автор: Марина Ткачук
фото надані Олексієм Пономаренком, 3 ошбр та з відкритих джерел
Із дитячим хірургом Олексієм Пономаренком ми перетнулися п’ять років тому під час зйомок на одному з вітчизняних телеканалів. Ми готували телепрограму про неймовірну майстерність і фаховість українських хірургів Інституту педіатрії, акушерства та гінекології НАМН, що оперують новонароджених дітей із патологіями, за які не беруться навіть у Європі.
Серед цих унікальних хірургів на чолі з професором Олексієм Слєповим був і Пономаренко. Тоді ми на власні очі бачили диво порятунку: ось у хірургічному відділенні народжується дитина, здавалося б, без жодних шансів вижити. І тут же, за кілька хвилин після пологів, бригада лікарів робить немовляті унікальну операцію, даруючи життя.
Та дівчинка, яку оперували київські хірурги, вже збирається йти в школу. А дитячий хірург, кандидат медичних наук, член Асоціації дитячих хірургів України, автор багатьох винаходів та унікальних методик порятунку новонароджених, сам батько двох маленьких доньок, киянин Олексій Пономаренко разом із побратимами нині перебуває на Бахмутському напрямку.
Він стажувався в Америці, Італії, Польщі, Великій Британії, працював у провідних приватних клініках України. Але тепер Олексій з позивним “Елвіс” – начальник медичного пункту 1-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ Збройних сил України.
“На цій війні наш найсильніший і найцінніший ресурс – це люди, – каже Олексій. – Тому роблю, що вмію і можу, аби вберегти якнайбільше наших хлопців”.
Дитячий хірург Олексій Пономаренко під час операції
Для більшості киян повномасштабне вторгнення Росії почалося більш-менш однаково: вибухи, новини в соціальних мережах, шок. Для Олексія Пономаренка воно теж стало вражаючою несподіванкою.
“Мені подзвонили з роботи (до великої війни Олексій обіймав посаду завідувача відділення торакоабдомінальної хірургії вад розвитку у новонароджених і дітей старшого віку ДУ “Інституту педіатрії, акушерства та гінекології НАМУ України” – “Н”), – пригадує він той день. – На зміні була молода студентка, вона мене й розбудила. А вже потім я почув вибухи і полетів на роботу.
Перше, за що взялися, – переносити ліжка у підвал. І паралельно виписували всіх пацієнтів, які могли їхати додому. Навіть тих, кого прооперували напередодні. У мене якраз днем раніше була операція. Цій дівчинці я зняв дренажі уже в підвалі й виписав додому.
В операційній
25 лютого всі роз’їхалися, і з хірургії залишився я один.
Тоді в мене була єдина думка: де взяти мастило, бензин, щоб робити коктейлі Молотова?
Я ходив по даху нашого інституту й обмірковував, як саме буду кидати ті пляшки на російські “БТРи” чи “БМП”, які, судячи з новин, вже наче були на київській Оболоні…
Уже потім приїхав іще один мій колега-хірург. З ним ми несли вахту у відділенні, адже п’ятеро новонароджених дітей ще залишалися важкими. Четверо з них – на апаратній вентиляції.
Із командою анестезіологів, молодих дівчат і хлопців, ми перебували на базі інституту близько двох місяців. Виходжували дітей, провели ще п’ять операцій новонародженим.
Коли почали повертатися наші колеги, я зрозумів, що тепер у мене з’являється можливість, яку я не міг реалізувати одразу: я хотів долучитися до оборони.
Дружину й дітей відправив на захід України до тещі ще 25 лютого. Тому став штурмувати свій військкомат, який навідріз відмовлявся мене брати: казали, що в мені немає потреби, що за місяць вони покрили всі заявки. Тож паралельно я намагався пробитися в “Азов”.
На той час у містах мільйонниках утворилися осередки полку – з колишніми “азовцями”. Так у травні я потрапив у лави ТрО ССО “Азов-Київ”. І одразу долучився до них на Запорізькому напрямку”.
