“Ідемо правильним курсом, наступного року звільнимо Крим”. Прогнози Героя України Дмитра Коцюбайла “Да Вінчі”

автор: Анастасія Федченко
фото авторки, із архівів героя та пресслужби підрозділу “Вовки Да Вінчі”

Таких, як він, називають “людина-війна”. Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі” пішов на фронт добровольцем, коли йому було 18. Командував взводом, відтак 1-ю штурмовою ротою ДУК “ПС”. Воював у Пісках, де дістав поранення, потім – поблизу Авдіївки. Плідно співпрацював із підрозділами ЗСУ на всіх напрямках.

Майданівець, член проводу національно-визвольного руху “Правий сектор”, Герой України із 2021-го, “Народний герой” із 2017-го. Цього літа Да Вінчі, вже 27-річний, отримав первинне військове звання (молодший лейтенант), ставши військовослужбовцем Збройних сил України.

Це перше інтерв’ю “Новинарні” з Дмитром Коцюбайлом. Про “велику війну” та визвольну географію, перехід до складу ЗСУ і ставлення до Залужного, роботу в ССО, найбільш підготовлене до оборони українське місто, російський “лендліз”, зачистку Харківщини, чутливість до критики, плани на Крим, Зеленського і не тільки.

“Всі ми віримо Залужному”

Дмитро Коцюбайло напрочуд скромний, але про кожну військову операцію може розповідати годинами.

Не можу не пожартувати, що світ ловив і не спіймав, а “велика війна” – спіймала.

Доброволець Дмитро Коцюбайло (другий ліворуч) і головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Січень 2022

– Спіймала, – посміхається Да Вінчі. – Збройні сили затягнули. Я дуже опирався. Але вже що є, то є. Всім підрозділом [“Вовки Да Вінчі”] вирішили рухатися в складі ЗСУ під командуванням Валерія Федоровича. Одна з ключових причин, чому ми “легалізувалися”, – всі ми віримо Залужному.

– Ви цього року стали молодшим лейтенантом. Хоча командир уже вісім років. Щось змінило офіцерське звання?

– По суті, нічого. Колектив – це всі “мої” люди: ті, кого я “мобілізував”, ті, що воювали в різні роки, поверталися у мирне життя, але знову прийшли в підрозділ із початком повномасштабної; ті, кого я перевів з інших частин ЗСУ.

Усі мої заступники – кадрові військові. Я – молодший лейтенант, а офіцери в підрозділі – капітани, майори. Це люди, які закривають усі документальну частину і підказують, як правильно все формувати. Один із моїх заступників був командиром батальйону, начальник штабу теж був комбатом.

Я цим пишаюся, бо з цими хлопцями багато років пліч-о-пліч воював, просто ми були в різних підрозділах.

Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі”, Валерій Залужний та командири ДУК. Фото з ФБ

Бої на Запоріжжі та Київщині

“Велику війну” Коцюбайло і його добровольчий підрозділ зустріли на Донбасі. За кілька тижнів до повномасштабного наступу кремлівські найманці активізувалися на всій лінії зіткнення: били по позиціях українських військових та прифронтових населених пунктах із мінометів, ствольної та реактивної артилерії. Лінія фронту буквально “горіла”. У середині лютого рота Да Вінчі працювала поблизу Щастя, де, за словами Дмитра, були найактивніші бої.

– Коли ми “літали” (проводили розвідку квадрокоптером – “Н”), помітили велике скупчення військ: танки, артилерію, колони, понтонні переправи за пару кілометрів від річки Сіверський Донець, – розповідає Дмитро. – 23 лютого повернулися на базу в Авдіївку, лягли спати десь о третій. О п’ятій мене будить Аліна (Аліна Михайлова – волонтерка, депутатка Київради, наречена Коцюбайла – “Н”) і каже, що почалася війна, ракети пішли. Ми забрали озброєння й покинули базу, бо була велика небезпека, що ракети полетять туди.
Спершу працювали біля Авдіївки разом із 25-ю повітрянодесантною Січеславською бригадою.

Дмитро Коцюбайло під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

Зустрілися з руснею на Запоріжжі, біля Пологів та Оріхового. Це були перші колони, які ми разом зі 128-ю бригадою палили. У нас була трофейна гармата. Піднімаю коптер, і ми бачимо, що їх там… – Да Вінчі не може підібрати слово, – тьма! Усі посадки забиті технікою. У мене аж руки затремтіли. За всі вісім років я такого не бачив. Ми одразу навели туди міномети, артилерію, за перший бій спалили щонайменше десять одиниць техніки. Ми їх “кошмарили” досить довго.

