав, що він загинув. Озираюсь – лежить. Каже, що чекає кінця обстрілу. Я посміявся, і ми побігли далі. Добре, що рухались берегом, бо всі снаряди в море попадали. Була метушня, нас жорстко “накривали”. Поранені кричать. Кому змогли, надали допомогу. Ніч, нічого не видно. На “Бастіон” тоді скинули КАБ. І я бачу цей “ядерний” гриб величезний і кажу хлопцям: “Туди нам треба!” Машини застрягли – намотали дроти з ЛЕПки (лінія електропередач – “Н”) на колеса. І БТРи так застрягали. Тим, хто був зверху, відривало пальці. Люди спішувалися і теж бігли.”.
Темно, наче в потойбіччі. Якоїсь миті Дмитро зрозумів, що біжить сам, – розгубив усіх. Сів біля дерева і думав, що робити. Побачив, що група біжить, переконався: свої. В одного з бійців була рація. Бумер узяв її і зміг знайти однокласника.
Дмитро “Бумер”
“А далі – як екшн. Забігаємо за ріг, а там русаки стоять. Ми відкриваємо вогонь і відступаємо назад. Збоку починають снаряди прилітати, гранати. Ми відбігаємо в інший кут, там іще наші хлопці. І там я зустрів офіцера, який зараз є моїм командиром. Дуже радів, бо знав, що він нас виведе.
Ми просто всією колоною, хто знайшовся, рухалися далі, по черзі несли поранених. Дісталися до ангара, де ремонтували катери. Нам передали по рації, що міст зруйнований. Ми сиділи там і думали, як перепливти на лівий берег Кальміусу. Вирішили на надувних човнах, у кожному по 5 людей. Один човен дуже відплив, і я, щоб не гаяти часу, просто у спорядженні стрибнув у воду і його притягнув”, – зі сміхом згадує Дмитро про ті зовсім не смішні часи.
Прорив, що тривав годин 5-6, видався вічністю. На території добряче зруйнованого заводу теж довелося поблукати: ніхто не орієнтувався у катакомбах і проходах.
“Усе сприймалося як напіввідеогра, я діяв швидше, ніж щось розумів. Потім, уже в бункері, коли сушився після Кальміусу, усвідомлював, що було небезпечним і наскільки. Але стало страшно виходити зовні. Зате коли по нас почали працювати танки, АГСи, аж заспокоївся”.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
На “Азовсталі” мінометник став звичайним піхотинцем – міномети не могли забрати з собою, тож мусили залишити. Але, як могли, пошкодили стволи, щоб зброя не дісталася росіянам.
“Жили в підвалах, там було холодно. Дуже виручали робітничі теплі куртки “Метінвест”. Ми спали на них. Уперше я поїв, мабуть, на третій день. Просто не було їжі. Відтоді нас годували раз на день: каші або супи. Організм увімкнув режим виживання. Я схуд, речі звисали, тільки пасок затягував, було навіть важко сходами підійматися. “Броню” не знімав і на час сну, бо на цехи скидали КАБи. Так два підвали “склало”, там багато людей загинуло. Ми думали, наступний буде наш. Лягаєш і думаєш: каску вдягати чи ні – все одно що так, що так помреш”, – спокійно розповідає Бумер. Додає: у полоні ще більше схуд – коли повернувся, то важив 64 кг, тоді як його нормальна вага – на 30 кг більша.
На заводі “Азовсталь” із другом
У Маріуполі він зазнав уламкового поранення в ногу. Їхній із другом спостережний пункт, “Ялта”, був під мостом. Одного дня повз Дмитрову щоку продзижчала куля, він навіть подумав, що його поранило, й упав.
“Страху не було, чиста лють. Я встав і почав по них стріляти, а вони в будівлі метрів за 15. У мене був підствольник і 6 ВОГів, я насипав їм у вікно. Продовжую бій, по “радійці” передають, що в наш бік висувається БТР із двома десятками людей зверху. Думаю: хана нам.
