автор: Юлія Бондар
із Донецької області
фото авторки
За даними UNICEF, російсько-українська війна вплинула на близько 1,5 мільйона дітей: це переміщені особи, мешканці окупованих територій та ті, хто залишився у прифронтових містах чи у сірій зоні.
Ціле покоління — понад 430 тисяч дітей — надалі живе у прифронтових містах під звуки обстрілів та вибухів.
Серед них і підлітки з прифронтового селища Північне (адміністративно підпорядковане місту Торецьк Донецької області, до декомунізації — Кірове), які не мають можливості виїхати. Як вони живуть, що думають про війну та яке майбутнє уявляють для себе — у матеріалі “Новинарні“.
Мене має зустріти Наташа, координаторка фонду “Голоси дітей”. Зідзвонююся з нею з автовокзалу в Торецьку й отримую “інструкції”: сісти в автобус №9 або №13, їхати до Північного, там зустрічаємося на зупинці.
Північне тут називають “Сєвєрним”. Але я плутаю частини світу російською і купую квиток до Южного (Південного), яке є останнім селищем перед передовою.
На виїзді з Торецька мобільний зв’язок зникає, бо вишку “Київстара” в Північному зламали, а в мене тільки цей оператор. Їду навмання. Дивлюсь, як холодне осіннє сонце опівдні ледь визирає з-за териконів. На кожній зупинці шукаю Наташу по фотографіях з її фейсбука: темне біля коренів жовте волосся, світле обличчя з карими очима, довгі нарощені нігті, шкірянка.
І Наташа справді чекає мене на одній із зупинок, куди я доїжджаю майже випадково .
Північне розташоване за 40 хвилин від тимчасово окупованої Горлівки, через вулицю Фестивальна від Шумів. Селище ніби притулилося до Торецька: їхати з міста сюди хвилин п’ять.
У пошуку перед прифронтовими територіями гугл безсилий — у запитах не знайти ні готелів, ні розкладу міжміських маршрутів, ні розваг.
“Прифронтові” запити в гуглі говорять лише про обстріли та зведення. Відкриваю кілька з них: “Окупанти обстріляли житловий будинок”, “Речник Міноборони повідомив про обстріл селища Північне з артилерії та мінометів”, “Внаслідок обстрілу селища Північне на території школи №63 загинули двоє й отримали поранення четверо підлітків”.
Підтягується інформація й про обстріли сусідніх Шумів та Кримського — до них тут ходять пішки.
На мапі Північне виглядає дивно: “панельки” наліплені, як мікроби — хаотично, але групками. Є ринок, “Нова пошта”, церква, яка видає себе лише хрестом над дверима, кілька магазинів і аптек. На вулиці Центральній синьою вивіскою виблискує “ВОДКА” — фірмовий магазин алкогольних напоїв. Із “розваг” тут — школа, футбольне поле, турніки та терикон, звідки видніються дахи горлівських поверхівок. Але то вже окупована територія.
Це місце чимось нагадує Прип’ять: височіють сірі занедбані будинки, а дороги потопають у зелені. І лише де-не-де можна зустріти людей. Хоча за офіційними даними їх тут мало б бути 10 тисяч, з яких приблизно 400 — діти.
Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”
При температурі +14 Настя гуляє в гумових черевиках без шкарпеток
— Так а що, знімати ви нас не будете? — засмучується Настя, коли я розповідаю про себе: журналістка, пишу про життя дітей на сході України, хочу поговорити про війну. Інших питань дівчата не ставлять, хоч я вже підготувала “промову” про медіа, мотивацію і мету. Але таке цікавить дорослих.
Катя і Настя — двоюрідні сестри. Їм по 14, і все своє життя вони мешкають у Північному. Дівчата як Інь і Ян — кардинально різні, але доповнюють одна одну.
Чорнява Настя з карими очима брудними босими ногами перебирає подерте гумове взуття, а з-під її рожевої куртки визирає светр із новорічним оленем. У брудних руках крутить смартфон, подарований фондом “Голоси дітей”. Усміхається Настя жовтющими зубами.
