автор: Анастасія Федченко
фото авторки, пресслужби 1-го окремого батальйону “Вовки Да Вінчі” та з архіву героя матеріалу
Ім’я і псевдо Миколі дісталися у спадок від діда. “Микула” – боєць УПА – загинув під час виконання завдання у 1944-му, коли його єдиному сину Михайлові було 2.
Тепер “Микулою” кличуть медика з 1-го окремого батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла. До підрозділу молодий зграбний худорлявий (дідова статура) хлопець із Прикарпаття приєднався рік тому. Він як медик був із Да Вінчі під час того фатального для Героя України виходу. Розповідає про те, як намагався його врятувати…
І це вже друга Микулина втрата командира.
Наша розмова вийшла філософською. Молодший сержант Микола Ілійчук міркував про прірву між тими, хто на фронті, і тими, хто тікає від повісток, про втрату цвіту нації і про нове покоління, яке дарує надію навіть у мороку.
А ще розповів “Новинарні” про “двіж” із мінометами, чому йому соромно перед пораненими, про мрію стати військовим хірургом і мати велику сім’ю та як Україні розвиватися швидше і краще.
Якщо попросити Миколу коротко розповісти про рід, він скаже: “Були всі на правильному боці”. У боях проти Червоної армії загинули дід і дідів брат, а брат баби Катерини дістав 25 років тюрми.
В одному із сіл на Прикарпатті була хата при дорозі, з якої контролювалася дорога на три сусідні села. У хаті часом ночували червоноармійці. Хотіли там робити заставу, навезли купу зброї. Бійці УПА ліквідували ворога, забрали зброю й потім використовували її проти ворогів.
Однак для діда Миколи те завдання стало останнім.
Микола Ілійчук під час останньої зустрічі з дідовим побратимом Миколою Сабадашем “Бистрим”
Микола-молодший частково цю історію довідався від батька (а той – від матері Катерини). А почасти – від “Бистрого“, Миколи Сабадаша – дідового побратима, якого не стало весною 2022 року.
“Він розповідав, що дід був позитивний, розважливий, тягнувся до науки. Вільно володів німецькою мовою, багато читав, мав велику бібліотеку. Її потім бійці НКВД знищили. Бабуся 17 разів на допитах була! Її хотіли вислати в Сибір.
Одного разу прийшли НКВДисти, взяли маленького тата на коліна і питають, чи приходили бандити. Він і каже: “Приходили. – Що казали? – і радіють, що щось нове дізнаються. – Казали, що нас у Сибір вивезуть”, – переповідає Микола Ілійчук сімейну бувальщину.
Відео Миколи Ілійчука з Миколою Сабадашем “Бистрим”:
Він цікавиться минулим родини, збирає відомості, пов’язані з дідом та всіма причетними до підпілля рідними.
“Я – пізній син. І коли усвідомив, що мене це цікавить, багатьох цінних свідків уже не було. Батькові побратим діда на псевдо “Богдан”, Микола Марусяк, розповів чимало історій, а також вказав на місця, де треба шукати, розкопувати архіви. І я дуже хотів це зробити, але війна поламала плани”, – зітхає Микула.
Його батько, Михайло Ілійчук, служив в армії на Воркуті, займався лижним спортом, під приводом тренувань заїжджав і в поселення українських політв’язнів, куди дивом теж не потрапили з мамою. Попри родичів-“ворогів народу” з відзнакою закінчив Університет дружби народів у Москві, отримав кандидатський ступінь з геології. Микула й досі цьому дивується:
“Він вільно володів іспанською, готувався до експедиції в Латинську Америку. Але в якийсь момент зрозумів, що йому там доведеться не тільки геологією займатися. Він не хотів співробітництва з КДБ, тож працював у Криму, Дагестані”.
Читайте також:
Хто воював за Україну: чому радянський ветеран вступив в ОУН
У 2014-му Микола вступив до медичного університету в Чернівцях. У 2016-му помер батько й життя ніби стало догори дриґом. Хлопець потребував часу на переосмислення, тож узяв академвідпустку і поїхав у Францію, де працював на будівництві. Потім поновив навчання. А в 2020-му померла і мама.
