“Яка різниця, де тебе завалять – у підвалі чи ні”. 11-класники – про шкільне життя на війні

автор: Юлія Бондар
із Донецької області
фото авторки

“Якщо сфотографуватися на фоні цього муралу, то швидко зможете досягти вершин, — проводить екскурсію директор школи №7 у селищі Дружба (Торецьк) Олексій Головатий. — Якось на його фоні сфотографувався Денис Шмигаль і за три дні став прем’єр-міністром”.

Сміюсь і стаю для селфі. Дівчина виростає з кульбабки, а довкола неї кружляють жовті, зелені, сині, червоні, фіолетові, рожеві мрії. Намагаюся у кадр вмістити і себе, і дівчинку з муралу, як в око впадає інша — із гранітної меморіальної дошки, поруч зі стінописом. “У цій школі навчалася Дар’я Казємірова, яка трагічно загинула 28.05.2018 р. під час обстрілу м. Залізного. Пам’ятаємо. Сумуємо”. Обидві мають довге волосся і мрії.

Дар’ї було 15, коли міна 120-го калібру розірвалася на подвір’ї її бабусі. Дівчина була поруч. Останнє, що Дар’я виклала на свою фейсбук сторінку, — фотографія з однокласницями. На світлині Дар’я лагідно усміхається, а під світлиною їй пишуть: “Вибач, дитинко…”

66,5 тисяч дітей нової війни

Із 14 квітня 2014 до 30 квітня 2021. За цей час в Україні відбулися двоє виборів президента, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков пішов у відставку, закрили канали Медведчука, а його самого взяли під домашній арешт, вбили херсонську громадську діячку Катерину Гандзюк і журналіста Павла Шеремета, затримали Андрія Антоненка у справі щодо вбивства Шеремета…
152 дітей загинули, ще 146 зазнали поранень через російсько-українську війну на сході України (дані Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні).

Постраждалі діти (контузія, каліцтво, насильство, утримання чи примусова участь у конфлікті) під час воєнних дій отримують відповідний статус — дитина, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів (Закон України “Про охорону дитинства”).

30 травня 2021 року Національна соціальна сервісна служба України зафіксувала 66 491 дитину з таким статусом. 95 із них — поранені, контужені та покалічені. Сьогодні постраждалі отримують від держави безкоштовні гарячі обіди.

Як житимуть ці діти далі і що з ними буде у найближчому майбутньому — невідомо. Дізнатися, що вони думають про війну, які мають плани і як їх змінив збройний конфлікт — можна. Варто лише дати їм голос.

“Наші плани визначило місце, де живемо”

“Я не розумію цілі цієї війни. В чому її сенс, чого вони хочуть досягти?” — ставить риторичне питання до стіни одинадцятикласниця Віка. Дивиться туди ж.

Ми мерзнемо в актовому залі школи №7. З одного боку зали височіє сцена, прикрашена синіми кульками. З іншого — на дерев’яних стільцях туляться три одинадцятикласниці – 16-річні Віка, Даша й Аня.

Віка, Даша й Аня

Аня відрізняється від подруг яскравим макіяжем. Шкіра засмагла, ніби щойно з Єгипту, очі акуратно підведені помаранчевим кольором, а золотиста куртка ховає довге і пряме волосся. Віка й Даша ж зливаються зі світло-синіми шпалерами актового залу. Світле волосся Віки стирчить із двох хвостів по боках голови, а чорна кофтинка контрастує з білизною її шкіри.

Віка ходить до школи, вчить німецьку, фотографує та мріє виїхати з Дружби. Вона хоче жити за кордоном, але країну назвати не може. Каже, з війною це не пов’язано.

“У дитинстві я хотіла стати фігуристкою, а вони рано починають займатися фігурним катанням. У 5 років нікуди так і не пішла вчитися, і моя мрія провалилася. Якби я жила хоча б у Дружківці, де є ковзанка, могла б цим займатися. Наші плани визначило місце, де живемо”.

“Так тут нічого немає!” — до розмови приєднується Даша. Дівчина тоне в кріслі, розклавши лікті на підлокітники, так, наче тримається, щоб врешті не потонути в ньому. Вона говорить категорично і з надривом, ніби хоче довести, що тут насправді немає що робити. Ніби виправдовується за те, що хоче поїхати. З її кофтинки нам усміхається панда: “Якщо дивитися тверезо на реальність, у нас тут немає роботи, немає, де вчитися. Немає жодних розваг”.

