Кріт у наступі. 26-річний комбат “Холодного Яру” Ростислав Силівакін та його покрокові поради з “покращення тактичного положення”

 

автор: Анастасія Федченко
з Дніпропетровської області
фото авторки / “Новинарня“,
пресслужби 93 омбр та з архіву героя

Ростиславу Силівакіну зі Львівщини – 26. Торік він став командиром цілого механізованого батальйону 93-ї бригади “Холодний Яр”.

Капітан Силівакін, позивний “Крот” (тому що в окулярах) – із когорти тих молодих командирів, які переживали перші роки війни у львівській “сухопутці”, рвалися на фронт, нещодавно прийшли у війська, вже мають достатній бойовий досвід – і є новою основою наших Збройних сил.

Сьогодні Ростислав та його батальйон – знову на передовій, зайшли на нову ротацію в Донецьку область.

В інтерв’ю “Новинарні” Силівакін розповів, як завоювати авторитет у старших підлеглих і виховати хороших сержантів; як і де його рота завдала противнику серйозних втрат; чому він вважає себе не гідним отриманого ордена БХ; навіщо він змінив позицію “Орла” під Авдіївкою, а також надав покрокову інструкцію, як “покращувати тактичне положення” одразу на півтора кілометра, щоб ворог не побачив.

Французький легіон зачекає

Аскетичний кабінет у штабі батальйону на Дніпропетровщині. З меблів – невеликий стіл, кілька табуреток, вішак для форми та щось середнє між шафою і сервантом. Ростислав Силівакін господарює тут із грудня. Він спокійний, навіть незворушний, говорить мало і неохоче, окремі фрази рубає. Захоплюється, коли розповідає про тактику бою і дозволяє собі матюкнутися, коли згадує, як дізнався про загибель підлеглого. Із емоцій під час інтерв’ю – хіба ще тільки стукання пальцями по чашці з чорною кавою й іноді – по столу.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

– Я в школі дуже добре знав математику, щороку якісь олімпіади, конкурси, “задротом” був, – усміхається Ростислав. – Але водночас захоплювався історією України. Мене цікавили козацька доба й УПА, через це зароджувався патріотичний світогляд. Хоча були пропозиції піти в фізико-математичний ліцей та потім вступати на фізмат в університет Франка, я розумів, що реалізувати свої погляди можна в армії. Пішов у військовий ліцей. Криків і сліз було в мами! Вона ж думала, що син виросте великим математиком.

У ліцеї Силівакін мріяв взяти участь у миротворчій місії, можливо, спробувати сили у Французькому легіоні.

У 2012-му році у львівській Академії сухопутних військ здивувалися, коли побачили вступника аж зі 190 балами за ЗНО з математики.

– Як усі, мріяв стати розвідником. Але таких в Україні було набагато більше, ніж потрібно розвідників. То пішов у піхоту.

Злегка розчарувався, зізнається, на першому курсі, хоча в академії і була якісна підготовка.

– Почав розуміти, що можна прослужити в армії 25 років “старшим на прибиранні території” із солдатами-строковиками, і це буде дуже сумно.

– В академії ви, напевно, стежили за подіями на Майдані, в Криму, на Донбасі. Коли зрозуміли, що буде війна?

– Переломним моментом стала анексія Криму. Тоді ми конкретно зрозуміли, що буде війна. Якось мало було часу думати. Вивели нас на полігон, сформували якусь батальйонно-тактичну групу “Львів” із солдатів-строковиків. Ми на полігоні місяць потренувалися, потім нас знову розігнали вчитися, – згадує офіцер. І додає: – Як почалася війна, морально стало легше, що армія зміниться, що ми працюватимемо за спеціальністю, а не местимемо плац.

Перші роки після російської агресії “сухопутка” працювала в посиленому режимі і випускала молодих лейтенантів на кілька місяців раніше графіку. У лютому 2016-го Силівакін отримав диплом, обрав 93-тю бригаду.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

Із 60 тогорічних випускників у цей підрозділ захотіли тільки він із другом Володею, нині – начальником штабу батальйону.

