автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото авторки та з архіву героя матеріалу
Ситуація біля Бахмута складна. Російські окупанти просто завалюють лінію фронту трупами. По тілах ворогів іде наступна партія “чмобіків”. І так фактично безперервно. Однак у росіян суттєво поменшало боєприпасів. Вони просто не розрахували, що не візьмуть “Київ за три дні” та навіть на невеликі села витрачатимуть місяці.
Це інтерв’ю могло б стати продовженням циклу матеріалів про молодих офіцерів армії, що воює. Адже Михайло “Серб” – саме такий. Випускник факультету ракетних військ і артилерії Львівської “сухопутки” 2018 року. Спершу – командир взводу управління мінометної батареї, нині – начальник артилерійської розвідки 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ імені кошового отамана Костя Гордієнка.
Про ситуацію на Донеччині, про перші роки його війни і про те, що “ми їх усіх уб’ємо” 25-річний капітан розповів в інтерв’ю “Новинарні” на Бахмутському напрямку.
“Я до останнього не вірив, що буде “велика” війна. Бо це максимально дебільний крок”, – каже Михайло на псевдо “Серб”. Іще до того, як прийшов у військо, його називали “Серпом”. Але комбат сказав: “Серпів мені тут не потрібно, будеш Сербом”.
Фото з архіву Михайла Серба
Для Михайла то була вже третя ротація на передовій, стояли в районі Кримського. І за тиждень до повномасштабного вторгнення лінія фронту палала – окупанти нарощували калібр та інтенсивність обстрілів.
“24-го [лютого 2022 року] я прокинувся від того, що мене хтось стягує мене з ліжка і я падаю лицем у підлогу. А то наш начальник зв’язку, з яким ми жили в одному будинку. Потім хтось із сусідів заходить і каже: “Пацани, по ходу, почалося”, – пригадує офіцер. – Я одразу в новини – а там пекло. Подзвонив рідним і друзям, щоб були на валізах про всяк.
Проривали один наш батальйон. Вони трималися десь до обіду. Я “еспешки” (спостережні пости – “Н”) свої познімав, щоб відходили. І думав іще попередити наших – а там роутери, генератори, а людей нема. Я їду по трасі на 29-й блокпост, виходить якийсь чоловік із кущів замучений, без броніка. Запитав у нього, де арткоригувальники? – “Та ще вчора поїхали”.
Михайло Серб під час інтерв’ю
Зустрічний ще й ПТРК запропонував – біля бліндажа стояла “Стугна” з двома ракетами і пультом керування. Михайло комплекс забрав, але потім таки повернув підрозділу, який ту “Стугну” залишив і відійшов із позицій, бо там був досить жорсткий бій.
Перші дні “великої” війни всі армійці, з ким я спілкувалася, згадують як великий хаос. Те саме розповідає і Серб. Він ще їздив на штаб – дізнатися, що відбувається. Перебралися через Сіверський Донець, а на дорозі – протитанкові міни. Вони з побратимом їх пересунули і поїхали далі. Неподалік перехрестя побачили чорний дим, почули крики, стрілянину. Як з’ясувалося, туди проривалась колона ворожих танків.
“Ми поїхали лісовою дорогою, вилазять з кущів два типи – мокрі, брудні. Кажуть, їх дванадцятьох із БМП відправили танкову колону зупиняти… Ми вирішили їм допомогти трохи. Роздав гранати – були в мене в багажнику. Але бій уже трохи стих, лазять чуваки з білими пов’язками.
Ми зрозуміли, що вчотирьох навряд чи щось зробимо, і поїхали на штаб. Це було правильно. А там уже готувалися танки відбивати. “Енлави” (ручні протитанкові ракетні комплекси NLAW – “Н”) роздавали всім: і хто вмів ними користуватися, і хто не вмів.
Дуже веселий день був, – пригадує Михайло. – Вечоріло, ми відійшли в Капітанове. Трьохізбенка була вже не наша. Мені сказали їхати туди і ставити дві “еспешки”.
Фото з архіву Михайла Серба
Я сів у “таблетку” (медичний УАЗ-452 – “Н”) і поїхав. Назустріч – колона наших десантів із Новоайдара. Люди відходять, а ми туди їдемо. На блокпості “нацики” (бійці Нацгвардії) зупинили. Сказали, що ідея так собі, але недалеко від Трьохізбенки є їхній опорник.
