автор: Анастасія Федченко
фото авторки, пресслужби 1-го окремого батальйону “Вовки Да Вінчі” та з архіву героя матеріалу
На півночі Донеччини, недалеко від Бахмута, є село Званівка. Його називають “бандерівським”. Понад 70 років тому радянська влада депортувала сюди лемків і бойків із села Ліскувате, яке після операції “Вісла” відійшло Польщі.
Тут є греко-католицька церква, у багатьох сімей рідня була причетна до УПА. Ще наприкінці 1970-х селом ходили вертепи, як годиться: Ірод, воїни, пастухи і царі. Починаючи з 2017-го, тут кілька років проводили 1 січня марш на честь Степана Бандери. Зараз у селі через війну залишилося зо два десятки місцевих, хоча до вторгнення жила понад тисяча.
…28 лютого 1987 року у Званівці стало на одну сім’ю більше. Олександр Білицький одружився з Людмилою. Невдовзі в них народився син, якого теж назвали Олександром. Олександр-старший працював водієм, відтак почав займатися сільським господарством. Коли ж Росія вторглася в Україну, допомагав військовим. Іноді як побратим-доброволець. Часто ж – фінансово. Тому коли торік навесні отримав першу зарплатню і “бойові”, неабияк здивувався (за це ще й платять!).
Нині Білицький – старший солдат 1-го окремого батальйону “Вовки Да Вінчі”. В інтерв’ю “Новинарні” 58-річний друг “Фермер” розповів про рідну Донеччину, про зерно і душу, про болісну втрату “молодого Шухевича” і про те, який подарунок мріє отримати на ювілей.
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
– Після першої ракети у мене погоріло все: телефон, речі, голий лишився.
Олександр любить розповідати, що пережив удар двох ракет. Першу, “Калібр”, як визначили за уламками, росіяни запустили з Чорного моря, коли “правосеки” торік, у 2022-му, стояли на Ізюмському напрямку. Окупанти тоді проривалися на Барвінкове, наші воїни їх спинили.
– Нас урятувало те, що ракета вдарила у верхню арку фермерського ангару, і половину удару прийняв на себе дах, а половину – земля. Якби вона не зачепила ту арку, там би всі “двохсоті” були. Так сказав покійний побратим “Джек”, – каже Білицький.
Джек – Євген Саража зі Сміли. Воював із 2014 року, у 2019-му повернувся до цивільного життя. А з початком повномасштабного вторгнення знову став у стрій.
Олександр пригадує розмову з 45-річним Євгеном, що відбулася в лютому вже цього року, коли батальйон воював у Серебрянському лісництві:
– Пили каву, я й питаю: “Джеку, що ти такий сумний? У тебе ж син-спортсмен якийсь ось титул захистив у Європі. А він: “Друже Фермер, я так заморився”. Кажу: “Ти ж молодший од мене на скільки! Тобі 45, а мені вже 58”. А він: “Та чо’сь так”…
Потім – ракета, вибух. І я досі бачу його погляд – у нікуди. Він дивився на мене, але насправді крізь мене. Думаю, це був погляд назустріч смерті, погляд людини, яка наближається до цієї невидимої лінії. Думаю, він відчував… Мене стіною привалило, і знову все погоріло.
Олександр Білицький “Фермер”
Сам Фермер, якщо й думає про смерть чи поранення, одразу трусить головою: “Іди звідси, дурочка!” І наче вже й не страшно, а кумедно. Каже, смерті не боїться, а ось із онуками Анастасією і Святославом не набавився. Та й за дружиною сумує.
Читайте також:
На сході загинули чотири бійці роти “Да Вінчі” – Джек, Росс, Джин і Кабан
Свій позивний військовий отримав за те, що обробляв 50 гектарів землі у Званівці.
– Зараз я бомж, – посміхається. Дім, де у нього квартира, стоїть без даху – прилетіла авіабомба. А хати сина зі свіжим ремонтом тепер узагалі нема. – Перемога буде з чистого аркуша.