В університеті
“Відучився половину п’ятого курсу, і [повномасштабна] війна почалась. Я забрав усі речі з Чернівців, відвіз додому, а 27 лютого пішов у ТЦК. Але не склалося”, – розповідає Ілійчук.
Зідзвонився з духовним наставником. Отець Михайло Гергелюк із позивним “Катана” – ветеран батальйону “Донбас” – запросив хлопця бойовим медиком у батальйон ТрО.
1 березня 2022 року Микула офіційно приєднався до підрозділу.
“У нас був дуже цікавий колектив. Двоє хлопців приїхали воювати з-за кордону, де мали величезні зарплати. Щоб потрапити в підрозділ, треба було пройти співбесіду з Катаною. Я такі речі дуже ціную. Бо це означає, що людина на 100% із тобою, значно якісніше працює, ніж хтось “із вулиці”, – пояснює хлопець.
Спершу займались аеророзвідкою на межі Дніпропетровщини, Запоріжжя та Донеччини. Хотіли перевестись у батальйон “Вовків”, аби серйозніше воювати. Не встигли. 19 червня 2022-го Гергелюк загинув, і це підкосило Ілійчука.
Михайло Гергелюк “Катана” – про “Небесну сотню”:
У той день Катана з розвідником поїхали вивчати позиції. І підірвалися на міні. Що сталося щось недобре, інші бійці зрозуміли, коли на зв’язок ніхто не вийшов.
Микула тоді заступив на бойове чергування з сержантом “Бородою”: вони взяли тепловізор, сіли в авто і поїхали по тій дорозі, де востаннє бачили зниклих побратимів. Не знайшовши їх, уже на зворотньому шляху побачили світло фар.
“Це були хлопці з “Азову”, які випадково знайшли нашого розвідника. Він був тяжкопоранений, але живий. Я тільки глянув на нього, і зрозумів усе без слів. Лівий бік обличчя обпечений, а він сидів праворуч від Катани…
“Азовці” розповіли, де його знайшли. Ми туди повернулися, і біля посадки я побачив у “теплак” купу брухту замість машини… – Микола, детально згадуючи той вечір, у цей момент замовкає. – У Катани були травми, несумісні з життям. Для нас усіх це було дуже складно”.
Катана
Невдовзі в підрозділу з’явились міномети, він став повноцінною мінометною батареєю.
“Робота відволікала. Хтось вбачав у ній помсту. Буде неправдою, якщо я скажу, що теж так не думав, – зізнається Микула. – Але втрати без емоцій не обходяться, як би я не намагався їх тамувати”.
Читайте також:
Під гербом вільних людей. Війна капелана-“кіборга”, бойового медика і громадського активіста Андрія Полухіна
Працює міномет
Зброю швидко опанували, бо декілька бійців на “строчці” були мінометниками. Кожен у їхній батареї був універсальним солдатом: під час виїздів намагалися обійтися якомога меншою кількістю людей. Тож Микула і з мінометом працював, і старшим бойовим медиком. “У нас купа підтверджених цілей”, – каже не без гордості.
“Було весело. Міни ще долітають, а ми вже спаковуємо наш 82-й [міномет]. А бувало так, що їхні РЛС (радіолокаційні станції, тут – контрбатарейні – “Н”) настільки потужно працювали – ми встигали тільки одну міну випустити, по нас одразу починався вогонь у відповідь. Це була нерівна боротьба, – розповідає хлопець. – Але “Азову”, з яким ми працювали, вдалось отримати рацію противника. І коли росіяни передавали своїй артилерії наші координати – ми їх діставали”.
Микола зауважує, що їхній підрозділ майже одразу “став на натовські рейки” – хлопці коригували вогонь з безпілотника, і жодної міни не витрачали марно.