Ми поїхали туди. Назустріч вилітає БТР, усі стволи на нас, такі “маски-шоу” влаштували. Сказали, що ліс, у який ми їдемо, кишить росіянами і технікою. Ми так подумали: погана ідея – туди їхати. І повернулись”.
Читайте також:
Третій похід на одну війну Андрія Кобзаря – артилериста на САУ, ультраса й інженера Київводоканалу
Відійшли в Сєвєродонецьк. Але воювали разом із грузинами з новокаховської 57-ї бригади і нацгвардійцями з Бригади швидкого реагування в Рубіжному.
“Офіцер з управління артилерії ОТУ “Північ” каже мені: “Називаєш координати, кажеш калібр, ми їб***шим”, – посміхається військовий.
Жили в кварталі з дев’ятиповерхівок на околиці. За ними – ліс і росіяни. Там уже був взвод строковиків і їхній командир – розгублені, дезорієнтовані. Строковикам розписали зміни, пояснили, де ворог, хто сусіди ліворуч і праворуч. Це додало їм упевненості.
Михайло Серб під час інтерв’ю
“Коли навели лад зі строковиками, вирішив вилізти на дах, відбити орієнтири, подивитися, що до чого. Помітив активний рух у лісі перед собою і ліворуч – русня збиралася нас штурмувати. Я одразу кинув координати. Але попросив стріляти обережно, щоб не влучило по даху, де лежав, інакше мене здує, і залишаться без коригувальника. Вони акуратно насипали туди 122-м калібром, додали 152-м, а тоді старший начальник проявив ініціативу, і вдарили ще фосфором, прямо перед моїм обличчям. Я охрінів, – сміється. – Ті дурачки відійшли. Хтось, звісно, там залишився лежати”.
Того ж дня його на тому самому даху двічі мало не вбив ворожий снайпер. Уперше, коли тільки визирнув з-за рогу виходу з горища. А вдруге – після коригування. Підвівся – і знову “піу!”. На щастя, влучила тільки бетонна крихта в обличчя.
У Рубіжному вони з грузинами пробули зо два тижні. Ходили ще “віджимати” гаражний кооператив, де купкувалися росіяни. Напередодні “насипали” туди з артилерії. Тож зайшли без жодного пострілу і встановили прапор на крайньому гаражі. На виході їх іще ж свої обстріляли з АГС.
Фото з архіву Михайла Серба
“У сірій зоні стояв підбитий БТР “нациків”. Мені ротний сказав, що там повні баки бензину. Ми зранку пішли зливати, одного залишили з гвардійцями, аби нас свої ж не перестріляли, бо всі вдягнені по-партизанськи. Я з БТР ще рацію взяв.
Спускається “наша” людина і каже: “Пацани, а навколо нікого нема”.
Ми дзвонимо керівництву оборони Рубіжного, а вони: “Ви хіба не знаєте? Ми добу тому відійшли”.
Ну, але нормально і ми відійшли: я на своїх “Жигулях”, і за мною ще “Варта” і “течик” (мікроавтобус “Фольсваген Т4”), хоча, коли приїхали до них на штаб, то виявилось, що в сусідньому кварталі вже кацапські танки каталися – сміється. – Але насправді ніхто ні на кого зла не тримав, бо в перші тижні ситуація була максимально динамічна та напружена. Бували й такі випадки, як із нами, коли маленькі підрозділи просто забували. Але зазвичай все закінчувалось нормально, як у нас”.
Михайло Серб під час інтерв’ю
На якийсь період Михайло навіть став “вільним стрільцем-безпілотчиком”: літав “Мавіком” і передавав дані сусіднім батальйонам.
“Весільний” дрон, як його назвав міністр оборони Олексій Резніков, Михайло хвалить: каже, це ідеальне поєднання ціни і якості.
“Мавік” далеко може залетіти, в нього хороша камера, і коштує він трохи більше ста тисяч гривень. Є більш наворочені моделі дронів, які використовують наші хлопці, з інфрачервоною камерою. Але коштують понад мільйон. Думаю, міністр уже жалкує, що таке сказав”.
