автор: Анастасія Федченко
фото авторки, з архівів героя і пресслужби батальйону “Вовки Да Вінчі”
Якби не війна, його не було б.
У 1941-му один російський солдат потрапив в оточення у Запорізькій області. Його, полоненого, забрали в Німеччину. У 1945-му в Берліні полонений познайомився з дівчиною з Токмака, яка кілька років відбула в німців на примусових роботах. Після капітуляції Німеччини і радянської перевірки чоловік поїхав у рідну Вологодську область, забрав гармоніку, приїхав у Токмак й одружився з українкою. Народили двох синів. Один із них – Андріїв батько. Сам Андрій добре пам’ятає діда.
Із Росією Хрома пов’язує й те, що трохи служив у російській армії – на початку 90-х, у Німеччині, куди прибув для служби ще в радянську групу військ.
Уже перед самим дембелем військові з України, Росії та Білорусі пили за закінчення служби, і хтось сказав: “Давайте вип’ємо за те, щоб нам ніколи не довелося стріляти одне в одного”. Довелось. І тепер уже Андрій буде дідом-фронтовиком для своїх онуків.
Андрій “Хром” – головний сержант розвідувального взводу батальйону “Да Вінчі” 67 омбр “ДУК” ЗСУ.
Про два походи на війну, родину, дім на окупованій території, тугу за рукавицями і сльози радості від звільнення Харківщини розвідник розповів у довгому, цікавому й місцями філософському інтерв’ю “Новинарні“.
– У мене був знайомий, часом грали разом у баскетбол, і я випадково дізнався, що він згорів у літаку в Луганську (14 червня 2014-го найманці з ПВК “Вагнер” збили Іл-76 з україснькими десантниками, загинуло 49 військових – “Н”). Він служив у 25-й повітряно-десантній бригаді. Перед тим захистив кандидатську з політології. А його батько – колишній мер Токмака. Я три ночі не спав. Лежав і згадував цього хлопця. Як так, що він, не маючи стосунку до військової служби, пішов і загинув, а я вдома в жінки під цицькою? Одного ранку встав і сказав дружині, що мушу йти щось робити, – пригадує Андрій на псевдо “Хром”.
Андрій “Хром” під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Так для колишнього правоохоронця, 42-річного керівника адвокатського бюро в Токмаку, почалася його війна.
Андрій довго обирав підрозділ, зрештою пішов у добровольчий батальйон 79-ї аеромобільної бригади.
Прослужив 13 місяців у розвідувальному взводі. Спершу прикривали адмінмежу з Кримом, далі – понад пів року на Донеччині.
– Я весь сектор М (Маріупольський напрямок) пройшов ногами, проповзав, багато місць знаю. Брали участь у стабілізації ситуації після Широкинської наступальної операції, – розповідає чоловік.
Андрій Хром на Приморському напрямку, перша кампанія
Війна, каже, – це “крайній стрес”. І вона проявляє людей такими, як є. Хоч а деяких арміях світу і намагаються натренувати нервову систему, Хром вважає це марнуванням часу.
– Бувають, прямо скажемо, пересічні люди, які стають героями, а бувають ті, що вважають себе героями, але “губляться” у бою, – пояснює Андрій. – І найчастіше від побратимів я чув, що вони бояться “обісратися” – здрейфити і підвести людей.
Хром пригадує, як потрапив під перший мінометний обстріл. Тоді поруч був кадровий військовий, у якого за плечима – 40 стрибків із парашутом.
– Він зблід і мало не зомлів – так злякався. А в мене, на диво, психіка реагувала ненормально: не було страху, наче я дивлюсь кіно. Це неправильно. Аж поки якоїсь миті не зрозумів, що черговим уламком мені відріже голову, і я дограюсь, – посміхається Андрій.
Страх у нього потім з’явився. Як і його супутники – прискорене серцебиття і шалене бажання пити, наче пробіг 10 кілометрів по спеці.
– І худнеш. Я нормально їм. Але після п’яти днів “бойових” повертаюся, а на мені все висить.