Ми почали відступати до тунелю (за нами ще був наш друг “Сталкер”). Я взяв ДП (кулемет Дегтярьова, калібр 7,62 – “Н”), підбіг до краю тунелю і почав працювати. Така луна пішла! Наче в нас щось великокаліберне. По “радійці” кажуть: “БТР розвернувся”. Ми були дуже раді. Можливо, вони подумали, що в нас великокаліберний кулемет, який машину легко прошиє.
А наступного дня нам сказали, що ми здаємося в полон. Думаю: ще б “забаранили” перед самим полоном”, – сміється.
Читайте також:
“Максимові 20 років: чотири контузії, поранення, “Азовсталь”, полон”. Історія родини, де на захист України стали троє синів
Командир тоді ще полку, Герой України Денис Прокопенко “Редіс” підтримував особовий склад увесь час, поки “Азов” боронив Маріуполь. І про “найвищий” наказ вийти в полон повідомив бійцям особисто.
“Ми дуже довіряємо своєму командиру і готові піти куди завгодно, якщо він скаже. На смерть, так на смерть.
Мені здається, Редіс народжений бути командиром і для війни. Я не уявляю, хто міг би справитися в Маріуполі краще, ніж він. Він дуже творчий, дуже добрий до особового складу, вміє мотивувати, постійно розвивається, добре знає англійську, грає на фортепіано”, – Дмитро не приховує захвату командиром.
19 травня Бумер потрапив в Оленівку. Бійцям сказали, що полон буде “почесним”. Із “почестей” вони отримали хіба що прогулянку біля барака.
В Оленівській колонії
Туалету не було, гвардійці самі його викопали надворі. Милися раз на тиждень – приїжджала пожежна машина з цистерною. Цю ж воду і пили.
“Через це у багатьох почалися проблеми з нирками. Нам давали каші – пшенична, ячна на воді, – шматочок хліба. В обід – щі: капуста, що лишається після борщу, і червона вода з буряка. Нас могли пошикувати, коли приїжджали їхні “зірки” або “медійники”, щоб показати, які ми фашисти. Кажуть: “Перший ряд, знімайте футболки”. Всі зняли, і ні в кого нема татуювань. І виходить, що нема чого показувати. Пішли до іншого барака”, – всміхається.
Наприкінці липня частину бранців перемістили в інший барак, нібито щоб було більше простору. 29-го вночі полонені почули дуже гучний вибух, побачили дах “нового” бараку, вигнутий зсередини назовні, охоплений полум’ям. Крики. Запізніла евакуація.
“Знаю, що в одного бійця був пневмоторакс. Медики не мали декомпресійної голки, а тому пробили йому грудину викруткою. Там вистачає жахливих історій, – каже Дмитро. – “ФСІНовці” (абревіатура на позначення російських тюремників – “Н”) потім жартували: “Що, будеш із нами співпрацювати? Чи тебе теж на барак? Теж так померти хочеш?”, показували чорні пакети: “І ти такий будеш”.
Коли почало холодати, Бумера перевезли в Донецьк, у СІЗО №1. Там він залишався аж до самого обміну.
“У полоні в мене питали, навіщо ми на Майдані стрибали. Я нічого не сказав. Який сенс із ними говорити? У людини на заставці телефону стоїть червоний прапор із серпом і молотом.
Мені показували відоме відео, де БТР проривається в Маріуполь у 2014-му (керував бронетранспортером нині командувач Сухопутних військ ЗСУ Михайло Драпатий – “Н”) і питали, чи знаю я, що стало, коли він прорвався.
Михайло Драпатий на БТР проривається в Маріуполь, 2014 рік:
Я: “І що ж?” – “Він розвернув гармату і почав розстрілювати людей”. Самі вигадали собі щось і вірять у це, – хитає головою Дмитро. – Але в Донецьку я підслухав, коли конвоїри розпивали пиво і розмовляли. Один розповідав, що познайомився з дівчиною, а вона відмовила йому в побаченні: “Я не піду гуляти з хлопцем, який краде унітази в Україні”. Обурювався: “Я ж не крав унітази!”. Я сиджу в полоні в наручниках, із маскою на голові, а мені смішно.
