автор: Надія Зінченко
фото надані родиною Рудень
У цій війні є цілі сім’ї, про які варто розповідати. Бо там усі, без перебільшення, – герої.
“Новинарня” поспілкувалася з такою родиною із Сумщини – матір’ю, середнім сином і невісткою.
– Та ми – звичайна сім’я! – дивується цікавості журналістів мати, Ольга Анатоліївна Рудень. – Просто живемо близько від кордону з РФ.
– Але у вас усі троє синів воюють!
– Зараз середній, Артем, чекає важливої, вже п’ятої, операції. Він не може воювати. В Артема – закрита хребетно-мозкова травма. У хребті розкришився диск, стоїть пластина. Чекаємо, що йому ставитимуть американський нейростимулятор. Прилад нейтралізуватиме біль і печіння ніг. Коштує 740 тисяч гривень. Ми зібрали тільки сто…
Артем Рудень
– Хтось допомагає із коштами?
– Пообіцяли допомогти з чоловікової роботи… Інформацію поширили у районі та області.
– Отже, розкажіть все спочатку: старший син пішов 2014 року на війну, потім середній…
– Ні, – заперечує пані Ольга, – почалося все з середнього. У нас на війну спочатку рушив він.
На кухню столичної орендованої квартири на візку в’їжджає 32-річний чоловік, його супроводжує молода дружина Маргарита. Артем виглядає спокійним і тихим, його рука тягнеться до пачки цигарок на підвіконні.
Коли в Києві 2013 року почалася Революція Гідності, він поїхав на Майдан.
Батьків переконав, що рушив на заробітки: “Не хвилюйтесь, у мене все добре!”
Артем був на Майдані від початку і до самого кінця. А коли почалася російська агресія, просто звідти рушив на схід. Батьки не знали, де їхній середній син, аж поки старшому, Сергієві, не подзвонили з військкомату. Увечері він запросив батьків до себе додому. Там батьки зустріли Артема… в однострої. Його на добу відпустили з частини.
Спочатку Артем поїхав на 33-й полігон, у “Десну”. Там пройшли три тижні злагодження, а на четвертому – вже потрапив у Донецький аеропорт. Воював біля Пісків, ДАПу, шахти “Бутівка”.
Артем потрапив у розвідувально-диверсійну групу. Це була перша окрема тактична група імені капітана Воловика ДУК “Правий сектор”. 2016 року прийшов Дмитро “Да Вінчі” Коцюбайло, і половина добровольців об’єдналися під його командуванням. Наразі обидві групи воюють у складі ЗСУ.
Артем Рудень відслужив в АТО добровольцем до кінця 2016 року. Запитанню про мотивацію щиро дивується і навіть підвищує тон:
– Ну як це? На сході почалось, а тоді б перекинулося на Суми і Харків… Я пішов, щоб не лізло ближче до дому, до батьків.
Артем Рудень
Під час АТО він теж отримав поранення: по їхній машині влучив танк. Артем сильно обгорів – руки, обличчя. Після кількох операцій і реабілітації почав займатися будівництвом. Вони з тоді ще цивільною дружиною жили у столиці й планували придбати своє житло.
На 24 лютого 2022 року в Артема у Києві була призначена здача об’єкта – важлива подія для нього на той час. Він навіть відмовився їхати з жінкою в Чернігів на святкування дня народження її подруги.
А вранці Маргарита зателефонувала і сказала, що почалася війна. Чернігів, за чутками, вже був закритий для в’їзду і виїзду, однак Артем ризикнув.
Полями і ґрунтовими дорогами вивіз дружину до її батьків, у Крюківський район. А сам почав шукати можливість знову піти на війну. Один військкомат був зачинений, у поліції сказали чекати. Тоді чоловік вирішив дістатися Сум. Заблукав дорогою і наткнувся на бурятів.
Артем був сам у машині, вирішив, що все – це кінець. Російські вояки наказали показати документи, запитали, куди він їде. На щастя, один помітив в Артема гроші, інший – цигарки.
За кілька хвилин перемовин – роз’їхалися в різні боки, Артем збіднів на дві тисячі гривень і неповну пачку цигарок. А буряти так нікуди і не доїхали – міст біля Малих Усть підірвали, непрохані гості розвернули танки назад.
Аж 6 березня Артем через фейсбук дізнався, що у Мені відкрився військкомат – і гайнув туди. Його записали.
А рано-вранці 8 березня, на день народження Маргарити, Артема вже як військовослужбовця ЗСУ перекинули на Чернігів. Чоловік потрапив на одну з найгарячіших позицій оборони Чернігова – “Клевер”. Пізніше журналісти напишуть, що тут оборонялись справжні “спартанці”.
Після виконаного завдання Артем 4 квітня повернувся у Крюківський район до Сосниці – охороняв це селище. Далі у військовому маршруті Артема була Дніпропетровська область, Черкаське. Тут півтора місяця тривало злагодження у складі 54-ї бригади. А ще Артем і Маргарита взяли шлюб. Друзі й побратими вітали молодят через відеозв’язок. Потім вдруге в його житті трапився Донецький регіон – Мар’їнка.