Я дружині сказав, щоб не переживала. Відбудуємо. Як ні, то переїдемо до Львова, там щось купимо. А вона: “Головне, щоб ти був живий. Поклянись мені, що будеш живий!”
Я вдячний Богу за те, що в мене така дружина, син, невістка. Я всього, чого хотів досягти в житті, досягнув.
З дружиною Людмилою
Олександр починав обробляти землю в 1999-му, з паїв родини.
– У нас були відкладені гроші на відпочинок. То ми на них купили старенький трактор, плужок. Я зварив культиватор, і почали орати й сіяти, – розповідає чоловік.
Справи потроху пішли вгору, чоловік він непогано запробляти, замість добрив робив сівозміну.
Олександр пригадує, як одного разу до нього прийшов односелець, який перебивався тимчасовими заробітками, і попросив позичити чималу суму.
– Я б тобі, кажу, позичив – навіть віддавати не треба. Але прийди кілька разів та допоможи мені з биками й поросятами. А він: “Я що, раб? – Ну, як не раб, то йди шукай гроші. – Нічого, влада поміняється, будете такі, як і ми”.
Я питаю, які ж це? Бо ми із сином, наприклад, не п’ємо і не куримо. А він сказав, що трактора забере, продасть. Кацапський менталітет, – без обурення розповідає Олександр. – Але в нас багате село, більшість працюють. Може, з півтора десятки оце таких.
Російські снаряди побили не тільки Олександрову техніку. Від влучання згорів склад, зайнялися поля.
Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
– 25 гектарів пшениці згоріло, – глухо каже чоловік. – Горох згорів. Якщо порахувати, втратив десь три мільйони: мільйон двісті я б узяв на пшениці і десь стільки ж на горохові, плюс склад. А якщо ще техніку порахувати, дім, крамницю, кафе, куди до мене в чергу записувались… Спочатку було боляче. Зараз уже легше. Головне – не хати, а щоб побратими були живі…
Фермер готовий говорити про зерно годинами: як обирав сорти, якою була урожайність із гектару. Закасує рукав: на лівому передпліччі вибито тризуб, оповитий колосками, знизу їх лиже полум’я.
– Тризуб – це Україна у війні, а зерно ніби не живе, але це і є життя, – пояснює.
Біля лавки, на якій ми сидимо, – добряче жовта і суха трава. Олександр бере її, перебирає, ніби аж пестить, пальцями, показує:
Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
– Бачиш? Пішли відростки зеленкуваті. Так і пшеничка. Життя в ньому є. Ти раз приїхав – вона малесенька, другий – уже більша. Потім у трубку згортається, потім колос випускає, потім зерно молочне. І щоразу, як приїжджаєш, дивишся на свій труд, що ти виростив – як на свою душу дивишся.
Читайте також:
Сівачі з міношукачами. Як фермери на деокупованих полях Херсонщини перемагають смерть заради нового врожаю
У молодості, ще за часів СРСР, Олександр служив строкову прикордонником. Це справило на нього гнітюче й водночас витверезливе враження:
– Я побачив колючий дріт, увесь Радянський Союз обгороджений колючим дротом. Ми як тюремники, зеки. Зона в державі. Ні виїхати, ні слова не сказати, нічого. Тобі сказали: “Оце роби” – ти робиш. За слова карали! Отак ми жили, цей довбаний Союз.
А русифікація?!
У 1965 році в Бахмуті не було жодної російської школи. Жодної! А в 1967-му залишилась тільки одна українська,
– обурюється україномовний Олександр.
Йому малому за участь у вертепах директор школи погрожував дитячою кімнатою міліції. Під тиском були й інші “артисти”. Але вперто збиралися на репетиції то в одного вдома, то в іншого.