Відтак “Вовки Да Вінчі” прибули на захист столиці. Взяли участь у боях на Київщині, біля Згурівки Броварського району.

– Там була основна артерія наступальної операції російських військ на Київ. Нам виділили дві гармати 152-го калібру, і ми почали по них (росіянах) працювати. Я бачив, як ракета вилетіла з “Бука” (зенітно-ракетний комплекс – “Н”) і збила наш військовий літак. Ми саме навелися, і, щоб відкрити вогонь, нам забракло частки секунди. Пілот, слава Богу, вижив, ми той “Бук” потім знищили, розбили цистерни з пальним, загалом десь зо два десятки різних машин.

Аеророзвідка групи Да Вінчі. Криворізький напрямок

Кривий Ріг: найбільш підготовлене до війни місто

Звідти підрозділ перемістився на Криворізький напрямок. Голова міської військової адміністрації Олександр Вілкул – у минулому член проросійської Партії регіонів, віцепрем’єр в уряді Януковича-Азарова – змінив погляди всіляко сприяв роботі Да Вінчі.

– Він казав: “Діма, надо іх убівать, надо унічтожать!” – цитує Коцюбайло Вілкула. – Він усе зробив. Як голова міської військової адміністрації дуже добре організував оборону.

Вілкул давав нам усе, що ми просили – машини, житло. Просив тільки відео, як ми знищуємо росіян.

Противник у тому напрямку з Херсонщини йшов безкарно, брав село за селом, зупинялись тільки на ніч відпочити. Ми їх на ранок розбивали, і так уповільнили їхній наступ. А там уже наші військові їх зупинили.

Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі”. Криворізький напрямок

Що мене дуже вразило, коли ми заїжджали в Кривий Ріг – здавалось, що це найбільш укріплене місто. Люди живуть, їздять, жодного блокпосту. Зате навколо – вісім ліній оборони! Їжаки. І там постійний мурашник! Їжаки варили, поруч копали протитанкові рови. Кривий Ріг готувався до активних бойових дій. Адже росіяни підійшли кілометрів на 30 до міста.

Коли нас переводили на інший напрямок, місцева влада дуже засмутилась, згадує Да Вінчі.

Харківщина, Луганщина, Донеччина

Із Дніпропетровщини – на Харківщину. Починаючи з травня, тепер уже спецпризначенці Да Вінчі мали стримувати противника біля Барвінкового. Під безперервний супровід російської артилерії.

– Один виїзд нашої артилерії – це 10-15 одиниць ворожої техніки. Вони дуже щільно стояли. І там не було й секунди тиші. На жаль, четверо бійців у нас були поранені, один важкий, але всі живі. Там були дуже важкі і криваві бої, – розповідає офіцер. – У квітні там загинув друг Хаммер (командир 2-го батальйону ДУК Тарас Бобанич поліг на Ізюмському напрямку 8 квітня. У серпні посмертно отримав Героя України – “Н”). Піхоті, яка там стояла, потрібно поставити великий золотий пам’ятник. Втрати були страшні. Але противник втрачав у десятки разів більше живої сили і техніки.

Дмитро Коцюбайло під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

На початку літа підрозділ Да Вінчі перемістився на Луганщину, де російські окупанти витісняли оборонців Сєвєродонецька та Лисичанська й намагалися утворити “котел”, форсувавши Сіверський Донець біля села Білогорівка.

– Біля Білогорівської переправи стояли колони з понтонами. Вони наступали від Попасної і хотіли нам перерізати шляхи. Але “вісімдесятка” (80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ – “Н”) змогла їх стримати, ми з артилерією розбили близько 15 понтонів, які стояли в черзі. Раділи, що знищили. А на другий день вони почали форсування. Близько двох тижнів ми їх бомбили і трофеїли їхню техніку. Захопили там перший танк, два БМП, МТ-ЛБ “Штурм”. І весь цей час кацапи продовжували їхати, попри просто колосальні втрати.

Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі” і його арта працює біля села Білогорівка по понтонній переправі ворога

– Але чому не зупинялися?