– Перед вибором до нас приїжджав заступник із морально-психологічного забезпечення з позивним “Тополь”, який був у Донецькому аеропорту, залякав деяких випускників:

“Хороша бригада, там воювала, там воювала, найбільше втрат в Україні серед інших бригад”.

Звісно, ніхто не хотів 93-тю обирати. Начальник факультету навіть запитав у нас: “Ви дурні?”

А я просто стежив за бойовим шляхом підрозділів, і в 93-ї був залізний авторитет – ні відступів, нічого такого. У цьому підрозділі також служили мої старші друзі Євген Легкодух і Олексій Чужиков. Ну, і я ще в ліцеї вирішив, що раз уже ти стаєш військовим, маєш застосувати знання на практиці: командувати підрозділом, організовувати бойові дії, – пояснює свій вибір Ростислав.

Читайте також:
“Бригада, що робить з людини Воїна”. 93 омбр представила гімн і відцуралася від спадку СРСР. ВІДЕО

“Демократія в армії шкодить дисципліні”

Силівакін прийшов на посаду командира взводу в 3-й батальйон – у 7-му роту, якою тоді командував старший лейтенант Олександр Сак на псевдо “Стафф”.

– Мені пощастило потрапити до такого командира роти, який підказував, допомагав розвиватися, показував позиції ворога, брав на розвідувальні виходи в “сіру” зону.

Тоді ще були мобілізовані – не найякісніший особовий склад, деякі й алкоголем зловживали, – пригадує Силівакін. – У нас охочих воювати на словах багато, а охочих вчитися, розвиватися, воювати правильно – мало.

Ростислав командував взводом лише чотири місяці, відтак став офіцером штабу 1-го батальйону – “хороша посада, завдяки якій навчився працювати з документами”. Уже в грудні 21-річний лейтенант став командиром роти в 2-му батальйоні.

– Чи були проблеми з вашим авторитетом серед рядових? Адже майже всі вони були старші.

– Ні. Незалежно від їхнього віку.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

Вважаю, що понти підлеглих (“ти був, де я був?!”) чіпляються до тих офіцерів, які дають привід, щоб їм так говорили.

Солдати спершу придивляються, і якщо розуміють, що офіцером можна командувати – будуть ним командувати.

Ще коли був взводним, я зрозумів, що солдатам потрібно показувати: я знаю, як краще, і вмію, як краще, можу вас навчити, як правильно стріляти, пересуватися, використовувати техніку, маскуватися, копати. У нашому статуті так і написано: “Командир має бути зразком виконання службового обов’язку”, – карбує Силівакін. – Звісно, я раджуся з підлеглими. Потрібно враховувати їхню думку. Але рішення завжди потрібно приймати самому.

Демократія в армії шкодить дисципліні. І чим довше ти командуєш підрозділом, тим більше це розумієш. Адже підлеглі завжди радять тобі йти шляхом найменшого спротиву – не як краще, а так, як їм легше.

Читайте також:
Сержантська реформа на прикладі Сил спецоперацій: “мама-тато” для солдата за прикладом НАТО

Опорою командира Крот називає сержантів. На відміну від офіцера, який сьогодні командує взводом, завтра – ротою, а післязавтра взагалі буде в іншому підрозділі, сержант може служити в підрозділі на одній посаді і три, і п’ять років.

Ростислав Силівакін (праворуч) під час вручення підлеглому сержантських погонів

– Коли я став ротним, поставив собі за мету створити нормальний сержантський колектив – щоб сержанти були моїми однодумцями. Отримавши наказ, вони не скажуть – мовляв, “ротний збожеволів”, а втілюватимуть це, розумітимуть, для чого. І від сержантів це поширюється на солдатів.

Коли такий колектив сформовано – хто б не прийшов у підрозділ, підрозділ його підлаштовує чи ламає під себе.

Якщо приходить людина, яка вживає алкоголь чи наркотики, вона тут не приживається: або звільняється, або самовільно залишає частину. Люди розуміють, що алкоголізму тут не місце, крадіжкам – теж, спати на посту не можна, – рішуче перелічує свої вимоги Силівакін, стукаючи по столу.

Урок Жолобка

Бойове хрещення Крот отримав біля Жолобка на Луганщині. Вони мали закріпитися на перехресті доріг на околицях села.

