автор: Людмила Кліщук
фото автора, надані героєм матеріалу та з відкритих джерел
Увечері 23 лютого 2022 року старший лейтенант Роман Сень викурив підряд п’ять цигарок Captain Black з виноградним смаком. Закрив портсигар. Подивився в небо. Подумав, що це, напевне, останній спокійний вечір на службі. Викинув фільтр і пішов вечеряти овочевим рагу.
Через кілька годин Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
Ще через три місяці офіцер Сень отримає важке поранення в ногу. За рік лікування перенесе 15 операцій. Почне писати щоденник із детальними описами боїв: зі схемами та всіма військовими тонкощами. За результативні бої на Донеччині його нагородять орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Цей офіцер, неначе молитву, щиро та з повагою цитує 65-ту статтю Конституції України. І вперто знає, що повернеться на службу.
“Новинарня” познайомилася з Романом на початку 2021 року на позиціях ЗСУ під адмінмежею з тимчасово окупованим Кримом. І тоді, й під час повномасштабного він очолював розвідувальний взвод у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ.
Під час першого знайомства цей офіцер запам’ятався нам небагатослівністю, знанням справи, впертим бажанням перемогти. Він готував своїх підлеглих, уcвідомлював цінність бойової підготовки кожного розвідника. Його взвод починав працювати зі світання (пробіжка) та не завершував навіть уночі (освоювали в лісі прилади нічного бачення). А тактичну медицину вони поєднували із вправами з кросфіту, можете собі це уявити?
Його розвідники були загартовані, навчені, мотивовані. Про таких офіцерів справедливо кажуть – майбутнє Збройних сил України.
Ця розмова – ще один фрагмент літопису великої війни з оборони України. Оборони, яку ведуть, найперше, люди.
Виїзд до межі АР Крим. Херсонська область, 2021 рік
– Романе, як офіцеру, який стояв на адмінмежі з Кримом під час повномасштабного вторгнення, не можу не поставити вам запитання: хто розмінував Чонгар?
– Не я! (сміється). Це питання розслідують компетентні органи.
– Добре, перефразую. Хто не віддав наказу підірвати перешийки, на вашу думку? Коли ви тримали район оборони на Херсонщині – Чаплинка, Чонгар, Генічеськ – як працювали ваші інженерні підрозділи? Вони взагалі мінували територію?
– Звісно. Мій товариш був головним інженером на цьому напрямку. Постійно працював на виїздах, на кожній із позицій перевіряв обладнання. Він – дуже компетентна людина і професіонал, горить цією справою. Бували випадки, коли просто перебився дріт – і система не працює. Він перевіряє – а підриву нема. Тоді він міняв дроти, перевіряв тротилові шашки, закладки – все-все, що мало спрацювати в разі підриву. І перевіряв готовність підрозділів до всіх командних дій, щоб можна було швидко виконати підрив усіх тих переправ.
“Нафарширована” та територія була солідно. Наприклад, дерев’яний ящик наповнений тротиловими шашками по 200 та 400 грамів. На кожен міст була розрахована певна кількість вибухової речовини.
Для того, щоб ефективно підірвати такі конструкції, є спеціальні формули, якими інженери-сапери все обраховують: скільки потрібно вибухівки, щоб підірвати ту чи іншу конструкцію з дерева, землі або бетону. Все враховувалося, розраховувалося та було на своїх місцях. Все перевірялося – щоб не було пошкодження чи розкрадання.
Нічні тренування. Генічеськ, квітень 2021 року
Скажу так: якби на момент вторгнення 24 лютого 2022 року на кримських перешийках перебував 90-й батальйон, то всі мости були би підірваними. Це факт. У боях уже під час повномасштабного вторгнення ніхто з наших не відступав. Велику роль у цьому відігравав і комбат Руслан Маришев.
Можливо, наш батальйон поніс би колосальні безповоротні втрати. Але ми б затримали противника й підірвали все, що можна було, врятувавши Херсон та Нову Каховку від окупації.
У 2021-му, під час виконання завдань на адмінмежі з тимчасово окупованим Кримським півостровом, розвідвзвод під командуванням Сеня перебував у резерві командира батальйону. В основі підготовки – мобільність груп, навченість особового складу. В разі потреби саме розвідувальний взвод цього офіцера мав стримати прорив лінії оборони і прийняти бій із ворогом.