Катя виглядає доглянутою: світле волосся ретельно зібране у хвіст, без макіяжу, руки ховає від холоду в куртку, теліпає ногою, закладеною на іншу. П’ять днів на тиждень Катя мешкає в школі-інтернаті у Нью-Йорку — їх у сім’ї шестеро дітей, мамі так легше.
Катя спокійна і впевнена, Настя — хаотична. Обидві прогулюють школу та “сидять на вай-фаї”. Так діти називають головну розвагу в селищі: шукають квартиру із незапароленим Wi-Fi і сидять під її вікнами у TikTok.
Обидві живуть поряд із війною.
— Чую свист: ві-ііііііі, бу-буух! — Катя аж підстрибує, розповідаючи про вибухи.
Ми сидимо на лавках під п’ятиповерхівкою. Дівчина згадує, як снаряд влучив у дім її кузини Насті. Катя мешкала в сусідньому будинку.
Будинок, у якому жила Настя до того, як в нього влучив снаряд
— Наша бабуся також жила поруч, і вона як відчувала, що щось станеться — забрала Настю й Антона до себе на ніч…
— А мама вночі прибігає в трусах, майці і сльозах. Руки трусяться. Ми її ледь відкачали, — продовжує Настя.
Настя з батьками й молодшим братом Антоном жили в панельному двоповерховому будинку. Вікна її дитячої заглядали в сусідні, а з під’їзду можна було одразу вийти до дороги.
У 2014 році снаряд прилетів у будинок Насті і змінив її життя.
Читайте також:
“Отямилась – а мама вже мертва…” Як живе Майя Кремезна, яка єдина в Україні має статус дитини з інвалідністю, набутою внаслідок війни
Настя, Катя та молодша сестра Каті Христина спілкуються із координаторкою фонду “Голоси дітей”
— Це все через те, що ти багато куриш, — координаторка фонду Наташа сварить дівчину через те, що та прогулює школу нібито через біль у легенях.
— Я маааало курю! — обурюється Настя.
— Ну скільки в день цигарок ти викурюєш?
— Три-чотири.
— Бреше, — у розмову втручається Катя.
— Мені теж здається, що більше, — продовжує Наташа.
— Взагалі-то самокрутки — це не цигарки, — ображається Настя і складає руки навхрест на грудях. Наташа і Катя заходяться сміхом.
Першу цигарку вона спробувала, коли їй було 6. Тоді ж почалася російсько-українська війна. Каже, що просто “балувалась”, а курити “по-дорослому” почала після дитячого реабілітаційного центру, куди її вилучила служба у справах дітей — мама пиячила, батько помер, а нею та її молодшим братом опікується бабуся, в якої вони тепер живуть.
Наташа каже, що після реабілітаційного центру Настя різко подорослішала, хоч їй на той час було всього 12. Якщо до того дівчина цікавилася арт-терапією та різними активностями, які Наташа проводила для дітей, то після центру відмовилася. Мовляв, “дитяча справа”.
Грати з однолітками у квача — дитяча справа, ліпити з пластиліну, щоб відволіктися від обстрілів, — дитяча справа, проходити курс арт-терапії для переживання досвіду війну — теж дитяча справа.
Катя ж мешкає у школі-інтернаті у Нью-Йорку, а на вихідні приїжджає додому. Дівчина каже, що батька у неї немає через те, що той бив маму. Вдячна йому лише за те, що “навчив” її захищатися.
Читайте також:
“Хіба що селище стало більш упізнаваним, а так – помираємо”. Репортаж із Нью-Йорка на лінії фронту
Вікна зруйнованої дитячої кімнати Насті
Фонд “Голоси дітей” однією зі своїх спеціалізацій обрав саме напрям серійного малювання: через, здавалося б, просте дитяче заняття діти можуть розповісти про свої переживання і травми, яких зазнали через війну.
— Це юнгіанський підхід, — розповідає співзасновниця фонду Олена Розвадовська. — Заняття особливо підходять дітям, яким важко описати словами свої страхи чи переживання. До того ж психологи можуть бачити прогрес дитини через малюнки.
