Український МПЗшник проти російського замполіта: в чому різниця

Михайло Ромась
офіцер ЗСУ

Сьогоднішня війна набуває все більш багатогранного характеру, де нелінійні методи війни відіграють не менш важливу роль, ніж лінійний вогонь по силах ворога. В контексті цього існує один із видів забезпечення в Збройних Силах України, який сьогодні називається “морально-психологічне забезпечення”. Про нього майже ніхто не говорить і надають йому останнє з крайніх місць. Чи справедливо це? Поговоримо.

Морально-психологічне забезпечення такий же вид забезпечення, як матеріально-технічне та фінансове, наприклад. Але важливість цього напряму, на жаль, багатьом не зрозуміла, а звідси і викривлена. І тут говоримо не лише про нижчий командний склад або рядовий. А взагалі про всю структуру військового організму.

Офіцера, а це саме офіцерська посада й робота, за напрямком морально-психологічного забезпечення скорочено ще називають “МПЗшником”, але найчастіше досі іменують “замполітом”. А як корабель назвеш, то так він і попливе. Конфуцій ще тисячі років тому зрозумів, що найважливіше в цьому світі – дати речам правильні імена.

Розберемося по поняттях.

Замполіт, тобто “замєстітєль командіра по політічєской часті” – це “таваріщ”, який сидить у ленінській кімнаті, читає газету “Правда”, а потім проводить “бєсєду” і “політічєскую работу” для особового складу після бойової підготовки, коли солдатики сплять і думають про самоволочку. Так було в пізні часи “совка”, і така ж асоціація в багатьох про “замполітство” сьогодні.

Це совєтське явище. Все почалося і задумувалося як інститут не “виховання патріотизму”, а як інститут політичного контролю над армією. У 1917 році з’явилися політичні комісари в червоній армії. Ці партійці “приглядали за командирами”, і без їхнього підпису не діяли жодні накази військового начальника. Бо більшовики тоді боялися армійського перевороту “золотопогонників”, колишніх офіцерів царської армії, які перейшли на бік червоних і фактично збудували для совєтів їхню “РККА”.

Найбільш видний із замполітів того часу — це Клим Ворошилов, який був аж 15 років наркомом оборони, потім став маршалом. Замполітами були у свій час і Микита Хрущов та Леонід Брєжнєв.

Вони, замполіти, започаткували “геніальний” принцип ведення війни: “політичне керівництво військами найважливіше”, цим самим підривали основний принцип військового керівництва — єдиноначалля.

Ця традиція потім продовжилася в так званих військових совєтах, куди, крім військових командирів, входили партійні цивільні працівники. І всі вони займалися “наглядом” за командирами. Ці члени військових совєтів армій та фронтів мали можливість “стукати” на своїх командирів прямо в Москву. Результати такого “керування” знаємо з історії Другої світової війни.

Вся історія цього інституту — це заважання командирам і здійснення “політичного контролю”, що дуже часто проявлялося у зведенні особистих рахунків.

Після закінчення війни згорнули практику комісарів й установили “замєстітєлєй командіров по політіческой работє”. Їхня задача проте збереглася — політичний контроль над армією. Бо армія була інструментом партії, а не інститутом для захисту держави. Тому в ЦК компартії був цілий адмінвідділ, який погоджував кандидатів на командирів від дивізії і вище, а найвищих командирів – бюро партії й особисто генсек. Про формі й по суті це було приниженням бойових командирів партійними інструкторами. Така практика дотягнула і до кінця “совка”.

У сучасній російській армії військово-політичні управління відродили у 2018 році, а в росгвардії – ось недавно.

Доти це управління називалося “по роботі з особовим складом”, тобто офіцерів цього напряму сприймали як “офіцерів-вихователів”, “офіцерів-психологів”, а з 2018 року повернулися до перевірених практик пропаганди та контролю. Начальник цього управління в ЗС РФ отримав статус заступника міністра оборони, чого раніше не було, і це свідчить про зростання ролі цього управління в росармії.

Не виключено, що ця реформа була покликана забезпечити лояльність армії при можливих хвилюваннях.

Зараз так чи інакше командири рот, батальйонів дивізій і полків в ЗС Росії будуть озиратися на своїх “замполітів”, а ті уважно спостерігають за своїми командирами. Так, це не ті комісари, що в громадянську війну в Росії сто років тому, але й часи інші.

У своїх програмних виступах керівництво сучросармії неодноразово заявляло, що новий-старий інститут замполітів покликаний не дозволяти проникати ворожій пропаганді у війська. Однак методи їхнього “політичного” управління ми бачимо в теперішніх методах війни РФ сьогодні, що швидше нагадують воєнні злочини.

Тому з якої сторони не дивився б на нових замполітів РФії, хочеться сказати одне: “Замполиты, политруки, а по-прежнему – комиссары!”

Нарукавний знак МПЗ ЗСУ

Замполіт – не МПЗшник. Після проголошення незалежності колишні “замполіти” в Україні пройшли цікавий шлях. Ким вони лише не були. Спочатку – тими ж заступниками по політичній частині, заступниками по виховній (як у дитячому садочку!) роботі, заступниками по психологічній роботі, заступниками по роботі з особовим складом. І от дійшли до “заступника командира з морально-психологічного забезпечення” (МПЗ).