Андрій Хром, перша кампанія
Перших втрат його батальйон зазнав, коли російські окупанти вистрелили по машині, що їхала в колоні з кількох БТРів. Ракета влетіла в задні двері і просто спалила двох гранатометників, які самі попросилися в той рейд.
– Потім у Широкиному були в нас і поранені, і контужені, і загиблі. Обов’язок вивозити пакети поклали на мене. Доводилося обшукувати їх, збирати особисті речі й передавати дані.
Пам’ятаю, вивезли одного хлопця, а в мене в руках його телефон. Певно, з’явився зв’язок, і тим, хто раніше йому дзвонив, прийшли сповіщення. Іде виклик: “Крістіна”. Мабуть, дружина. Безперервно дзвонить. Скільки ми їхали, стільки телефон і дзвонив. І що мені робити? Взяти й сказати, що Вови нема? Я здав телефон начальнику штабу, розповів, що сталося, що я не відповів. Він: “І правильно, хай замполіт повідомить”.
І ти розумієш, що з тобою будь-якої миті може статися те саме. Переосмислюєш цінність життя й усвідомлюєш: те, що цілий, – просто набір випадковостей. Де наступного разу впаде міна – ближче до тебе чи далі, ти ніяк не впливаєш. Ідеш стежкою на завдання – все гаразд. Вертаєшся – а там величезна вирва. Ти б міг щось зробити, якби прилетіло тоді, коли там проходив? Ні!
Я і до цього не був надто релігійним, а потім став цинічним. Завжди, коли здавав людей на відправку в морг, у них були іконки, хрестики. І що, допомогло? Та ні.
Андрій “Хром” під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Один капітан у нас казав, що на війні атеїстів не буває. Але чим я кращий, що снаряд має вбити не мене, а когось іншого? – розмірковує чоловік. Показує собі на скроню: – Якщо тут ти не змирився з можливістю смерті, довго не протримаєшся.
Андрій пригадує: коли у 2014-му прийшов у військо, ніби повернувся на радянську “строчку”. Низькі зарплати, скорочення армії змусили багатьох тямущих офіцерів і солдатів звільнитися. Так само, як і в правоохоронній системі, звідки він пішов після кількох років роботи і навіть “підтяжки” на керівні посади.
– Я мав або залишитися чесним перед собою, а в мене родина і донька, і вийти на пенсію з дірками в кишенях, бо платили копійки, ще й залишивши все своє здоров’я. Або треба було стати частиною корумпованої системи, де люди продумували різні схеми. Цього я не хотів, – пояснює Хром.
Ані в тодішній міліції, ані в армії не додавав оптимізму паперовий вал бюрократії. За спостереженням Андрія, ситуація не надто змінилася й нині.
Із гіркою посмішкою він згадує, як у 2014-му цілими днями заповнював якісь довідки.
– У нас батальйон уже в бою, уже втрати є, а взвод зв’язку склеїли з аркушів формату А4 величезне простирадло і щось пишуть олівцями – “штатку” батальйону, як з’ясувалось. “А чому олівцями?” – питаю. – “Бо так треба.” – “А чому не на комп’ютері?” – “Не можна”.
Андрій Хром, 2014. “Це було 7 вересня, день військової розвідки. Були заняття по темі “Дії підрозділу при потраплянні в засідку”. Випадково у мене під ногами зірвалося 200 грам тротилу. Пощастило, що не відірвало ногу. Тому й вигляд такий”
Після демобілізації адвокат повертався до цивільного життя. Йому й досі складно пояснити, чому було так важко.
– Я замкнувся, мені ні з ким не хотілося спілкуватися. У нас базовий табір був фактично на межі Запорізької та Донецької областей, тож мене іноді відпускали додому і під час служби на якийсь день. Я просто зачинявся в квартирі і не хотів нікого бачити, ні з ким говорити, лише дивитися в стіну й мовчати, – розповідає чоловік. – Відчував агресію до людей. Все мені здавалося, що моя нервова система – це відкрита рана, в яку голкою хтось штрикає.
Весна 2015 року, Андрій із побратимом повертаються з рекогносцирування
Із дружиною ніби заново знайомились. Добре, що знайомий “афганець” потроху готував жінку до зустрічі з “новим” чоловіком.