Ростислав Силівакін під час ротації в Попаснянському районі Луганщини

– Ми закріпилися, але трохи завчасно дали себе виявити підрозділи розвідки, які виконували роль бойової охорони. Почалися артобстріли, у нас загинув Володимир Лайков (загинув 7 червня 2017 року – “Н”), були поранені. Під кінець другого дня я вирішив, що треба відходити з тих позицій, бо не було вже ким посилювати людей.

Ті бої були, по суті, моїм першим бойовим досвідом. Негативний досвід. Бо завдання ми не виконали, відійшли з позицій.

Але загалом операція йшла добре і була підготовленою. Я чітко розумів завдання, яке доведеться виконувати, спланував, підготував сержантів, командирів відділень, водив їх на рекогносцировку, попризначав орієнтири, ділянки зосередженого вогню, налагодив взаємодію з мінометною батареєю. Воно дало свій результат навіть тоді, коли зникав зв’язок, коли рації виходили з ладу – всі знали, що робити. Не змогли вплинути на артилерію противника. І попри те, що мусили відійти, завдали ворогу значних втрат.

Читайте також:
26-річний комбат Олександр Сак “Стафф” із 93-ї бригади: Готуємося до масштабної війни з Росією

Друга ротація Силівакіна – літо 2018, біля села Новоласпа на Волноваському напрямку, Донеччина. Тоді рота Крота тримала ділянку фронту протяжністю 8 км. До позицій ворога – півтора-два кілометри.

– Обстановка була мертва. Перший місяць противник узагалі не відкривав вогонь. Складалося враження, що ми приїхали поохороняти поля з пшеницею. Ця мовчанка не насторожує, а дає зрозуміти: противник просто хоче зам’яти це все на такому етапі і жити собі тихо та спокійно в своїй “недореспубліці”. Вони не мають сил ані наступати, ані просуватися, – каже Ростислав.

А ось він перед кожною ротацією говорить підлеглим: “Так, команди наступати і звільняти територію поки немає.

Наше основне завдання – знищити по максимуму живої сили і техніки противника.

Більше знищимо у пасивній фазі, менше будемо знищувати в активній фазі”.

У ту ротацію вони розвідали обстановку і зрозуміли: потрібно рухатися в бік ворога, адже дистанція у два кілометри не годиться ані для стрілецької зброї, ані для гранатометів.

“Наше просування на кілометр окупанти не помічали два тижні

– Покращення тактичного положення – хороша фраза. На Волновасі ми його покращили. Зрозуміли, що є можливість закріпитися на більш вигідних рубежах. Просунулись на кілометр-півтора, зблизились майже всією ротою на відстань 400-500 метрів до ворога, – згадує офіцер.

Ростислав Силівакін – крайній праворуч

– Але це ж не просто встав і пішов. Розкажіть, як це – “покращити тактичне положення”?

– Ну, по суті це й було “встав і пішов”. Ми робили це на свій страх і ризик. Лише заступник комбата знав, що рота просувається. Він організував прикриття з мінометів та всебічне забезпечення. І ми зробили таке просування без жодної втрати.

Про просування вперед Крот говорить із захопленням. Він міг би прочитати лекцію про покращення тактичного положення перед курсантами, і я готова побитися об заклад, що ті слухали б із розкритими ротами.

Щоб стало можливо висунутися в “сіру” зону, комроти з розвідниками сходили туди на рекогносцировку, оглянули місцевість щодо наявності мін, порівняли рельєф із картами, зробили висновок, чи варто взагалі рухати лінію фронту, на місці визначили, де буде вогнева точка, де – траншеї, а де – бліндаж.

– Спершу так зробили на правому фланзі. Після цього додатково інженерна розвідка, підготовка особового складу, підготовка командирів відділення, які на місці керуватимуть копанням позицій. У ніч перед тим, як вести відділення туди закріплюватись – виставлення охорони з розвідувальних підрозділів, щоб відділення не потрапило в засідку. Ця ж розвідка перші дні може виконувати роль бойової охорони, поки позиція розкопується, щоб піхота не витрачала сили на спостереження.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

Потрібно добре продумати час, коли почати, які роботи в якому порядку мають бути закінчені.

