автор: Олена Максименко
із Донецької області
фото автора та з ФБ Андрія Полухіна
Спершу Андрій Полухін поїхав на фронт рятувати душі – як капелан. Перед тим закінчив семінарію. Перший його позивний був “Гітарист”, бо на першу ротацію в Донецький аеропорт взяв із собою гітару. Жодного разу на ній не зіграв, інструмент так і лишився в розбитому терміналі. Порятунок тіла в ДАПі виявився не менш затребуваним, тож він взявся допомагати медикам. А між АТО і повномасштабним вторгненням Андрій із дружиною жили та займалися активізмом на півночі Донеччини, згуртувавши там проукраїнську громадськість.
Зараз Світлодарськ під окупацією, а Полухін – фотокореспондент служби зв’язків із громадськістю у 24-й механізованій бригаді ЗСУ імені Короля Данила. Побратими жартують: пресслужба “віджала” його у медроти, де він служив раніше.
Зараз він допомагає пресофіцеру, адже на Горлівський напрямок, де воює “королівська” бригада, їде чимало медійників. Двоє з нашої групи – іспанські фотографи. Вони не мали можливості найняти фіксера, і їм допомагає Андрій, який досконало володіє англійською: пояснює ситуацію, перекладає слова бійців, супроводжує на позиції тощо.
Поки іспанці “колядують” запаску та міняють пробите колесо, ми спілкуємося з Андрієм Полухіним “Пастором” на руїнах селища Нью-Йорк, яке майже щоденно ворог стирає з лиця землі керованими авіабомбами. Військовий розповідає про те, як із семінарії через Майдан потрапив до захисників ДАПу в його найважчі дні, що робив у християнській місії на Світлодарській дузі, чим він корисний у медроті й пресслужбі та як пережив три смертельні небезпеки за три дні.
Мою уривертає увагу шеврон Полухіна із характерним зображенням дерева. Інтуїція мене не підводить – дерево має прив’язку до саги “Володар перснів”. Андрій пояснює:
– Це герб Нумінору, вільних людей Заходу. Саме тому ми його і носимо. Ми з хлопцями з медичної роти любимо “Володаря перснів”, бачимо багато аналогій, плюс цей твір дуже допомагає розуміти процеси на війні. І мотивацію підтримує. Тому ми вирішили зробити такий патч один для одного.
Як вільна людина Андрій у 2014 році брав участь у київському Майдані. До 2014 року навчався в семінарії на регента хору. Навчання добігло кінця після Революції Гідності.
Андрій Полухін. Фото: Олена Максименко /”Новинарня“
– Я тоді не мобілізувався, але думав про те, як можу бути корисним, як можу потрапити на Схід. Олег Марінченко, диякон моєї церкви в Дніпровському районі Києва, теж брав активну участь у Майдані. Ми спілкувалися про це. Він уже восени 2014-го був у Донецькому аеропорту. Напевно, це один із перших капеланів, котрі приїхали в ДАП. Без зброї. І він сказав мені, що потрібна ще людина, яка могла б поїхати туди як капелан – “може, ти знаєш когось серед християн із Майдану”. Виявилося, що це – мій шанс! – сміється Полухін.
Легендарний “Капелан”, він же “Падре”, 1965 р.н., вдруге піде на війну у 2022-му і буде поранений у перші дні оборони Києва – кульове в ногу. За кілька місяців відновиться і повернеться на фронт як бойовик медик 206-го батальйону тероборони. І загине на Херсонському напрямку 18 серпня 2022 року.
У ДАПі капелан Марінченко він вижив. Як і Полухін, який вдруге заїхав на Донецьке летовище 10 січня 2015 року.
– Я останній із капеланів, хто був у новому терміналі. 18 січня виїхав із пораненням. Пам’ятаю все, ніби це відбувалося вчора. Ми були з 80-ю бригадою. 15-го числа зав’язався дуже сильний бій, був перший загиблий (за присутності Андрія – “Н”), були поранені. Я пішов до медика і йому допомагав, асистував. Інший капелан розказав мені по тактичній медицині, що маю знати і робити. 16-го числа відбулася ротація деяких хлопців із 93-ї бригади, вони забрали того капелана з собою. І я лишився з медиком удвох. 16-го почався новий ду-у-уже важкий бій, зранку аж до вечора. Через цей бій, практично, ми втратили наше укриття. Відійшли на перший пост, це був просто в’їзд у новий термінал. Ми тримали оборону тих 10 метрів у діаметрі, скільки могли. Аж до підриву поста. Я був 16 січня поранений – прилетіла міна, мене посікло осколками, – згадує Полухін.