– Для них це був дуже важливий плацдарм. Насправді їм бракувало потужного ривка, щоб закрити “котел” навколо Сєвєродонецька, Лисичанська. В оточенні опинилися б тисячі нащих військових. Це був би другий Маріуполь, і ми б це не пережили. Але в цій потужній операції відіграла важливу роль командна робота всіх підрозділів.

У русні була дуже потужна система РЕБ (радіоелектронна безпека – “Н”). А тут якось ми літаємо і бачимо картинку – через понтон, який вони поставили вночі, намагаються переправити техніку. Ми починаємо їх жорстко “кріпити” (обстрілювати) з усіма підрозділами, які там були. І хтось влучив у центр понтона. Спочатку з нього виїжджали легкі броньовані машини. Та, видно, танкісти “очконули”. Вискакує він (танк) на понтон, і понтон починає топитися. Але евакуаційною групою керував якийсь грамотний комбат. БМП він полишав, а танки потопили – позаганяли на задній передачі у воду. Самі вплав долали річку.

Із трофейним російським танком біля Білогорівки на Луганщині

Читайте також:
Білогорівка стала другою Чорнобаївкою: ЗСУ знову розбили переправу через Сіверський Донець і спалили багато русні

Нинішній начальник штабу підрозділу Да Вінчі тоді був в одній із механізованих бригад, що стояла у Лисичанську.

– Коли росіяни зайняли нафтопереробний завод, залишилася одна ґрунтова дорога, і все постачання великого контингенту перебувало під загрозою. Наші трималися, хоч їм і було дуже важко. Але потім противник переплив на човнах у Привілля (місто на північний захід від Лисичанська – “Н”), і залишались лічені години до закривання “котла”. Надійшла команда з самих верхів – вивести звідти війська. Виходили в останні хвилини фактично. Кільце змикалося. Мої хлопці стояли в Білогорівці під дуже щільним вогнем, щоб унеможливити маневри ворога.

Арта групи Да Вінчі в Лисичанську

Відтак – бої в районі Бахмута та Соледара. Там у роті “Гонору” (неформальний молодіжний рух, учасники якого приєдналися до 1-ї штурмової роти ДУК – “Н”) загинув боєць.

– Наші зачищали велике приміщення, частину якого контролювали росіяни. Окупанти вбили нашого бійця. Група спершу відступила, бо не могла його забрати.

Загинув боєць “Гонору” Віталій Стиба “Вітаха”. Рота Да Вінчі в м. Бахмут

Ми перебігали дорогу вчотирьох під щільним вогнем, забігли туди й евакуювали тіло, – пригадує Коцюбайло.

– Ще під Бахмутом із міномета розбили групу “вагнерівців” – чоловік десять. Бачили з коптера, як купа трупів валяється. Планували, як туди зайти, роздерибанити собі їхню зброю. Аж тут дзвонить командир і каже, щоб уже на ранок готували групу на інший напрямок. Я зібрав усю нашу “банду”, ми поїхали і побачили, що готується щось оптимістично-грандіозне.

Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі” і група евакуації

“Вони тікають, як мурахи, а ми їх “кріпимо”

Оптимістично-грандіозне – це, як виявилося, в ході деокупації регіону зайти в Балаклію. Там “вовки” повинні були зайняти ракетно-артилерійський арсенал (база зберігання боєприпасів ЗСУ, що пережила диверсію й пожежу в березні 2017-го). Його мали зачищати три групи.

– Операція була продумана до дрібниць. На Харківщині, на відміну від Бахмута, я їздив навіть без бронежилета. Було щось схоже на ситуацію до повномасштабного вторгенння – бойові дії неактивні. Операція переносилася. Але ми добре підготувалися, кожен знав свою маленьку ділянку роботи. Ми подивилися маршрути заходу, план. Прикриття, артилерія – все було на мазі.

Перед Балаклією

Група Да Вінчі, місто Балаклія на Харківщині

І тут легендарна “двадцять п’ятка” проламує першу лінію і в перший же день проходить 8 кілометрів! Ми з очима по 5 копійок! Вони прорвали, змусили русню тікати, кидаючи все. Ця операція увійде в історію!

А “вісімдесятка” йшла в тил противника рейдом на глибину 60 кілометрів від річки Оскіл у бік Ізюма. Там легендарна спецоперація!

Група Да Вінчі на зачистці населеного пункту

Російські окупанти мали велике угруповання в Балаклії. Зачистка міста тривала три дні.