Працюють міномети
Літо-2022, за словами бійця, не було позбавлене романтики. На завдання їздили на пікапі.
“L-200 (модель виробника Mitsubishi – “Н”), музичка, сила. Вилетіли, розпакувалися, набехкали і поїхали, – всміхається. – Тема!”
Пригадує, як 22 липня “мали страшенно гасити п*дарів у Новодарівці” Запорізької області, де планувався штурм.
Тоді в одному з сіл фактично яблуку ніде було впасти: танк, артилерійські установки, з півтора десятка мінометів і військові з різних підрозділів. Микола з побратимами працювали болгарськими мінами і намагалися бути якомога ближче до ворога – тоді краща влучність.
“Виїхали поночі, щоб нас не “спалили”. Викопали маленький окопчик на п’ятьох, розклали міномети, чекаємо команди. Тільки заховалися в окопчик, по нас почала працювати “арта” росіян. Так летіло, ми з життям прощалися – думали, вже кінець. Болванки через голову летять.
Кріпили-кріпили нас, потім ми почали гасити. Але в міномета відламався приціл, – сміється боєць. – Хлопці почали на око стріляти. Сильно було! В москалів купа “трьохсотих” тоді була”.
Микула розповідає, що в їхньому батальйоні було багато віруючих. А ще – такий собі “Кадило” – за основним “фахом” священник, а під час війни – аеророзвідник.
Катана і Кадило проводять богослужіння
“Я розкажу історію, за яку Кадило може образитися, – змовницьки всміхається Микола. – Виїхали ми на роботу, хотіли перевірити балістику нових мін. А це неділя, об 11-й мало бути Богослужіння. Я йому: “Друже Кадило, у вас же служба”. А він: “Службу можна перенести, я приїхав сюди когось убити”. Потужний дядько!
Між нами була певна відстань. Працюємо. Летить дрон. Думаю, це Кадило, він же недалеко. П*дарський не міг аж сюди залетіти. Ми ще стали в шеренгу, помахали “привіт”. І тут я чую “вихід”.
Через голову пірнув в окопчик, хтось із пацанів заскочив, хтось ліг. “Тудух!” Вдруге. Сусідню хату розвалило, все в глині, пилюка стоїть. Таки по нас, а не по суміжниках”.
Після другого вибуху похапали хто міномет, хто міни, закинули в причеп, Микола почув третій “вихід” і крикнув: “Лягай!”
Микола Ілійчук “Микула”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
“Міна – це одна з найстрашніших штук, саме в плані страху, вона довго свистить. Але минулося, слава Богу. Спрацювали вони тоді жорстко по нас. Зате ми їм помахали, – сміється. – Я переконаний, що вони те відео мали десь у себе виставити.
А я ще думав, що це тільки вони дурні, не ховаються. Ми так стояли, наче по нас ніхто взагалі не міг стріляти!”
Читайте також:
“Дуже хочу визволити рідний Токмак. І знищити тамтешніх зрадників”. Велика історія Андрія “Хрома”, розвідника Вовків Да Вінчі
Найважчим для Миколи видався липень. На виїздах єдиний бойовий медик підрозділу був чи не щодня. Потім навчив побратима з хистом до медицини домедичній допомозі, стало легше.
“Наші розвідники досягли такого результату, що майже цілу добу в повітрі були “очі”. Ми переважно “полювали” на скупчення ворогів, адже 82-й міномет і розрахований на ураження саме живої сили”, – пояснює Микула.
На виїзді
Каже, попервах і десяток росіян могли сидіти в колі, спокійно, наче вдома, плювались насінням або курили – “були нелякані”.
“Потім уже такого не було – почали ховатися. Узагалі, я не люблю, коли росіян називають “чмобіками”. Це приниження нашого особового складу! – наголошує молодший сержант. – Бо від цих “чмобіків” наші воїни гинуть.
І ті “чмобіки” в них безлімітні, а в нас пішли найцінніші кадри… А зараз, якщо йдеш воювати, то ти – лох, бо не зміг відкупитися в ТЦК”, – з гіркотою констатує хлопець.