Олександр Білицький
Попри асиміляцію, попри Голодомор, який найжорсткіше пройшов сходом та півднем України, і проукраїнських, і україномовних людей на Донеччині не бракувало. Олександр із гордістю розповідає, що у 1940-50 роках у їхніх краях був осередок ОУН. Сам він у молодості потайки ловив хвилі “Радіо Свободи”, захоплювався В’ячеславом Чорноволом і мріяв дожити до часів, коли в Україні при владі не буде “комуняк”.
Під час Революції гідності та перших років війни Олександр працював у Бахмуті на заводі кольорових металів. Одного дня прийшов на роботу, а там говорять про “бандерівців” і наркоманів на Майдані, повторюють риторику Партії регіонів.
– Я завжди казав, що це партія “ригів”, у них усе зав’язано на “понятіях” і “кумівстві”. Колегам намагався те пояснити. Ми ж із дружиною були на Майдані. Там діти, молодь. Це ми – старі крокодили, яким нічого не треба. А в них інше мислення, ми повинні їм допомагати.
– І що на це відповідали колеги?
– Одні дослухалися, а інші… Ну, тут я без матюків не можу.
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Він розповідає, як у Донецьку збиралися багатотисячні проукраїнські мітинги, а проросійських маргіналів виходило у 10-20 разів менше.
– Але СБУ й “менти”, загалом 14 тисяч десь, перейшли на їхню сторону. А рух опору чому розпався? Бо Ходаковський (Олександр Ходаковський – колишній командир спецпідрозділу СБУ “Альфа” в Донецькій області, колаборант, який перейшов на бік РФ і очолив терористичне збройне формування “батальйон Восток” угруповання “ДНР” – “Н”) працював у СБУ і здав їм дані всіх патріотів.
Сам Олександр свого часу приєднався до “Правого сектору”, їздив на вишколи до Юріївки під Маріуполем.
– У нас майже все село воює, всі пацани, крім хіба що найбагатших, – каже Фермер. – Сват мій Діма Кисельов уже другий рік у полоні.
Зі Званівки родом був і боєць “Донбасу” Сергій Перепелиця, про якого у 2018-му писала “Новинарня”. Жив на одній вулиці з Білицьким. Сергій загинув 21 квітня 2018 року поблизу села Травневе на Донеччині, де ми з ним тоді спілкувалися. Це було рідне село його матері.
Син Фермера, Олександр Олександрович Білицький, був наймолодшим головою Званівської ОТГ. Зараз він – голова військової адміністрації Званівської ОТГ. Від початку каденції встиг зробити в селі водогін, а комунальні заклади перейшли з опалення газом на дерев’яні брикети. Причому гроші на котли для дитсадка у Верхньокам’янському, що входить до складу громади, виділив німецький інвестор.
Нині всім цим нікому користуватися.
Читайте також:
“Дуже хочу визволити рідний Токмак. І знищити тамтешніх зрадників”. Велика історія Андрія “Хрома”, розвідника Вовків Да Вінчі
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Кілька років Олександр був “сезонним” військовим: восени збирав урожай, продавав зерно і частину грошей віддавав на потреби військовослужбовців, навесні засівав ниви, після сівби знову приїздив. Йому подобалося, що може й держав користь приносити, і для своїх справ має час.
У 2021-му він передав справи синові й відтоді був у війську майже постійно.
– У 2014-му нас ніхто не брав, вважали “сепарами”. Я зустрічався з розвідкою 24-ї [окремої механізованої бригади ім. Короля Данила], казав їм, що є місце, де можна вийти і зайти п*дарам у фланг, щоб вони не тікали через Сєвєр (Севєродонецьк – “Н”) із Лисичанська. А вони мені не вірили. Поки повірили, то вже половина терористів утекла, хоч їх усе одно багато набили.
Олександр допомагав вивозити поранених під час боїв за Дебальцеве. У 2016 році, після загибелі Василя Сліпака на Світлодарській дузі, допоміг “правосекам”, які легалізувалися в лавах 54-ї бригади ЗСУ, пройти медкомісію в Бахмуті.