Із “мавіком”. Фото з архіву Михайла Серба
На Луганщині Серб спілкувався з полоненими. Правда, не росіянами, а “ополченцями”.
“Розповіли, що їхній підрозділ “Мертвий хрущ”, – каже з серйозним виразом обличчя, – сформували й навіть форму особливо не дали. Рядового смикнули з якоїсь черги: “Іди, служи”. А старлей колись у міліції служив, вигнали за пияцтво. Дали автомати. І все. Я сказав, що воюю за свою землю. Запитав, що вони тут роблять. Помекали, наче кози, і нічого не відповіли”.
Читайте також:
“Лети, Лелеко”.
Як доброволець Юрій Сірик жив, воював та загинув під час штурму села Новоселівське на Луганщині
“Прикольна вилазка була у травні, коли ми жили в Соледарі. Бахмутська траса вже частково не наша, прострілюється. Наших хлопців із самохідного дивізіону повбивало – це з дрона видно. Ми якось уранці подумали, що потрібно їх звідти забрати. А тоді снаряди прилітали не так, як зараз, – постійно. Я десь читав, що по 60 тисяч снарядів за день вони випускали.
Ми полізли забирати тих загиблих. Від нашої машини до місця, де вони лежали, – 800 метрів. А в нас на подолання цього шляху пішло годин шісто. Вилазиш – арта. Підняв голову, зробив два кроки, – міномет. Потім авіація, стрілкотня, ще щось, ціла ескадрилья дронів, – розповідає Михайло. – Ми дійшли – там прорив. Нас закидають гранатами, “хімію” застосували – звук приходу, тихенький хлопок і спершу ніби запах пороху. Вдихаєш – а потім шмарклі, сльози, кашель.
Ми не забрали пацанів. Самі ледь не полягали. Але в групі навіть жодного пораненого не було. Не знаю, як”.
Фото з архіву Михайла Серба
Серб і ще двоє хлопців були такою собі “аварійною службою з ліквідації прориву” – виїжджали на місце, передавали координати, і по росіянах відпрацьовували наші “боги війни”.
– Щоразу – як востаннє. Якось поїхали в Світличне на Луганщині. Зранку до обіду я собі голос посадив – ціль за ціллю. Ми були в будівлі міськводоканалу, спустилися з даху пообідати на другий поверх. Щойно підкурив цигарку, зробив затяжку – і тут просто в дах прилетів пакет “градів” чи касета. Пробило перекриття і рвалося вже фактично над головою.
Ми попадали на підлогу, думаю: все, доїздились. Спалах в очах, потім мене вирубило. Пацани мене стягли на перший поверх, там трохи очухався, виплював усю ту штукатурку. Потім іще раз нас там накрили, – пригадує з посмішкою.
– Контузія була?
– А в кого її зараз немає? Із контузіями пристойні люди взагалі до медиків не звертаються: проригався і пішов далі. У нас хлопці, посічені уламками, перемотуються і воюють далі.
У мене є три мотивації тут воювати:
У тій же Костянтинівці люди досить проукраїнські.
Читайте також:
“Ми там, де маємо бути”. Три історії військових, які були поранені, але й далі воюють за Україну
Після чотирьох місяців на Луганщині бригаду відправили злагоджуватися, відтак у вересні перекинули на південь.
“Там воювати вже значно приємніше – реально відчувається підтримка місцевих. Їдеш по Миколаївській області, а там діти з прапорами, люди махають, аж сльози навертаються. На Донбасі я такого не бачив. Але мене після Луганщини переклинило, я вже на “нуль” не лазив, потім мене взагалі забрали в штаб, а звідти вже вороття немає”, – сміється.
Відтак – невелика офензива. Дві роти батальйону просунулися на 10 кілометрів й опинилися на Херсонщині. Воювати там було по-своєму непросто – степ, усе видно, мов на долоні, на відміну від горбів і виярків Луганщини та Донеччини. Водночас російська артилерія стріляла трохи менше.
Фото з архіву Михайла Серба
Новокаховська 57-ма бригада разом з іншими підрозділами звільняла місто Берислав на Херсонщині.
“Це було круто! Люди тебе раді бачити. Дивляться на тебе, як на героя. Відчуваєш, що не дарма це все робиться. В одному селищі під Бериславом місцеві бабусі і дідусі якусь тушонку тягнуть, згущенку: “А може, вам чайку? Нам нічого не треба, хлопчики. Ми на вас так чекали!”