Олексій Пономаренко “Елвіс”
Олексій мав за плечима військову кафедру та звання молодшого лейтенанта медичної служби запасу. Але військового досвіду, як такого, не було. Парадоксально, але в пригоді на війні стало підліткове захоплення – мілітарний клуб “Клуб юних моряків”, який він колись відвідував.
“Більшість секцій у цьому клубі стосувалися морської тематики. Там були лоцманські напрямки – семафорщики, моряки. Хлопці й дівчата під вітрилами ходили. А ми були “розвідниками”, – посміхаючись, пригадує Олексій. – Ми стріляли з пневматичної зброї, топографією займалися, марширували безкінечно багато, зброю збирали-розбирали. Влітку мали табори, де несли вахту хоч із дерев’яною, але “зброєю”.
Наче б дитяча забавка, але правил поводження зі зброєю нас навчили. І як стріляти з автомата Калашникова, я знав. Ось це фактично й весь мій військовий досвід”.
Читайте також:
“З мого відділення жива я одна. Наше життя – ресурс на війні, воно належить ЗСУ”. Історія бойового медика Лізи “Чайки”
Олексій Пономаренко
Підрозділ Олексія неодноразово переформатовувався й зрештою став 3-ю окремою штурмовою бригадою в складі Сухопутних військ ЗСУ.
“Від самого початку моє завдання було визначене як робота на медичних евакуаційних автомобілях. Це була лікарська робота, хоч і не спеціалізована, не хірургічна. Але я прагнув допомагати війську в будь-який спосіб і радів цій нагоді”, – пригадує Олексій.
Перший досвід стався на Запорізькому напрямку: Покровське, сіра зона – Гуляйполе, за ним – окуповані Пологи.
“У ті дні у наших Збройних сил ще не було потужностей для того, щоб боротися на повну, – пригадує Олексій. – Я прийшов якраз у той час, коли наші підрозділи декілька разів намагалися прорвати лінію оборони противника для розблокування Маріуполя. На жаль, ці спроби були невдалі.
Під час евакуації пораненого
Ще застав поранених у тих операціях, надавав їм допомогу, витягував уламки з тіл. І приступив до роботи на медеваках. Періодично ми виїжджали досить далеко за пораненими (там плече евакуації було дуже довгим, а дороги жахливі). Іноді цей шлях становив годину-півтори, і за цей час пораненому треба було надати чималий обсяг медичної допомоги, прослідкувати, щоб його стан не погіршився. Тому роботи вистачало.
Також виходили за потреби по команді виходили на підмогу до районної лікарні, яка була основною вузловою – туди привозили важких пацієнтів на етапах евакуації до Запоріжжя чи Дніпра. Після масованих ракетних обстрілів, які були зосереджені по особовому складу, теж допомагали в цій лікарні”.
Звісно, це була не звична для Олексія дитяча хірургія, але досвід, освіта та знання, безумовно, ставали в пригоді.
“Під час роботи на медеваку, на передній лінії, то там, звичайно, більшість задач – це зупинка кровотечі, конверсія турнікета. І якщо порівнювати з іншими колегами я, як хірург, можливо, трохи впевненіше почуваюся, коли потрібно зняти турнікет, затампонувати рану чи працювати з великими масивними пораненнями. Але в цілому це, звичайно, не високоспеціалізована, більш загальна практика”.
Військовий лікар Олексій Пономаренко “Елвіс”
Олексій зізнається: на війні шокує все. А перебування на передньому краю фронту, безпосередня участь в військових діях – це все ж найбільш хвилюючі й страшні моменти.
“У мене вони були, зокрема, в Бахмуті, коли ми працювали там у листопаді–грудні минулого року. У Кліщіївці, на Бахмутському напрямку, – в січні цього року, – розповідає лікар. – Туди ми заходили не як основна ударна сила, а були в резерві. Але оскільки опір противника був дуже сильний, його штурми – один за одним, то вже фактично на другий день ми із резерву перетворилися в основну одиницю оборони тих рубежів. Оскільки багато було поранених бойових медиків, які займалися безпосередньою евакуацією бійців із лінії зіткнення, то командування поставило перед нами таку задачу.