Із Дмитром Коцюбайлом “Да Вінчі” Білицький познайомився в селищі Піски біля Донецького летовища наприкінці 2016-го.
Один із тих, хто довго воював разом із Да Вінчі, – Микола Шафалюк, друг “Бугай”. Фермер жартує, що вони з Бугаєм нерозлучні. І згадує, як у тому ж 2016-му, після запеклих грудневих боїв за лісосмугу біля села Луганського, де 54 омбр зазнала значних втрат, у них була розмова про неминучість “великої війни”.
– Ми їхали до мене додому. На Дебальцівській трасі перед Бахмутом нас зупиняють на блокпосту і говорять російською. Кажу: як же ви дістали собачою мовою!
Ну, трохи посперечались. А потім Микола говорить: “Швидше б закінчилася війна”.
Ні, кажу, не закінчиться. Крові ще буде багато. Нам у 1991-му свобода наче з неба впала. Хіба що прапор і герб змінили. Комуняк не вигнали, скрізь вулиці Пушкіна і пам’ятники Леніну. Населені пункти – Артемівськ, Кіровоград… Я тоді сказав, що недаремно Путін зробив ці “мінські домовленості”. Не закінчиться це все так просто.
Друзі-побратими Фермер та Бугай
А торік, коли ми звільняли Балаклію, Ізюм, Куп’янськ, я Миколі цю розмову нагадав. Ми тоді багато трофеїв набрали: КаМАЗи, БТРи, “Мсту” (самохідна гаубиця калібру 152 мм – “Н”). Показую Бугаю таблички, коли вони були зроблені: 2018-й, 2019-й, 2020-й.
Тобто росіяни організовували ці “Мінськ-1”, “Мінськ-2”, а самі готувалися. Штампували “орлани”, “ланцети”. А в нас до повномасштабного вторгнення волонтерські “мавіки” були за щастя.
Мені Бугай тоді сказав: “Краще більше нічого не передбачай”, – посміхається чоловік.
Із Бугаєм пов’язана ще одна кумедна історія. Він був таким собі “телефоністом” між Яною Червоною “Відьмою” та Олександром:
– Я поїду на “Нову пошту”, а вона приходить до Бугая: “Я так тебе люблю!”. Він: “Та візьми сама йому подзвони! – Ну, він же твій ліпший друг…”. Дзвонить Микола: “Сашо, вгадайте з трьох разів… – Та що там вгадувати, знов Яна просить торт “Місячне сяйво” купити”! – сміється Фермер. – Я дуже поважав Відьму.
Читайте також:
“Яна була справжньою Відьмою”. Спогад про полеглу подругу
З комбатом Да Вінчі
У лютому 2022-го в Україні очікували вторгнення. Дата переносилася. Одна з очікуваних – 16 лютого. На базі “Правого сектору” в Авдіївці сиділи Дмитро Коцюбайло, Микола Шафалюк та Олександр Білицький.
– Швидше б вони пішли [в наступ], ми б їх наклепали, – казав Бугай.
– Ой, пацани, знаєте, скільки там ракет? – відповів Фермер.
– І що вони, ракетами по містах битимуть? – не повірив Бугай.
Але 24 лютого по містах полетіли ракети, по будинках, школах, дитсадках – авіабомби.
За кілька годин до повномасштабного вторгнення група Да Вінчі повернулася з Луганщини. По четвертій командир розбудив Олександра: “Сашо, вставай, почалось. – Що почалось? – Війна почалась. – Так вона й не припинялась”, – пробурчав боєць.
Швидко зібралися, виїхали в Дніпро. Коцюбайло з протитанкістами і розвідкою рушив у напрямку Гуляйполя. Там разом зі 128-ю гірсько-штурмовою зупинили наступ росіян. Кілька військових поїхали в Кривий Ріг, їм видали дві самохідних та одну причіпну гаубиці, боєприпаси.