Ветерани-капелани ДАПу Андрій Полухін (ліворуч) та Олег Марінченко (праворуч)
Два дні хлопці не знали, чи їх заберуть.
– 16 січня була остання “коробка”, котра приїжджала, – згадує Андрій. – Хотіли забрати поранених, але їх підбили. На жаль, водій загинув після влучання. А дехто з хлопців – то був 90-й аеромобільний батальйон – після підриву нового терміналу потрапив у полон.
Полухін згадує, що в тій зміні були офіцер “Сєвєр” і легендарний “Краб” – Іван Зубков, який загине в ДАПі 20 січня і згодом отримає звання Героя України посмертно.
– Вони заново організували оборону, тому що всі були змучені і морально, і фізично. Вони всіх зібрали докупи вусіх сенсах. Ми позбирали б/к, що мали, позаряжали всі магазини, побудували барикаду навколо посту, і там залишалися. Доки 18 січня вранці не заїхала машина і не змогла забрати поранених. І мене медик відправив із ними. Ігор Зінич, він теж Герой України посмертно, – згадує Андрій.
Далі була лікарня в Селидовому. Його поранення виявилося легке, осколків у тілі не лишилося, а наплив “300-х” був значним. Тож Андрія швидко відпустили відновлюватися додому.
Читайте також:
На війні загинув офіцер капеланської служби ЗСУ Мар’ян Дюс
Після повернення молодий капелан одружився, кардинально змінив діяльність та адресу. Із Києва Полухін переїхав у прифронтовий Світлодарськ, що на межі Донецької та Луганської областей.
– Ми вже мали відносини з нею, і ще до шлюбу вирішували, де будемо жити і працювати. Вона вже працювала у Світлодарську зі своєю командою. Це була місіонерська команда, що започаткувала церкву, а пізніше – заснувала громадську організацію. Я погодився приєднатися до них. Я не боявся жити у прифронтовій зоні, абсолютно комфортно себе почував. Плюс мені було цікаво займатися активізмом на Сході” – розповідає Андрій.
Але у Світлодарську було непросто навіть місіонерам.
– Із членами нашої команди траплялися різні історії, зокрема пов’язані з українською мовою. Коли почули від нас українську, сказали, що це “іностранний язик”. Були конфлікти і з місцевою владою, яка не працювала так, як потрібно. Ми робили деякі перформанси, не дуже для них приємні. Далі почали будувати діалог уже як громадська інституція, наскільки це можливо було, – згадує Полухін ті часи.
Деякі з перформенсів і зараз можна переглянути на YouTube. Наприклад, те, як мер Анатолій Брехунець не хотів скосити в місті алергенну амброзію, від якої потерпали люди, і активісти принесли йому в кабінет “букет” амброзії та грамоту “За бездіяльність”.
Полухін займався у Світлодарську громадською активністю аж до 24 лютого 2022 року. І навіть зараз їхня організація продовжує опікуватись переселенцями зі Світлодарська.
– Як до вашої активності ставилися місцеві на Донбасі?
– Напевно, рівень неприйняття нашої роботи [за роки діяльності] не змінився. Але людей, яких ми об’єднали, стало більше. Найголовніше, що нам вдалося – об’єднати навколо себе проукраїнську спільноту. Ми допомогли молоді зрозуміти, що є Україна, це велика держава. Що Світлодарськ живе тільки завдяки одному підприємству (Вуглегірській ТЕС – “Н”), а це не дуже добре, адже можна дивитися далі. Деякі з них поступили у Київ, деякі навіть у Львів. Дехто зараз уже працює за фахом і допомагає Україні, бере участь в ІТ-військах абощо. Наприклад, я можу зараз знайти новину про якогось колаборанта у Світлодарську, скинути йому, і він знає, що з цим робити, – посміхається Андрій. – Вони й зараз спілкуються, діють уже на нових місцях. А коли повернуться до Світлодарська, знову стануть однією командою, щоб рухати громаду вперед, я в цьому впевнений.