Я мав послати на М-113 своїх підлеглих санітарів. Але вони ніколи цього раніше не робили, бо зазвичай це завдання ротних медиків. Відправляти людей у невідомість я не міг, тому вирішив їхати сам, щоб розібратися, як це виглядатиме.
З побратимами
І це було реально “стрьомно”. Коли обстрілювали всю нашу техніку, практично з обох сторін. І ми були попереду нульової лінії, фактично між нашими редутами і росіянами. Мусили з бліндажів забирати наших поранених. А я практично бачив, як тим часом із посадок насипають по нам. На щастя, все закінчилося добре: ми забрали усіх людей і привезли живими.
Так само непросто під час переправи через річку Бахмутка. Вороги про неї знали і прицільно по нас працювали як ствольною артилерією, так і дронами. Там перекинулась наша підбита “м-ка”, заблокувавши проїзд. І поранених доводилось на руках переносити. Потім пікапами, коли вдалося трохи розчистити дорогу. А там болото по коліно.
І це для мене теж було шокуюче:
я – хірург, звичний до ідеальної чистоти, а тут – рани з болотом, я не звик із таким працювати!
Але тоді так було. Мусили в таких умовах надавати допомогу й евакуювати з поля наших хлопців”.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
Олексій Пономаренко “Елвіс”
“У самому Бахмуті теж було непросто, – провадить Олексій. – Там ми свого стабілізаційного пункту не мали. Тому працювали на стабпункті з іншими бригадами (зокрема, з 93-ю).
Пригадую, як добиралися туди – без світла, без зв’язку, вказівників чи навігації. Їхали спершу розвідати, що і як, – абсолютно чорним, розбитим містом. Знайти той пункт вночі було дуже важко. Але врешті нам це вдалося. І ми почали працювати: надавали допомогу пораненим і евакуювали їх далі на етапи – у Дружківку, Краматорськ та інші міста.
Умови, в яких ми мали перебували, були, звичайно, екстремальними: ховалися у підвалах. У самому стабпункті досить немало працювало персоналу, але й не було зайвих людей. І місця бракувало, спати не було де. Поночі, коли трохи стишувалися активні дії, ми залишали чергових і шукали собі відпочинку у підвалах сусідніх будинків.
З одного такого укриття вигнали собак, які там жили. Вони на нас іще з тиждень з такою образою дивилися – не могли зрозуміти, чого це ми спимо на їхніх матрацах…
Ілюстративне відео роботи військового шпиталю 93 омбр у Бахмуті:
Листопад, грудень 2022 року у Бахмуті були найбільш інтенсивними. На базі нашого батальйону організували бойову тактичну групу, яка налічувала дуже багато суміжних підрозділів, і всі фактично наші роти там були задіяні. У нас багато було втрат. І роботи.
І виключно завдяки злагодженій роботі з суміжними бригадами, які були на тому стабпункті, ми змогли уникнути медичного колапсу. Бо інакше б наша служба захлинулася. Тоді, у тому стабілізаційному пункті, був побитий рекорд за весь попередній період війни за кількістю поранених, яким надали допомогу за добу.
Кожна смерть, кожна неповоротна травма (наприклад, втрата кінцівки) – це дуже страшно. І це важко переносити. Коли не можеш нічим допомогти. Коли чуєш по рації, як побратими просять про допомогу, а ми нічого не можемо зробити”.
Читайте також:
Перший для “трьохсотих”. Історії від Сокола, який командує евакуаційною групою 93 омбр на Бахмутському напрямку
Олексій Пономаренко “Елвіс”
Але є на війні, каже Олексій, і світлі речі, радісні моменти. Один із таких описує охоче:
“Так вийшло, що один із найприємніших моментів, який майже до сліз мене вразив, стався з людиною, яка мені здавалася навіть неприємною перший час. Це було на полігоні. Наших хлопців там навчали й ганяли сильно. Чимало з них зверталися в медичний пункт, і ми були перевантажені консультативним прийомом. Насправді декотрі бійці у такий спосіб хотіли просто уникнути фізичних навантажень, трошки “сачконути”.
