автор: Марина Ткачук
фото з архіву Олени Молчанової та з відкритих джерел
Зазвичай люди, які здійснюють героїчні вчинки, йдуть на самопожертву, не бачать у своїх діях нічого надзвичайного. Олена Молчанова, яка до останнього відмовлялася евакуюватися зі знищеного росіянами Бахмута, продовжуючи надавати медичну допомогу своїм землякам під цілодобовими обстрілами, теж не вважає себе героїнею. “Ми, лікарі, від військових у цьому не відрізняємося, – каже Олена. – Ми теж складаємо свою присягу – клятву Гіппократа. Я маю військовий квиток та звання – молодший лейтенант. Отже, маю нести службу і не покидати тих, хто на мене розраховує”.
Олена була єдиною лікаркою, яка лишалася у знищеному Бахмуті поруч зі своїми пацієнтами і 10 місяців прожила з ними в укритті. Із палаючого міста її евакуювали військові на початку травня – на БТРі й під обстрілами.
“У Бахмуті я живу з 2008 року, приїхала сюди як молодий спеціаліст, – розповідає Олена Молчанова. – Сама я з Донецька. Там і досі живе вся моя родина – мама, сестра і племінники. Виїжджати вони не хочуть – це їхній вибір, із яким я змирилася. Відколи почалася війна на Донбасі, я в Донецьку не була й не бачилася з рідними. Для мене й досі це болюче питання…
Бахмут мені став навіть ріднішим, ніж Донецьк, де народилася. Я трохи знаю міста Донбасу, але саме Бахмут був найбільш комфортним, спокійним, затишним для мене”.
Олена Молчанова
Олена за фахом – лікар-фтизіатр, лікує туберкульоз. У Бахмуті її добре знали: Молчанова була експерткою управління охорони здоров’я Бахмутської міської ради за фахом “фтизіатрія”. Працювала на посаді завідувача протитуберкульозного центру. А після медичної реформи – заступницею медичної директорки зі спеціалізованої медичної допомоги КНП “Центру первинної медичної допомоги Бахмута”.
У 2014 році Олена однією з перших у місті побачила поступ “русского міра”, з власного балкона:
“Я жила біля військової частини. Звідти все й почалося: танки під вікнами, вертольоти над будинком, “сепаратисти” на вулицях зі зброєю. Тоді й “Градами” місто обстрілювали, й постраждалі були. А потім – після захоплення Донецька, Горлівки та інших міст – все вляглося. Ми й звикли так жити”.
Велика війна для Олени почалася зі дзвінка її 18-річної доньки Катерини, яка вчилася у Харкові.
З донькою Катериною
“Перші три дні всі мої думки були зайняті єдиною метою: якомога швидше вивезти дитину з Харкова, який постійно обстрілювали, Катя ночувала у метро, – розповідає жінка. – Нарешті знайомі допомогли мені з цим, і я забрала доньку в Бахмут.
А коли почали обстрілювати й наше місто, коли довелося спускатися в укриття, донька поїхала до Києва. У мене ж інших варіантів не було: я лишаюся вдома! Адже потрібна була моя лікарська допомога”.
Читайте також:
“Донька кричала зі страху, що рідних повбивають”: історія багатодітної сім’ї, яка ледь вижила в окупації на Харківщині
Перший час Бахмут, у якому до війни було 80 тисяч мешканців, намагався жити звичним життям.
“Ми ходили на роботу навіть під обстрілами, ночували у своїх квартирах, – пригадує Олена. – А вже потім почалися перебої зі світлом, водою. Нам чим могли допомагали місцева ДСНС, міська влада, волонтери: привозили продукти, воду, генератори і паливо до них.
Медична служба працювала у штатному режимі. А потім росіяни розбили центральну поліклініку в центрі міста. І пересуватися стало небезпечно.
