автор: Аліна Євич
Сьомого березня Кабінет Міністрів України ухвалив механізм примусової евакуації дітей із зон активних бойових дій. Під усі критерії, необхідні для такої процедури, тоді підпадав лише Бахмут – місто, яке ще з літа 2022 року активно обстрілювали російські війська. 31 січня там загинув 12-річний хлопчик, чиї батьки вирішили до останнього лишатися у фронтовому місті. 31 березня в Авдіївці, яку щоденно обстрілюють терористи, загинула п’ятимісячна дитина. На жаль, такі історії непоодинокі. Станом на 20 травня, за офіційною інформацією ювенальних прокурорів, унаслідок повномасштабної війни в Україні загинули щонайменше 482 дитини та ще майже тисяча отримали поранення.
Четвертого квітня примусову евакуацію оголосили ще у 21 населеному пункті Донеччини. За місяць поліція повідомила, що за цей час з території бойових дій вдалося евакуювати 55 дітей.
“На сьогодні (5 травня) зі 126 дітей, що потребували евакуації, в Донецькій області залишилося 33, з них одну дитину евакуювати неможливо. У деяких містах залишаються одиниці дітей. Наприклад, в Авдіївці – один хлопчик 12 років і дві дитини в Сіверську. Щодо Бахмута, то зі 176 дітей, які залишалися там станом на лютий, 159 – вже у безпечних місцях…” – повідомляли в поліції.
У багатьох селах місцеві правоохоронці працюють ще з минулого літа, вмовляючи батьків виїхати з села чи міста, що перебуває під обстрілами. Однак те, що здається логічним та правильним у віддалених від фронту територіях, там – надважкий вибір.
Станом на середину весни список дітей, яких потрібно евакуювати із прифронтових зон, сягав кількох десятків, розповідає начальник Волноваського райвідділу поліції Андрій Друмов. Із багатьма родинами поліціянти розмовляють тоді, коли привозять їм гуманітарну допомогу. Просять виїхати, наперед готові домовлятися про евакуацію в інші регіони, аби лише батьки з дітьми почували себе в турботі та безпеці.
Андрій Друмов
“Інколи доводиться по кілька місяців вмовляти людей виїхати. Ми пропонуємо різні варіанти, куди вони можуть поїхати й де можуть лишитися. Займаємося всією логістикою: забираємо їхні з речі з дому, привозимо в тимчасовий центр, де вони можуть кілька днів зачекати, після чого їдуть у місто, де житимуть. Ми шукаємо їм житло, якщо треба – довозимо самі до потяга, якщо цього з якихось причин не може зробити хтось ще”, – наголошує Друмов.
Поліцейський зізнається, що навіть попри це багато родин вперто відмовляються їхати. Хтось “обжився” в підвалі чи гаражі (деякі родини з дітьми живуть так уже рік!), дехто має проросійські погляди й очікує окупантів, решта просто бояться їхати – їх лякає невідомість. Нерідко вони впевнені, що не зможуть нічого дати своїм дітям на новому місці.
Андрій Друмов зазначає: поки обстріли тривають – люди готові виїжджати. Щойно обстріл припиняється – вони вже відмовляються, бо думають, що їх “пронесе”.
“Але якщо ми бачимо, що вони хоч трохи готові їхати – починається серйозна робота. До них приїжджають поліцейські, розповідають про тих, хто вже евакуювався, про можливості, вмовляють їхати, пропонують допомогу у вивезенні… Якщо бачимо, що вони вагаються – можемо емоційно сказати: “не губіть життя дітей, побережіть їх, вони ще малі”. З часом вдається вмовити. Тоді ми даємо їм час зібрати речі, але чітко призначаємо дату, час, коли приїдемо їх евакуйовувати. Це треба робити, щоб у них був чіткий орієнтир, коли ми їх будемо везти в безпечне місце, аби вони не змінили своє рішення”, – розповідає Андрій Друмов.
Водночас правоохоронець визнає: крім того, що дорослі часто бояться переміни свого життя, на них дуже впливає й ворожа пропаганда.
Одна з “байок” з російської сторони – що в Україні дітей нібито будуть забирати у батьків
і вони більше ніколи не зустрінуться. Через це в дітей інколи навіть стається істерика, коли вони бачать, що до них зайшов “дядько в формі”.