“Ми вас Бачимо”. Адміністративна межа з АР Крим, 21 серпня 2021 року
Роман пригадує кілька епізодів, коли росіяни намагалися провокувати. Наприклад, з боку Армянська залетіла авіація, порушивши адмінмежу з Херсонською областю.
– Залетіли вглиб нашої території на 5-6 кілометрів і повернулися. Можливо, пілот просто не розрахував маневр і його занесло. А можливо, навмисне провокували і спостерігали за нашими діями, – зауважує офіцер. – Тоді говорили, що РФ може посунути з боку Криму, щоб забезпечити півострів водою.
– Страшно було?
– Ні. Ми готувалися до зустрічі противника. Ми знали, що так може бути. Ми довіряли нашому командуванню.
Читайте також:
“Це – демонстрація сили”. Як бійці ДШВ ЗСУ протистоять росіянам через рік після “запуску” Кримського напрямку
Роман Сень під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Любов до війська та десантної тематики у Романа розпочалася ще зі школи, у 2009-му. Якось, пригадує він, до школярів приїхали “хлопці в блакитних беретах”.
“Були показові дії, стрільба, дими. Вони були красиві, у формі. Ми теж так захотіли! Познайомилися, записалися. То був військово-патріотичний клуб із парашутно-десантним ухилом. У мене, наприклад, на момент випуску з клубу було 15 стрибків із парашутом.
Чим усе це мене приваблювало? Тим, що я можу бути причетним до найкращих. Що я можу себе перебороти, відкрити в собі нові сили, які дають мені нові можливості. Наш клуб був наче братство та сім’я, це була тісна взаємодія, ми стояли один за одного”, – ділиться Роман.
Після закінчення школи у 2012 році хлопець пішов навчатися на геолога-розвідника в технікумі у Полтаві.
“У 2013 році їздили на геологічну практику в Криму. Ми були останньою групою нашого технікуму, яка встигла поїхати на практику на півострів. Працювали по всьому Криму: від південного берега до західного узбережжя, від сходу і до гір, до півночі. Дізнавалися все про вулканічні породи тощо. Експедиція тривала близько місяця – дуже цікаво та красиво. Крим – це територія, з якою геологу-розвіднику цікаво працювати.
До речі, ще тоді ми побачили там наших конкурентів – якусь московську філію геологів, з Російського державного геологорозвідувального університету. Їхній табір був поруч”, – пригадує Роман.
Про анексію Криму він дізнався на уроці інформатики – один із викладачів розповів, що у Крим зайшли БТРи й ворожа техніка.
“Що я відчував? Ненависть від того, що не можу на це вплинути і якось протистояти”, – ділиться співрозмовник.
Читайте також:
“Рожеві озера – колючі дроти”: як десантники ЗСУ стережуть “нуль” на Кримському напрямку. ВЕЛИКИЙ РЕПОРТАЖ
У 2015 році Роман став одним із цивільних інструкторів, які на одному з полігонів готували мобілізованих третьої хвилі для ротації в район проведення АТО.
“Штатних інструкторів та офіцерів не вистачало, всі були на бойових. А людей треба було навчати. Моя група тренувала їх щодо тактики, переміщення в будівлі та на місцевості, навчали роботі зі зброєю, відпрацьовували стрільби тощо. Я був цивільним інструктором, не військовим. Згодом мене почали підтягувати на помічника інструктора з тактичної медицини. Я розумів, що вже володію тими знаннями та вміннями, які можуть допомогти мені мінімізувати втрати у Збройних силах, щоб усі повернулися додому живими. І вирішив, що йду на контракт”.
Тренування бійців десантно-штурмових військ
Офіційні “стосунки” Сеня із ЗСУ стартували 20 січня 2016 року, коли він переступив поріг військової частини – 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї бригади. Пройшов співбесіду з командиром та обійняв посаду розвідника-санітара. Потім став санітарним інструктором: каже, знав тактичну медицину, не маючи медичної освіти.
У 2016 році Роман пішов навчатися в Одеську військову академію, на факультет військової розвідки та спеціального призначення:
“Один із командирів сказав, що треба створювати новий формат українського офіцерства, а ми – молоді, здібні та перспективні. А отже, нам треба йти вчитися”.
Чотири роки гриз граніт військової науки. У 2020 році – випуск і офіцерське звання.