У Бахмуті лишилося троє лікарів, і ми вирішили розділити “зони” міста: Марина Леонідівна жила прямо біля 1-ї амбулаторії – вона сказала, що туди й ходитиме. Я жила на Чайковського, мені була зручна 7-ма амбулаторія, а Сергій Сергійович приймав у 2-й амбулаторії.
Будинок по вулиці Чайковського, неподалік від амбулаторії, де працювала Олена. Фото: Ukrainian Witness
Працювали там, куди могли дійти пішки, бо транспорт не ходив. На той момент таксі ще їздило, але коштувало шалених грошей, та й викликати машину було нереально. Магазини зачинилися. І практично життя в місті зупинилося. Але люди ходили до наших амбулаторій з усіма проблемами: завдяки волонтерам ми мали ліки, дитяче харчування, памперси. Навіть був інсулін.
За цей час я встигла перекваліфікуватися на лікаря широкого профілю: і сімейним лікарем була, й ендокринологом, і хірургом. Розбиралася і в серцевих патологіях, і з онкологічними хворими працювала. Бо постійно виникали такі ситуації, коли потрібно було швидко реагувати, згадувати, чого тебе вчили в медінституті. На той час, за моїми підрахунками, у місті лишалося близько 5 тисяч людей, серед них – приблизно 200 дітей.
Пацієнтів у нас було дуже багато. Лише до мене щодня приходило не менш як 50 осіб: на перев’язки, за серцево-судинними препаратами, знеболенням. А в липні у сусідній із моїм будинок влучила ракета. Із п’ятого по перший поверх дім просто склався. Отоді стало страшно залишатися в квартирі: вона в мене була на останньому, п’ятому поверсі. Тож ми з сусідами вирішили обладнати укриття в нашому будинку. Відтоді я разом із кількома десятками інших людей жила там.
Олена Молчанова
У нас був запас води, продуктів. Як технічну використовували дощову воду, топили сніг. Ще до грудня коли-не-коли могли навіть виїхати (хоч і страшно – під обстрілами) в Костянтинівку і купити харчі. Їжу готували на буржуйці, на дровах. Паливо ж економили для генератора – до нас приходили люди з сусідніх укриттів заряджати телефони.
А вже у лютому ми перестали палити буржуйки, бо помітили: як тільки їх запалюємо, починаються обстріли. Ми зрозуміли, що дим видає наше місцеперебування, цим приваблюємо до себе увагу росіян. Тож готували на газових пічках.
У нашому укритті жили люди різного віку, але дітей у нас не було (наймолодша – 20-річна Аліса). А от в іншому, сусідньому будинку, лишалася родина з трьома дітьми. Я так і не знаю їхньої подальшої долі. Щодня ми переконували людей, що лишатися в Бахмуті небезпечно – потрібно виїжджати! Дехто дослухався – погоджувався на евакуацію. Але все ж багато людей продовжували жити в укритті.
Незалежно від того, які були в них на це причини, я не могла їх покинути! Адже лікарів у Бахмуті вже не лишилося. Я була останньою надією для цих людей отримати бодай якусь медичну допомогу.
Читайте також:
“Вмовляти доводиться місяцями”: як батьків переконують вивезти дітей із фронтових міст Донеччини
В укритті
Мою амбулаторію в лютому розбили. Ми дивом врятували ліки, перев’язувальні матеріали, усе це спустили в наше укриття, обладнали кімнату. І вже там я вела прийом. І люди щодня приходили! Під загрозою смерті, під постійними, цілодобовими обстрілами бабусі приходили за валідолом, заспокійливими.
Для мене ж найстрашнішими були поранення. А саме таких перев’язок було найбільше. Спочатку було страшно працювати з таким – дуже! Я все ж-таки фтизіатр, із ранами справ не мала. А тут опіки, осколкові поранення…
Довелося взяти себе в руки. Я сказала собі: їм же страшніше, ніж тобі. А ти – лікар, на тебе ж уся надія. Перший, другий, третій раз. А потім звикла і заспокоїлася. Навчала й інших обробляти рани, перев’язувати їх.