Зазвичай ми починали, коли тільки починає сіріти, щоб люди були на місці до світанку. На місці командир відділення показує кожному солдату, де він копає свій окоп, де його сектор вогню – і все, всі дістали лопатки і копають. Копати треба швидко і приховано. Лежачи або на колінах.

Якщо противник виявить підрозділ, а доти не викопано хоча б окоп для стрільби лежачи – будуть втрати.

Коли викопали кожен собі окоп, треба об’єднати їх траншеєю, ходами сполучень. Потім потрібно робити укриття. І так проходить наступних пару тижнів, поки з’явиться нова позиція із бліндажами, елементарними побутовими умовами, – розповідає командир.

Коли правий фланг зайняв дві нові позиції, це дало можливість просувати вперед решту роти по центру та на лівому фланзі.

– На першому етапі просування в мене були задіяні тільки два відділення, решта роти прикривала. Тож я зміг забезпечити додатковий піднос боєприпасів, води, гарячої їжі. Поки вони закріплювалися, тривала дорозвідка маршрутів під’їзду техніки, евакуації поранених.

Обов’язково, коли підрозділ просувається кудись, потрібно визначити, що несе з собою кожен солдат – аж до того, яку він бере лопату, скільки води, сухпаїв, боєприпасів, які саме, – навчає молодий офіцер.

Якщо просування правого флангу ворог виявив першого ж дня і почав обстрілювати, намагався витіснити, то лівому пощастило більше – вони закріплювалися в лісосмузі, і їх окупанти не помічали ще два тижні.

– Найбільш очікуваний момент – це коли закріпилися на новій позиції, хочеться з неї вже стріляти, у солдатів руки сверблять, але ти знаєш, що вони ще не виявлені, стріляти не можна. А коли противник виявляє нову позицію – настає полегшення. Бо вже не треба ховатися, можна вже з тих позицій вести вогонь, – ділиться Силівакін.

Читайте також:
“Якщо буде новий 2014-й”: одкровення розвідника Проскуріна після звільнення з 93-ї бригади

Загалом на просування і виставлення шести позицій “під ключ” його рота витратила півтора місяця.

Ростислав посміхається: солдати дуже багато копали, ніби виправдовуючи його позивний – “Крот”.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

Якось удари лопат і шурхіт ґрунту почули окупанти, але… боялися доповісти своєму командиру. А потім надумали масово зібратися й обговорити ситуацію.

– Одного дня ми проводили планову аеророзвідку і виявили сім легкових машин, які приїхали на ВОП противника, судячи з усього, на рекогносцировку. Вирішили уразити ті машини мінометами. Але, на жаль, тільки осколками посікли, жодну не знищили. За даними перехватів, щось їм пошкодили, якусь інфраструктуру. Більше вони таких помилок не повторювали, – усміхається Силівакін.

“Царська охота” після Орла

Третя його ротація відбувалася в районі Авдіївки. Рота Крота стояла від “Царської охоти” до яру біля “промки”, де раніше була позиція “Орел”, названа на честь капітана Андрія Кизила з 72 омбр, загиблого там під час штурму 29 січня 2017 року.

Ростислав Силівакін (другий ліворуч) біля меморіалу загиблим воїнам на околиці Авдіївки

Читайте також:
Екскомандир 72 омбр Андрій Соколов: Під Авдіївкою ми застосували журналістів каналу HBO зі США

Ростиславу авдіївська ротація сподобалася тим, що кремлівські найманці були близько.

– Зайшли – а ворог борзий, почувається господарем. І це цікаво, бо вогневу перевагу над противником треба завойовувати, а не ставити перед фактом, що ми тут господарі.

Із перших днів, коли ми приїхали, вони намагалися нас морально пригнічувати, стріляли зі стрілецької зброї, гранатометів, мінометів. Але швидко зрозуміли, що в них не вистачить сил тягатися з нами, – згадує Крот.

Командир роти тоді вирішив, що потрібно дещо переробити позиції. Уперед не просунешся – дистанція вимірюється не сотнями, а десятками метрів.

