спілкувався: Богдан Коломійчук
фото надані Олександром Костюком
Олександр Костюк на псевдо “Доцент” — командир взводу 130-го батальйону 241-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Його підрозділ обороняв Київ, Ірпінь, брав участь у звільненні Харківщини, тримав рубежі на Донеччині.
У цивільному житті “Доцент” Костюк був директором ІТ-департаменту Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Ще до повномасштабного російського вторгнення він став резервістом 130-го батальйону ТрО. Тож 24 лютого разом з побратимами Костюк одним із перших зустрічав ворога під Києвом. Після важкого поранення на Бахмутському напрямку зараз проходить у Києві лікування та реабілітацію.
– Моя історія в Силах ТрО розпочалася ще у 2021 році, – розповідає Олександр Костюк. – Тоді я майже випадково знайшов у фейсбуці сторінку 130-го батальйону. Зв’язався з ними – як виявилося, бійці тренувалися щосуботи.
Тож іще до 24 лютого я знав, що у випадку широкомасштабного вторгнення стану до оборони з людьми, з якими вже тренувався і знайшов спільну мову. Нас уже багато об’єднувало, а такі неформальні горизонтальні зв’язки дуже важливі для згуртованості в підрозділі. І тому не дивно, що в подальшому ядром роти стали ми, резервісти.
Олександр Костюк
Коли все почалася, моя гіпотеза підтвердилась.
Перші тренування мали на меті відпрацювати роботу підрозділу в місті, патрульні дії, службу на блокпостах, охорону об’єктів критичної інфраструктури. Згодом ситуація на фронті змінилася, і змінилися завдання Сил тероборони. Мій підрозділ, наприклад, надалі проводив штурмові дії. І з гордістю хочу сказати, що ми цілком добре виконали завдання. З мінімальними втратами.
Першим завданням мого підрозділу було утримувати територію одного об’єкта, розташованого поруч зі злітною смугою аеропорту “Жуляни”. Тобто фактично ми охороняли летовище.
Читайте також наш “передвоєнний” репортаж:
Київська тероборона. Війна у Голосіївському лісі
Перше бойове хрещення я отримав на посаді командира відділення. Це сталося в Ірпені. Як зараз пригадую, перед тим, як зайти туди, командир роти зібрав нас і прямо сказав: “Хлопці, там повна ср*ка. Тому їхати на це завдання повинні лише добровольці. Тільки ті, хто готовий ризикувати життям…”.
Приблизно те саме я оголосив і своєму відділенню. Це був момент істини, коли треба було зробити вибір, який стане визначальним. Пригадую, що вагалися тоді всього двоє-троє. Решта ще раніше все для себе вирішили.
Найбільшою перешкодою був тоді страх. Точніше, страх невідомого. Адже найбільше ми боїмось того, чого не знаємо. А тоді ми знали ще дуже мало.
Олександр Костюк на позиції
Мені подобається принцип, що спроможний підрозділ не повинен розмінюватись на дрібніші завдання, ніж він може виконати.
Ми одразу взяли під свою відповідальність великий об’єкт – міст між Ірпенем та Бучею. Це була “хороша” позиція для росіян, добре пристріляна, з промзоною навколо. Підійти до неї можна було звідки завгодно.
Статус цього місця постійно змінювався. В один час воно було “нулем”, а в якийсь час перетворювалося на “сіру зону”, бо просто перед носом уже стояли росіяни.
Це був перший і надзвичайно важливий досвід, оскільки в цю промзону постійно заходила ворожа розвідка, проти якої працювали наші хлопці. Тільки тоді ми як слід відшліфовували свої навички й здобули нові. Бо зробити це можна лише в бойових умовах.
Це все знадобилося потім на Донбасі.
Читайте, будь ласка, після реклами:
Читайте також:
Єдиний, що вижив. Історія чеха-вікінга, що воює за Україну
Простий приклад: коли працює ворожий РЕБ (станція радіоелектронної боротьби – Ред.), то GPS’у в тебе немає, а отже, надіятись на свій планшет із “Кропивою” марно. Доводиться працювати з картою, компасом і згадувати, як орієнтуватися на місцевості.
Тоді ж в Ірпені мене призначили командиром взводу. На жаль, сталося це через трагічні обставини: загинув попередній командир.
На момент, коли ми звільняли Харківщину і згодом вийшли на державний кордон, мій підрозділ став іншим. Це був уже зовсім інший взвод. Попередньо, вдалося переформатувати особовий склад, і в мене залишились тільки стійкі, вмотивовані бійці. До того ж ми на той час отримали дуже хороше поповнення. Врешті, нам вдалося сформувати якісно новий колектив, основою якого й далі лишалися резервісти.
В цілому ж мені, як командиру, дуже пощастило з особовим складом. У моєму підрозділі був дуже високий відсоток людей із вищою освітою, а також чимало таких, що прийшли до війська з креативних професій. Людей звичайних, але непересічних.
Управління також покращилось. У цьому ми дійшли до абсолютно іншого рівня. Коли я вже був поранений і перебував у госпіталі, управлінська вертикаль не зламалася. Командир першого відділення, як це і має бути, взяв командування взводом на себе. Під його керівництвом підрозділ продовжив виконувати і виконав завдання.
Завжди в кожного лідера має бути помічник, такий собі “номер два”. Приміром, коли загинув наш ротний, я, будучи командиром взводу, взяв його обов’язки на себе.