Мабуть, це дивно, але за себе я геть не боялася. Єдине завдавало неймовірного болю – думка, що я можу більше не побачити свою доньку…
А потім до нас в укриття заїхали українські військові. Ми займали лише невелику частину підвального приміщення – місця було вдосталь. Ми ще й ділилися з хлопцями своїми медикаментами, перев’язувальними матеріалами. Допомагала їм також обробляти рани після поранення. Ми ділилися усім – їжею, одягом. І вже стали, як одна велика сім’я.
Морально, звісно, було важко, особливо в останні місяці – я вже навіть на вулицю геть не виходила , бо це було дуже небезпечно. Сонця не бачиш і навіть не знаєш, який сьогодні день. Одна й та ж картинка – суцільний день бабака: так можна було і з глузду з’їхати. Лише обстріли постійні, цілодобові, і вони посилювалися. Але дивно, психіка і до цього звикає”.
Найважче Олені згадувати про ті ситуації, коли вона не могла допомогти пацієнтам як лікар.
“Один чоловік пішов заряджати телефон – до іншого двору, не в наше укриття. У цей момент стався приліт, і йому відірвало ногу, – пригадує медикиня. – Я побігла до нього під обстрілами, але не встигла: хвилин сім-десять мені довелося пробиватися до нього. Він помер у мене на руках від втрати крові…
Вулицями пересуватися було вкрай небезпечно, але люди ходили. Якось прибігли військові: лікарю, ходімо, глянете!
Снайпер убив якусь бабусю. Може, ви її впізнаєте?
Так, я її впізнала. Але поховати ми її не могли. Відтягнули ближче до будинку, поклали її тіло в пакет – це все, що могли ми зробити в цій ситуації…”
У Бахмуті
Частина Бахмута була під контролем російських “вагнерів”. І якщо до обстрілів з часом призвичаїлися, то потрапити в руки окупантів – це був окремий страх.
“Я гнала від себе думки про те, що вони роблять із людьми, які допомагають українським військовим. І наші бійці за мене переживали. Намагалася заспокоювати себе наївним твердженням: ну, я ж усе-таки лікар! А лікарі мають допомагати всім, хто опинився у біді, хіба ні? До них інше має бути ставлення, правда ж?
Пізніше хлопці мені пояснили: це не ті люди, які зважають на якісь принципи честі. Якщо ти допомагаєш українським військовим – то все, це для тебе вирок. Але тоді я намалася про це не думати”.
Читайте також:
Рік нелюдів. 12 видів порушень Росією міжнародного гуманітарного права на війні в Україні
Військові щодня просили лікарку виїхати з Бахмута, наполягали, що залишатися там украй небезпечно.
“Я казала: ще трошки – і буду виїжджати. “Ну що, сьогодні готові? – Ой, давайте вже завтра”. І так тривало весь останній місяць”, – зізнається Олена.
Поштовхом до рішення все ж їхати стала пожежа, яка почалася на поверсі над укриттям:
“Уночі по нашому будинку били танки. Поруч загорілися будинки, бібліотека, склад ОСББ, де зберігалися продукти, гуманітарна допомога. Я зрозуміла: ну все – це той сигнал, що треба їхати. Я зробила все, що могла.
Підійшла до командира і сказала: тепер я готова. Він відповів коротко: “Ну нарешті. У вас 5 хвилин за збори”. Але в мене все було зібране: документи, мінімум одягу, фотографії, які встигла врятувати зі своєї квартири”.
Разом з Молчановою виходити з Бахмута погодилася ще одна жінка. Всі інші люди – на той час близько 20 – вирішили залишатися.