На запитання, що з отриманих в академії знань йому найбільше згодилося під час повномасштабного вторгнення, Сень категорично відповідає:
“Все! Абсолютно все. Однозначно – вогнева підготовка. Академія дає величезну базу теорії та практики. Більшість офіцерів-викладачів пройшли бойовий шлях в АТО/ООС, постійно збагачують досвід у військах тощо. В академії склалася цікава синергія: більшість курсантів були учасниками бойових дій, і офіцери-викладачі теж брали участь в АТО. Ми легко знаходили спільну мову. Ми, як курсанти, розуміли, навіщо нам ці знання, і хотіли їх здобувати. Викладачі це бачили – і давали максимум”.
Роман Сень на службі
Після академії він за розподілом потрапив у 90-й батальйон на посаду командира розвідувального взводу. 24 підлеглих. ППД – Костянтинівка на Донеччині.
“Що було найважчим для молодого офіцера? Правильно прийняти посаду (сміється). Я був заглиблений у процеси. Приймав зброю, людей, техніку, документи. Приймав нові БТР-80 для нашого взводу, здавали старі. Словом, повсякденна діяльність підрозділу”, – розповідає Роман.
Читайте також:
Кріт у наступі. 26-річний комбат “Холодного Яру” Ростислав Силівакін та його покрокові поради з “покращення тактичного положення”
За тиждень до повномасштабного вторгнення зону ООС “утюжили” артилерією, пригадує Роман, який був тоді з підрозділом тоді у Костянтинівці. Каже, відчувалося наближення чогось особливого. 23 лютого над містом спостерігалася активність нашої авіації.
“А о 4-й ранку 24 лютого до мене підбіг побратим “Мессі”, нині покійний, і каже: “Луплять, командир”. Ми вийшли на балкон і побачили зарево та потужні вибухи на лінії горизонту з боку Дружківки. Врубилася тривога.
Спорядження та зброя були на руках. Я спокійно пішов на нараду. Далі – евакуація родин і початок”.
За перші понад три місяці повномасштабного вторгнення бойова географія взводу Романа Сеня – це одні з найважчих ділянок фронту навесні 2022-го: Лиман, Ізюм, Кам’янка, Богородичне, Кримки, Олександрівка, Святогірськ.
Перші дні “великої” війни. Лиман, 2022 рік
Але на запитання, який спогад з цієї, великої, війни став для нього найстрашнішим, офіцер без вагань відповідає:
– В Ізюмі 8-річний хлопчик потрапив під обстріл із “Градів”. Я побачив його, коли ходив на перев’язку з осколковим пораненням у районну лікарню, до хірурга Кузнєцова.
Я був готовий до власного поранення чи поранення моїх бійців – але бачити безпорадну дитину, якій осколок пробив черепну коробку…
Лікарі стабілізували того хлопчика, але я розумів, що треба вивезти його далі з того сирого і холодного підвалу, з-під обстрілів. Знайшов транспорт, малого відвезли в лікарню. Потім я йшов, обіперся об стіну і мене тупо накрило – я почав ридати. Вперше на цій війні. Але не востаннє.
– А коли вдруге?
– У Богородичному, коли втратив своїх хлопців. Я надавав домедичну допомогу – затампонував рани та стабілізував всіх важких поранених. І поки було відносне затишшя, вирішив пройтися до місця, де був контакт із росіянами. Сподівався, що “Мессі” та “Німець” відійшли. Але одному осколком пробило грудну клітку та черевну порожнину, а другому знесло пів голови… Ми їх евакуювали.
Намагалися забрати й “Шайтана”, який отримав розриви торсу й обличчя. Але коли спробували покласти його на ноші – він просто “витікав” через лямки м’яких носилок. Усе (живіт, внутрішні органи) було перебито. Довелося його там і залишити, на місці смертельного поранення. Бо ми його просто фізично не могли донести – розвалився б по шматочках…
Росіяни потім на тому ж місці поставили хрест. Коли окупанти вийшли з цього лісу, наші хлопці знайшли могилу, ексгумували і поховали “Шахтана” на батьківщині.
Після втрати своїх мене теж накрило. Люті було стільки, що я хотів йти самотужки штурмувати позиції. Страху вже не було.
Поранені, врятовані Романом Сенем під час боїв за Богородичне. 31 березня 2022 року
– А який найсвітліший спогад?