Школа має два порверхи, а в одному крилі ще й дитячий садок

Восьмий рік війни дівчата живуть на лінії розмежування, за 4 кілометри від тимчасово окупованої Горлівки. У квітні 2014 року тутешня міліція не чинила опору, коли проросійські бойовики взяли місто.

У липні Збройні сили України почали визволяти Торецьк, куди можна було зайти, оминаючи блокпости терористів. На світанку 21 липня частина бійців взяла під контроль міськраду, частина сховалася у “зеленці” поблизу. Операцію проводили воїни Сил спецоперацій та 73-го Морського центру спецпризначення. На підтримку сепаратистів вирушила колона бойовиків із Горлівки — 200 осіб із танками та БТР. Бій тривав вісім годин. Ввечері над будівлею міської ради Торецька військові підняли український прапор.

Торецька міська рада, де відбувалися бої у квітні-липні 2014 року

І зараз Торецьк відгороджують від війни українські солдати.

Читайте також:
Ольга Решетилова: Ми вважаємо початком війни 30 листопада 2013 року.
Бо інформація про втручання російських спецслужб з’явилася вже тоді

“У нас салюти довго забороняли, але ми їх любимо”

Аня майже весь час мовчить. Вона любить робити манікюр, сидить у ТікТоці і пам’ятає, як війна почалася для неї в темряві.

“Під час обстрілу ми спустилися у підвал. Пошкодили кабель, і зникло світло. І ось у мене досі відчуття, що світло може зникнути. Але темряви не боюся”.

Здається, Аня забороняє собі боятися поряд з дівчатами, які категорично відмовляються від страху.

“Стріляють весь час, але немає сенсу сидіти у підвалі, — Даша нервує і підвищує голос, ніби намагається донести свою думку усім, навіть тим, хто не в кімнаті. — Яка різниця, де тебе “завалять”: у підвалі чи ні. У нас, наприклад, через стрілянину фундамент будинку почав розходитися, а в підвалі осипається стеля. І ремонт робити немає сенсу, бо щодня обстрілюють”.

Колишній пам’ятник Леніну біля міської ради Торецька

Чи страшно дівчатам зараз? В один голос відповідають, що ні. Пирскають сміхом, коли їм кажуть, що до такого неможливо звикнути. Хоча Аня пригадує, як злякалася салюту.

“У дитячому таборі запустили салют.
Від звуку я навіть підстрибнула, а потім почала плакати — не від страху, а від того, що давно його не бачила. Що це звук не війни, а краси.

У нас салюти довго забороняли, але ми їх любимо. Звуки ті самі, а картинка інша”.

Страх відчували на початку війни, поки не почали вслухатися у свист.

Для Віки війна почалася з каченят, яких вона залишила вдома, коли побігла до бабусі у підвал. З колони танків, які стояли на її вулиці та стріляли.

А потім Віка почала слухати звуки війни.

До Даші війна постукала пізніше — в день, коли українські військові звільнили Торецьк від окупантів. Тоді дівчина перебувала у бабусі, якій стало погано через обстріли.

Вікна шкільної бібліотеки прикрашені роздруківками

Війна нагадалася дітям і у 2018-му, коли від міни загинула учениця школи. Їм виповнилося по 13, і Дар’ю вони не пам’ятають.

“Було складно, бо її брат вчився з нами в одному класі, а ми не знали, як його підтримати. Він намагався приховати, що йому погано. Образився, коли лише одна дівчина з нашого класу прийшла попрощатися з Дар’єю”, — розповідає Віка.

Дар’ю перед похованням привезли на шкільне подвір’я, щоб вона востаннє почула шкільний дзвоник. Її тіло посікло осколками, а труна була відкритою. Батьки заборонили йти на прощання з ученицею. Після того вони ще довго забороняли дітям гуляти далеко від дому, а потім все стало на свої місця — війна знову перетворилася на рутину і фоновий шум.

У завершення війни підлітки не вірять. Саркастично нагадують, що це навіть не війна, а операція Об’єднаних Сил, а отже, може тривати вічно.

Однак війни стало багато, тож вони намагаються відгородити себе від неї. Їх рятує телефон та світ соціальних мережах. У реальності їм сумно.

“Із часом люди мають ставати розумнішими і вирішувати усе словами. Маємо розвиватися, а стоїмо на місці. Я раніше мріяли піти в армію і навчитися стріляти, але зараз відмовляюсь від будь-якої можливості постріляти”.

“Досить”, — завершує Віка. І я вимикаю диктофон.

Ми жодного разу не зустрілися поглядами, хоч я постійно дивилася на них.

Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”

“Головне — мати мрію і йти до неї”

Олексій Головатий говорить зі мною як із журналісткою. Розповідає про численні приклади співпраці школи з різними організаціями, про рейтинг по ЗНО та кількість учнів, які здобувають медаль. Про успіхи школи намагається розповідати через історії учнів та учениць. Головатий — директор школи №7.

Директор школи №7 м. Торецьк Олексій Головатий у своєму кабінеті

10 жовтня 2015 року заклад отримав другий шанс. Через постійні обстріли міста люди виїжджали, наповнюваність класів впала до 100 людей у всій школі. Зникло опалення, а воду привозили у трилітровій пляшці на тиждень. Шкільні пальми померзли від холоду. Вирішили законсервувати школу до “кращих часів”. 10 жовтня прийшов Олексій, вчитель з трудового навчання. Подумав, а чого б не спробувати побути директором хоч трохи. І став ним.

Тоді до міста почали приїжджати міжнародні організації, дивилися, як люди живуть на лінії зіткнення. Олексій паралельно робив рекламу школи. Деякі вчителі пішли, бо психологічно не витримали, натомість прийшли нові кадри. Вирішили зберегти школу.

“Під час роботи над новою стратегією розвитку, визначили, що будемо створювати яскраві моменти у житті, щоб на фоні сірості і цих проблем з’явилася цінність життя”, — розповідає Олексій і озирається у своєму кабінеті, щоб дати ще щось до чаю або просто показати.

У шкільній бібліотеці мешкають хвилясті папуги

За всю розмову він жодного разу не сяде за своє крісло директора — буде крутитися або поряд із поличками, вишуковуючи, що можна показати, або сяде поруч зі мною за столом. Навпроти нас на стіні висять його грамоти та дипломи, на які він не звертає увагу. Зрозуміти, що Олексій — директор школи, можна лише через піджак. Але я б радше сказала, що він ведучий — піджак стильно поєднаний із джинсами, а сам Головатий моторний та говіркий.

Через рекламу заходів, які школа почала проводити поза межами навчального процесу, залучали громаду для підтримки. Хотіли показати, що школа потрібна цій спільноті.

Шафа в кабінеті директора завалена різними мотиваційними працями та книжками про Україну, які діти та вчителі привозять з екскурсій

“Коли вирішили питання з опаленням, прийшла надія, що не дивлячись на збройний конфлікт, можна мріяти і втілювати мрії у життя. І через школу почали розбудовувати селище Дружба”, — каже Олексій.

Громада мріяла про дошкільний заклад — у 2018-му за програмою ЮНІСЕФ в одному крилі школи створили садок для дітей 3-6 років. Сім’ї почали повертатися додому. Сьогодні у школі №7 навчаються 220 дітей. Олексій вважає це успіхом, адже людей у селищі Дружба залишилося небагато — 1600.

Олексій Головатий на тлі дитячих малюнків про Україну

“Люди до всього звикають, і ми звикли до шуму та гуркоту. І якщо приїжджі бояться і шугаються, то діти вже не реагують.

Першокласники навіть і не чули світу без війни.

Для вчителів також досі проводимо навчання з цивільної оборони та домедичної допомоги — а раптом. Про війну говоримо, але не щодня. Навіщо про це зайвий раз нагадувати? І намагаємося зосереджуватися на мирі”, — пояснює Олексій Головатий.

Після загибелі Дар’ї школярі знову стали обережними — зрозуміли, що війна торкає кожного. З часом відчуття знову стихають, і повертається рутина й інші проблеми. Олексій каже, що зараз пандемія навіть перекрила проблему війни.

“Головне — мати мрію і йти до неї, а не шукати впливи, які тобі будуть заважати. Вчимо адаптуватися до сьогоднішніх проблем, щоб вміти у них перемагати і йти далі. Щоб діти не жили минулим, намагаємося фокусувати увагу на хороших, а не на трагічних моментах. Нагадувати щодня, щоб вони боялися, нікуди не виходили — ні. Хай живуть яскраво. Якщо чекати, то воно обов’язково прийде до тебе”, — наголошує Головатий.

Меморіальна дошка на школі №7 м. Торецьк у пам’ять про ученицю Дар’ю Казємірову, яка загинула під російським обстрілом у травні 2018 року

Від’їжджаю від школи і все ще бачу дівчину з різнокольоровими мріями на муралі. Так само, як і бачу Дар’ю з меморіальної дошки.

Читайте також:
“Отямилась – а мама вже мертва…”
Як живе Майя Кремезна, яка єдина в Україні має статус дитини з інвалідністю, набутою внаслідок війни


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".