На вулицях Бахмута. Травень 2023 року
“Мені дали чотирьох бійців у супровід, бо працювали снайпери. І ми побігли, – розповідає Олена. – Пересувалися знайомими мені дворами, вулицями, а я наче вперше їх бачила. Місто я не впізнавала: Бахмут горів, був увесь у диму. Від будинків – лише купи цегли. Я й зараз, коли дивлюся якісь відео з руйнуваннями Бахмута, – його не впізнаю…
Ми успішно добігли до іншого укриття, де стояли військові. Серед них були хлопці поранені, з контузіями – їх мали евакуювати. За нами приїхав БТР, і на ньому, разом із хлопцями, ми доїхали до Часового Яру. Звідти – військовою швидкою – до Костянтинівки.
Доїхали вночі. Попрощалися з хлопцями, я вийшла з машини. Стояла в тиші й дивилася на зоряне небо. Напевно, це небо після 10 місяців підвалу – найсильніше враження, яке я запам’ятаю на все життя…
Там, у Костянтинівці, мене вже зустрічали наші ДСНСники, відвезли на квартиру, і наступного дня я поїхала у Київ, до своєї доньки”.
Олена Молчанова
Олена дуже вчасно евакуювалася з Бахмута. Вже потім вона дізналася, як розгорталися події надалі:
“Я виїхала 3 травня. А вже через тиждень від дому, в якому жила і в якому було укриття, лишилися самі руїни”.
Лікарка найбільше хвилювалася за людей, які тоді відмовилися виїжджати з Бахмута. Але вже згодом з’ясувалося: їх вивезли в Росію. “Вони живі – і це найважливіше”, — зауважує Олена.
Нещодавно вона побачила інтерв’ю кількох людей, які були з нею в укритті, російським пропагандистам.
“Прикро чути від них про те, яка погана Україна, які жахливі українські військові. Я завжди таким казала: так чого ж ви чекали війни? Треба було одразу виїжджати в Росію, а не сидіти в цій “поганій Україні”. Особливо зачепило інтерв’ю жінки з сусіднього укриття про те, як вони страждали без води, їжі. Слухати цю брехню – поза моїми силами. Я ж була з ними поруч. Ми не мали потреби в їжі, медикаментах – волонтери, ризикуючи життям, нам це привозили, військові допомагали.
Був випадок, коли наші бійці зварили борщ і ділилися ним із мешканцями. Хотілося спершу написати коментар цій жінці: а хіба тобі не смакував борщ від наших військових, який ти теж їла?
Не схоже, щоб вони давали ці інтерв’ю під примусом. І якби вони хотіли лишитися в Україні, то поїхали б разом зі мною”.
Але попри ці прикрощі, Олена однаково не шкодує про те, що так довго лишалася у Бахмуті з цими людьми.
“Я ж клятву Гіппократа в медінституті давала – мені б совість не дозволила поїхати. Так, у них дивне бачення ситуації, я не поділяю їхніх поглядів. Але вони, в першу чергу, люди. Це мій обов’язок – їм допомогти. Я вважаю, що лікарі мають останніми покидати такі місця під час війни”.
Адаптація до мирного життя для неї відбувалася поступово. Після тривалого життя в підвалі звикати довелося навіть до того, що зранку у вікна світить сонце. Спершу навіть довелося завісити в квартирі всі вікна… а потім потроху призвичаїлася.
Наразі Олена живе у Дніпрі, працює лікарем-фтизіатром у місцевому СІЗО.
“Робота мені подобається. Як і місто. Так, бувають обстріли, ракетні атаки. Але після Бахмута я її просто не чую”, – усміхається жінка.
Вона втратила все свої майно, квартиру, дім. Але однак хоче повернутися у Бахмут і вірить у його відродження.
“Я планую радіти життю”, – каже героїчна лікарка.
Олена Молчанова
…Під кінець нашої розмови в Олени задзвонив телефон, вона перервалася на розмову. “Це мені щойно дзвонили хлопці [військові], з якими ми жили в укритті у Бахмуті, – радісно поділилася лікарка. – Сьогодні вони проїздом у Дніпрі, збираються до мене в гості. Після всього пережитого вони вже мені – як справжня сім’я”.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