Із мінометного “двіжу” Микола поступово зводить розмову до того, що частини потрібно не просто доукомплектувати, а робити це підготовленими людьми.
І що прірва між військовими і більшістю тих, хто в тилу, щодня глибшає.
“Мені від них нічого не треба, – каже медик. – Я не кращий, а вони не гірші. Але країна живе своїм життям. Сформувались не те бачення, не те розуміння, яких хотілось би. Комусь достатньо “вірити в ЗСУ”, хтось навіть про це не думає.
Понад півтора року повномасштабної війни. За цей час усі вже ССОшниками могли стати за рівнем підготовки! Але
люди не вчаться воювати. А потім, коли опиняються в ЗСУ, розповідають, що їх “з автоматами відправили проти танків”.
Так ти ж нічим більше не вмієш користуватися! Прояви інтерес, навчись користуватися гранатометом, ще чимось, навчися “літати” на дроні!”
Микола Ілійчук “Микула”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Микола наголошує, що для успішного відбиття російської агресії держава повинна перейти на воєнні рейки – і в інформаційному плані також:
“Людям обов’язково потрібно доносити, що вони мають готуватися до війни, пояснювати, як потрібно спілкуватися з ветеранами, членами родин полеглих чи поранених воїнів.
Але буде неправильно, якщо я зараз моделюватиму, що і як потрібно робити. Я навіть не офіцер, – усміхається. – Вже чотири місяці борюся з бюрократією, бо хоч і не встиг закінчити військову кафедру через початок вторгнення, але маю закінчену вищу освіту”.
Микула вчився у проміжках між виїздами на евакуації з Бахмута. Аби скласти “Крок” (іспит), брав відпустку. Подав документи в Українську військово-медичну академію.
Евакуація пораненого (Бахмут)
“Я все свідоме життя хотів бути військовим хірургом. Тут я розвиваюся в анестезії, інтенсивній терапії. Але в хірургії деградую, адже не працюю в цій галузі. Сподіваюся після пари місяців навчання на стаціонарній формі в академії повернутися в один із прифронтових госпіталів, там зараз багато роботи”, – ділиться планами хлопець.
Ілійчук не раз бачив, як оператор дрона, який досі коригував вогонь, рахує “хороших росіян”:
“Це все дуже приблизно. На полі їх іще можна більш-менш порахувати. Якщо посадка, то просто рахуєш тих, хто якось виходив, а потім припинив. Частина з тих, які ворушаться, ще потім вернуться на службу, частина вже нікуди не вернеться”.
Микола не любить жартів про чорні пакети і пельмені як компенсацію рідним російських загарбників. Уся справа – у вірі. Яка, хоч і виправдовує знищення ворогів задля захисту країни, все ж не може “обнулити” нічию смерть. Навіть ворожу.
Микола Ілійчук “Микула”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
“Смерть – це смерть. Ти житимеш із цим усе своє життя, і ти свідомо до цього йшов.
Забирати життя – це недобре. Просто ми опинилися в ситуації, коли обираємо між більшим і меншим злом,
– серйозно, навіть строго, каже боєць. – Прийшли вороги на нашу землю, вони вбивають дітей, ґвалтують жінок, знущаються з людей. І я не можу допустити, щоб ці вороги пішли далі. Але й не отримую задоволення від їхньої смерті”.
Коли Катана ще був живий, проводив Богослужіння просто на фронті. Нині Микола старається бодай іноді бувати в церкві, хоч і наголошує: передусім – віра, а не релігія.
– Як ви оцінюєте діяльність церков московського патріархату в Україні?
– Це ворог усередині держави. І сотні тисяч зазомбованих парафіян ходять туди молитися за матушку-Росію, Кіріла, Путіна. Цих людей прошивали купу років. Тому треба мудро підходити до ліквідації цих церков. Бо рубаючи з плеча, можна розворушити осине гніздо, отримати не тільки зовнішнього ворога, а й внутрішнього.