На “промці” “Кракен” (спецпідрозділ ГУР МОУ – “Н”), моя група і група Зураба по периметру закріпилися, смерклося. Вони нас обстрілювали з артилерії, двома ракетами знищили два склади з боєприпасами. Ми ж весь час робили дорозвідку. Побачили, що вони кинули цілу батарею “Мсти” (самохідна гаубиця калібру 152 мм – “Н”) із машиною управління. Зробили вилазку, і 25 опдбр зайшла. Так ми взяли першу трофейну “Мсту”, модернізовану в 2018 році.

Захоплена російська 152-мм дивізійна самохідна гаубиця 2С19 “Мста-С”

В неї заходиш, як у комп’ютерний клуб, – усе на комп’ютерах, планшетах. Дуже крута техніка. Ми забрали одну, поділилися з іншими підрозділами, – посміхається Дмитро.

– Ми ще просунулися кілометрів на півтора і повністю перекрили росіянам шлях. Є відео, як вони тікали – полями біжать, чисто мурахи. А ми їх “кріпимо”.

Наступного дня перейшли через міст. Із підрозділами, які продовжували зачищати місто, не було зв’язку. Аж тут побачили російський танк, на якому сидить із півтора десятки людей.

Наші не могли й подумати, що вони так зблизька виїдуть. Розуміють, що це русня, починають їх гасити. Танк врізається в дерево, чорти вискакують і починають тікати. Тоді в сусіднього підрозділу було, здається, двоє загиблих і поранені, бо ж стрілкотня впритул. Але і наші взяли кількох полонених.

Наступного дня приїхав командувач [Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський], ми підняли в Балаклії прапор.

Дмитро Коцюбайло під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

Читайте також:
Вражаюче відео від ЗСУ: на білборді в Балаклії замість “одного народа с Россией” проявилися рядки Шевченка

Три звільнених села за день

Далі мали діяти в Куп’янську – перейти річку Оскіл і здійснювати диверсійні заходи. “Кракен” і 92-га окрема механізована бригада імені Івана Сірка перші дісталися лівого берега й зачищали місто, а “вовки” рушили до Куп’янська-Вузлового. Там працювали разом із “сірками”, знову набрали багато трофейної техніки.

– По той бік Осколу паралельно до нас рухалися декілька десантних бригад. Вони йшли ніби догори, а ми згори [по карті]. Залишалося три чи чотири села в “сіряку” (сіра зона – “Н”). Ми щодня з 92-ю бригадою по селу звільняли. І один із найприємніших спогадів, як мені дзвонить Паша “Ведмідь” (Павло Розлач – командир 3 БТГр 80-ї бригади, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького – “Н”) і каже: “Давай зустрінемося в Богуславці (село в Борівському районі на Харківщині – “Н”)“. А перед ним – іще Загризове, яке ніхто не зачищав, кілометрів 15 буферної зони. Ми сіли вчотирьох з автоматами в машину.

Залітаємо в одне село – люди назустріч: “Ура! Ви прийшли!” Пообіймалися, люди плачуть. У другому селі – так само. Ми знову виявились перші. А третє село – вже більше, там базарчик, залітаємо – люди дивляться і не розуміють, хто це. Придивляються:  українські військові – і починають виходити з кожного подвір’я, хто з прапором, хто з плакатом.

У мене повний багажник квітів був! Люди дякували, плакали, раділи, видно, що чекали на нас.

Це настільки потужно! Чесно кажучи, я й сльозу десь пускав – мені було приємно, що є за кого боротися.

Коли Паша заїхав, його теж обіймали всі. І це було дуже круто – зустрілися два підрозділи, які йшли з різних боків.

Дмитро Коцюбайло в Купʼянську

А якось дорогою зустрів командира 92-ї бригади Павла Федосенка, і він запропонував поїхати в Лозове Куп’янського району – село кілометрів за 15 углиб противника.

Я взяв дві машини хлопців, але розумію, що стрьомнувато. Під’їжджаємо, а на горі машини стоять – то люди ловлять зв’язок. Ми дивимось у бінокль і намагаємось зрозуміти, чи там тільки цивільні. А по посадках танки! Вони можуть бути не наші. А якщо й наші, вони ж не знають, що ми – свої. Ми автомати виставили у вікно і поїхали далі. І комбриг всю дорогу з нами. Залітаємо, побачили 71-шу єгерську бригаду, яка мала заходити з флангу. Фух!