Щоб був ефект, потрібно регулярно приходити на заняття, пояснює Наташа.
— За кілька тижнів дитина починає по-іншому дивитися на проблеми, змінюється в розмові. У тих самих малюнках з’являються метелики. Я постійно їх чекаю у малюнках дітей — це сильніше за “дякую”. І коли батьки займаються дитиною, цей процес відбувається швидше.
Мурті Шрініваса (Національний інститут психічного здоров’я та нейронаук в Індії) та Рашмі Лакшмінараяна (Центр клінічних досліджень uMotif Digital Health) впевнені, що чим довший конфлікт, тим серйозніші психологічні наслідки він має. За даними ВООЗ, 10% травмованих збройним конфліктом людей пізніше матимуть психологічні розлади, які перешкоджатимуть повноцінному життю.
— Для кожного це індивідуальний досвід, — пояснює Олена Розвадовська. — Хтось може стати свідком обстрілу один раз, але кілька років працювати з психологом. Інша дитина може постійно перебувати в умовах бойових дій, але легше проживати цей досвід. Єдине, що можна впевнено заявити, — війна травмує. У нашій практиці є діти, які отримали нервовий тік, втратили сон, почали мочитися в ліжко, “з’їхали” з навчання, не можуть говорити про якісь випадки без сліз — і це лише наші спостереження.
Є дослідження, які доводять, що попри все, діти мають величезний потенціал життєстійкості.
— Якщо дитина проживає у стабільній родині за 5 кілометрів від зони бойових дій, то їй може бути достатньо мати хобі, щоб відволікатися від війни, — переконана дитяча психологиня із Золотого Людмила Романенко. — Але
приблизно 30% дітей, які мають досвід війни, переживають панічні атаки та здригаються, коли відкривається парасолька.
Вони будуть боятися навіть попри терапію, і це нормально.
Людмила радить постійно працювати з дітьми і допомагати шукати їм ресурс, щоб вони виявляли свої почуття, а не накопичували їх. Для цього можна використовувати арт-терапію, постійно говорити з ними про пережите і навчити прийомів саморегуляції.
— Є така піраміда надання допомоги, де найнижча ланка — це школа, активність і родина: те, що може допомогти одразу. Але що буде з дитиною у дорослому віці через війну, можу сказати лише на прикладі своєї мами, яка пережила Другу світову, — пояснює Людмила. — Їй тоді було п’ять років, але впродовж усього життя їй снився фашист, який стріляв у неї. Її травмою ніхто не займався. Тому якщо не надати допомогу, то подібний стан може впливати на все життя: поведінку, тривогу, сни, виховання власних дітей.
Війна проявляється у кожної дитини по-своєму, однак спільне — проблеми зі сном, різка зміна поведінки, постійний страх і передчуття небезпеки, соматичні захворювання. А хтось відмовляється приймати дійсність за реальну.
— Є такий захист: “це відбувається не зі мною”. Така поведінка є небезпечною, оскільки втрачається відчуття безпеки і самозахисту. Тому
страх є найкращою реакцією на війну.
Його не треба “лікувати”.
Страх нас рятує, — переконана Людмила Романенко. — Травма залишається з дитиною на все життя. Якщо пропрацювати її, турбуватимуть лише спогади. Але все одно безслідно не пройде.
Травмою дітей в Україні займаються переважно фонди та міжнародні організації. Окремої державної програми допомоги дітям, які постраждали внаслідок війни, немає.
— Навіть пролобіювати статус постраждалих було не просто. Зараз статус дитини, яка постраждала внаслідок бойових дій, не передбачає матеріальних компенсацій. Психосоціальну та психологічну підтримку надають громадські організації або міжнародні фонди.
У 2017 році Кабінет Міністрів затвердив порядок надання статусу дітям, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Станом на 30 квітня 2021 року такий статус отримали 64 тисячі дітей, повідомляє Центр прав людини ZMINA.
Отримати статус можна, якщо дитина поранилася чи покалічилася, зазнала різного роду насильства, перебувала у полоні, залучалася до збройних формувань чи пережила психологічний вплив.