Вантажівки у підрозділу були старенькі, але в Зеленодольську, де мали відбивати наступ на Кривий Ріг, місцева влада видала їм три нових КрАЗи та кілька позашляховиків. Ті КрАЗи й досі воюють разом із “Вовками”, які відтоді розширили свій автопарк ще й трьома трофейними КамАЗами.
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Олександр наголошує, що він – першокласний водій. Може загнати транспортний засіб в укриття, яке всього на кілька сантиметрів ширше, ніж машина. Швидко та маневрено їздить за будь-яких умов. Під час війни ця навичка – на вагу золота.
Торік улітку в них був випадок: розбили в Горлівці казарму, де базувалися “вагнерівці”. Від’їхали. Аж тут розвідка засікла, що на машинобудівному заводі ремонтують російські танки.
– Ми виїхали на ту ж позицію працювати, а по нас – “приходи”. Заряджаємо гармату, хлопці поховалися за деревами, а коли почали щільно крити, забігли в напівпідвальне приміщення. Поруч як бахне! Штукатурка сиплеться. Хвилин 15 криють, а не влучають. Кажу: треба хоч у проході стати, бо плити завалять.
Да Вінчі зауважує: “Сашо, вони, мабуть, будуть перезарядку зараз робити. Стрибаємо по машинах і тікаємо”.
А з гарматою що робити? Він махнув рукою – надто потужний обстріл. Я запропонував порахувати інтервал між “приходами” – вийшло менше чотирьох хвилин.
“За скільки складаєте гармату? – питає в хлопців комбат. – За три хвилини. – Даю дві!”
Вони побігли складати гармату, Да Вінчі кричить: “Заводь!”. Я борт піднімаю, закриваю, стрибаю, заводжу, пацани зібрали гармату, накидаємо на фаркоп, застібаємо, – Фермер, здається, розповідає довше, аніж вони тоді працювали. – Всі по машинах. Газу!
Дивлюсь – “прихід” із лівого боку, а переді мною кущі стрижені. Я через ті кущі, по алейках, між будинками…. Доскочили під міст у Костянтинівці. Вилізли. Він підбіг, обняв мене. Кажу: “Бачиш, командире, гармату врятували”. А він: “Ну тебе в баню” (сміється).
Читайте також:
“Вовки Да Вінчі” показали, як б’ють росіян під Бахмутом з трофейної гаубиці “Мста-Б”. ВІДЕО
Фермер починав “велику війну” штурмовиком. Та потім, коли їм дали гармати, став бійцем артдивізіону. Розповідає, що для всіх підрозділів бої на Харківщині стали добрим поповненням техніки та боєприпасів. Його підрозділ тоді затрофеїв дві гаубиці калібру 152 мм, понад тисячу снарядів, знайшли склад із боєприпасами до “Градів”.
Під час визволення Куп’янська, 2022 рік
Білицький каже: орки на Харківщині “посипались”, бо була вдалою атака на Балаклію, відтак – бойовий марш 25-ї бригади, яка через поганий зв’язок… переплутала дороги.
– Росіяни побачили техніку з прапорами, подумали, що вже в тилу, і повтікали через свої ж мінні поля. Безумовно, Залужний геніально спланував операцію, – констатує боєць.
Восени-2022 росіянам дісталося в Куп’янську, але на літо-2023 росіяни накопичили там величезне ударне угрупування. Під час штурмів на напрямку Куп’янськ-Кремінна батальйон “Вовки Да Вінчі” зазнав втрат, полягло 11 воїнів.
– Ми п’ять штурмів робили. Взяли окопи, і
втрати в нас від того, що вони “Градами” били і по нас, і по своїх…
– зітхає Фермер. І додає: – Але “правосеки” йдуть до кінця.