– Люди Ізюма. Все знищено – а вони на відкритому вогні, на мангалі готують їсти, пропонують борщ та чай іще й нам. Вони не здавалися, попри складні умови.
Медики Ізюмської ЦРБ, на чолі з лікарем Кузнецовим, попри умови, проводили хірургічні операції, мого бійця з вогнепальним пораненням в обличчя прооперували. А в Кримках бабуся каже: “Ідіть сюди, хлопці, я вам цукерок відсиплю”.
А в Костянтинівці дівчинка запам’яталася. Ми стояли, їли шаурму, вона підійшла і запитує: “Коли війна закінчиться?” Ми кажемо: “Скоро”. А вона відповідає: “Це добре. Бо так образливо, що стількох друзів уже немає, не буде з ким гратися”. Запитуємо, звідки вона. Виявляється, з Ізюма. Теж тоді попаяло дуже мене… Вона обійняла нас щиро так… Ніяково стало.
Після цього ми в квітковій лавці купили квітів нашому бойовому медику Ані, бо не привітали її з 8 березня через те, що були тоді в Ізюмі. Теж пам’ятаю той букет.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Роман Сень під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
– Що було найскладнішим у боях за Ізюм?
– Нас “давили” росіяни засобами РЕБ, і ми почали втрачати зв’язок із колегами. Місто атакували з усього, що можна – ракети, авіація, артилерія, танки, піхота. Тупо все. Ізюм стирали з лиця землі. Але ми тримали це місто.
Якщо провести аналогію з обороною Маріуполя та співвідношенням сил і засобів, які тримали це місто, то Ізюм мали б обороняти дві тисячі людей. Натомість Ізюмську оборонну операцію, яка в площі розгорнулася на 46 квадратних кілометрів, вів гарнізон чисельністю трохи більше 100 людей.
З 1 по 13 березня десант тримав північ дуже малою кількістю особового складу. Якби Ізюм прорвали – відкрився б шлях на Краматорськ, Слов’янськ, це була пряма траса. Згодом я побачив у своїх джерелах, що 6 березня на Ізюм перли дві батальйонно-тактичні групи росіян – а це ніх*я собі. Плюс артилерія на додачу.
Але ж в ДШВ – люди, які можуть протистояти сильному противнику. Хоч камені з неба – а ми стоїмо.
Вирва біля школи в Ізюмі
– Як ви там вижили?
– Якщо говорити несерйозно – то в мене відчуття, ніби Архістратиг Михаїл наді мною літає, і одним щитом дає пізд*ліни, а іншим відбиває снаряди, які на мене летіли. Я не знаю, як мені вдалося вижити в Ізюмі, чесно.
6 березня поруч прилетіла міна. Моє щастя, що вона потрапила в ґрунт, суглинок – я обійшовся контузією. Якби впала на сантиметрів 10 убік, де асфальт – була б нам усім срака, ми б з Ізюма не вийшли. І таких випадків-прильотів було багато. Як тільки ми починали відпрацьовувати по росіянах – отримували прильоти з їхніх танків чи артилерії.
В Ізюмі ми працювали пліч-о-пліч із Яшею Циганковим, нині покійним, яким був командиром групи ССО ЗСУ і очолив Рух опору. Толковий військовий, обезбашений. Запам’ятався мені.
Спорядження загиблого внаслідок російського авіаудару бійця групи “Яшки” Івана Покідько “Джона”. Телевишка, Ізюм, 9 березня 2022 року
Читайте також:
Гіркота Ізюма. Як вижило та як живе зруйноване місто
7 березня Роман отримав осколкове поранення в ногу. Від евакуації відмовився. Знеболювальне, антибіотики, перев’язки отримував в Ізюмській районній лікарні.
А в ніч на 13 березня українські підрозділи відійшли з Ізюма. Сень за два тижні “підлатався” у лікарні в Костянтинівці – і далі на зачистку Кам’янки. Потім – Богородичне (Донеччина – “Н”), де тривали особливо запеклі бої.
– Чому ліс біля Богородичного був такий важливий для нас? Чому його так уперто утримували більше місяця?