Про одного вихідця зі Світлодарська Андрій згадує: “Нам прислали зі Львова декілька томів історії Української повстанської армії. Я думав, що ніхто їх читати не буде. Та цей хлоп тихцем приходив, брав книжки і вдома перечитав це все. І так став проукраїнським, почав постійно з нами спілкуватися. Вивчив історію і тепер допомагає!..”
Андрій Полухін з активістами БУР, 2020 рік
Водночас інші їхні юні підопічні лишилися в окупації – їхні батьки не захотіли виїжджати. Вони не висловлюють свою позицію, однак тримають зв’язок із друзями.
Андрій виїхав зі Світлодарська одразу ж із початком повномасштабного вторгнення РФ – на Львівщину, де на той момент уже перебувала його дружина. Згодом, коли Світлодарськ окупували, про нього розпитували під час “фільтраційних заходів”.
У Львові він пішов до ТЦК, адже розумів, що буде ефективнішим як військовослужбовець, аніж як волонтер.
Півтора роки служив на посаді санітара медичної роти.
– Із твого досвіду, чи можна порівняти оборону ДАП із боями “великої війни”, після 24 лютого 2022-го?
– Порівнювати можна, але ситуація не буде однаковою. Тому що Донецький аеропорт – це “гаряча точка” в один проміжок часу і в одному місці. А зараз у нас може бути щодня схожа “точка” в якомусь навіть окопі. Тобто зараз майже вся фронтова лінія як ДАП.
Якщо брати місце, а це закрите приміщення, порівняти ДАП можна з “Азовсталлю”. Але все одно не та кількість людей і не ті умови. У нас була можливість виїхати з терміналу, а в захисників “Азовсталі” – не було.
Андрій Полухін. Фото: Олена Максименко /”Новинарня“
Через попередню капеланську діяльність Полухін у медроті отримав псевдо “Пастор”.
– Згадай кілька випадків із часів служби санітаром.
– Коли Луганщину активно окуповували, “стабік” (стабілізаційний пункт) бригади знаходився в Гірському. На той момент він був уже в напівкільці, – розповідає Полухін про період, який слідував за втратою Сєвєродонецька влітку 2022-го. – Коли я був на евакуації, ми їхали через село. Його активно обстрілювали, і ми якраз потрапили під обстріл. Слава Богу, по нам прямого влучання не було. Але… попало поруч. Над дорогою здійнявся пил. Ми наїхали на якусь каменюку, рідина з машини вилилась. І ми мусили зупинитися. У нас був один “важкий” [поранений], “заседований”, у нас було ще двоє “легких”, і ми вийшли з машини, старалися тягнути важкого на ношах, але це було дуже складно, бо ми в амуніції зі зброєю йшли під гірку. Якийсь час ми піднімалися, але зрозуміли, що довго не протягнкмо, там ще було десь 2-3 кілометри до блокпосту. Я запропонував, щоб я лишився з пораненим біля дороги. І залишити одного хлопця з “легких”. А Ярослав, водій, і ще один хлоп пішли до блокпосту.
Ну, ми десь із годину дивилися на “салют”, молилися, щоб по нас не прилетіло. Хлопець “засідований”, слава Богу, спав. Навіть якщо наркоз вже не діяв.
Санітар Андрій Полухін у лавах 24 омбр, травень 2022
Через годину наші повернулися разом із машиною, котра була на перехваті. Ми завантажили того хлопця і привезли в лікарню. З ним, слава Богу, все добре. Це перша річ, яку дуже добре пам’ятатиму. Ті пригоди, ту годину під обстрілами.
Читайте також:
Перший для “трьохсотих”. Історії від Сокола, який командує евакуаційною групою 93 омбр на Бахмутському напрямку
За кілька днів по тому “прилетіло” по “стабіку”. Андрій у той момент саме пішов обідати. Він розповідає:
– Я перебував метрів за п’ять від того місця, куди впала авіабомба чи ракета. Це їдальня. Там були люди, і декілька хлопців, на жаль, загинули. А мене, я вважаю, Бог врятував. Я бачив спалах, але мене трохи контузило лише, і все. Я тоді був із тим самим водієм, із яким у нас були прогоди. Ярослав тепер боїться зі мною їздити, – сміється Пастор.
Згадує, як із тим-таки водієм Ярославом пішов у гараж із ямою лагодити ту саму машину з пробитим днищем. Гараж був неподалік від стабпункту. Того разу їх обстріляли фосфорними запальними боєприпасами.
