“Ця війна має закінчитися на нас”. Сержант НГУ Кирило Желєв – про свої ротації, найбільші проблеми армії і чотирьох дітей

автори: Анастасія Федченко, Леся Шовкун
фото автора та з архіву Кирила Желєва

У 2014-му 27-річний інструктор водного туризму, перекладач з італійської (кілька років вчився в школі неподалік Неаполя) Кирило Желєв добровольцем пішов на фронт. Хоч на той час уже був батьком чотирьох дітей: молодшим двійнятам – рік, середній доньці – три, найстаршому сину – п’ять. У 2016-му він демобілізувався, трохи побув із родиною. А відтак підписав п’ятирічний контракт із Національною гвардією України, що закінчувався в січні 2022-го. Кирило казав побратимам: “Щойно піду з армії, почнеться потужна заруба”.

“Зарубу” Желєв зустрів на Луганщині. Від лютого багатодітний батько, який запросто міг виїхати за кордон, встиг повоювати й на Харківщині, нині – на Донеччині. Ми зустрілися, коли сержант був проїздом У Києві.

У розмові з “НовинарнеюКирило Желєв з позивним “Некрасов” розповів про те, як змінюється війна і як впливає на її перебіг допомога Заходу, про проблеми з навчанням особового складу і про те, чому він і досі на передовій, хоч має повне право демобілізуватися.

“Морально ми були готові до вторгнення, але на сході. А почалося всюди”

“24 лютого я був на Луганщині, за Золотим. І почалося все дуже голосно. Вся лінія фронту горіла і світилася. Край Щастя гудів, бо вони його мішали з землею”, – пригадує Желєв.

Гвардійці одразу кинулися читати новини. Бої на Київщині, росіяни в Чорнобилі, вертольоти окупантів у Гостомелі, а танки – в Херсоні.

“Думаєш: нічого собі! Ти морально ніби й готовий до війни, хай потужної та жорстокої, але на сході. А коли почалося всюди – трохи стрьомно. Не страшно, що “ми всі помремо”. Просто розумієш, наскільки це великий обсяг, і як буде нелегко”, – зізнається Кирило.

Кирило Желєв. Фото: Новинарня

Невисокий, коротко стрижений, у звичайній майці й шортах він не надто схожий на сержанта Батальйону оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Радше на хлопця, який катався на роликах або писав коди і зайшов у кафе випити кави.

Перспективу “великої” війни вони з побратимами обговорювали не раз. Адже Росія накопичувала сили на кордоні. Масштабні навчання 2021 року Кирило називає генеральною репетицією вторгнення: росіяни відпрацювали перекидання в стислі строки великої кількості людей і техніки, побачили слабкі місця, взяли час на їхнє усунення.

“У січні я їхав на ротацію, видавши дружині повну “інструкцію”, що робити в разі необхідності. Поміняв у машині мастило, жінка після кожної поїздки заправляла повний бак. На початку лютого ми дітям у кишені курток вклали папірці з іменами, прізвищами, номерами наших із дружиною телефонів і дрібні гроші, якщо їх евакуюватимуть зі школи, коли все почнеться, – розповідає нацгвардієць. – У машину були завантажені спальники, вода, продукти, що не псуються.

24 лютого о 5-й ранку я подзвонив дружині й сказав починати евакуацію. О 6:20 вона “відрапортувала”, що виїхала. А це означає завантажити в машину чотирьох дітей, речі, документи, полити квіти, все вимкнути і забрати нашу черепаху Зігфріда. Для своїх – Зіггі”.

Читайте також:
“Якби наступ почався на добу пізніше, мабуть, Харків ми втратили б”: інтерв’ю нацгвардійця-штурмовика Бафа про бої на Слобожанщині

“Гнид потрібно називати гнидами. Навіть якщо це наші офіцери”

Кирило Жєлєв

Кирило каже, що в перші дні вторгнення деякі офіцери з управління Нацгвардії у Слов’янську втекли аж під Дніпро. Їх ловили і повертали.

“Вони вирішили, що їхня війна не тут. Мені за ці слова, звісно, “прилетить”. Але я вважаю, що гнид потрібно називати гнидами“, – наголошує Желєв.