– Поміняв трохи систему позицій і спостереження, щоб витрачати менше сил і засобів. Було так, що проходить асфальтована дорога, попередникам ліньки було копати, і вони поставили дві позиції обабіч дороги. Ми викопали в асфальті. Той самий сектор спостереження і вогню забезпечували одним відділенням, а не двома, – розповідає офіцер.

Ростислав Силівакін в авдіївській промзоні

Тоді ж бійці 93-ї бригади тренувалися вести вогонь із БМП-2 з дуже близької відстані у відповідь на ворожі обстріли.

– Машини стояли за 200-400 метрів від переднього краю. І по машинах вівся вогонь: і кулеметний, і гранатометний, навіть мінометний. Крім того, дуже різні умови. Одне відділення оборонялося на насипу залізниці: колії, щебінь, у противника такі ж умови, але ешелонована оборона – деякі позиції перед нами, інші на висоті, метрів за 700. Інше відділення – в лісі, ще одне – в руїнах дачного селища, їм треба укріплюватися в тих будинках, – пояснює Силівакін.

Під час наступної ротації, у Кримському, на Луганщині, він уже обіймав посаду заступника командира батальйону.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

– Що робив? Надавав організаційну підтримку командирам рот, взводів. Виявленням цілей для нанесення вогневого ураження, коригуванням вогню мінометної батареї. Жив у своє задоволення, – усміхається Крот. – Коли ми зайшли, машини під’їжджали до їхніх позицій, БМП. Під кінець ротації ми добилися, що вони були в тилу заховані. Ми знищили два мінометних розрахунки.

Читайте також:
“Не розказуємо пресі про наше просування, але воно є”.
Пресофіцерка 93 омбр Ірина Рибакова – про свою війну, багнюку і сльози

“Добре воювати – наш обов’язок,
а ордени мають давати за щось особливе”

Силівакін – кавалер ордена Богдана Хмельницького 3-го ступеня. Каже, що подавали його на нагороду ще за нанесення ворогу серйозних втрат біля Жолобка, а нагородили після Авдіївки. Втім, скромник Ростислав говорить про це вкрай неохоче.

– Це дуже серйозна нагорода. Я не знаю, за що пороздавали його мені і ще купі людей. Його дають у тому випадку, коли людина зробила майже неможливе.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

– Може, вам його дали за те, що добре воювали?

– Добре воювати – наш обов’язок. За це не мають нагороди давати, – відрізає капітан.

Так само скептичний він і щодо громадської відзнаки “Народний герой України“, отриманої позаторік, після ротації в Авдіївці.

– Максимум, що ми зробили – завдали втрат, зруйнували всі виявлені фортифікаційні споруди, порушили систему вогню. Це не є щось надзвичайне.

Водночас Силівакіну приємно, що головного сержанта роти — старшину Сергія Компанійця — відзначили орденом “За мужність”. Той заслужив.

“Фед загинув через те, що був дуже совісний”

— Як воно молодому командирові — переживати загибель підлеглих?

— Загибель “Феда” мені було дуже боляче сприймати (молодший сержант Володимир Федченко поліг 27 лютого 2020 року на своїй рідній Луганщині – “Н”). Я його вважав своїм вихованцем, другом. Я тільки прийшов у роту, і він прийшов. І я зауважив, що він – нормальна, надійна людина, на яку можна покластися. Призначив його командиром відділення, у необхідному обсязі навчив, що від нього вимагається. Він на льоту схоплював. Став головним сержантом взводу. Без [військової] освіти, без нічого. Дуже совісна людина. На високому рівні командував взводом, не гірше, ніж офіцери. Вчився, цікавився, займався саморозвитком, підтримував дисципліну у взводі.

Володимир Федченко (в центрі). Фото: пресслужба 93 омбр

Я завжди пишався, що вдалося такого сержанта знайти, призначити, докластися до його розвитку. Що він став професійним сержантом, – глухо говорить Силівакін.

Сержанта Федченка вбили снайпери ФСБ Росії, виявлення яких згодом стало справжньою медійною “бомбою” від 93-ї бригади. Куля влучила Володимиру в голову, шансів вижити в нього не було.

– Він загинув через те, що був дуже совісний. Я їх завжди вчив, що коли робите доповідь, доповідайте конкретно, що відбувається на позиції: звідки обстріл, із чого, по чому. Щоб доповісти обстановку, Фед хотів особисто переконатися, звідки стріляє снайпер, – Крот стукає по столу, коли це розповідає.