Я не знаю, як не розплакався. Цілий день сльози на кілочку”, – згадує Михайло.
У Херсон він та його партнер_ка потрапили на третій день після деокупації.
– Я прожив чотири місяці в окупації, – долучається до розмови партнер_ка. – Вони на 9 травня скрізь поставили білборди. І біля кожного – двох солдатів з автоматами. Хотілось підійти і спитати: “Ну, і як тобі воюється біля білборда?” А коло прапора на набережній узагалі поставили БТР і п’ять рил “спецури”, бо його кілька разів знімали. Його охороняли, наче президента.
Фото з архіву Михайла Серба
– В окупованій Новій Каховці і пункт постійної дислокації бригади, – додає Серб. – Коли кацапи втікали, ми навіть по своєму ППД вгатили, бо вони там збиралися. Було шкода стін. Бо ремонти ми робили або за волонтерський кошт, або самі якусь фарбу купували.
Вони тікають, а над переправами літають наші безпілотники і їх п***дячать. Бо поки перемістиш арту, зорієнтуєш гармати, б/к підвезеш… Але ми нормально їх наколошматили, підсмажили. Бензовози горіли, нормальний двіж. Наступного дня кацапів уже на лівому березі не було.
Михайло Серб під час інтерв’ю
Якщо кадрові російські військові відступали ще якось організовано, каже Михайло, то “мобізяни” буквально втікали, адже їх просто кинули.
– Там у нас була чимала перевага. А в них – проблеми з логістикою: переправи і мости розбивалися “Хаймарсами” і “топорами” (американськими причіпними гаубицями М777 – “Н”). Їм там було несолодко.
– Мій приятель-спецпризначенець каже, що таблетки для очищення води вже не рятують – настільки мертві росіяни її отруїли, – додає партнер_ка. – Своїх дезертирів, яких називають “зайцями”, вони розстрілювали і спалювали. Люди в окупації вже просто чаділи від цього диму. Тепер так само вони роблять і на правобережжі.
Фото з архіву Михайла Серба
Читайте також:
“Гуркіт” допомоги. Поїздка на деокуповану Херсонщину з волонтерами, які вразили всіх під обстрілами в Ірпені й Чернігові
На Бахмутський напрямок бригада зайшла наприкінці листопада. Гупає тут безперервно. Хоча, за словами Михайла, у росіян помітний снарядний голод. Вони витратили забагато боєприпасів навесні та влітку і просто не розрахували їх на затяжне протистояння. Нині як артилерію застосовують танки, які взагалі для цього не призначені.
– Але ж усе одно цю війну називають війною артилерії.
– І так, і ні. Бо без піхоти, яка тримає рубежі, арта нічого не зробить. А без арти піхота нічого не зробить. Тому ми підтримуємо одні одних.
Зараз кацапи на Бахмут лізуть без підтримки танків чи БМП, з мінімальним прикриттям арти. Може, пару мінометів десь працюють.
Вони закидають нас м’ясом. Іде група з 20 кацапів. Ми перебили їх. За ними лізе наступна. По трупах. На трьох квадратних метрах – по два-три русаки мертвих.
Добре, що зараз зима, не смердить. Улітку сморід стояв нестерпний.
Вони чи під чимось ідуть, чи що. Бо твереза людина так не поводитиметься.
Бачив відео з дрона пацанів: промзона, паркан, п’ятеро русаків тягнуть свого вбитого чи пораненого. Одразу за парканом ляпає 152-й снаряд. Вони навіть не прихилилися. Як ішли, так і йдуть. Я багато такого помічав. Ти по них б’єш, а вони йдуть, і в них усе нормально.
Ловили наші хлопці полонених, так ті кажуть: “Ми нічого не вживаємо, але назад дороги немає. Там п**ць і розстріл. А тут, може, не помреш, ще й героєм будеш”. У них така мотивація.
Фото з архіву Михайла Серба
– Це якісь “штрафбати” за ними стоять чи що?
– По суті, так. Їх свої ж розстрілюють. Нафіг їм витрачати на “чмобіка” гроші: у рашку його везти, в тюрму садити, якщо дезертир. Розстріляли – і все.