І ось цей хлопець теж прийшов, скаржився на гострий цистит. Я йому розписав лікування, антибіотики. А він все ходить і ходить – не допомагає, бач, йому. Але я ж знаю, як це лікується, і що ця симптоматика після антибіотиків на 90% має зникнути. Одним словом, бачив, що не так йому погано, як він розказує.
Так йому й сказав тоді: хлопче, не шукай варіантів уникнути фізо, бо клінічно ти виглядаєш здоровим. Ми й надалі так служили разом, перетиналися зрідка.
Бійці 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ ЗСУ
А після Бахмута у нас виникла сладна ситуація в Курдюмівці: півтора десятка наших воїнів опинилися в оточенні. Ми про це знали, але допомогти їм не могли, бо це призвело б до ще більших втрат. Коли закінчили там працювати, нас усіх відвели. Але
ми виходили з важким тягарем на серці, бо розуміли, що десь там, в оточенні, залишилися наші хлопці.
З ними був зв’язок і ми знали, що вони намагатимуться виходити, прориватися.
На ранок я поїхав у лікарню, щоб звірити списки кількості поранених. І випадково в коридорі зустрічаю цього хлопця зі своєї частини. Аж застовпів, бо зрозумів, що він – один із тих, хто був у тому оточенні в Курдюмівці. І, вочевидь, зміг вийти звідти! Я був неймовірно щасливий його бачити! Ми аж обійнялися на радощах.
У тій лікарні їх виявилося четверо, зв’язку з ними не було. Тож я передав цю радісну новину командирам. Решта хлопців теж змогла вийти, іншими шляхами – наші їх потім поїхали й підібрали. Для мене це був один із найбільш щасливих моментів на війні. Бо ці хлопці – молодці, вони героїчно борються до останнього.
Ще такий момент був, коли наша санітарна М-113 підірвалася на міні. Ми бачили це з обльотів. Коли почули по рації, що наш санітар і механік живі (хоч і поранені) та вибралися звідти, теж були неймовірно раді. Бо боялися, що вони можуть не пережити такий вибух”.
Читайте також:
“Десь за дві години він загине. А поки всміхається…” Доба з життя на війні бойового медика Лесі Литвинової
У Гуляйполі
Із місцевими жителями, каже Олексій, військові намагаються не надто контактувати. Хоч і доводиться надавати часом медичну допомогу, особливо, коли бойові дії відбуваються у містах. У тому ж Бахмуті щодня 2-3 місцевих мешканців доводилося рятувати. Привозили з пораненнями і маленьких дітей.
“Місцеві жителі в Краматорську – ті, які притомні й спілкуються з нами, – намагаються переконати, що більшість людей нас підтримують. Просто, мовляв, “ставляться критично”.
Але все-таки у прифронтових містах і селах, те, що я бачив у Часовому Яру, у Бахмуті, в Костянтинівці, мене схиляє до думки, що людей там під обстрілами тримає щось більше, ніж просто неможливість виїхати через фінансові труднощі. Це так звані “ждуни”, які чекають приходу російської влади”.
Олексій Пономаренко на війні
Чимало є й колаборантів, навідників, які регулярно здають позиції українських військових.
“У тому ж Бахмуті була ситуація, – пригадує Олексій. – У перші дні нашого перебування колега мені каже: давай поїдемо глянемо одне приміщення під створення стабпункту – колишній супермаркет, гарний підвал, є можливість розмістити велику кількістю особового складу. Він захищений, бетонний, є шанси, що може витримати влучання. Напередодні його оглянули наші хлопці.
І ось тільки ми під’їхали до тієї будівлі, встигли її обійти, як почався обстріл. Прильоти – один за одним. Нас врятувало бетонне перекриття.
Зате дістали поранення двоє випадкових перехожих – чоловік і жінка. Чоловіку пощастило більше – він мав невеликі ушкодження. А в жінки була перебита нога й рука. І ми, під тими ж обстрілами, надавали їй допомогу. Хотіли спершу покласти поранену в машину, але двері в ній пробило, вони не відчинялися. Тому занесли жінку на руках у маленький бусик і повезли на Костянтинівку .