– Вона мені потім розповідала – я місяць спав “струнко” на одному боку і постійно щось шукав рукою. “Що ти шукав?” – спитала. – “Що-що? Автомат!” – сміється.
У 2016-му в них народився молодший син. Життя ніби почало налагоджуватися.
– Але відчуття, що буде якесь горе, мене не відпускало весь час. Ми рідко сваримося з дружиною, але за місяць до вторгнення посварилися.
Вона дорікнула: “Ти постійно чекаєш війни!”
Я мовчав, бо не знав, що сказати. Ми говорили, коли я вже був в армії, і вона сказала, що тільки після вторгнення зрозуміла мене.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу,
який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Попри підсвідоме очікування нової війни, розвідник до останнього не хотів вірити у повномасштабну агресію РФ. Не сподівався на ракетні атаки і на те, що росіяни так швидко дійдуть із Криму до його дому. Адже шляхи з півострова були щільно заміновані, муха б не мала проскочити.
Андрій із родиною
Із дружиною, правда, ще в середині лютого обговорили приблизний план дій. Тож вона в кінці місяця виїхала з найменшим сином із Токмака в Дніпро, а згодом – у Польщу.
Андрій же зранку 25 лютого подзвонив воєнкому. Він потім перейшов на бік росіян. Хром говорить, той воєнком був одним із найкращих в області.
– Він навіть не привітався, знав, чому дзвоню: “Є “25-ка”, “55-ка” артилерія і тероборона”. – “25-ка” (25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада ДШВ – “Н”). – “У тебе є пів години”. Я поцілував дітей, дружину, пішов на роботу, бо там була амуніція, перевдягнувся у форму, насварив себе, що не приготував рюкзак.
У військкоматі – купа людей. Через розірвані зв’язки коліна і купу причин я був списаний, обмежено придатний до служби у воєнний час. Збрехав, що 24 лютого пройшов медкомісію і мене визнали придатним. І поїхав у Запоріжжя. Нам сказали, що транспорт уже пішов до 25-ї [бригади], тому будемо в ТрО. Ми пообурювались і поїхали своїм ходом.
Перед КПП стояла тьма людей. Ми якось потрапили всередину, якось переночували у спортзалі на підлозі. Я потрапив у розвідроту, – пригадує Хром.
З його слів, перші місяці “великої” війни – суцільний хаос. Настільки насичені подіями, що не розрізняв дні й ночі, дні тижня. Пам’ять наче зрешечена шрапнеллю, та й болю так багато, що спогади, як в анекдоті, коли “є що згадати, нема чого дітям розказати”.
Андрій “Хром” під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
27 лютого Андрій був уже в Авдіївці, де стояли десантники. Їхня ротація мала закінчитися саме перед вторгненням. За півтора тижні його з групою відправили в Барвінкове на Харківщині – посилювати десантників-“мобіків”.
– Місяці суцільного жаху, втрат, постійних відступів. Намагались тримати оборону, хоча тримати було особливо нічим. У наших мобілізованих – тільки автомати, більшість – без бойового досвіду. І вони ціною своїх життів намагалися стримати наступ цих негідників, – розповідає ветеран. – Потім почали підвозити “джавеліни”, “стінгери”, ще щось. На ходу це освоювали.
Андрій Хром, березень 2022
У Малій Комишувасі була церква, а в ній – КСП 95-ї [десантно-штурмової] бригади. Заступник комбрига – мій знайомий ще з “79-ки”. Ми зустрілися, і надійшла інформація, що десь прорвалися росіяни, колона оточує село. Він дає команду готуватись до вуличного бою.
Лежать гранатомети, і він питає: “Хто знає, як стріляти?” Кажу: “Я двічі бачив відео на ютубі”. – “Проводь інструктаж!” І я розказую.
І так із усім: хтось бачив відео, як стріляти з NLAW…
Після інструктажу заступник комбрига наказав усім розібрати зброю й бути готовими. Так і воювали – з коліс. Не було часу вчитися. Воювати треба було сьогодні на сьогодні.