У них у місті досі стоїть пам’ятник Леніну. Воду дають раз на 3-4 дні. Тут вони радіють, що не в Україні, а тут уже скаржаться, що набирають воду у ванну і звідти черпають для приготування їжі, миття посуду”…
Дмитро “Бумер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Якось Дмитра побили до напівсмерті. Кілька разів непритомнів, а згодом його й узагалі ніби паралізувало. Хлопці занесли його в “стакан” – кімнату, де так мало простору, що всі стоять, і якось поклали на підлогу.
“У мене тільки зіниці працювали. Я помалу почав оговтуватися: спочатку пальці заворушилися, потім, коли все тіло “ожило”, кажу: “Зараз би щось типу обіду”, і всі почали реготати. Потім нас “паровозиком” – це коли люди йдуть одне за одним” – почали розводити по камерах. Збоку тюремники б’ють по чому прийдеться”.
Невелика камера з вікном, але у підвалі. Зі світла – тільки цілодобово горить лампочка.
“Коли почалася зима, то взагалі жах. Хлопці замість “добраніч” казали: “Краще б я помер”. У нас не було пів вікна. Хтось у шортах, хтось – у футболці, хто в кофті – тому пощастило. Годину поспиш, а далі встаєш і рухаєшся, щоб хоч якось зігрітися. Із взуття – гумові капці або й зовсім нічого”.
На 25 полонених – 6 матраців. Решта спали на “мангалах” – нарах із металевих дротів.
“Ти й так худий, шкіра та кості, залізяки впиваються в тіло. Зрештою ми спали, як кури, – ноги під себе підібгав і сидиш. Вертухаї іноді казали: “Ану потикай отого, чи він узагалі живий”. Приколювались із нас”.
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
В одну з ночей вони почули, що на “продолі” (у коридорі – “Н”) називають прізвища. Розмовляли між собою: етап чи обмін? Їх завантажили в КрАЗ. Тюремник-чеченець сказав поганою російською: “Нормально сидіть, не вилазьте, ззаду їде машина, хто визирне – стрілятимемо. Не бійтесь, скоро ви будете вдома. Все буде добре, просто сидіть тихо”.
Далі була довга дорога у вантажівці, вантажному відсіку ІЛ-76 та автобусах. І нарешті – воля.
“Я весь полон думав, які в мене будуть емоції, коли повернуся. Думав, плакатиму, цілуватиму землю. Але потім емоції всі наче кудись зникли. І було відчуття, що це мій дім, і все так і має бути, що я на своєму місці, просто на це довго очікував. Дуже радів. Одразу подзвонив мамі”, – пригадує Бумер.
Дмитро з побратимами. Вогонь!
Потім – пару місяців реабілітації. Попри юний вік, Дмитро може надати довгий перелік діагнозів, що з’явилися через перебування в полоні: постраждала спина, зафіксовано струси мозку, потрібне було стоматологічне лікування.
Після реабілітації, влітку 2023 року, Бумер повернувся в стрій – уже сержантом у бригадно-артилерійську групу, до більших калібрів. Його забрав до себе той самий офіцер, якого зустрів під час переправи на “Азовсталь”.
8 березня 2024-го Дмитро отримав первинне офіцерське звання – молодшого лейтенанта. За бойові здобутки. Втім, які саме, розголошувати поки не можна.
“Якщо не зроблено якогось вагомого внеску для бригади, фронту, побратимів, звання офіцера в “Азові” ти не отримаєш.
У нас потрібно доводити перед солдатами, що ти гідний. Всі знають, що офіцер – значить, дійсно бойовий, багато чого зробив, багато вміє. І якщо його зараз поставити командувати якимось підрозділом, він спокійно зможе це зробити”, – пояснює артилерист, який на час інтерв’ю вже став лейтенантом, так само за бойові заслуги, і тепер є офіцером оперативного планування управління бригадної артилерії.
Командувач Нацгвардії Олексарндр Півненко вручає Бумеру нагородний пістолет
Його відзначили і нагородною зброєю. Пістолет чеського виробництва CZ P-10 С вручили ще торік за оборону Маріуполя. Раніше ж за бої в оточеному місті отримав і Орден “За Мужність” ІІІ ступеня.
Попри те, що у свої 23 Дмитро переніс стільки, скільки з лишком вистачило б на 10 життів, він ані на мить не пошкодував про рішення бути військовим. І планує залишатися в строю і надалі:
“Це найкраща робота у світі. Поки я тут, можу захистити своїх близьких і рідних”.