– Тоді зрозумів, що це не хімічний фосфор, а саме для того, щоб підпалювати, – пояснює військовий. – Бо ніякого запаху не було, лише горіння. Палало все. Як ми тікали! І це все трапилося буквально за три дні. І вже через пів місяця нам довелося відійти від Гірського.
– Як ти потрапив у пресслужбу “24-ки”?
– Сам не знаю! Нещодавно пресофіцер запросив до нього в команду. Тому що треба хтось, хто міг би їздити з журналістами по гарячих точках, міг би комунікувати з ними. І він каже, що я нормально це роблю. Мені цікаво. Нові люди – це краще, ніж дивитися на одних тих самих, – сміється Полухін. – Хоча я комфортно почувався в медичній роті, бо робив те, що вмів ще до повномасштабної війни. Робота була дуже добре організована, хороші хлопці в нас у медичній роті – і професіонали, і просто люди, що мотивовані допомагати.
А пресслужба – це те, де потрібно висвітлювати роботу і життя військових. Це історія, це те, що люди мають пам’ятати. Чим більше нас буде в медіа, тим менше буде феномену “забули про війну”. Плюс є можливість допомогти хлопцям зі зборами і мати якийсь вплив на міжнародні медіа в тому числі. Наприклад, ми можемо розповісти, що по нас завдають авіаудари, і ми не можемо цьому запобігти, доки в нас не буде F-16. Тому що саме такі літаки можуть з-за лінії фронту поцілити в російській літак, який із великої дитанції пускає керовані авіабомби.
Пресофіцер 24-ї бригади Олександр Савченко, військова кореспондентка Ольга Калиновська та Андрій Полухін
Читайте також:
Жодного сну не про війну. Пресофіцерка 93 омбр “Холодний Яр” Ірина Рибакова про пекло боїв і радість від перебування на фронті
Андрій каже, що події останніх років мало вплинули на нього:
– Тому що дуже багато процесів відбулося, які могли поміняти ще з 2015 року. Хочеться думати, що я підійшов максимально готовий до того, що зараз відбувається. Те, що справді міняє… Це хіба відносини в сім’ї. Адже, на жаль, коли ти не вдома, не з дружиною, це впливає, звісно. У нас, слава Богу, все добре, але відчувається, що на відстані…
Андрій зізнається: важко воювати, коли виникають проблеми вдома. Коли намагаєшся вирішити їх дистанційно або ж під час коротких приїздів у відпустку.
Також Пастору болить від того, як страждає від війни мирне населення, прості цивільні. Як руйнується інфраструктура.
– Тим більше, я на Донеччині чотири роки прожив, знаю багато місць тут. Поруч – історико-культурний центр Нью-Йорка, ним керувала хороша знайома Тетяна Красько. Як зараз страждає таке чудове селище – дуже важко бачити і сприймати.
Перші рази, коли Пастор повертався з війни і бачив активне життя в тилу, це на нього трохи тиснуло, викликало певні питання. Однак чоловік додає:
– Я воюю не за те, щоб усе зупинилося там (на Сході – “Н”). Воюю за те, щоб усе розвивалося і жило далі. І тому для мене абсолютно нормально, коли люди там працюють, мають якийсь побут. Інше питання, коли це вже якусь межу перетинає – наприклад, якісь пінні вечірки… Це вже, напевно, зайва річ… Ми, наприклад, із дружиною ще під час ООС не робили великого весілля. Зробили невеличке. Тому що ми поважали те, що відбувається на Сході. Поважали хлопців, які воюють.
Після війни, каже Полухін, він має намір продовжувати займатися активізмом. Каже, що вже зараз на державному рівні є кілька успішно втілених пропозицій їхньої команди щодо роботи військово-цивільних адміністрацій.
– Вийшло ефективно. Ці зміни малися на увазі для прифронтових територій ще до повномасштабної війни, а зараз цим користується практично половина України. Це можливість втілювати проєкти між ВЦА різних громад та і можливість надання в оренду підприємцям приміщень до 5 років, щоб вони могли розвивати свій бізнес. Мені цікаво впливати й далі таким чином.
А ще я на війні отримав нову компетенцію – фотокореспондента. Трохи фоткати в мене виходить, – може, і це вплине, – посміхається Пастор.
Читайте також:
Експрес-доставка “кабачків” в обмін на ФАБи, або Як живе і воює український Нью-Йорк
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