Те, що планували зачищати два дні, зробили за пів години. Затрофеїли два танки, серед яких і модернізований Т-72БЗ, – посміхається Да Вінчі.

Група Да Вінчі біля Купʼянська на Харківщині

– Мене дуже вразили люди на Харківщині. Вони все питали, чи принести нам поїсти, пропонували житло. Вони – українці, які побачили “русскій мір”.

Оптимістичні прогнози Да Вінчі

Харківська офензива видалася для підрозділу Коцюбайла відносно легкою.

– Впевнений, якби не бойові дії на сході, ми б наробили помилок тут, – коментує він.

– Скучаєте за базою в Авдіївці?

– Скучаю. Стараюсь про це не думати. Мені дуже прикро, бо багато праці вклали. Із нею пов’язані хороші спогади. Пів казарми немає. Вони (росіяни) туди регулярно снарядами “насипають”. Якщо ми вернемось, – а ми вернемось, – відбудуємо, як музей.

На базу в Новогродівці прилетіло чотири бомби чи ракети, там вирви завглибшки метрів десять.

Дмитро Коцюбайло в районі Ізюма

– Як думаєте, чому в росіян Харківщина так “посипалася”? Складалося враження, що українські військові звільняли села мало не щогодини.

– Вони були настільки самовпевнені, що ми не здатні на штурм, що десь зробили великий прорахунок. У них не було другої лінії оборони, резерву. Плюс глибина стрибка наших у ворожий тил. Це деморалізація, дезорієнтація противника, і це зіграло першочергову роль.

Скільки б вони не будували фортифікаційних споруд, усе залежатиме від грамотності наших командирів на місцях. Та й ми ж на своїй землі. Російський солдат підсвідомо розуміє, що він на чужій території, хоче зберегти свою шкуру, і тому драпає.

Дмитро Коцюбайло і російські трофейні ракети біля Ізюма

Однозначно, буде важко, але нам потрібно їх чимбільше вбивати. І все буде добре.

– Прогноз від Да Вінчі оптимістичний?

– Наступальна операція продовжиться і не закінчиться взимку. Хоча зимові бойові дії значно важчі, ніж літні. Влітку піхота може під деревом поспати, а взимку можна замерзнути під тим деревом. Потрібно постійно бути в русі, це більша виснаженість. Але ворог теж на вулиці, теж веде бойові дії і нестиме на порядок більші втрати.

– Чому в росіян такі значні втрати? Під тим же Бахмутом зараз таке враження, що вони приїжджають просто вмерти.

– Це свідчить про те, що командування їх не цінує взагалі. Це непотріб, який “матушка Россія ещо нарожаєт”.

Я бачив багато росіян дохлих. Вони ж часто навіть не забирають поранених, хоча є можливість. Дійсно, їх кидають на м’ясо.

Дмитро Коцюбайло під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

Як командир підрозділу і як людина я не можу таке пояснити. Бо ми плануємо цілу спецоперацію, щоб забрати нашого загиблого хлопця. Розуміємо, що може бути жопа. Але мусимо його забрати, бо мама має поховати свого сина.

А росіяни – “чмобіки”, їх тут утилізують. Чим більше їх тут лягає, тим родючіша буде наша земля, – посміхається Коцюбайло.

– Але вони смердять потім.

– Ну, взимку не так смердять, – сміється. – А влітку треба прикопати трохи.

– Як ви думаєте, скільки ще триватиме війна? Можливо, вже не така велика, а локалізована до стану АТО/ООС.

– Не дай Бог, щоб вона локалізувалась. Нам не треба затягувати. Я ще десять років не витримаю, – сміється Дмитро. – Я собі ставлю оптимістичний план на наступний рік звільнити всі окуповані території.

Зима буде дуже важка. Весна і літо теж. Але я чомусь думаю, що в нас є великі шанси звільнити Крим наступного року. Ну, і все.

Дмитро Коцюбайло під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

– І що ви будете робити, коли все закінчиться? Поживете нарешті для себе?

– Я не думаю настільки глобально. Планую тільки якісь операції.

Думаю, після війни буде багато роботи всередині країни. Маємо розуміти, що треба довести це до логічного завершення. А логічне завершення може бути тільки тоді, коли Росія розвалиться. Практика показує, що з ними неможливо домовлятися. Там же справа не в Путіні. Вони всі – кінчені дебіли. Україна зможе зажити, коли Російська Федерація розпадеться.