Нині “Азов” воює на Донеччині. Дмитро зізнається: боєприпасів на всі “забаганки” бракує.
“Звісно, ми не можемо, як Росія, випустити тисячу снарядів. Але сотню можемо. Із деякими калібрами економніше працюємо. Але це питання завжди буде актуальним, мені здається. Бо нам скільки не дай – усе буде мало. Ми все зробимо, щоб воювати, щоб очищати нашу землю”.
Бумер із керівником ГУР Кирилом Будановим
Війна технологій дозволяє коригувати роботу артилерії дронами. Хоча “Азов” використовував коптери ще під час АТО/ООС. І на початку повномасштабного вторгнення, коли полк боронив Маріуполь, “пташки” неабияк допомагали гвардійцям:
“У нас БТР “розбирав” танки. Підіймали дрони, дивилися, як заїхати танку в тил, і БТР об’їжджав, “насипав” у бочину або в тил зі своєї гармати, так що танки просто “вилітали”. Таким чином один БТР “тримав” багато позицій.
Зараз узагалі один FPV може підбити танк. Ми дедалі більше рухаємося у бік технологій. Тепер уже є кулемети, що керуються дистанційно: джойстик, камера, і ти можеш сидіти й віддалено керувати. У нас, правда, поки такого нема”, – констатує із жалем Бумер, захоплено розповідаючи про “діджиталізацію” бойових дій, яку годі було уявити ще кілька років тому.
Тож і воюють з урахуванням нових реалій: ставлять протиланцетні сітки, що є дуже помічними, часто роблять нові позиції, максимально маскують місця розташування особового складу та техніки.
У розв’язаній Росією війні Дмитро втратив багатьох побратимів і друзів. Зізнається, що думки про них часто не дають заснути вночі. Серед загиблих – їхній з однокласником близький друг, десантник Олександр Сердюков, який поліг біля Тоненького… Хоча більшість загинули в Маріуполі, зокрема під час прориву. Доля декого й досі невідома.
Дмитро з Сашком у школі
Дмитро і Сашко до повномасштабного вторгнення
Дмитро із Сашком дорослі
“З одним побратимом, другом “Лемішем”, ми 6 травня 2023 року повернулися з полону. А рівно через рік, 6 травня 2024-го, він загинув (сержант Андрій Плитус долучився до полку ще під час АТО, після початку “великої” війни повернувся до побратимів у Маріуполь, що вже був майже оточеним, поліг біля Серебрянського лісництва – “Н”).
У той же день і мій побратим “Грєнка” (Назарій Гринцевич – оборонець Азовсталі, поліг у бою біля Кремінної, йому був 21 рік – “Н”) загинув. Я маю їх пам’ятати, маю розповісти про них іншим і своїм нащадкам, щоб вони знали ці імена і знали про їхні подвиги”.
У полоні і досі залишається багато побратимів Дмитра. Він переконаний: кожен має виходити на акції з вимогою повернути бранців на волю.
“Це підтримка і для родичів полонених, і для самих полонених. Коли вони повернуться, то дізнаються, як на них чекали, що українці про них ніколи не забували. І це надасть їм ще більшої мотивації повернутися в стрій, – розмірковує воїн. – Коли я вийшов, акції “Free Azov” стали для мене новиною, яка дуже мене надихнула. Мама за мене боролася. І цей рух став для мене ніби сім’єю”.
Дмитро з портретом загиблого друга Олександра
Поки був на реабілітації, Дмитро також виходив на акції за звільнення полонених. Познайомився там з багатьма людьми, чиї близькі в полоні, розповідавв їм, що знав, про їхніх синів, чоловіків, братів: “щоб у них були сили й далі чекати”.
І зараз, якщо під час таких заходів буває в Києві, теж обов’язково до них долучається:
“Мені дуже важливо, щоб мої друзі повернулися. Може, вони якось у російських тюрмах дізнаються, що ми на них чекаємо, що ми за них боремося. Найбільше я чекаю на друга, але загалом на всіх. Найважливіше для козака – воля”.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