– Я не знаю всієї стратегії до кінця, можу коментувати лише як офіцер тактичної ланки. По-перше, ДШВ поставили на найбільш небезпечний напрямок. Як завжди (сміється). Саме на цей напрямок перла велика кількість танків з уже захоплених на той час Кам’янки, Ізюма. Росіяни сформували ударний кулак в напрямку Долини та Богородичного. В цій місцевості ж є природній рубіж – річка Сіверський Донець. І ліс посередині. І цей ліс був важливий тому, що РФ перла на Слов’янськ будь-якими шляхами. А там, де Слов’янськ – там Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка.
Знахідки з Другої світової в “Шервудському лісі” під Богородичним
Прикметно, що під час Другої світової війни в цьому ж лісі точилися дуже жорсткі бої. Він повністю перекопаний траншеями та бліндажами ще тих часів. Наші бійці там знаходили схрони старої зброї, гранати в гілках дерев тощо. Тобто ці боєприпаси були навіть не в землі, а на поверхні, уявляєте?
Історія там така ж: німці намагалися прориватися, “совєти” трималися. Це все – стратегічні пануючі висоти. Тому за них билися, за них убивали. Довкола цього лісу в полях чорні археологи знаходили і німецькі шоломи, й інші артефакти війни. А тероборонівці розповідали, що рили окоп – і натрапили на скелет. “Шервудський ліс” (так українські військовослужбовці охрестили ліс під Богородичним – “Н”) – це справді чорне місце. Welcome to hell.
Росіяни понад усе намагалися відбити панівну висоту. А завдання ДШВ, тобто наше завдання – стримати виродків не на максимум, а в принципі. Заблокувати їх, скувати на собі всі їхні сили, знищуючи їх. І ми по них неслабо відпрацьовували з артилерії. За шість хвилин, наприклад, випускали тисячу мін із батареї “Васильків”. Інтенсивність вогню була пристойною.
Ліквідований одним із підрозділів 90 оаемб боєць ГРУ МО РФ. Шервудський ліс, 31 березня 2022 року
Так, росіяни переважали в артилерії та кількості боєприпасів. У чому переважали ми? В стійкості. В силі духу особового складу, мотивації, наполегливості. І, незважаючи на страх, було розуміння того, що ми робимо велику справу і що ми там потрібні. Це був один із маленьких етапів великого контрнаступу.
Читайте також:
Село-привид: ДШВ показали звільнене село Богородичне, за яке кілька місяців точилися жорсткі бої. ВІДЕО
21 травня 2022 року, 5:45 ранку. Проміжна позиція наших “Залізо”. Обстріли росіян були такими потужними, що великі дуби розламувалися навпіл. Того ранку Роман отримав важке поранення.
– По нас працювали їхні танки, можливо, БМП-3, плюс артилерія. А вже після моєї евакуації по тому ж місцю росіяни відпрацювали ще з “Градів” та “Смерчів”.
– Хто вас евакуйовував?
– Мої сержанти. Командири відділень, які й самі отримали поранення та контузії. Це четверо бійців, один із них – нині покійний “Соловей”. Решта були або важко поранені, або вбиті.
Молодший сержант Соловйов, нині покійний. Околиці Костянтинівки, 28 лютого 2022 року
Якби не ці люди, я б залишився там гнити й не вижив. Нас настільки хотіли знищити, що навіть точку евакуації обстріляли. Підлеглі, ризикуючи життями, під прицільним ворожим обстрілом витягли свого командира, уявляєте? Це найвищий вчинок, що може відбутися на війні.
– А ви особисто скільком людям врятували життя?
– Вісьмом. І дитина – дев’ята.
Указом президента України від 14 квітня 2023 року Романа Сеня нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – за травневі розвідувальні дії в лісовому урочищі “Сосна” поблизу Богородичного.
“Отримавши завдання висунутися на допомогу відрізаній позиції “Браво” із завданням дістатися до позицій та доставити боєприпаси, провізію, посилити особовий склад, евакуювати поранених та чекати підходу підкріплення… О 5:45 ранку 12 травня 2022 року завдання було виконане в повному обсязі, особовий склад розвідвзводу проклав маршрут до точки евакуації для безперебійного поповнення. Перебуваючи відрізаними від своїх сил, завдяки організованим діям розвідувальному взводу 13 травня 2022 року вдалося відбити масовані атаки противника на позиції “Браво”, знищуючи ворожі сили противника”, – йдеться в поданні на цю державну нагороду.
