авторка: Надія Швадчак
Після повномасштабного вторгнення РФ багатодітна мати Вікторія Козир опинилася в окупації в Куп’янську (Харківська область) із чотирма дітьми. Наймолодшому сину – 2 роки, найстаршій доньці – 18. Сім’я пережила неодноразові обшуки й чотири рази ризикувала життям, щоб вибратися з міста. Їхній будинок ущент зруйнувала ракета, але Вікторія каже, що головне – життя, а не стіни чи речі.
Зараз жінка проходить реабілітацію після контузії і зміщення дисків хребта та мріє про краще життя для дітей.
“Новинарня” разом з фондом “Голоси дітей” розповідає історію багатодітної матері.
На 2022 рік у Вікторії були великі плани: добудувати будинок і переїхати туди разом із дітьми. Натомість 24 лютого її сім’я прокинулася від вибухів. В той день багато людей намагалися виїхати з Куп’янська, а до банкоматів росли божевільні черги, але Вікторія вирішила залишитися вдома.
Коли над її будинком пролетіла перша ракета, було відчуття, що дому зараз не стане.
Наступні три чи чотири дні разом із батьком і дітьми жінка просиділа в підвалі.
Невдовзі довелося вийти: наймолодшому, дворічному сину Вікторії Луці, були потрібні підгузки. Жінка йшла понівеченим містом, дивилась на підірваний міст, розтрощені крамниці, приміщення поліції й митниці. З військкомату було чутно поодинокі постріли.
“Коли я вийшла з аптеки, вулиці перекрили люди в чорних формах. Місто було окуповане”, – згадує Вікторія.
Вікторія Козир із сином Лукою
На єдиному шляху до її дому стояли російські солдати. Жінка з підгузками в руках зупинилася перед одним із них. Окупант підняв автомат.
“Я йду з аптеки, мені треба перейти дорогу”, – повторювала Вікторія, але солдат не знімав палець з гачка, аж поки інший не показав йому опустити зброю.
“Я пройшла далі й заціпеніла. Зрозуміла, що ми в полоні”, – каже жінка.
Читайте також:
“Весна восени”. Розповідь журналістки, яка вижила в окупованому Ізюмі й дочекалася визволителів
У травні Вікторія поїхала до свого нового будинку, в який планувала переїхати наприкінці року. Але зайти не змогла – там уже був ворожий штаб. Їй пригрозили підвалом, забрали айфон і автівку. Сказали більше не з’являтися.
Авто, щоправда, згодом повернули, та воно потребувало дорогого ремонту. Крім того, спеціаліст, який його оглядав, знайшов трекери і прослушки.
Потім почалися обшуки вдома. Люди з автоматами, пістолетами, гранатами. Чорні форми, балаклави. Нічого не запитували, бо знали все і про Вікторію, і про її сім’ю. Повідомили, що вона у списку “укронацистів”. Перерили весь дім.
Вікторія Козир із сином Лукою
Приходила квартальна з питанням, чому Вікторія не бере російську гумдопомогу (“ти що, проти цієї влади?”). Довелося йти і брати, бо боялася за життя дітей.
Поки Вікторія стояла у чергах, діти залишалися вдома з дідусем. Але все одно бачили нескінченні колони техніки й жахались. “Вони розуміли, що ця техніка їде вбивати людей”, – каже жінка.
Окупанти з’являлися в будинку ще не раз, погрожували і тиснули. 9-річна Міра ховалася до підвалу, її нудило, а з носа текла кров (після того кровотечі повторювалися ще багато разів навіть після деокупації). Дівчинка кричала зі страху, що зараз її і її рідних розстріляють. Сестра Єва замикалась і переставала розмовляти. А коли намагалася – не могла. Ніби їй бракувало дихання, щоб вимовити слова.
Психологиня БФ “Голоси дітей” Поліна Старцева пояснює: це один із прикладів, як діти з однієї сім’ї можуть по-різному реагувати на стресові ситуації. “Все залежить від того, до чого дитина чутлива і як справлялася зі стресом до травмуючої події”, – говорить вона.
Найчастіші прояви у дітей, які були в окупації, схожі на ПТСР: флешбеки, нав’язливі сни, спогади про звуки. Хтось починає гірше спати й втрачає апетит, хтось стає більш агресивним чи замкнутим, хтось ізолюється, перестає довіряти, чи починає все контролювати, тривожитися. Прояви і їх інтенсивність у кожному випадку різні і можуть з’являтися не одразу, а коли через якийсь час організм розслабиться у безпечному місці.