Після виконання бойових завдань на Луганщині, про які Кирило говорить мало, їх перекинули під Оскіл біля Ізюма. На очах гвардійців росіяни рівняли місто з землею. Вояки здійснювали повітряну і “звичайну” розвідку: збирали інформацію про місця, звідки ведуться артобстріли, маршрути ворожих вертольотів. Кирило дуже швидко схуд кілограмів на 15.

“Нечасто їси, багато прогулянок на свіжому повітрі, – посміхається. – Не голодували, багато сухпаїв західних. Якось у нас були одночасно сухпаї данські, іспанські, англійські. В англійському пудинг смачний, іспанські спагеті з тефтелями теж непогані.

Я вже потім зрозумів, чому схуд. Ти вдягаєш бронік, постійно носиш автомат, купу всього. Організм підлаштовується, скидає зайву вагу – майже стільки, скільки важать бронік і каска“.

Кирило Желєв

“Прогулянки на свіжому повітрі” часто складні і небезпечні.

“Якось хлопці затримали пілота збитого літака – полковника ВПС Росії. А ми поїхали “політати”: я, молоденький хлопець і дівчина-пілот. Повертаємося назад – і натикаємось на російську групу. Вони, видно, шукали того льотчика”, – пригадує такий випадок Кирило.

Тоді його групі пощастило: вони були не у військовій машині й вороги, вочевидь, прийняли їх за цивільних. Поки думали, як реагувати, – Кирило дав по газу й від’їхав уже далеко. “Бо стріляти з-за керма незручно”, – пояснює сержант.

Коли вже з побратимами в повній бойовій готовності повернулися на те місце, росіяни вже вшилися.

Кілька тижнів його підрозділ брав участь в обороні Святогірська. Втім, довелося відійти: російські окупанти гатили з артилерії методично, постійно, безупинно. Адже запас снарядів та стволів у російських окупантів фактично безкінечний. Подекуди перевага десятикратна.

Гвардієць каже: снаряди добряче гупають не тільки по землі, а й по психіці.

“Ти ніби і в підвалі сидиш, але розслабитися не можеш – бо якщо влучить у підвал, тобі гайки. Нашого командира групи так поранило: снаряд залетів між плитами, якось пробив собі шлях. Кожен розуміє, що таке може статися і з ним. Звісно, якщо ти не в протиядерному бункері на глибині 15 метрів із залізними дверима”.

Якось Кирило залишився на позиції удвох із побратимом, коли інші бійці поїхали по справах. Почався обстріл, і за кілька хвилин по гвардійцях випустили два повних пакети “Граду”.

Сержант спить, служба іде

“Ми сидимо в підвалі, куримо, кажу: ну, уважили, на нас двох два пакети “Граду” – по-багатому! – знову сміється Кирило. – Вони можуть просто так обстрілювати ліс, бо їм щось не подобається. Схоже ми робили у 2014-15 роках, коли прострілювали посадки, щоб там точно ніхто не ходив. А ще вночі обов’язково потрібно трасерами, щоб видно ж посадку, – замріяно-ностальгійно каже чоловік. – Ось і вони нині “прострілюють посадку”, тільки великими калібрами й дуже важким залізяччям”.

Читайте також:
Третій похід на одну війну Андрія Кобзаря – артилериста на САУ, ультраса й інженера Київводоканалу

“Війну виграє той, в кого краща логістика”

Окупанти без артилерії і танків – такі собі “воюваки”, зауважує Кирило. Навіть після кількох знищених колон росіяни вперто продовжували їздити “морда в хвіст”. Але й серед них бувають талановиті командири.

“Операцію із захоплення Лиману генерал, який воював ще в Чечні, провів на дуже високому рівні. Це не просто тупий заїзд у місто купи бронетехніки. Це окремі групи. Людям роздавали карти, вони орієнтувалися в назвах вулиць. Спереду йшов вал артилерії, – розповідає Кирило. – На щастя, таких операцій у них небагато, бо було б важко“.

За його словами, нині росіяни таки відмовилися від тактики великих колон, немає скупчень техніки. Майже зникли лобові атаки. 

“Але коли їх вибивають, на їхнє місце присилають молодих довбнів. Скажімо, в Богородичне заїжджало одразу 12 їхніх танків, хоч доти вже довго такого не було. І наші пацани спалили їм 9 танків! Це була, певно, нова танкова рота – їм дали команду пересунутися, вони й виконували. Як у старі-добрі часи”, – посміхається Желєв.