У небі, здавалося, постійно висіли літаки і махали крилами перед тим, як скинути бомби. Повсюди дзижчали “Орлани”.
Андрій Хром із побратимом, квітень 2022
Щоб описати їхню тодішню перевагу в артилерії, мені бракує слів. Якщо в нас стріляло максимум дві “самохідки”, то напроти – мінімум 20. Мені здається, якби в нас була така перевага, як у них, ми б дійшли до Москви. А вони кілометрів на 20 лише просунулися. Так Барвінкове і не змогли взяти. Ціною неймовірних жертв ми втримали їх, потім приїхала 93-тя [механізована бригада], і ми потихеньку перемололи наступальний потенціал росіян.
Читайте також:
ДУК “Правий сектор” став 67-ю механізованою бригадою ЗСУ
Андрій Хром на Харківщині, квітень 2022
На Харківщині Андрій познайомився з Дмитром Коцюбайлом, і невдовзі став вояком батальйону «Вовки Да Вінчі” у складі 67-ї окремої механізованої бригади “ДУК” ЗСУ.
У складі нового підрозділу Андрій звільняв Балаклію і Куп’янськ-Вузловий на Харківщині.
Коли деокуповують населені пункти, спершу йде розвідка, за ними – піхота. Військовий розповідає: у Куп’янськ першими зайшли бійці спецпідрозділу “Кракен” – по хіднику підірваного росіянами мосту. “Вовки” рухалися вже за ними, слідом – піхота, яка й поставила понтонні переправи для техніки.
У Куп’янську-Вузловому укріпилися, вирішили взяти добу відпочинку.
Андрій Хром із підрозділом “Да Вінчі” на Харківщині
– Піхота вирішила йти вперед без нас. Уперлися в опорник ворога, зазнали втрат, не змогли навіть забрати своїх убитих. Нам довелось цю ситуацію вирішувати. Населений пункт довгий, і в цьому місці звужується. І там школа, ти її ніяк не обминеш. Кілька діб ми з тієї школи викурювали росіян. Мені довелося перед танком бігати, показувати напрямок стрільби, коригувати. І коли здалося, що вже всіх вибили, з вікна школи почали вести кулеметний вогонь по танку.
Мені пощастило, що я саме підбіг до танка і був ним прикритий. Судячи зі звуку, великокаліберний кулемет. Двигун гуде, танкісти висунулися з люка і розмовляють зі мною, нічого не чують. Їх обох поранило, мене не зачепило. Танк здає назад, я думаю: зараз мене тут розстріляють, як у тирі, і кісток не залишиться. Танк повертає башту, я за нею. Вибуховою хвилею мене просто розірве, тут уже не має значення, кулемет чи танк, – сміється розвідник. – Я заскочив у канаву поруч. Там лежали вбиті наші хлопці з 92-ї бригади. Якось звідти потім виповз. Наступного дня ми ту школу взяли, тіла українських військових вивезли. І так крок за кроком витискали ворога.
Андрій Хром із побратимами на Харківщині, осінь 2022
Хром визнає: шкода бути причетним до руйнування будівель, хоча це й потрібно заради знищення окупантів і збереження життів наших захисників.
– Підходить до мене літня жінка, бачить патч на бронежилеті – український прапор. “Так ви наші?” – “Ваші”. І вона починає плакати. “Ми вам хату спалили”, – кажу. – “Бог із нею, з тою хатою, головне, що ви прийшли”, – коли Андрій це розповідає, вже на його очах з’являються сльози. – Таких ситуацій багато. Люди на нас чекали. Вони кидалися нам на шию, плакали.
Ми йшли виконувати бойове завдання, скрадалися попід парканом приватного сектору між Куп’янськом і Куп’янськом-Вузловим. Іде літня жінка, несе бідон із молоком: “Здрасьтє” – і дивиться так підозріло. “Добрий вечір!” Вона як заплаче! Почула українську і ридає. “Хлопці, зайдіть, ми вам борщу насипемо!” І припрошують, розказують, де можуть бути росіяни, а звідки вже пішли. І ти розумієш у такі хвилини, коли тобі так радіють, що недарма життя прожив.