Але чи переможемо ми, маючи внутрішнього ворога? І хто боротиметься з ним, якщо найактивніші хлопці – тут? (на війні –“Н”) – розмірковує військовий. І додає з посмішкою: – Але ви ставите надто масштабні і глибокі питання. На такі зазвичай добре відповідають ті, хто нічого не робить.
А я намагаюсь не розпилятися на все, а вдосконалюватися в медицині. Весь час читаю нові протоколи. Ще зараз перечитую “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, щоб “людські” слова не позабувати.
Микола Ілійчук “Микула”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Я переконаний, що ми б досягли значно більших успіхів, якби просто відповідально ставилися до своєї роботи й не озирались на інших. Можеш вплинути на щось – впливай, не можеш – не гай часу. І знайди в собі мудрість побачити різницю між першим і другим.
Читайте також:
“Якщо цю ракову пухлину не зачистити, вона вибухне новою війною”. Як ветеран АТО на Чернігівщині протистоїть Московському патріархату
Рік тому Ілійчук таки перевівся до “Вовків”. Йому єдиному з батальйону ТрО прийшли документи на переведення. З посмішкою розповідає, що побув оператором ССО, трохи “погрався” в розвідку.
А відтак перейшов у медичну службу “Ульф”. Коли підрозділ був на Бахмутському напрямку, їздив на евакуацію у медичному бронетранспортері М113.
Штурмовий М113, околиці Бахмута
7 березня Микола також чергував. Вони з водієм маскували евакуаційну машину, коли почався артобстріл. Перечекали, лежачи біля броні. Під час перерви побігли в укриття. Коли почув вигук “Микула!”, зрозумів: ідеться про пораненого. Схопив рюкзак, згодом почув: “Да Вінчі – 300!”.
“Це магістральні судини, колосальний тиск. Після тампонади одразу евакуйовували, в дорозі намагався відновити прохідність дихальних шляхів, на наступних етапах наша медична служба робила все, що могла… – розповідає про той страшний день бойовий медик. – Розумів, що це дуже складний випадок, але все одно хотілось вірити, що він виживе. Ще хлопців заспокоював…
Загибель Да Вінчі дуже підкосила не тільки особовий склад, а й, я б сказав, усю Україну. Із Катаною загинув мій друг і духовний наставник, а з Да Вінчі – провідник добровольчого руху, націоналістичних засад.
Через війну пішли з життя настільки геніальні постаті, на прикладах яких можна виховувати націю, нові покоління. Не серіальних персонажів потрібно ставити в приклад дітям, а цих героїв. А вони пішли безповоротно…”
Микула з побратимами Катаною та Гуцулом
Микола пригадує, як познайомився в Часовому Ярі з хлопцем – веселим, позитивним. Про щось поговорили, жартували. Медик звернув увагу на берці військового – шнурки стягувалися такою собі закруткою-фіксатором.
– І от викликають мене на евакуацію. Серед поранених – загиблий закривавлений хлопець, важке поранення в грудну клітку, без шансів. Я не бачу обличчя, але бачу берці на “закрутці”. Ті самі берці, які мені так сподобались, того самого веселого хлопця…
– Чи можна нас назвати втраченим поколінням, як писав Ремарк? Стільки випробувань…
– Ми – знайдене покоління, ні в якому разі не втрачене. Тільки під таким тиском народжуються унікальні люди. Жив собі хлопець, ніби нічого надзвичайного, але як він проявився завдяки війні! Може, сам по собі. А може, гени проявились.
Таке знищення цвіту нації Україна вже проходила за часів боротьби УПА. Але їхня справа жива. У нас тут стільки цікавих постатей! І через війну це бачить світ.
Читайте також:
“Ідемо правильним курсом, наступного року звільнимо Крим”. Прогнози Героя України Дмитра Коцюбайла “Да Вінчі”
Микула каже, що його віра через війну не похитнулась, а навпаки – зміцніла.
– А як же втрати? Це ж так несправедливо!