Каже: ще на початку весни у росіян вистачало сил видавлювати Попасну і все навкруги Сєвєродонецька, хоч і з величезними втратами для них. А коли влітку спробували піти на Сіверськ – то вже отримали по зубах.

“Вони 3-4 дні витратили на нещасне Новолуганське. Погано, звісно, коли нам доводиться відступати. Але видно, що  тепер для захоплення навіть невеликого міста вони призупиняють стратегічну діяльність на інших ділянках, бо вже не витягують наступи широким фронтом. Зокрема і завдяки “Хімарсу” всемогутньому”.

Кирило Желєв. Фото: Новинарня

Некрасов сміється, що надана союзниками зброя, яка наводить жах на окупантів, часом “лякає” і своїх:

“Такий звук над головою незрозумілий, але ж наче з нашого боку. Що це?! А, точно, це ж “лендліз” завезли! Ми з хлопцями жартували, що було б непогано, якби разом із гарматами постачали аудіокниги “Наші снаряди звучать так”.

А якщо серйозно, то результати цього “лендлізу” видно одразу. Прицільна дальність зовсім інша. Я бачив, як наші артилеристи на своїх старих САУ працюють: щось підкрутили, змінили, виїхали  – і просто шикарно відпрацювали! І ти розумієш, що якщо дати цим людям зброю, яка летітиме трохи далі і трохи кучніше, вони творитимуть із нею реальні дива”.

Українські артилеристи ще й “вигадують” нові нормативи використання боєприпасів, відмінні від радянських, коли щоб зруйнувати взводно-опорний пункт, туди “насипали” кількасот снарядів калібру 152 мм. 

“Але те саме можна зробити, якщо провести розвідку й побачити, де стоїть міномет калібру 82 мм, де кулеметні гнізда, АГС чи ще щось – і просто пустити туди по кілька снарядів калібру 155 мм, які точно влучать у зброю і в бліндаж або КСП цього ВОПа, – розмірковує Желєв. – Ти виконуєш те саме завдання і витрачаєш у рази менше боєприпасів. А менше б/к – краща логістика.

Війна виграється логістикою. Це ми всі відчуємо восени, коли почнеться проблема з дорогами.

Ну, тобто це для нас буде проблема, а для росіян – значно гірше слово. Тому що провезти по розкислому ґрунту три КрАЗи з точним б/к все ж простіше, аніж 300 з купою старих боєприпасів, бо ти звик стріляти просто по площах”.

 Читайте також:
“У війні на виснаження ми маємо всі шанси на перемогу – доти, доки нас підтримує Захід”. Думки розвідника, який воює на півдні

“Якщо вони б’ють по наших містах – ми маємо бити по їхніх. Вони повинні боятися”

На позиції

Нині Кирило знову на Донеччині. Однак вважає, що помітні зрушення на сході будуть нескоро, адже там росіяни чинитимуть особливо запеклий опір, не шкодуючи своєї “живої сили”.

“А нам “класти” там купу людей і техніки було б неправильно, бо ми просто впремося в лінію розмежування 24 лютого, яку буде дуже важко зламати. Так само, як їм важко ламати нашу. Подивіться на Авдіївку, Мар’їнку, Золоте.

Натомість вигнати їх із Херсонщини і Запоріжжя простіше, ці області відносно цілі, їх буде досить швидко і легко відновити й інтегрувати в економіку країни”, – розмірковує старший сержант.

Він переконаний: Україна має відповідати на кожен обстріл. І відповідь ця має бути симетричною:

“Перший же десяток ракет “вилікує” Білорусь. І з Росією також треба говорити мовою  ультиматумів: стріляєте по наших торговельних центрах і університетах – значить, ми відповідатимемо по Бєлгороду, Таганрогу.

Кирило Желєв. Фото: Новинарня

Якби мені сказали вдарити по центру Бєлгорода, рука б не затремтіла. І тоді наступного разу чувак, чия мама чи дєвушка живе у Воронежі, двічі подумає, чи натискати кнопку й стріляти по “мирняку” в Україні – бо відповідь полетить по його місту. Адже війна не буває в одні ворота, – наголошує Желєв.