Сьогодні МПЗ — це вид забезпечення Збройних сил, який інтегрує всі види й способи організованого впливу на свідомість воїна та його поведінку в процесі виконання завдань. Це якщо розглядати сухе канцелярське визначення.

Що робить МПЗшник в роті, наприклад, зараз? На них зараз висить все, що “погано лежить”. Зокрема проведення службових розслідувань за фактом порушення законодавства та дисципліни у війську – СЗЧ (самовільне залишення частини), “задувки”, ведення усіх можливих списків та відомостей.

Дуже часто МЗПшники виконують функції чистого заступника командира роти. І це в бойових умовах виправдано на лінії зіткнення. Проте дуже важливий шматок роботи МПЗшника проявляється до того, як підрозділ потрапить на виконання бойового завдання.

Але в чому має полягати реальне завдання МПЗшника? Це робота з особовим складом. Сьогодні сотні тисяч людей стають до лав Збройних сил України. Це в переважній більшості цивільні, котрі одягають камуфляж.

Не всі народженні воїнами. Не для всіх це покликання життя та професія. Але всі воїни за обставинами. І це важкий виклик для людини. Перебудуватися за місяць-два з цивільної професії та, що важливо, цивільного життя на військовий лад. Це тяжка задача як фізично, так і морально. Тому вкрай важливим є супровід та допомога в цьому переналаштуванні.

Серця, душі та внутрішні кондиції солдата не слухаються наказів, але сприймають аргументи, переконання, пояснення. Вони відкриті до загальнолюдського розуміння довіри й мотивації.

Військові колективи — це специфічні організми, а особливо колективи з мобілізованих. Тому важливо формувати, прищеплювати та підтримувати певну військову культуру, розуміння й поняття обов’язку і служби. Це все дозволяє будувати добре керовані військові організми з високим рівнем виконавчої дисципліни. А тільки такий підрозділ може виконувати бойову задачу якісно.

Завдання МПЗшника якраз і полягає у формуванні перелічених понять у воїна. Допомогти командиру підтримувати в колективі здорову атмосферу та керованість підрозділу під час виконання завдання. Допомогти воїну пройти певний внутрішній шлях до військової справи.

Так, неможливо виховати воїна за один місяць. Це така ж професія та робота, як і багато інших. І на це потрібно багато часу, для формування відповідних морально-вольових якостей. Проте і наші воїни високо мотивовані, готові навчатися та працювати.

Все, що потрібно зараз — правильно допомогти їм у цьому внутрішньому зростанні.

Сьогодні не діють методи залякування, жахання та цькувань.

Набагато ефективніше діє мотивований та сконцентрований воїн, що чітко артикулює для себе мету й задачу, ніж переляканий, гнаний нагайкою чи “заградотрядом”.

Ось в цьому і є принципова різниця між замполітами та заступниками командирів з морально-психологічного забезпечення.

Замполіт – це каральна інституція, яка наказує і погрожує. За плечима якого стоять хлопці з кулеметами та уявний товариш Сталін.

МПЗшник – це твій “друже командир”. Саме “друже” й “командир”. Це і є важливою відмінністю нашої армії від орків.

МПЗшник — це той кому можна довіритися. Це твій друг і порадник у різних питаннях. Але це й командир. Командир і по суті, і по формі.

Інший дуже важливий момент в роботі МПЗшника — командирське інформування. Його багато хто ігнорує і сприймає як “розказати новини”. Але важливість цього моменту комунікації полягає в тому, щоб донести воїнам коректну інформацію про те, що насправді відбувається в країні і світі. Тому що, будьмо відвертими, інформаційна гігієна в солдатів часто на низькому рівні. А це породжує чутки, невизначеність. Росіяни цим користуються у своїх ІПСО.

Останні приклади – закон про посилення відповідальності (“закон 8271”) для військовослужбовців, ситуація з відходом із Соледара, зміна нарахування виплат військовослужбовцям. Це демонструє провалля в ланцюгу донесення інформації до особового складу. Звідси й відеозвернення невдоволених, недовіра до командирів всіх рівнів.

Росіяни якраз і працюють над цим. Вони намагаються сіяти сумніви і зневіру в серцях наших воїнів. Вони вже не прагнуть переконати нас у тому, що вони хороші – вони хочуть нашого внутрішнього розбрату.

Тому МПЗшник має працювати з особовим складом постійно і залучати до цього командирів. Бо МПЗшник — це заступник командира підрозділу, а авторитет та слово командира мають бути для солдатів безумовним поняттям та опцією.

Так, на практиці є різні випадки. Тому важливо доносити й працювати з самими МПЗшниками. Адже не завжди сам МПЗшник до кінця усвідомлює свою задачу. Працювати з командирами всіх рівнів щодо практичної реалізації цього напрямку роботи.

Бо перемогти противника може воїн лише тоді, коли він перемагає себе. І задача командирів усіх рівнів – допомогти йому в цьому.

Читайте також інтерв’ю 2018 року:
Начальник ГУ МПЗ ЗСУ генерал Олег Грунтковський:
Набір армійського психолога включає шоколадку, цигарки, гарячий чай