“Пам’ятаю, заходжу до однієї родини з дітьми, починаю говорити про виїзд із міста, тоді це був Вугледар. Бачу, що діти прямо чіпляються за маму: за руку, за одяг… Думав, просто злякалися – чи обстрілу, чи мене. Заходжу до іншої сім’ї – там така ж картина: діти лякаються, плачуть. Третя родина – усе те саме! Жінки заспокоюють дітей, кажуть, що поїдемо разом, що все добре, а ті все одно плачуть. А вже потім, коли я повернувся, поговорив із колегами – вони підтвердили, що це робота російської пропаганди. Росіяни лякають людей, що приїде поліція й будуть відбирати дітей”, – пригадує поліціянт.
Читайте також:
З Оріхова Запорізької області евакуювали всіх дітей, 80% міста зруйновано
У розмові з журналістами волонтери, які займаються евакуацією людей з Бахмутського напрямку, кажуть: після постанови Кабміну про примусову евакуацію вони отримували кілька дзвінків від родин із дітьми, що до останнього лишалися у прифронтових містах. За три дні до оголошеного “закриття” Бахмута таких родин було дві. Кожна з жінок, котра телефонувала волонтерам, зізнавалася: до них уже приходили правоохоронці з попередженням, що їх можуть примусово вивезти.
Евакуація дітей із Бахмута. Фото: REUTERS Олександр Ратушняк
“До них приходили поліціянти й казали, що мають дозвіл на примусову евакуацію, але дали їм час виїхати самостійно. Жінки не хотіли виїжджати, але їм тоді сказали, що місто “закриється”. Якщо вони не виїдуть самі – приїде поліція й буде рятувати попри відмову. Після цього жінки почали шукати наші номери, бо не знали, куди їх будуть вивозити та в які умови. Їм всього цього не розповіли”, – розповідає волонтерка Олена, яка у складі евакуаційної групи забирає людей із фронтових та прифронтових міст і сіл.
Евакуація із прифронтових локацій завжди небезпечна. Тим паче – з заповненим людьми бусом чи автівкою.
Раніше волонтери їздили кількома автівками, аби забрати й людей, і їхні речі. Однак в останні тижні перед “закриттям” Бахмута це вже було неможливо – всі дороги прострілювалися. Коли на дорозі було кілька машин, які їдуть неподалік одна від одної, небезпека посилювалася. Тому машину посилали одну, і місця в ній було обмаль.
“В обох сім’ях, які ми тоді евакуювали, було по троє дітей. Одна мама з дітьми жила ближче до Часового Яру, там у них менше бахкало, але теж регулярно прилітало. А інша – якраз у центрі Бахмута, куди прилітало постійно. Ми приїхали та дуже швидко завантажились у машину, бо місто накривали вогнем. Мами взяли мінімум речей, лише одяг на два-три дні. Все інше ми вже дали їм з нашого складу – маємо речі на такий випадок”, – розповідає волонтерка.
Коли бахмутян вивезли – Олена знайшла їм місце для ночівлі, а потім сім’ї роз’їхалися. Одна в Черкаську область, інша – в Київську.
Ілюстративне фото: Нацполіція
“А знаєте, чого вони чекали? Бо боялися, що їх ніде не приймуть. Ставлення до переселенців, зізнаємося чесно, не скрізь хороше. Але ці сім’ї відправили в місця, де їх точно не образять”, – пояснює волонтерка.
Олена наголошує: родини з дітьми лишаються в містах під обстрілами не від хорошого життя. Бувають ті, які очікують росіян, але навіть вони нерідко не витримують і телефонують волонтерам з проханням вивезти їх. Решта ж тримається дому – бо вірять, що їм не будуть раді в інших областях, навіть у шелтерах, облаштованих для переселенців. На жаль, прикладів такого ставлення вистачає – не лише за рік повномасштабного вторгнення, а й за вісім років до того.
Нещодавно в інтерв’ю “Інтерфакс-Україна” начальник Авдіївської МВА Віталій Барабаш розповідав: із квітня дітей, які лишаються у прифронтовій Авдіївці, вивозять уже примусово з кимось із батьків. Далі чекати нікуди – місто хоч і не оточене, однак надто небезпечне, аби в ньому лишалися цивільні.
Віталій Барабаш
“Представники військової адміністрації, поліції, ті ж волонтери, які займаються суто евакуацією, намагалися дати людям шанс самим до цього прийти, щодня вмовляючи кожну родину, – казав Барабаш. – Але люди інколи приховують дітей, втікаючи від нас. Ми їх знаходимо, домовляємося про евакуацію. Вони пакують валізи, а вранці “Білі янголи” (спецпідрозділ поліції Донеччини, який у найгарячіших точках допомагає розвозити харчові набори та евакуйовувати населення) приїжджають забирати, а їх немає: вони за ніч змінили локацію”.