Далі карбує кожну літеру: –

Вони мають боятися. І з часом тримати на кордоні війська, щоб оборонятися – бо бояться нашого вторгнення”.

 Читайте також:
“На нас ще чекає друга серія – світова війна”. Історія білоруса, який воює за Україну

“Військові повинні вчитися. А в нас вручають повістки за секс на пляжі”

Чи не третина нашої розмови – це Кирилова критика військових структур і тих вищих офіцерів, які до повного вторгнення “каталися косяками під час затишшя”, щоб перевірити ведення журналів та розташування пожежного щита, але під час активних боїв дивом лишаються в частині.

“Ті командири, які перевіряють бірки, – також військові, теж мають іти воювати”, – наголошує сержант.

Чимало питань у нього і до воєнкомів. І Кирилу, і його побратимам приносили повістки ще до “великої” війни, коли вони якраз були у відрядженні на передовій. Військові комісари, каже Желєв, не відстежують інформацію, яку їм надають. Він не розуміє, чому в центрах комплектації працюють не цивільні, а військовослужбовці. Які, по суті, виконують офісну роботу, але просуваються по службі, а згодом отримують військову пенсію. А для статистики вручають повістки, скажімо, за секс на пляжі. Кирило проти таких “каральних” повісток.

Кирило Желєв

Також, за його словами, досі є проблеми і в сержантському корпусі. Так, в окремих підрозділах сержанти стали “становим хребтом”. Але повсюдно перелому не сталося. І досі їхня відповідальність – переважно матеріальна, а особовий склад вважає командиром комвзводу. Тому й не можуть замінити нестачу нижчої і середньої офіцерської ланки підготовлені сержанти.

“Ми свого часу пройшли нормальний вишкіл у сержантській школі на Львівщині. У нас була дуже велика кількість стрільб: 3-4 дні на тиждень, нас вчили послуговуватися всією стрілецькою зброєю, що була в Україні, – автоматом, кулеметом, підствольником, РПГ, СВД. У нас були нічні стрільби! Нічні! – і досі дивується Некрасов. – Нам пояснювали: “Ви – молодші командири. У твоєму відділенні може бути кулеметник, снайпер, а ти повинен уміти поводитися з усією зброєю краще, ніж вони. Щоб у разі чого допомогти, якщо він не вміє пристріляти чи ще щось”. Нам давали кидати бойові гранати!

А році у 2017-му люди, які вчилися на сержантів, поверталися “ніким”. Майже не вміли користуватися зброєю. Дуже жорсткий регрес у бік стройової, документів. Неправильно зробити документ і потім його переробити – менша біда, ніж коли я прийду на війноньку непідготовлений. Бо там другого шансу “переробити” у мене вже може й не бути. Тим більше, коли в підпорядкуванні – людські життя.

Відправляти непідготовлених солдатів на війну – один із найбільших злочинів.

Нині це ще можна списати на безпекову ситуацію. Але чому в попередні роки не проводили належної підготовки – я не можу відповісти”.

“Військові повинні вчитися!”

Ще одна біда – “синдром строковика“. Із тими, хто служив строкову, часто важче працювати, ніж із повними новачками, скаржиться Желєв. Бо строковики в армії 60% робочого часу займаються прибиранням: вимітання листя, чистка снігу…

“Ці хлопці за рік строкової служби стріляли, може, разів зо три. А за документами він – військовослужбовець резерву, і у випадку мобілізації таких смикають у першу чергу. Хоч насправді це ненавчена людина, яка нічим не відрізняється від цивільного, який пару разів пограв у страйкбол.

Військовим треба вчитися! І якщо немає змоги навчати таку велику кількість строковиків, то треба цю кількість зменшити. Краще менше, зате на виході буде більша якість”, – розмірковує Кирило.

Втім, така біда не тільки зі строковиками. На фронті йому довелося часто перетинатися з хлопцями, які підписали контракт у 2018-му чи 2019-му, мали кілька виїздів у район проведення ООС, але не вміли, наприклад, користуватися “мухою”.