Наразі цей статус дозволяє дітям безоплатно харчуватися у школах. І лише у Донецькій та Чернівецькій областях, а також у Кривому Розі діти зі статусом постраждалих отримують грошову компенсацію у розмірі від 2 до 5 тисяч гривень.
— На жаль, соціальна політика завжди не в пріоритеті. Тому певною мірою ми і створили благодійний фонд “Голоси дітей”, щоб замість держави вирішувати їхні проблеми, — продовжує Розвадовська.
Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”
Коли снаряд поцілив у її будинок, Настя була в бабусі
— Снарядом зачепило лише скроню. Його врятували, але після цього у нього почалися проблеми із серцем… — Настя розповідає, як помер її батько. — Після цього було туго, бо під час кожного обстрілу бігли у підвал. І я вже у мами питала: ну скільки можна туди бігати? Скільки можна боятися?!
Насті набридало посеред ночі прокидатися, швидко одягатися і бігти.
— Уявіть: ви спите. Раптом вас будить мама криками: “Прокидайся!”. А ви в піжамі. Починаєте переодягатися. Мама панічно збирає іграшки, речі, суп, ложки… і ви біжите. У підвалі вогко. Ви намагаєтеся знайти ліжко чи крісло, щоб поспати. Але і там чути обстріли, а зі стелі сиплеться земля. Так що у мене є причина ненавидіти підвали.
— Але ми вже звикли, — Катя спокійно розповідає про війну. — За 8 років можна звикнути. Постріли сприймаємо, як салют.
— У першому класі ми ще могли запускати салют — це був 2013-й, — Настя починає іронічно схлипувати, ніби плаче. — А тепер ні салютів, ні реакції на це. Все напрягає. На Новий рік замість салюта нам “бабаханій” вистачає.
У 2014 році, коли Катя вперше побачила гелікоптер (їй було шість років), почала притискатися до будинку, “щоб він її не помітив”. Не могла заснути після того, як у сусідній будинок влучив снаряд.
Настя згадує “прикол” про бабусю, яка кочергою відганяла від них вертоліт. І як ходили колядувати на блокпост.
— Нам було по 6, і нам на санки навантажили печива, згущенки. А булок скільки було! Навіть 50 гривень дали.
Питаю, яку колядку співали. І дівчата в один голос, майже криком заводять: “Коляд-коляд-колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така, дайте дядьку п’ятака”.
Читайте також:
“Війна з травмою”. Проблеми і зловживання в держпрограмі реабілітації ветеранів на прикладі одного санаторію
Наташа каже, що дівчата буквально весь час проводять у телефоні. Сьогодні вони ховаються від відсутності розваг та сімейних проблем. Настю ображає, що її молодшого брата люблять сильніше, а Катя пережила домашнє насильство.
— Мені здається, що всі проти мене. Бабушка постійно питає, чому я з Антоном сварюсь… а я просто дивлюсь на маму і її брата (тато Каті, який зараз живе у Насті —“Н”). Ну і взагалі, я хочу Антона підготувати до життя, щоб він міг у школі захищатися.
Настя стрімко розвертає голову вправо, харкає під дерево і повертається до розмови, ніби плювка й не було.
— Я після 9-го класу піду у 73-тє училище на кухаря-калькулятора, — каже Настя.
— А я хочу піти вчитися на психолога, бо подобається заспокоювати людей. Але точно хочу поїхати звідси… У Київ або Рівне… Або стану поліцейською… Або піду в армію… — Катя не встигає за власними думками.
— Я розумію, що ти всіх переламаєш, але в армію не треба йти. Будеш голодна,— Настя намагається втримати сестру від таких роздумів.
— Я голодна не буду! Знаєш, які там зарплати — ого-го!
— Так там ще й вбивають, — у розмову дівчат втручається Наташа. — Ти говориш про зарплату контрактників, а їх відправляють воювати.
— Пофіг, — відповідає Катя. — Мене вже нічого не налякає. Так, буде страх за своє життя, бо воно одне, але хочеться екстриму.