– У світі мало справедливості. Але я переконаний, що вона рано чи пізно настане, і москалота отримає своє.
А ще після цієї “двіжухи” постане зовсім нова, вільна, незалежна, соборна держава. І перемога на полі бою – тільки половина. Ще дуже багато боротьби на нас чекає всередині країни.
Я сподіваюся, що правильні в моєму розумінні речі будуть цінуватися. Тобто що військових поважатимуть. Що наступні покоління виховуватимуть на прикладах моїх побратимів. Ніхто не переписуватиме історію. Для здобуття високих посад враховуватимуться моральні якості людини. І ми в найближчому столітті не потиснемо руки москалям.
Микола Ілійчук “Микула”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
– Ви вірите, що росіяни будуть покарані, як свого часу німці: з виплатою репарацій, колективною відповідальністю тощо?
– Думаю, це ляже на плечі зазомбованих пропагандою звичайних росіян. А ті, хто це все затіяв, можуть вийти сухими з води, виїхати з країни, як деякі нацисти втекли з Німеччини. Та все ж сподіваюся, що вони сидітимуть у тюрмах.
Узагалі, я вважаю, що й українці, які за Росію, мають або сидіти в тюрмі, або покинути Україну.
– Як вам у цьому контексті спілкуватися зі “ждунами”?
– Здебільшого я спілкуюся з ними всередині своєї евакуаційної машини. Їдеш прифронтовим селом чи містом, лежить [цивільний] поранений – запакували, забрали. Робиш те, що і з бійцями, – надаєш максимальну допомогу. Ти на цього “ждуна” купу грошей витратив: кістковий доступ, інтубація, дорогі препарати. А що робити? Не кидати ж!
Хтось вижив, хтось – ні. Жде якась бабка “визволітєлєй”, прилетів російський снаряд – нема бабки.
Всі ждуни чогось та й дочекаються. Не факт, що росіян,
– незлостиво, дуже відверто і серйозно каже Микола.
Евакуація пораненого, Куп’янськ
Евакуація в “Ульфі” налагоджена чітко, наче швейцарський годинник. Його зона відповідальності – “броня”. Це означає, що хлопець вивозить поранених із поля бою. У Бахмуті бувало так, що забирав з окопів. У Куп’янську він – другий у плечі евакуації.
“Моє “плече” в Бахмуті було хвилин 20. За цей час можна багато встигнути. Починаючи з ліквідації кровотеч, підтримки прохідності дихальних шляхів, інфузійної терапії (фактично – крапельниці, коли вливають кристалоїди чи спеціальні гелі, щоб поновити об’єм втраченої крові – “Н”).
Поки працюєш, передаєш наступному “плечу” по рації характер та специфіку поранення, і вони до вашого приїзду встигають підготувати цільну кров чи кисень, якщо потрібні, специфічні препарати. Така спільна робота дає колосальний ефект”.
Найчастіші поранення – мінно-вибухові, коли уламки впиваються в тіло чи спричиняють травматичну ампутацію кінцівок.
Про складні поранення, з якими йому доводилось вивозити бійців, Микула говорить неохоче:
“Наприклад, поранення голови – це сумно, це страшно. Є ті, хто виживає. Є ті, чий мозок я просто збираю в машині. Чиюсь подальшу долю знаю, чиюсь – ні. Але в багатьох потім кома, зовсім відмінне від попереднього життя.
А буває, ти витискаєш максимум із себе, з машини, стабілізуєш людину, і вона до кінця поїздки навіть розмовляє з тобою. А потім дізнаєшся, що вона на якомусь наступному етапі загинула. І мене це бентежить! Тому я хочу в операційну – побачити, чому може так ставатися, спробувати запобігти.
Насправді довезти людину живою зазвичай не так складно. Але я для себе оцінюю евакуацію як успішну, коли пацієнт виживає на подальших етапах”.
Ілійчук зізнається, що під час евакуації він “недобрий”. Може кричати і матюкатися на пораненого.