– Завжди цікавило, хто ставить прапори у звільнених містах і звітує: “Пане верховний головнокомандувачу, населений пункт звільнено”?
– Хто дійшов, той і прапор ставить, і відео знімає. Ми, коли зайшли в Куп’янськ-Вузловий, сфотографувалися на фоні знака, ще розмальованого триколором. Хотіли виставити в соцмережі, але так і не виставили.
У Куп’янську-Вузловому
Немає різниці, хто зрештою це зробив. Після того, як підняли прапор над Балаклією, ще кілька днів тривали бої, люди гинули на моїх очах. Хоча в нашій групі втрат не було.
Читайте також:
У Куп’янську затримали депутата “Слуги народу”, який забезпечував молокопродуктами окупантів
– Під час наступу на Харківщині вам вдалося чимось розжитися з російського “лендлізу”?
– Узяли собі кілька гармат, танків, БТРів. На Харківській операції всі непогано прибарахлились, – сміється Андрій. – Нам навіть з інших бригад дзвонили, питали, чи не потрібна гаубиця. “А вам хіба не треба?” – “А ми собі вже набрали, уже всього вистачає”.
Але такого наступу, як на Харківщині, вже не буде ніде. Вони там, вважай, проспали.
Вони бачили накопичення сил і техніки. І їм не було чим затикати дірки. 25-та бригада просто прорвала лінію оборони, а за нею – нічого, наші просто йшли колонами. І росіяни тільки дивилися, як повз них їде техніка. А вже потім російські опорники зачищали інші військові. Росіяни, панічно тікаючи, покидали нову техніку.
Але на Запоріжжі вже такого не буде. Не знаю, як ми прориватимемо ту лінію оборони.
Андрій дуже емоційно згадує ці моменти. Витирає сльози в очах. Каже, що ставлення місцевих на Харківщині і Донеччині – небо і земля. У дитинстві він трохи жив у Донецькій області.
Андрій “Хром” під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– Я в Токмаку вчився в українській школі. І перші днів два у дворі мовчав. Вийшов у двір, діти підходять знайомитися, мені десять, і я мовчу. Хтось щось питає, я не відповідаю. А інший хлопець: “Он не умеет разговаривать”. А я розумів російську, але мені важко було подолати цей бар’єр і перейти з суржика на неї, – пригадує Хром. – І діти не любили уроки української. Як так? Запорізька область – теж промисловий регіон, але там я говорив переважно українською, і ні в кого це не викликало питань.
– Ви б хотіли визволяти Токмак? Чи вам складно це уявити?
– Дуже хотілося б. У моїй сумці з речами досі лежать ключі від квартири в Токмаку. Мені іноді сниться, що я приїхав додому у відпустку, а там росіяни. Як же я тепер виберуся?
Розвідник Хром із побратимом
Дуже хочу в своє місто. У мене немає переживань із цього приводу.
І якщо буде можливість нищити зокрема й колаборантів, у мене і рука не здригнеться.
Особливо зрадників. Я їх ненавиджу. Можливо, якби не вони, цього всього не було б. Російський Ванька – то таке, викликає в мене лиш презирство. А більшого негідника, ніж скотина, яка перебігла на бік ворога, не існує.
Мені називають прізвища тих, хто перейшов на бік ворога. Заступник начальника їхньої “поліції” – пенсіонер. У нього родина виїхала в Іспанію. Кажуть, коли дружина почула про його “кар’єру”, в неї була істерика. Що його змусило? Я не знаю. Купа діючих працівників виїхали на підконтрольну територію України, служать, воюють, а пенсіонери йдуть співпрацювати з ворогом.
– Як ви думаєте, на Запоріжжі люди радітимуть звільненню так, як і на Харківщині?
– Багато людей виїхали. Серед тих, хто залишився, є ті, кому байдуже, але й багато тих, хто чекає на Україну. А з тими, хто не чекає, розберуться відповідні органи.
Андрій “Хром”
Коли повернули під контроль Балаклію, я дивувався, що вже наступного дня в місто приїхали слідчі ДБР – затримувати колаборантів. Поліція всіх трусила, перевіряла, нікого без уваги не залишили. Мене вразила така якісна робота.