“Частково це їхня провина – можна було цікавитися. Але людина пройшла 4 чи 5 полігонів, і нікому не спало на думку привезти порожніх тубусів – хай бавляться, щоб вироблялася моторика! Та й коли вистрілив хоч хтось із відділення, а ти стояв збоку, це вже додає тобі впевненості. Є люди зі статусом УБД, які жодного разу не кидали гранату. А як її вперше кидати в бойових умовах, коли адреналін зашкалює? Це дуже небезпечно. Він може її не кинути чи кинути не туди”. 

Нарікає Кирило і на майже повну відсутність офіційної побудови горизонтальних зв’язків.

“Я не раз спілкувався з офіцерами і питав, хто їхні сусіди, що в них відбувається на позиціях. Мені казали: сусідів знаємо, але що там у них – не наш клопіт. Це засмучує, адже це життєво необхідна інформація”, – пояснює воїн.

Кирило Желєв. Фото: Новинарня

Їхній підрозділ намагається дружити з усіма сусідами, хоч би з яких видів і родів військ вони були. І тим самим… порушує правила.

“От, наприклад, у нас своєї артилерії нема, а я розумію, що там дуже “жирна” ціль – скажімо, артилерійський розрахунок “орків”. І просто по закритих каналах зв’язку скидаю хлопцям САУшникам координати, щоб хлопці відпрацювали.

Але з військової точки зору це неправильно! “Порушення субординації” – мовляв, якого дива вони стріляють, куди вказав якийсь лівий чувак. Та якби я передав це нагору, інформація могла б зробити гак довжиною в кілька годин або діб, і стріляти туди вже не було б сенсу”, – наголошує гвардієць. 

Читайте також:
“Світ надає нам усе, що потрібно. Проблема – брак навчених людей і командири”. Роздуми воїна, що воює на півдні

“Використовувати ТрО як окремі підрозділи на передовій недоцільно”

Критикує Кирило і відсутність координації в перші дні “великої війни”. Новоспечена військово-цивільна адміністрація не справлялася, недосвідчені тероборонівці з переляку перед всюдисущими “ДРГ” часто “воювали” проти своїх же…

“Згодом стало відомо і про “дружній вогонь”, і про розстріляні автівки. А коли паніка закінчилася, то куди поділися ті ДРГ, яких “затримували” в кожному дворі? Кожна смерть – це чиясь відповідальність, чиєсь недбальство”, – наголошує Некрасов. 

І вважає “недоцільним” використання ТрО з інших областей як окремих підрозділів на передовій (як це зараз відбувається на Харківщині, Донеччині тощо).

Їхні батальйони за комплектацією рівнозначні з батальйонами піхотних бригад. Але Тероборона – це передусім люди з браком досвіду і зброї. Як починається “заварушка”, то хлопців вибивають із позицій, а “бригадні” батальйони стоять. А сенс, що вони стоять, якщо в них оголився фланг, і вони теж зрештою відходять? Чому тероборону не розпорошувати по ротах, взводах у невеликій кількості – щоб люди встигали перейняти якийсь досвід у побратимів, які вже були на війні?

А так хлопці отримують свій досвід дуже великою кров’ю. Як ми у 2014-15-му. Так, деякі “матьорі” воїни вижили. Але скільки тих, хто дістав поранення чи загинув? Не хотілось би повторювати ці помилки”, – міркує Некрасов.

Читайте також:
Адвокат і солдат Євгенія Закревська: Наш підрозділ ТрО сам рвався на фронт, писав рапорти

“Після Іловайська одразу написав заявку в батальйон “Донбас”. Інакше шкодував би все життя”

Воїн і море

Для нього самого шлях на війну почався після Іловайська. Під час Революції гідності Кирило з братом приходили на Майдан, чергували там по ночах. Але після перемоги і втечі Януковича Желєв пішов працювати – потрібно було покращувати фінансове становище. Тим часом військові на сході досить швидко звільняли місто за містом. Здавалось, ще трохи – і перемога.

“А потім стався Іловайськ. Я одразу написав заявку в батальйон “Донбас”. Якби тоді цього не зробив, шкодував би все життя.

“Строчку” я не служив, був “нульовий”. Але ми пройшли вишкіл”, – розповідає Некрасов.

У складі “Донбасу” він був під Маріуполем, брав участь у боях за Широкине влітку 2015-го. Кремлівські найманці гатили по українських позиціях з артилерії, танків. Той перший бойовий досвід дав Кирилові розуміння, що копати важливо – це рятує життя.