14 липня 2022 року росіяни поцілили по автівці, де був Артем. Вибуховою хвилею його викинуло з машини. Очі він розплющив уже в Дніпрі, у лікарні імені Мечникова.
У мирному житті він працював водієм у будівельній фірмі. Не служив свого часу в армії, бо мав проблеми зі здоров’ям. Однак 2014 року Сергій рушив у 79-ту десантно-штурмову бригаду. Пройшов Маріуполь, був на Донецькому напрямку. Відслуживши два роки, повернувся додому. Працював, поки не почалася повномасштабка.
25 лютого 2022 року Сергій повідомив батькам, що йде в тероборону захищати рідну Сумщину. Потім ще дивувався й розповідав матері, що росіяни послали воювати проти України “дітей”.
На війні знайшов дружину – вона прийшла служити у його бригаду минулого року. Донечці Єсенії майже п’ять місяців. 15 жовтня Сергій приїздив до родини у відпустку – хрестити доньку. Зараз у складі ЗСУ захищає від росіян кордони Сумщини.
У його планах – воювати, поки триває війна. А потім – жити й ростити донечку.
Сергій Рудень
Коли старші брати здобували бойовий досвід в АТО, Максимові було 11 років. Як подзвонили з військкомату, найменший сказав, що ховатися не збирається: відслужить, як і всі нормальні чоловіки. В листопаді 2021 року пішов на строкову службу. За розподілом потрапив до Маріуполя.
10 квітня 2022 року Максим із побратимами був на позиції, лежав під чиєюсь хатою – раптом побачив танк. Перекотився за паркан – і якраз у той момент пролунав постріл. Побратими гукнули:
– Рудя! Рудя! Ти живий?
– Так, живий, – відповів найменший із Руднів. – Тільки руку відірвало.
Максим Рудень
На щастя, рука залишилась на місці, але осколком перебило плечову кістку. Потім під’їхали побратими, відбили атаку росіян. Хлопця забрали у госпіталь, де його “підлатали” медики – зашили і замотали рану.
Максим був із тих строковиків, які вийшли з “Азовсталі” в полон.
Хлопець перебував спочатку в Оленівці, потім його етапували до Таганрога (РФ), звідти перевезли у Волгоградську область. У Росії усіх полонених називали “азовцями” і часто допитували биттям по обличчю гумовими капцями. Від таких побоїв розпухало лице.
Або одягали на голову військовополоненому пакет і опускали голову у воду. Таке катування називалось “Водолаз”.
Максима 29 жовтня 2022 року обміняли разом з іще 51-м військовополоненим. Коли його і решту побратимів везли на обмін, то росіяни переконували, що України вже немає і їх усіх везуть на розстріл.
Максимові Рудню 20 років. Він має чотири контузії, поранення. Зараз у Сумах служить у Нацгвардії.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
24 лютого 2022 року старший син збирав речі й готувався йти в тероборону. Середній Артем зателефонував матері Ользі Анатоліївні, бо хотів порадитися – куди йому швидше дістатися: у Суми до батьків чи у Чернігів до дружини.
Менший Максим дзвонив і дуже просив батьків збирати речі й виїздити, “бо до вас уже російські танки зайшли”. Мама відповіла йому, що вони з батьком нікуди не поїдуть. А танки – ну, вона й сама бачить, що їдуть.
Микола й Ольга Рудні з молодшим сином
Батько – Микола Григорович, слюсар-електрик – кілька днів їздив на роботу, поки ще було сполучення.
Потім дружина помітила, що він сидить перед увімкненим телевізором із телефоном в руках. Її й без того худий чоловік перестав їсти і говорити.
Ольга Анатоліївна теж перші дні війни не могла собі дати ради. Сестра порадила займатися плетінням, та це не допомогло – завжди виходив якийсь клубок.
Якось жінка пішла до магазину по хліб і почула розмови односельчан про приготування їжі для тероборони. Їй ця ідея здалася підходящою. Вночі, щільно закривши вікна, Ольга Анатоліївна прокидалася і готувала супи, каші, пекла пиріжки на триста людей: “Всі кури у нас на те пішли під ніж, всі гроші, що складали на ремонт хати”.
Згодом до Руднів приєднався дехто з сусідів, сестра Ольги разом із чоловіком. Свого чоловіка жінка теж залучала: десь допомогти, десь замінити її біля плити.
Так готували обіди для ТрО з початку березня і до кінця травня 2022 року. Микола Григорович почав їсти і розмовляти.
Питаю, чи є у селі Стецьківка, де живуть Рудні, зрадники. Бо після трагедії в Грозі на Харківщині писати про таку патріотичну родину вбачається надто відповідальним.
– Лєнка! – В один голос вигукують Ольга, Артем і Маргарита. – Наша сусідка по городах. Вона колись давно приїхала з Росії й жила поміж нас, відкрила два магазини. З новин по телевізору ми дізналися, що вона працювала на ФСБ.
– Я би ніколи на неї не подумала! – Зізнається Ольга Анатоліївна, – така наче добра завжди була, посміхалася.
– Теж має трьох синів. Ми з ними в один клас ходили, – додає Артем. – Кажуть, створила агентурну мережу.
Коли її затримували працівники СБУ, – чоловік знову закурив цигарку, – кричала: “Ви нас всіх не пов’яжете!..”
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