Олександр Білицький із Дмитром Коцюбайлом
Про Да Вінчі Білицький розповідає довго. Із цих спогадів зрозуміло, що “бандерівець” любив добровольця, наче сина, і водночас поважав як командира. У його голосі чутно батьківське тепло, сум, коли ділиться кумедними, добрими і щемкими історіями про Коцюбайла.
Після того, як Олександр уперше став погорільцем, саме Да Вінчі з нареченою Аліною Михайловою купили йому телефон, щоб завжди був на зв’язку. Нині той ґаджет, ніби реліквія, лежить у нього вдома.
Фермер показує татуювання: на грудях, нижче від правої ключиці, – троє вовків на червоно-чорному тлі. Зробив, бо шкодував за згорілими патчами.
– Тепер уже, якщо згорить, то разом зі мною, – жартує.
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Комбата це татуювання вразило. Як і ще одне – герб, отаман Сірко – на лівому плечі.
Зауважую, що руки в 58-річного чоловіка м’язисті, сам він підтягнутий. Олександр каже, зранку обов’язково бігає, робить силові вправи. Жартує, що не всі молоді за ним устигають.
– Через те, що я був прикордонником, а прикордонні війська тоді підпорядковувались КДБ, з мене сміялися, що в “Правому секторі” кагебіст. Потім заходжу, кажу: “Да Вінчі, диви, яку я декомунізацію зробив!” – розповідає, як похвалився командиру татуюваннями.
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
7 березня 2023 року Олександр, який тоді вже був стрільцем охорони штабу, почув по рації, що командир поранений. Сподівався, що буде, як колись в Авдіївці: полікується і житиме.
– Я до останнього не вірив. І досі не можу змиритися [з його загибеллю]. Збираю його цитати.
Да Вінчі казав, що за свободу не вмирають, а борються.
Я його дуже поважаю. Він по суті виріс на війні. Війна його виховала і загартувала. І як воїн він дуже талановитий. Я йому радив іти вчитися далі на військового, якщо вже обрав цей шлях. Вірив, що він творитиме нову армію…
Коцюбайло збирав навколо себе гідних людей. Останні кілька років до “великої” війни на їхній базі в Авдіївці 24 серпня, на День Незалежності, проводили “вечірки”. Смачна їжа, з напоїв – соки і компоти. Туди приїздили військові з різних підрозділів, командування ООС, волонтери, журналісти.
– Він був щирий, прямий, не лукавив. Установив порядок. У нас не можна було вживати ніяких речовин, що змінюють свідомість, ударити чи послати побратима. Комбат за це карав. Казав: “Якщо тобі щось не подобається – он двері, йдеш за браму, та назад уже не вернешся”. Дмитро постійно вчився, щось читав. Дуже мало спав. І ніколи не брехав, – розповідає Олександр.
“Вовки Да Вінчі” на чолі з комбатом
Каже, Коцюбайло поважав усіх бійців. Намагався кожному дати відпочинок.
– Це така людина була… – Олександрові важко підібрати слова. – Один із тих, ким я захоплююсь, – Роман Шухевич. І я Дмитра називав: “Ти мій молодий Шухевич”.
Коли нас перекинули з півдня на Харківщину навесні 2022 року, він запитав, чи вивіз я сім’ю. Кажу, що не вивіз – бо ж думаю, що ми їх (окупантів) проженемо… Ох, як він обурився тоді!
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Після цього Олександр вивіз родину на Дніпропетровщину. Хоча Коцюбайло говорив, що на його рідному Прикарпатті є вільний будинок.
Фермер говорить стишено: завжди при нагоді радив командиру створити власну сім’ю, народити дітей. Каже, що Дмитро був би дуже хорошим батьком.
– Я йому казав, що ми ще будемо разом мити ноги в Севастополі. Як доживу, обов’язково здійсню цю нашу мрію. У мене вдома зберігаються прапори синьо-жовтий і червоно-чорний, великий вишитий тризуб і портрет Да Вінчі. Люда питає в онука: “А де дідуся командир?” Й онук у свої два з половиною показує на нього: “Ось”, – із гіркотою і теплом розповідає чоловік.