“Копати важливо – на війні це рятує життя”

“Ми робили вилазки, не сиділи на місці. Недавно з хлопцями згадували, що робили тоді, і жартували, що дали б собі тодішнім отакого ляща! Вдвох лізти в посадку, бо там же ворог “секрети” робить – це неправильно. Але ми тоді ж тільки вчилися”, – з посмішкою пригадує чоловік.

У Широкиному були і перші поранені, й загиблі побратими.

“На початку це дуже сильне відчуття втрати. А з роками не те щоб звикаєш до загиблих, але воно не так уже емоційно прибиває. Може, це захисний хитрий механізм психіки, щоб фляга остаточно не потекла, – розмірковує Желєв. – Ми з пацанами після демобілізації роз’їхалися, але досі підтримуємо зв’язок. Намагаємось їздити на похорони, коли хтось із наших гине. Зазвичай із чогось сміємося, згадуємо, що загиблий чудив. Ніби ніхто й не переживає. Але так легше, ніж горювати, ховати себе разом із загиблим. Ти і так завжди розумієш, що можеш бути на його місці”.

У 2016-му Кирило демобілізувався. З пів року побув удома – і пішов у батальйон Кульчицького. Дислокація підрозділу в Києві та лояльність керівництва стали вирішальними.

“Ми зазвичай їздили в ротації місяців на три. І потім пару місяців удома, не змушували постійно бути в частині”, – розповідає чоловік.

Читайте також:
“Це найкраща робота у світі”. Як математик Данило Борисенко став кінним каскадером, а потім – воїном-зенітником із шістьма фронтовими ротаціями

“Війна й родина – речі несумісні”

З донькою

У добробаті Желєв ще не сприймав себе військовим. Та й старші діти пам’ятали часи, коли тато ще не ходив у формі. А от молодші двійнята його знають лише як воїна.

“Коли ми у 2014-му від’їжджали, їх маленьких на руках принесли на Софійську площу попрощатися. Й ось вони вже фактично дорослі – а тато досі на війні“, – зітхає Кирило.

Він визнає, що війна і сім’я – речі не надто сумісні. Якось порахував усі свої ротації на сході, й вийшло понад чотири роки. 

“Кожен мій місяць, проведений на війні, – це час, який я вкрав у себе і в рідних, його вже не повернути. Старший син уже зростом, як я. Але я його вже ніколи не побачу в його 7 чи 8 років”, – зітхає багатодітний батько. 

Кирило Желєв. Фото: Новинарня

Після того, як поїхав на ротацію в січні, побачити дітей знов вдалося аж у червні. “Отака хрінова робота”, – гірко жартує. Адже коли побачить малих наступного разу – невідомо. Так само, як не знають цього і всі його побратими, які мають родини.

Кожен рік війни збільшуватиме кількість травмованих дітей, які чули сирени, вибухи, бачили на власні очі російські літаки й танки чи були поранені російською зброєю. Тож покласти цьому край треба якнайшвидше.

“Кажуть, один рік війни – це чотири роки розмінування. Те саме, думаю, і з психікою.

Рік повномасштабної війни – це роки й роки психологічних наслідків для суспільства.

І воно вилазитиме в найдивніших місцях, де ми й не очікували. Після В’єтнамської, Афганської воєн були проблеми з комбатантами. А як воно діє на цивільних, коли це явище настільки масове? Мабуть, ніхто цього й не знає. Адже в Європі такого не було з часів Другої Світової…”

Кирило може розірвати контракт, адже є багатодітним батьком. Але він не любить говорити про цю можливість. І терпіти не може фразу “віддати борг країні”:

“Я в неї в борг нічого не брав. Не відчуваю обов’язку захищати чи щось робити. Але хочу, щоб тут було нормально жити мені, моїм дітям. Щоб тут не було війни. Дуже хочеться це скінчити до того, як виростуть мої хлопці. Бо це не те, що треба лишати у спадок. Ми його, на жаль, отримали – і він має закінчитися на нас“.

Війна до повномасштабного вторгнення: Кирило з товаришами по службі біля трофейної ворожої БМП, яку назвали на честь загиблого побратима Гріна

Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]