Їх усе одно ніхто не рахує. Призваному “свіжому” “зеку” дали “мосінку” (гвинтівка Мосіна – “Н”), каску-каструлю часів Другої світової – іди, штурмуй ВОП. Повернувся – молодець, може, вже “калаш” дадуть. Як раптом і втретє вернеться, то ще й тепловізором розживеться. Але це не дуже часто трапляється.
Полонений розповідав, що на четвертий раз уже дають нормальну “снарягу”. Дичина йо***на!
Фото з архіву Михайла Серба
– Чому вони безперервно кидають це “м’ясо” саме на Бахмутському напрямку?
– Вони ж на деяких напрямках відійшли, але їм потрібна хоч якась “перемога”. Тому взялися за Донеччину і Луганщину. Ділянка фронту менша, можна кинути більше м’яса і сподіватися на якийсь результат.
За тиждень вони, по суті, тільки в нас тут кладуть батальйон – десь 700 людей. За місяць – бригаду.
Михайло нагадує: пекло – не тільки на Бахмутському напрямку. Але й, наприклад, біля Мар’їнки, якої вже немає. Росіяни діють стандартно: знищують місто до стану, коли в ньому вже неможливо оборонятися, і “звільняють”. Серба навіть обурює, що про інші міста Донеччини згадують мало. Тільки Бахмут став символом.
– А в Бахмуті є стихійний ринок і навіть пункт обміну валют! Тип приїжджає і міняє. Який курс, не знаю. Один мужик досі шаурму готує у підвалі. Але я б її не їв, знаючи скільки жмурів навколо лежить, – регоче.
Читайте також:
Трофейними танками, “кабачками”, сучасними технологіями в пам’ять про Рому Ратушного – як бійці 93 омбр б’ють ворога на Донеччині
Родина Михайла, ще коли він був малим, переїхала із Глухова на Сумщині до Харкова. Звідти в 2014-му – на Київщину. Батькові так було спокійніше, коли в сусідніх Донеччині та Луганщині розгоралося полум’я війни.
Ще в Харкові хлопець навчався у військовому ліцеї, брав участь у місцевому Євромайдані.
Михайло Серб під час інтерв’ю
“А потім зрозумів, що сепарів по кущах ганяти – то трохи не мій рівень, і треба йти вчитися. Вступав в Академію СБУ в Києві, але забракло балів ЗНО. Для проходження в Національну академію Держприкордонслужби трохи не вистачило “фізухи”. У 2014-му в усі військові виші набори були у п’ять разів більші, ніж зазвичай – всі різко згадали, що в нас бракує молодшого офіцерського складу. Тож нас пошикували і запропонували йти в “Сухопутку” (Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного – “Н”).
До Львова я приїхав із зубною пастою в рюкзаку і парою шкарпеток. Однак швидко все здав, пройшов. Єдина проблема: я – гуманітарій. Тож спершу йшов на факультет культурології. Але місць уже не було. Були місця на артилерію і в танкісти. А я наслухався на курилці хлопців, які вже були в АТО, вони розповідали, як арта навалює. Ну, і пішов.
Рахувати навчили, ніби нормально, став вимушеним технарем. Жодного разу не пошкодував, що в арту пішов. Серйозна контора, – посміхається. – Розумів, що можу брати участь у бойових діях після академії. За тим і йшов”.
Вчитися, зізнається, було непросто: безліч формул. Втім, якби їх завжди притримувались у ході бойових дій, не надто б навоювали.
“Наприклад, пристрілку виконуєш на планшеті “Армії SOS” – і це пів хвилини. А можна сидіти і по формулах рахувати на аркуші ту саму пристрілку хтозна скільки”, – пояснює Серб.
Непросто далося й вибудовування командирського авторитету. Втім, Михайло ділиться досвідом: не соромитися запитати поради в бувалого солдата або сержанта.
“Ти з академії, весь такий розумний. А тут люди на практиці тобі можуть багато чого розказати. Уже за рік і ти їх чогось можеш навчити. Командири, які з першого дня починають розповідати: “Я лейтенант, а ти солдат”, зазвичай потім повертаються до академії, бо їх солдати посилають. Щоб тебе називали по батькові, це ще потрібно заслужити. І від військового знання це не залежить”.