Читайте також:
Три мотиви воювати капітана Михайла Серба.
Історія артилериста, який звільняв Херсонщину, а нині на Бахмутському напрямку
До 24 лютого Андрієве життя йшло своєю чергою: на роботі – репутація та авторитет, графік фактично довільний.
– Я міг собі дозволити прийти і піти, коли треба, працювати, скільки треба, піти в спортзал, коли сам вирішив, жити в своєму ритмі. Старші діти давно дорослі. Молодшого сина виховував і насолоджувався процесом. Не як зі старшими, коли вічно бігаєш. Я коли звільнився з міліції, з дочкою заново з нею знайомився, вчився жити, ми звикали одне до одного, косички їй плів, – розповідає армієць.
Хром хоче вірити, що активні бойові дії закінчаться в середині цього року. Хоча поки росіяни і “витискають” українські Сили оборони на Донеччині.
– Я зможу сказати, що ми перемогли, коли викинемо з України всю цю мерзоту. Плюс репарації і відновлення економіки за рахунок росіян.
Ідеальний варіант – розпад цієї величезної території на якісь менші державні утворення. Аби не було цього монстра. Бо розумію, що мине час, і реваншистські настрої переможуть. Вони з цими настроями постійно живуть. Воно буде в лайні, болоті, але все одно кудись лізтиме і розказуватиме, як треба жити, – розмірковує розвідник. – Я ж пам’ятаю, як мій дід-росіянин говорив про інші народи, як не поважав їх. І я пам’ятаю, як тоді ж, під час перших виборів до Держдуми, хлопці, з якими служив, голосували за Жириновського, бо в нього було гасло “Ми змиємо пил із наших чобіт в Індійському океані”. Я тоді не розумів, навіщо їм здався Індійський океан, щоб мити чоботи. Сучасна Росія – це шовіністична держава, і за століття нічого не змінилося.
Андрій із родиною
Хром мріє про перемогу, щоб побачити дім. Хоча й не надто сподівається, що місто Токмак вціліє. Адже навіть коли українські військові заходять у відносно збережений населений пункт, росіяни після відступу починають його руйнувати з артилерії.
У його квартирі, знає від людей, які залишилися в Токмаку, росіяни проводили обшук. В офісі влаштували якийсь штаб.
– Уявляю, як вони раділи – у мене там купа амуніції, нагороди. Вони бачили, до кого прийшли.
Знаю, що в усіх, хто воює або воював за Україну, домівки в окупації пограбували, – говорить військовий. – Ми з дружиною, як бомжі тепер – без певного місяця проживання. Мій дім всюди.
Андрій – боксер у минулому (ліворуч)
– А за чим ви сумуєте найбільше?
– Я займався боксом. Перед війною купив собі боксерські рукавиці. Замовив із Мексики – маловідома марка, ручна робота, але я їх дуже хотів, вони ще так довго йшли, і я так радів їм, коли тримав у руках чи вдягав. Мабуть, їх уже немає. Чомусь за ними шкодую найбільше.
Хоча такі ще можна купити. А коли у 50 втрачаєш усе, сім’я в статусі біженців у чужій країні, і ти нічим їм не можеш допомогти, усвідомлюєш, що все життя шкереберть.
Я тоді про це особливо не думав, бо не планував довго протягнути на цій війні. Бо на першому етапі втрати були величезні. Але якимось дивом воно все розтягнулося в часі, і ти починаєш думати: а що буде далі? І я не знаю, що буде далі.
Я бачив звільнені міста, які ми повертали ще відносно цілими, а потім росіяни їх просто розбили з артилерії, і я розумію, що те саме чекає на моє місто. Що від нього залишиться? Руїни.
Чи буде куди вертатися? Як починати все заново, коли тобі за 50? Я теж поки не уявляю. Якщо залишусь живий, дізнаюсь.
Андрій “Хром” під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Читайте також:
“Ідемо правильним курсом, наступного року звільнимо Крим”.
Прогнози Героя України Дмитра Коцюбайла “Да Вінчі”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