Читайте також:
У Бахмуті ми зіткнулися з війною дещо іншого характеру, – командир бригади ТрО
Олександр Костюк із побратимами
Вважаю, що на командирській посаді мені вдалося ефективно поєднати попередній управлінський досвід із новим для мене досвідом війни. Тому завжди намагався працювати зі своїм підрозділом, як із командою. Не нав’язував свого рішення, а спонукав підлеглих до розмірковувань. Казав: “Я ставлю завдання. А виконання його – за вами”. Уточнював, правда: “Якщо не вирішите ви, то буде прямий наказ про те, як виконати. І вже тоді не гарантую, що він вам сподобається. Тому думайте”.
Завжди брав до уваги, що жоден з нас не є, чи не був, військовим. У моєму підрозділі кадрових військових не було взагалі. Всі прийшли з цивільного життя, і поєднувати досвіди доводилося всім.
Мені, наприклад, окрім усього, знадобилися мої цивільні навики автоспорту. Точніше, вміння швидко їздити по бездоріжжю. Вчив цьому інших. Бо, на жаль, не кожен умів їздити не на автоматі, а хтось не вмів узагалі. І я вчив, насамперед, як не розбити автомобіль і не травмувати себе та побратимів.
Рахунки за автосервіс, які ми сплачували, були захмарні. Ми ледве їх витягували, при тому, що взвод наш був “ресурсним”. Ми маємо хороших знайомих, які щедро допомагають. Я жартував, що ми з багатого ТрО.
Читайте також:
Пороми, поліцейські пастки і бюрократія: що долають волонтерські авто на шляху з Європи до фронту
Є два види військових колективів: той, у якому хочеться залишатися індивідуалістом, існувати окремо від усіх, і той, у якому хочеться розчинитись, стати частиною цілого. Оцей другий варіант можливий тоді, коли середовище в команді здорове. Коли між бійцями і командирами панує атмосфера поваги. На цьому хочеться зробити особливий наголос.
Важливо поважати інших і не втрачати повагу до себе. Я завжди наголошував своїм бійцям: коли йдете в місто, то повинні виглядати й поводитися так, щоб цивільним хотілося до вас приєднатися. Або, щонайменше, усміхнутися, підійти і заговорити.
Ще я вимагав дбати про себе і стежити за здоров’ям. Пити достатньо води й нормально харчуватися.
Це давало результат. На Донбасі, попри складні умови, в мене ніхто не хворів.
Адже коли хворіє один боєць, це означає, що відділення у неповному складі виходить на бойове чергування. Або ж для того, щоб склад був повний, треба кимось замінити хворого бійця. Здебільшого замінити ніким, тоді доводиться заходити на чергування або головному сержанту, або командиру взводу. Це неправильно, бо внаслідок цього випадає цілий рівень управління.
Олександр Костюк
У підрозділі також має бути психологічно комфортно. Для цього, найперше, слід “закрити” побутову базу. Якщо цього не зроблено, і підрозділ перебуває “на нулі” без найнеобхіднішого – одягу, нормальної їжі, зв’язку та генератора, – то про все інше говорити складно.
Мені вдавалося з допомогою помічників вирішувати ці питання. Завдяки спільним зусиллям у нас була електроенергія, були “Старлінки”, був зв’язок.
Командиру важливо дослідити характер і поведінку кожного свого бійця. Приміром, є люди, які мають постійну потребу на когось психологічно спертися. Це ті, що потрійно перепитують: “Можна зайти? Можна вже виконувати? Можна повертатись?”. До таких також треба знаходити підхід. Хоча би просто бути готовим терпляче відповідати: “Так, можна. Так, виконуйте. Так, повертайтесь”.
І великою дурістю з боку командира було б поставити двох таких людей виконувати завдання в парі. Хтось із них має бути опорою, а інший – тим, хто опирається.
Саме таким принципом я і керувався: люди, що працюють разом, повинні бути психологічно адаптивні один до одного.
Під час проведення ротацій найперше я вдивлявся в очі бійців. Ті очі могли бути веселими, втомленими чи засмученими, але найперше я стежив, щоб вони були “нормальними”.
Читайте також:
Командир роти на Херсонському напрямку Роман Кулик: Якщо гине багато наших друзів, це значить, що в нас правильні друзі
Потрапляючи до війська, як на мене, найголовніше – правильно зрозуміти, як функціонує ця система. Армія, за моїм переконанням, повинна бути прикладом хорошої бюрократії.
Багато моїх хлопців, коли вперше зіштовхувались із дуже “армійськими” речами, зізнавались, що спочатку в них опускалися руки. Чому, мовляв, речі, які в цивільному житті вирішуються миттєво, тут потребують чималого часу і величезних зусиль.
Я нагадував їм тоді, що однією з ознак дорослої людини є здатність перемикатися між ролями. Так, як це роблять діти. У дитячих іграх усе відбувається швидко і багатогранно: ось тут місто, ось тут збудовано космічний корабель, ось тут лікарня. А за годину правила та умови гри змінюються на інші.
Доросла людина в армії також повинна розуміти, куди вона потрапляє і перемикати в голові цю роль. Не варто все цивільне тягти за собою у військо.
Зараз відбувається реорганізація деяких підрозділів, зокрема і моєї роти. Вона отримує броньовану техніку, і це змінює дуже багато. Тримаю кулаки за своїх хлопців, щоб вони добре впоралися з новим нетривіальним викликом.
Не треба забувати, що коли закінчиться теперішня війна, нам слід буде готуватися до наступної. Адже вірити, що при зміні влади в Росії відмовляться від своїх імперських ідей, безглуздо. Тому Сили тероборони треба “прокачувати” далі.
Читайте також:
“Я взагалі дивуюся, як ми там вижили”: Едуард Драч – боєць тероборони, поранений біля телевежі, медик і бард із “Червоної рути”
Підписуйтеся на канали “Новинарні” в YouTube, Instagram, TikTok, Telegram, Twitter, Facebook.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