14 травня 2022 року о 10:00 позиція “Браво” була знову атакована, для штурму позицій противник застосував бронетехніку. Зупиняючи атаку противника, розвідувальний взвод поніс безповоротні втрати.
“Старший лейтенант Сень, ведучи бій із противником, під артилерійськими й танковими обстрілами надавав медичну допомогу важкопораненим, чим врятував їм життя. Враховуючи обстановку, що склалася, ухвалив рішення про евакуацію поранених, а сам із групою з трьох військовослужбовців залишився тримати позиції до підходу підкріплення, під постійним артилерійським вогнем противника. Перебуваючи в меншості, з боєм відступив до підгрупи прикриття. 21 травня 2022 року під час ворожого артобстрілу наших позицій в районі Богородичного отримав дуже важкі поранення”, – обґрунтовується в поданні.
“Нагорода справедлива. Адже коли командування нагороджує військового – це спосіб заохотити зробити такий самий подвиг заново. У людини є мотивація. Мій орден ще більше мотивуватиме мене робити те, що я повинен робити, й ухвалювати такі рішення, аби втрати були якомога меншими. Бо цей орден – завдяки моїм підлеглим”, – наголошує офіцер.
Читайте також:
“І ніхто не підійшов до мене непритомного!” Вісім поранень штаб-сержанта Панди із 30-ї бригади
Роман Сень під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Зараз у Романа – друга група інвалідності. Внаслідок мінно-вибухової травми він отримав багатоуламковий перелом нижньої третини великої і малої берцевих кісток. Переніс 15 операцій. Попереду – витяжка ноги, кісткова пластика, зняття апарата Ілізарова. Далі – реабілітація.
– Завдання мінімум – щоб я ходив та бігав. Банально – хочеться просто ходити, без ціпка. По штабу військової частини, наприклад.
– Хочете повернутися на службу?
– Звичайно. Я ж десантник. Треба виграти цю війну, бо вона – на виживання. Або ми їх – або вони нас.
Романова нога після кількох операцій
Роман запевняє, що за рік після поранення не розчарувався ні в державі, ні в командуванні, якому вірив тоді й вірить зараз. Звісно, дуже допомагає підтримка дружини та сина, а ще побратимів. Як командир, Сень також намагається допомагати дружинам своїй полеглих бійців, підтримувати їх.
– Ще я почав писати щоденник – щоб передати до дрібниць усе, що відбувалося. Спочатку лікар порадив робити це для тренування пам’яті, а потім я й сам втягнувся.
– Фахівці кажуть, що психологічні наслідки після поранення часто не менш дошкуляють, ніж фізичні…
– Я тепер інакше реагую на різкі звуки: “бабахи”, хлопки якісь. Мимоволі стискаюся. Це наслідки перебування під обстрілами з танків та артилерії. Реагую на літак, який пролітає, або, наприклад, на байкерів.
Інколи помічаю за собою агресію. Перші 10 діб після поранення бої мені не те що снилися – я взагалі “не вийшов” з війни. Скажімо: палата в лікарні Мечникова, справа від мене – панорамні вікна та жалюзі. Я прокидаюся й розумію, що найперше бачу перед очима ліс, колони дерев, окопи. І лише потім, через кілька хвилин, усвідомлюю, що я – в госпіталі, а переді мною не окопи – а інші поранені військові на ліжках.
Потім просто потроху почало відпускати, почався нормальний сон.
З бойовим побратимом, пораненим у Шервудському лісі
– Про що ви найбільше шкодуєте за цей час?
– Найперше – що не зміг зберегти життя своїм хлопцям. Вони прийшли до мене у взвод, довірилися мені – а я не зміг зберегти їх. Друге – те, що не ліквідував більше росіян.
– Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
– Заява президента Володимира Зеленського: “Дорогі українці, ми перемогли”. Умови – повернення всіх наших кордонів.
Плюс армія та народ мають перебудувати життя відповідно до того, що в нас є кінчений сусід. “Оборонка” має рости, всі технології мають бути на такому рівні, як у США. А люди мають бути готовими до спротиву.
– Як думаєте, скільки ще років триватиме війна?
– Все життя. Ми тепер – як Ізраїль.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
“Коли закінчиться ця війна, ТрО треба готуватися до наступної”. Як директор ІТ-департаменту Могилянки успішно командує взводом
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