— З акулами поплавай, якщо тобі хочеться екстриму, — каже Настя.
Дівчат перебиває Наташа:
— Почалися обстріли, а ви навіть не реагуєте.
Прислухаємося: ба-аам…бам-бам. Обстріли схожі на гучне вибивання килима.
Настя каже, що так звучить автоматна черга.
Читайте також:
“Свідомо працюють по мирній території”. Як Станиця Луганська оклигує після несподіваного артобстрілу
Футбольне поле біля школи №3, де діти грають у футбол
— Це ніколи не закінчиться, — мовчанку порушує Катя. — Але все одно сподіваюся на краще.
— Краще було, коли Зеленький не був президентом, — випалює Настя.
— Та що він вам усім зробив поганого? — говорить Катя, ніби фразами з фейсбуку.
— Зарплату урізав, — відповідає Настя.
— У тебе зарплата є? — крізь сміх питає Наташа.
Цікавлюсь, на що дівчата витратили б свою зарплату. Настя починає складати список: будинок, ковбаса, свіжі огірки, помідори, 20 буханок хліба, 4 йогурти, 10 упаковок насіння, 2 пачки чипсів і пачка цигарок.
— Усього одна? — перебиває Наташа.
— Мені тоді на машину не вистачить. Якщо залишаться гроші, то куплю “Ламборджині“. А ще збудую собі студію, де буду співати.
Катя починає розповідати про свої мрії: будинок для мами, прибиральниці та кухарі у дім, багато гарного одягу, “байк”. Решту віддала б у дитячий будинок.
— Але це тільки мрії. У реальності такого не буде, — похнюплюється Настя. Але продовжує складати список: купити будинок для бабусі у Костянтинівці, розрахуватися з бабусиними боргами, які вона бере на продукти для онуків, найняти водія, який би допомагав із сумками.
Потім Настя допомогла б брату із лікуванням зору та вимови. Маму віддала б у реабілітаційний центр. А собі купила б дім із господарством: розводити корів, качок, кіз та кролів. А ще — слонів, зебр, левів та тигрів. Чорну пантеру тримала б удома. Як кицьку.
Сутеніє. Обстрілів сьогодні вже не чули.
Костя живе з мамою в однокімнатній квартирі, усі вікна якої завішані тканиною
— Тобі скільки ложок цукру?
— Ну, як звичайно.
— На цю чашку п’ять ложок не положено!
13-річний Костя і його мама Наталія готуються святкувати день народження хлопця. Я купила торт, щоб його привітати. Однак і без цього жесту Наталія б затисла мене в обіймах і налила чаю. На стіл виставила всі солодощі, що мала: зефір, цукерки, печиво.
Координаторка Наташа, з якою ми прийшли в гості разом, одразу вимикає радіо: “через російську мову”. На мить чути лише, як чорно-білий кіт Тимофій хлебче воду з раковини на кухні.
Костя і Наталія живуть удвох — тато Кості помер від інсульту. Хлопець проводить свої дні у школі та на стадіоні, де вони з однокласниками грають у футбол,
Наталія допомагає людям похилого віку по господарству (перекопати город, перенести вугілля, приготувати чи прибрати).
— Це допоможе не розбити вікна при обстрілах, — Наталія бачить, що я дивлюся на дерев’яні вікна, які ледь прикриті білою тканиною. Увесь вечір вона простоїть біля стола, за яким поміщаються лише троє — я, Костя та координаторка Наташа.
Костя показує на кухні координаторці фонду “Голоси дітей” Наташі свої медалі та грамоти
— Війна — це втручання в чуже життя, — Костя відразу починає говорити про війну, бо Наташа попередила його про інтерв’ю. — Перший раз я почув її у садочку. У нас була тиха година, але я довго не міг заснути. Крутився-крутився, і як тільки почав засинати, чую — постріл. Подумав, що це м’яч, але звук повторювався. І виховательки розбудили нас. Повели у підвал, де сиділи, поки нас ввечері не забрали батьки.
— А розкажи, як ти під ліжко залазив, — хрипким від застуди голосом каже до Кості мама.