Читайте також:
“Ідемо правильним курсом, наступного року звільнимо Крим”. Прогнози Героя України Дмитра Коцюбайла “Да Вінчі”
Командир, якого він так любить, загинув у Бахмуті – місті, яке він теж любить.
– Ми з пацанами ховалися в під’їзді від обстрілу. Там у підвалі місцеві сиділи, з ними ще малий. Вони навіть дірку закрили, щоб ми до них не пролізли. Потім їх русаки забрали, вивезли.
Мені місцеве населення не шкода, – спокійно говорить чоловік. – Мені шкода отого труда, який туди вклали. Місто було зелене, красиве, доріжки, плитки, алея троянд.
Олександр із ностальгією згадує вулиці й будівлі, як приїхав у тодішній Артемівськ, коли там у 2015-му “падав” Ленін.
– Стояли діди, баби, кричали, намагалися перешкоджати. Я кажу: “Бачиш кулак? Дам тобі прямо в лобешник. Цього ідола треба забрати”, – пригадує чоловік. – Леніна й Артема відвезли і вивантажили в чагарниках тролейбусного парку. Коли росіяни бомбили Бахмут, туди прилетіла ракета.
Олександр Білицький “Фермер”. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Білицький розповідає кумедний випадок, як у місті боролися з “Правим сектором”. Він повернувся з Авдіївки, де провів відпустку. Прийшов на завод, а охоронці б’ються між собою трубами.
– Питаю: “А що це ви робите? – Тренуємось, що “Правий сектор” на другу прохідну напав. – Ви все проґавили, “Правий сектор” на першій стоїть”! Втрутився директор: “Чому ти починаєш?” Кажу: “Вам ксиву показати?” Витягаю з кишені посвідчення, підписане [лідером “ПС” Дмитром] Ярошем. І все, зі мною більше ніхто не розмовляв, – сміється. – А потім до мене почали підтягуватися пацани, які не могли висловити свою думку, і я став таким неформальним лідером.
Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Олександр шкодує і за зруйнованим Бахмутом, і за тими, хто загинув під час боїв за місто.
– У мене в телефоні є номери всіх загиблих побратимів. Не можу видалити. І я дуже боюся того, що ці смерті можуть виявитися марними. Тоді, мабуть, не винесу цього.
Минулої зими, перед пекельною ротацією у Бахмуті, старший солдат Білицький пройшов навчання з американцями на базі НАТО. Вчився стріляти з гаубиці М119. Побачив, що в американців є чіткий розподіл ролей: кожен займається своєю справою. Показували, як один знімає клин затвору, інший приймає снаряд.
– Я їм показав, як сам це все можу зробити. Кажуть: “Ну, ви українці, шалені”. Вони нас дуже поважають. Ніхто не думав, що ми будемо так воювати. Головний сержант їхній, Мартін, каже: “Бийте цих русаків! Ми вам будемо всім допомагати”, – з посмішкою пригадує Фермер.
– Що для вас буде перемогою, Олександре?
– Коли Рашка згине нах*р. Хай її розірвуть, розтягнуть, щоб залишилась тільки Московія.
– Думаєте, це можливо в осяжному майбутньому?
– Років через 10-20, думаю, так. Якщо Європа не заглядатиме кацапам у рот. Америка ніби зрозуміла, хто вони. Коли 11 вересня [2001 року] по вежах-близнюках вдарила “Аль-Каїда”, американці що зробили? Війну в Афганістані! Бен Ладена розгромили, “Аль-Каїду” теж. А Путін гірший від Бен Ладена. Він убив не 3 тисячі людей, а значно більше сотні тисяч. Росію треба розгромити.
Мені через 10 років буде 70. Розпад Росії – якраз нормальний подарунок на ювілей.
Фотогалерея (гортайте):
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