Станом на початок квітня в Авдіївці лишалося шість дітей, за три тижні до того їх було майже 50. Наприкінці квітня, за словами голови МВА, в місті перебувала щонайменше одна дитина.
Барабаш розповідав, що за цей час вони знаходили і тих дітей, які спершу не були в списках: “Це діти, яких ховали від поліції або повертали назад. Тобто батьки евакуювалися, а за деякий час повернулися”.
“Ховають будь-де: у родичів, у знайомих, у не дуже знайомих, аби не їхати на безпечніші території, не лише Донецької області, а й взагалі України”, – повідомляв очільник МВА.
Читайте також:
“У мене є причина ненавидіти підвали”: як живуть підлітки у прифронтовому Північному
Начальник МВА наголошує: навіть у випадку примусової евакуації не йдеться про вилучення дітей у батьків. Хоча б один із них має обов’язково їхати з дитиною.
Про це говорить і психолог благодійного фонду “Голоси дітей” Поліна Старцева. За її словами, маніпуляції російських пропагандистів і анонімних телеграм-каналів абсолютно безпідставні.
Поліна Старцева
“В законі не йде мова про те, що дітей забирають від батьків. А йдеться, що з дитиною обов’язково евакуюють когось з батьків або опікунів. Залякування дитини тим, що вона може лишитись геть сама, розхитує відчуття базової безпеки дитини. Це може вплинути на відчуття прив’язаності до важливих для дитини людей та довіри до світу. Тим більше, враховуючи, що діти й так перебувають в небезпечних умовах. Безвідповідальність батьків та їхня недовіра до світу транслюється дитині й може проявлятись у відчутті власної провини, безсилля та постійній тривозі, що погано впливає на розвиток дитячої психіки”, – каже психолог.
Наслідки невчасної або запізнілої евакуації з небезпечних територій можуть бути найрізноманітнішими. Насамперед – в дитини втрачається відчуття базової безпеки. Часто помітно, що дітям, які довше перебували під обстрілами чи в підвалах, важче адаптуватись до нових місць. В таких дітей частіше зустрічаються тривожні симптоми, дитячий ПТСР, більше страхів. Їм складніше спілкуватись з іншими, гратися, сповільнюється або погіршується розвиток когнітивних функцій. Однак всі ці травми можуть проявити себе не лише відразу, а й за кілька років після травматичного досвіду, пояснює Старцева.
Ілюстративне фото: Нацполіція
“Ми не знаємо напевне, як саме це може проявитися в дорослому віці в людини, яка мала такий дитячий досвід. Люди (діти) з порушеним відчуттям безпеки складніше будують довірливі стосунки, мають схильність до залежної поведінки. Розмови з психологом значно допомагають полегшити негативні прояви та відчуття довіри до себе та до світу, повернути відчуття власного контролю та сили. Інколи дорослі, які мають складний дитячий досвід, все життя страждають від неприємних та болючих спогадів, гірше сплять та можуть мати менший рівень резильєнтності психіки, тобто гірше справлятимуться зі стресами”, – каже Поліна Старцева.
Зазвичай перші наслідки травматичного впливу (а війна – це вже травматична подія) помітні в перші дні й тижні після події, і
якщо дитину якнайскоріше забрати з зони дії травматичної події, психіка може швидко відновитись.
Більш серйозні наслідки проявляються, якщо дитина довго перебуває в стані стресу, бо зміни психіки тоді можуть бути стійкішими.
“Будь-який досвід, здобутий нами в дитинстві, накладається на все подальше життя, і чим більше ми будемо думати в інтересах дитини, тим міцнішим і більш стресостійким буде наше майбутнє покоління”, – каже психологиня “Голосів дітей”.
Поліцейські евакуювали з Бахмута ще 10 людей, зокрема 14-річну Аліну з батьками, про яку було відомо, що вона залишалася в місті.
За повідомленням пресслужби МВС 21 травня, побачене дорогою дуже вразило дівчину, оскільки росіяни перетворили її місто на руїни. Відтепер Аліна та її рідні отримують допомогу та оговтуються від пережитого.
Дівчина розповіла, що під бомбами вона, як і за мирних часів, займалася малюванням і мріяла про доступ до інтернету.
“Якщо є пекло, то воно саме в Бахмуті. Напередодні нашого виїзду ввечері російські війська обстріляли місто запальними снарядами. Ми відчули дуже їдкий запах. Я надів маску, визирнув надвір, а там усе горить. Слава богу, що вибралися звідти”, — сказав батько Аліни.
Читайте також:
Той, що пройшов під вогнем. Як начальник патрульної поліції Віктор Левченко витягнув гуманітарну евакуацію Луганщини
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