Він їздив на похорон до молодшого сержанта Федченка, хоча був в іншому батальйоні.

На могилі Володимира Федченка

– Тяжко було повірити, що Феда нема. Бог його знає. Я не знаю, як це описати. Було хріново, реально хріново на душі. По сей день… – офіцер закінчує фразу матюком і тримає паузу.

Коли він командував ротою, загинули Володимир Лайков і розвідник Максим Сирін. Із рідними загиблих побратими досі тримають зв’язок.

– Недавно до Феда їздили наші військовослужбовці. До всіх намагаємося їздити й допомагати. Мама Володимира Лайкова дуже рада, коли ми приїжджаємо. Вона дуже добра людина, ніколи нічим не дорікає, переживає за всіх, розпитує, як справи.

Ростислав Силівакін “Крот” біля портретів загиблих воїнів бригади в пункті постійної дислокації. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

Читайте також:
Розвідка розкрила групу снайперів ФСБ Росії, які на Луганщині вбили воїна ЗСУ

Другий контракт з “УПА”

Нещодавно у Силівакіна закінчився перший п’ятирічний контракт. Офіцер навіть подумував звільнятися, але “комбриг зробив пропозицію, від якої я не зміг відмовитися” – запропонував очолити “рідний” батальйон.

– Я провчився два роки в ліцеї, чотири роки в академії, і тут з’явилася можливість зайняти вищу посаду, яку мені дозволяє моя освіта. Якщо є можливість спробувати, буду пробувати, – говорить Ростислав.

– З іншого боку, вища посада – це ще більша відповідальність, більше паперів… 

– Атож. Приймаєш посаду – і стикаєшся з діловодством, господарством, якимись розслідуваннями. В академії того не вчили, на ходу доводиться вчитися. З одного боку, без обліку ніяк. А з іншого боку – паперів таки забагато. Чув, що недавно прийняли закон чи указ про зменшення документообігу в ЗСУ. Ніхріна їх не поменшало!

На жаль, Українська паперова армія, “УПА” – не жарт, а правда.

На кожен захід має бути 15 тисяч планів, схем, відомостей, розрахунків… Половина з них неактуальна і недоцільна. Вищі ешелони командування мають вирішити, що з тим робити. А вони поки не вирішують.

– Може, у французькому легіоні було б краще?

– Уже не буде.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

Крім проблем із зором, після боїв за Жолобок у Крота почав погіршуватися слух. Він не вважав це проблемою, аж поки під час відпустки не пішов у приватну клініку у Львові, де ЛОР визначив: ушкоджено слуховий нерв, гірше не має бути, але й краще теж.

– Лікарі сказали попити вітаміни, більше нічого вже не вдієш. Ну, пару частот не розрізняю.

– Але ж ушкодження слухового нерва загрожує глухотою.

– Так вуха ж два, – сміється Ростислав.

– Ким би ви стали, якби не пішли у військо?

– Навіть не уявляю… Мені добре давалася математика, подобається архітектура, але сидіти цілими днями в офісі, щось креслити чи дітям інтеграли пояснювати – це точно не для мене. Хіба вивчився б на математика і поїхав у Польщу полуницю збирати, – посміхається Крот. І додає: – Напевно, якби не вступив в академію [сухопутних військ], згодом все одно підписав би контракт із ЗСУ.

Ростислав одружений. Доньці Вікторії – півтора року. Коли бригада в ППД на Дніпропетровщині, молодий комбат перевозить родину зі Львова у Гвардійське, де винаймає квартиру. Нещодавно там у парадному вкрали візок Віки.

– Багатодітна родина забрала. Але поліція знайшла, – посміхається офіцер.

Ростислав Силівакін “Крот” під час інтерв’ю. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

Зараз Силівакін знову на передовій. Дружина з донькою повернулися до Львова і чекають чоловіка й тата живим та неушкодженим.

Читайте також:
“Головне – не втратити контакт із противником”.
Велике інтерв’ю з комбригом 93 омбр Дмитром Брижинським перед новою ротацією


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.