“Мені треба мобілізувати людину: ти житимеш, просто не заважай мені робити мою роботу! –пояснює медик. – Буває, боєць лізе до турнікета чи ще якимись дурницями займається. Ну, ти й кричиш.
Воно правильно, коли людина виживає. Але коли дізнаєшся, що боєць потім помер, і розумієш, що твої останні слова були не найкращі, а він із цими словами пішов… Із цим теж треба якось жити”.
Читайте також:
“З мого відділення жива я одна. Наше життя – ресурс на війні, воно належить ЗСУ”. Історія бойового медика Лізи “Чайки”
“Емку” з медиком та пацієнтом вивозить механік-водій. Микула запевняє, що йому з усіма водіями щастить: “Був “Мара”, Олекса, зараз “Механ”. Моральні якості на висоті, твердість. Ніякої задньої, тільки вперед”.
Якось біля Бахмута “броня” під час евакуації поламалася – заклинив і не піднімався пандус, яким завозять ноші.
“Їдемо з отакенним “вікном”, болото летить, трясе… але бійця ми довезли. Тоді було холодно, ми боролися з гіпотермією. Врятувала ситуацію “автономка”, – змальовує ситуацію медик.
Евакуація пораненого на околицях Бахмута
– На позиціях з’являлися нові поранені й потрібна була евакуація. Викликаю по рації “Капусту” (командир 1-го батальйону – “Н”), а він: “Зараз дам машину”. Приїжджає штурмова модифікована М113, по боках кумулятивний захист, на башті кулемет. Коротше, страшне. Ми пересіли. П*дари зрозуміли, що ця машина їде в їхній бік, і випустили по ній усе, що в них було.
А я всередині “емки” тільки чую “фидищ! бах!” Пилюка звідусіль, глина. Дивлюся – приліт. Кричу механу: “Розвертайся!” Він пірнає вбік. Аж тут “запальничка” (снаряд запалювальної дії – “Н”). Знову глина засипає. Вони не влучили, але прилетіло близько, посікло трохи.
Біля Бахмута майже кожен виїзд – як останній. Криють безкінечно. І виїзди за день не порахуєш – один за одним. Почав опівдні, дивишся – вже ранок”.
Підготовка радянських мін
Ілійчуку ніколи не доводилось евакуювати посестер. І він цьому радіє. Захоплюється професійністю жінок на війні, але зізнається, що йому складно бачити їх тут:
“Чим довше людина тут, тим більше в її очах порожнечі, – пояснює. – Я б не хотів, щоб моя дружина чи дівчина була військовою”.
Попри Микулину суворість (почасти напускну), його легко розчулюють дитячі листи. Часом до сліз:
“У нас діти так пройнялися цією бідою! Звісно, є купа придурків, які в соцмережах якісь дурниці записують. Але це ніщо проти таких дітей”.
А якось йому передали посилку. Микола нікому не розповідав, де саме перебуває, та й сюрпризи не надто любить. Тож розізлився, навіть нагримав на тих, хто передавав.
– Відкриваю сумку, а там солодощі від похресниці. Вони з батьками просто пішли в сільраду, ну, і там якось знайшли. Я розплакався. Вона мені потім дзвонила, дякував. Воно працює, – розчулено всміхається.
– Хочете своїх дітей?
– Давно! І багато. Треба продовжувати рід. Звичайно, хочеться сім’ї, я вже довго без неї. Тільки сестра старша лишилась.
Хоча самому легко – ніяких емоцій, плачів. А з іншого боку, закінчиться твоє життя, і закінчиться все: всі твої знання, досвід, те, що хочеться комусь передати.
Але зараз не час когось шукати. Сподіваюсь, коли дійду до цього етапу, в нас уже не буде фронту, – усміхається Микула.
Микула з побратимами Августом і Кумом
Читайте також:
Війна Фермера. Як 58-річний “бандерівець” з-під Бахмута воює за свій розтрощений Росією дім у батальйоні “Вовки Да Вінчі”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