Не виключаю, що, можливо, будуть якісь військові операції ще на території Росії. Я дуже на це сподіваюсь.

Чому Туреччина може зробити буферну зону в Сирії, а Україна в Росії – не може? Кілометрів так на 300 углиб Росії, – посміхається.

“Зеленський діє, як справжній лідер”

Рік тому Дмитро Коцюбайло був удостоєний найвищої державної нагороди – звання Герой України. Золоту Зірку отримував із рук Зеленського, після чого з іншими військовими знявся в новорічному ролику президента. Добровольця критикували і за те, і за інше. Нагороду, мовляв, узяв із рук “уклоніста”, а участь у рекламному ролику – прогинання під чинну владу.

Президент Володимир Зеленський у Верховній Раді вручає відзнаку Героя України та орден “Золота Зірка” командирові 1-ї окремої штурмової роти ДУК “Правий сектор” Дмитрові Коцюбайлу “Да Вінчі”. 1 грудня 2021 р.

– Це орден мого добровольчого підрозділу, який воював вісім років. Це визнання, – пояснює Да Вінчі. – Мені приємно, що нас оцінили, визнали, я цим пишаюсь. Я прийняв цю нагороду від президента, бо був упевнений у тому, що це було щиро.

Вже дев’ять місяців “великої війни”, і я бачу, що не помилився, коли взяв орден від президента. Зараз він поводиться достойно, – різко говорить Дмитро.

Дмитро Коцюбайло під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

– Я чутливий до критики. Воював вісім років, а мене цькують ні за що – за фразу, що за Крим потрібно було воювати (фраза з інтерв’ю LB 2021 року: “Якби Турчинов віддав наказ обороняти Крим, то наступу на Донбас не було би. Якби там поклали пару сотень москалів, і вони би в трунах приїхали додому, це би Путіна сильно протверезило” – “Н”). Мені “прилітало” за Зеленського, за Аліну. Зараз мені все одно. Я воюю, захищаю країну, загалом, як нормальний чоловік, займаюся своєю роботою, а не сиджу в інтернеті, поливаючи когось брудом.

У нас війна, і Зеленський чітко діє – не каже, що “треба домовлятися”, а йде, як справжній лідер. У мене питань до нього немає. Можливо, будуть після завершення.

Але зараз ми зберегли свою державність. Ми не про***бали у цій війні, а ведемо, і це головне. І не йдемо на перемовини. Тому що з державою-терористом, із дебілами, з чортом нема про що говорити.

Фотогалерея Да Вінчі:

Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - трофей Балаклія Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - трофейна російська бронетехніка Білогорівка група Да Вінчі - Лисичанськ - артилерія ЗСУ_1 група Да Вінчі - Лисичанський НПЗ рота Да Вінчі - аеророзвідка Бахмут Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - трофейна російська техніка БТР Харківська область Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - Білогорівка 2 Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - трофеї Білогорівка понтони Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - прикриття групи відходу з Білогорівки Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - російські трофейні танки на Харківщині Дмитро Коцюбайло Да Вінчі - група зачистки рота Да Вінчі - Дмитро Коцюбайло і Гонор
<
>
Трофеї біля розбитого понтону при Білогорівці

 Коли вони бомблять військову інфраструктуру – це одне. А коли бомблять цивільні об’єкти, енергетику – це свідчить, що люди хворі на голову. Вони готують по телевізору своїх зомбі, мовляв, треба знищувати інфраструктуру, світло, тепло. Зараз у них нова фішка – покласти банківську систему. Перед цим говорили про знищення мостів… Хворі.

Дмитро Коцюбайло і його “Золота Зірка”

– Де зберігається ваша Золота Зірка?

– Спочатку була в підрозділі. Тепер у мене вдома. Бо в підрозділу більше немає дому.

– Вона в безпеці?

– Не знаю, подивимось, – сміється. – Робимо все, щоб була в безпеці.

Знаю, що проти мене після цього інтерв’ю буде багато хейту. Але я звик говорити те, що думаю.

Дмитро Коцюбайло під час інтерв’ю. Патч “Вовки Да Вінчі” Фото: Новинарня

Читайте також:
ДУК “Правий сектор” став 67-ю механізованою бригадою ЗСУ


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]