І що мене в цей момент здивувало: місцеві мешканці так адаптувалися до обстрілів, що й не реагували на них. Оцей приліт, коли поранило жінку, стався за 100 метрів від стихійного ринку. І
поки ми там під обстрілом намагалися рятувати потерпілу, люди поруч на ятках продовжували щось продавати й купувати, ніхто навіть не розбігався.
Вони вже до цього ставляться, ніби як до грому чи блискавки. У тій же Костянтинівці, де прилітає щодня, люди гуляють вулицями з дітьми у візочках. Це мене дуже дивує й досі. Часом я геть не розумію цих людей. Чи це фаталізм, чи байдужість до життя? Чи це таке бажання дочекатися “освободітелєй”?..”
Олексій Пономаренко з побратимами
Підрозділ Олексія наразі працює в районі каналу Сіверський Донець – Донбас, регулярно звітуючи результатами в соцмережах. Це околиці уже знайомих Кліщіївки, Курдюмівки. Там тривають активні наступальні дії наших штурмовиків на Бахмутському напрямі.
“Легше не стало, звісно, – каже “Елвіс”. – Наш підрозділ – штурмовий. І якщо ТрО чи механізовані частини, утримуючи позиції, можуть бути малоактивними довший час, то наша робота завжди пов’язана з такою кількістю поранень, яка перевищує показники стаціонарних позицій.
Тому що наші хлопці йдуть через мінні поля, через спеціальні загородження, долаючи рельєф місцевості, утримуючи на собі мінометні, артилерійські й інші види обстрілів. Застрибуючи в окопи, ворожі бліндажі, проводячи там безпосередній вогневий контакт. Власне, такими діями займаються хлопці з мого батальйону і з нашої бригади.
Тому це один із найбільш травматичних видів бойових дій. Вони несуть за собою великі втрати. Найбільш поширені травми вогнепально-уламкові – це характерно й для боїв у міській забудові, і для роботи в полях”.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Дитячий хірург Олексій Пономаренко
“Олексій Петрович оперував і врятував нашого сина. Перинатально (ще в утробі матері – “Н”) виявили пухлину, близько до серця. З першої хвилини, з пологової зали і до виписки з лікарні після операції (а це більше трьох місяців) Олексій Петрович був із нами. Нашу дитину врятували, за що ми завжди будемо вдячні…”.
“Пишаємося, чекаємо. Немає тижня, щоб по телефону не питали: коли ви будете приймати?..”
Ці та інші коментарі Олексію Пономаренку лишають у соціальній мережі колеги та пацієнти. Він і сам мріє повернутися на роботу. Але до перемоги у війні навіть і не думає про це. За весь час служби вирвався до родини лише на 10 днів у відпустку, на ювілей дружини.
“Я був завжди дуже мирною людиною. А тепер маю загострене почуття справедливості, – каже Олексій. – Не знаю, як кому, а мені боляче дивитися на море прапорів на кладовищах. Мені болить кожна втрата.
Дуже важлива допомога, яку нам дають західні партнери, без неї ми б не змогли так ефективно боротися. Але найголовніше, що нас тримає, завдяки чому досі стоїмо, – це люди. На жаль, кількісно ми тут дуже програємо нашому супернику.
Військовий лікар Олексій Пономаренко
Наша бригада створена у вересні 2022 року – і дотепер у нашому медичному пункті є незаповнені вакансії. Попри те, що ця робота в моїй бригаді, будемо казати відверто, одна з найбільш “лайтових”: ми не штурмуємо ворожі окопи по коліно в багні, не стоїмо в бліндажах по декілька діб. І попри це все, я не маю повного складу в своєму підрозділі.
Ті, хто хотів воювати, вже давно воюють. І вони гинуть щодня. Мій обов’язок – докласти зусиль, аби зберегти їхнє життя і здоров’я.
За таких умов я не можу думати про повернення додому, до мирного життя.
Ігнорувати війну – неприпустимо. Ризики втратити державу залишаються.
Не знаю, як змусити людей згадати про це, діяти. Але особисто мене це змушує боротися, продовжувати почате, щоб припинити цей жах.
Іншого шляху немає. І не буде”.
Фотогалерея:
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