Костя продовжує розповідати різні історії, які трапилися з ним через війну, ніби відповідає біля дошки.
— Це сталося у той же день, що і в садочку. Ввечері знову стріляли, я злякався і заліз під ліжко — думав, що під ним зі мною нічого не станеться. Навіть батьки не могли мене звідти витягти.
Історії Кості порушують усі закони сторітелінгу: вони звучать уривчасто, не мають початку і кінця, і скласти їх в одну розповідь не вдається — одному хлопцю довелося пережити стільки різних досвідів. За хвилину Костя розповідає те, що деякі люди не проживають за все життя.
Наталія постійно наголошує, що Костя більше схожий на тата, а не на неї
Одного разу у магазині Кості довелося ховатися за прилавок продавчині, бо бойовики так званої “ДНР” направляли автомати на усіх, хто був у приміщенні. Іншим разом хлопець намагався залізти під магазинний холодильник. А коли побачив, що військові заговорили до його мами, відштовхував їх із криками: “Не ображайте мою маму!”
— Я подумав, що вони їй зроблять боляче. Один у мене спитав: “Малий, ти що?”.
Я злякався: подумав, що він буде в мене стріляти. Побіг додому і знову заліз під ліжко.
Пізніше, коли Костя став дорослішим та звик, страх перед військовими зник. Хлопець змушував себе не боятися війни, бо йому набридло щоразу під час обстрілу шукати місце, де він зможе сховатися.
В один із таких днів відпросився у мами залишитися у під’їзді. Сів на бетонні сходи і вслухався у звуки. Дивився у колись побілену стелю під’їзду і думав: “Це всього лише звуки. Чому їх потрібно боятися?”
— І після того вже не боявся. Навіть мамі казав, щоб вона не боялася. І про війну я вже не думаю. Краще, щоб вона зупинилася, але загалом — байдуже.
Наталя ж зізнається, що хоч до війни і справді вже “звикли”, їй усе-таки й досі страшно — не за себе, за сина.
— Не можу заснути, коли стріляють. Сяду на кріслі і сиджу. Я Костю оберігаю, тому що в нас вікна старі, під час обстрілів дуже трусяться. Боюсь, що повилітають — і на нього
Наталія під час розмови дивиться на мене. Костя ж розповідає свої історії в підлогу.
Раптом він зривається з табурета і біжить у кімнату: згадав, що в нього десь лежить гільза, яку знайшов у кущах. Наталія тим часом розповідає про сина далі.
Костя — спортсмен. Займається футболом, настільним тенісом, боротьбою та турніками.
“Топорік”, “гробік”, “пітушок”, “стульчік”, “жабка” — Костя повертається без гільзи і розповідає про трюки, які вміє робити на турніках. Їх аж 49. Хлопець ділиться всіма тонкощами. Каже, щоб зробити “топорік”, треба залізти на турнік, сісти, відпустити руки і зробити сальто назад.
— Я реально цим захоплювався, навіть у листі до Святого Миколая написав, що хочу магнезію — це штука, якою ти натираєш руки, щоб на турніку займатися.
Костя має 4 медалі за участь у змаганнях з боротьби
Через слово Костя каже “кароче” і розповідає історії з іменами, ніби я знаю, про кого він говорить. Хоче розповідати про себе, тому замість гільзи приніс свої медалі та грамоти за боротьбу. Мама сказала знайти ще й альбоми з фотографіями, хоча світлини Кості і так розвішані по всій квартирі: на стіні в кімнаті, на полиці, на кухні — біля плити і на холодильнику.
На фото Костя сам, але всюди відчувається присутність мами.
Їду з Північного через чотири дні. У пам’яті лишається вода по годинах та миття голови в тазику, відсутність зв’язку, обстріли під запечену картоплю, страх підніматися на терикон через міни, загублені в темряві вулиці та діти, які продовжать жити за 20 кілометрів від війни.
Діти, які ще не раз почують звуки війни, доки я писатиму цей текст.
Читайте також:
“Яка різниця, де тебе завалять – у підвалі чи ні”. 11-класники – про шкільне життя на війні
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