Читайте також:
“Полум’ЯНА Зінкевич”. Депутатка і комбат “Госпітальєрів” – про дві свої коронавірусні хвороби, рік у Раді, ПТСР та війну
Вікторія Козир із сином Лукою
Чотири рази Вікторія брала дітей, документи намагалась вибратися з окупації – разом із тіткою, на її авто. Щоб доїхати до кожного наступного блокпоста, люди платили гроші, купували росіянам сигарети й горілку.
Ті робили обшуки, били тоновані скла, змушували чоловіків роздягатися і знущалися. А на останньому блокпості казали: “Або назад, або стріляємо”.
Після однієї з таких поїздок Вікторія з дітьми їхала додому замінованими полями. Вибратися з окупації на авто сім’ї так і не вдалося.
Залишався автобус. Спершу ціна була 5 тисяч гривень за людину, потім – 7. Черга росла, щойно закінчувалася комендантська година, а відмічатися треба було щодня: не встиг – викреслювали. “Я так проходила щодня півтора місяця, але зрозуміла, що в списку забагато людей, і виїхати нереально, – пригадує Вікторія. – Отже, залишалося жити в цій резервації”.
Страх від того, що навколо більше російських військових, ніж цивільних, був для жінки більшим за всі побутові проблеми.
Читайте також:
Ті, хто вижив. Як перенесла окупацію Мала Рогань на Харківщині
Лука
ЗСУ звільнили Куп’янськ на початку вересня 2022 року. І майже одразу місто потрапило під обстріли. Через два дні Єві поранило ногу осколками.
“Ми переїхали у будинок мого батька, бо наш був у центрі, а центр горів. Зрештою, туди прилетів “Ураган”, і нашого будинку більше немає.
У новому, який ми будували, росіяни повиривали проводку, зірвали паркет, розібрали сходи і познімали люстри. Там жило близько двох сотень солдат. У тата зруйновані стелі і дах. Повертатися нам нема куди”, – розповідає Вікторія.
Зараз вона з батьком і дітьми живе в Харкові, отримує 11 тисяч гривень на місяць як ВПО, половину з цієї суми – платить за квартиру. Іноді отримує гумдопомогу.
Діти тим часом часто згадують, які мали речі і як жили вдома. Вікторія втішає, що купить щось краще і все відбудує, хоча розуміє, що на це треба немалі кошти.
“Насправді мене більше турбують наслідки моєї травми, аніж матеріальні втрати”, – зізнається жінка.
Наприкінці грудня неподалік від неї вибухнула ракета. Все, що Вікторія пам’ятає – як падають дерева і летить скло. Коли вона прийшла до тями, їй здалося, що втратила ноги, з вуха текла кров, а в голові шуміло. Лікарня в Куп’янську була зруйнована, зв’язку не було, тому швидку ніхто не викликав.
Згодом Вікторія сама поїхала на лікування у Харків. Реабілітація триває й досі.
Вікторія Козир
“У мене часто болить голова, є провали в пам’яті і травма хребта. Але дуже хочу, щоб мені вистачило сил підняти дітей, бо у них,, крім мене нікого немає. Розумію, що треба працювати і не зупинятися”, – каже жінка.
Її Єва і Міра нещодавно повернулися з реабілітаційного центру в Києві, з ними працювали психологи. Єва тепер затинається менше, а Міра – перестала боятися людей у формі (зокрема й тому, що в Харкові це люди без зброї).
Звернутися до спеціалістів у таких випадках – найкращий варіант, пояснює психологиня Поліна Старцева. Хоча якщо прояви не такі гострі, буває, що за пів року – рік у безпечному середовищі діти можуть відновитися самостійно.
“У силах батьків відновити відчуття стабільності й повсякденну рутину, яка була до травматичної ситуації. Спробувати знайти схожі гуртки, засинати і прокидатися у звичний час, відновити обов’язки. Варто також розділяти з дитиною емоційні моменти. Батьки повинні витримувати емоційне навантаження і бути поруч, коли дитина капризує чи злиться. Вона має відчувати, що її оточення безпечне і йому можна довіряти”, – радить психологиня.
Вікторія з сім’єю наразі планує залишатися у Харкові. Мріє про перемогу і щоб у її дітей було краще життя, ніж у неї:
“Я завжди кажу дітям, що треба мріяти. Навіть якщо мрія видається недосяжною і безглуздою, віра в її реальність робить дива”.
Читайте також:
“Вмовляти доводиться місяцями”: як батьків переконують вивезти дітей із фронтових міст Донеччини
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