Фото з архіву Михайла Серба
Читайте також:
“Ця війна має закінчитися на нас”.
Сержант НГУ Кирило Желєв – про свої ротації, найбільші проблеми армії і чотирьох дітей
Михайло прийшов у військо в 2018 році, коли була окопна фаза бойових дій. Крім того, одне за одним діяли “перемир’я”: різдвяне, шкільне, хлібне. Артилерія працювала вкрай рідко, адже це було порушенням Мінських домовленостей.
“Оскільки в нас бригада була створена в 2014-му з окремих батальйонів, то все відбувалося просто. У нас був нормальний комбат.
Стріляла моя 120-та “мінометка” і ще одна. На фронті стояли камери для спостереження за ворогом, доступ до них був у командування. Наш комбат розводив ті камери: одна у небо дивиться, інша – в землю: “Мішаня, ї***аш!” – ділиться таємницею артилерист. – Вночі були прикольні вилазки, коли комбат казав брати міномет і трьох хлопців, ставити його за кількасот метрів від позицій окупантів і зранку стріляти “вишибним” – це міна без порохів, вона летить недалеко, але й не чутно, що стріляє. Ми таких дві вилазки зробили. На третю прийшли розслаблені… як нап***дячили нас тоді”.
Фото з архіву Михайла Серба
Офіцер сміється, коли згадує початок своєї служби. Дві ротації у нього пройшло в Пісках. Під час першої, майже одразу, як новоспечений лейтенант приїхав на позиції, командир батальйону сказав відпрацювати з двох мінометів по териконах напроти Донецького аеропорту.
“Ми оселилися в розвідників. Зауважили, що кацапи щоранку приїжджають на білій “буханці” (УАЗ-452 – “Н”) і збирають брухт зі злітної смуги аеропорту. Перша наша міна метрів за 150 від тих придурків упала, вони озирнулися, але продовжили “працювати”. Друга – вже метрів за 10. Їх підкинуло, і більше вони не їздили по брухт”, – посміхається.
Бригадна ж артилерія мала відпрацювати по складу боєкомплекту, але влучила в газорозподільчу станцію в районі Спартака (село біля ДАП). Палало кілька днів, і в пропагандистських ЗМІ на це дуже нарікали.
Читайте також:
“На нас кидали все, крім ядерної бомби”. Речниця 21 омпб “Сармат” – про бої за Піски і таємну зброю українців
Михайло вважає: окупанти можуть спробувати вдруге наступати на Київщину та прикордоння з боку Білорусі:
“Зараз наженуть “мобізян”, озброєних “мосінками”, “веслами” (автомат Калашникова – “Н”). Але це буде ще дебільніше, ніж загалом починати цю війну. Адже там усе пристріляне, оборону тримають здебільшого місцеві, які кожен кущ знають. Купа наших військ, які навчені, і білоруси чи русаки – по пару місяців на полігоні. Знову їх перецейво, і вони закінчаться”.
Михайло Серб під час інтерв’ю
На думку Серба, найжорсткіше протистояння буде саме на Донеччині і Луганщині в найближчий рік. Решті країні потрібно очікувати хіба ударів ракетами і дронами.
– Я вважаю, що в русні нема шансів. Тактичні паузи працюють не на них, а на нас. У них увесь ВПК на імпорті тримався. І зараз намічається конкретний перерозподіл влади в Рашці. Схоже на те, що вона розвалиться на окремі території.
А якщо і не розвалиться, вже не спроможуться на другу “велику” війну проти нас. А нам, поки тягнемо час, усе постачають і постачають військову допомогу союзники. У кожній бригаді є або приданий, або штатний підрозділ із НАТОвськими гарматами 155-го калібру, і на цьому виїжджаємо.
– Ми переможемо?
– Це невідворотно. Ми їх усіх уб’єм, – посміхається. – Цих бомжів. Вони реально бомжі навіть проти бригади ТрО, яка схожа зараз на космодесант. У них реально тільки контрактники “заряджені” трохи. А решта – м’ясо, яке тут і залишиться.
Читайте також:
“Ідемо правильним курсом, наступного року звільнимо Крим”.
Прогнози Героя України Дмитра Коцюбайла “Да Вінчі”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
