автори: Леся Шовкун,
Дмитро Лиховій
фото: Дмитра Лиховія та надані героєм матеріалу
Кобзар, рок-музикант і поет із Кривого Рогу, чиї пісні на початку 1990-х були неодмінною складовою “плейлиста” українського патріота.
Досвідчений лікар-невропатолог та фахівець із нейроортопедичної реабілітації.
А з 24 лютого 2022 року – офіцер, боєць 112-ї бригади територіальної оборони Збройних сил України.
Усе це – про одну й ту саму людину – відомого барда, лауреата легендарного першого фестивалю “Червона рута-89” Едуарда Драча.
Ми зустрілися з Едуардом біля Бабиного Яру – навпроти Київської телевежі, яку росіяни обстріляли крилатими ракетами 1 березня. Той день став останнім у житті щонайменше п’ятьох людей. І лише дивом серед них не опинився тероборонівець Драч, який командував підрозділом охорони цього стратегічного об’єкта.
Про те, як ухвалив для себе рішення в перший же день повномасштабного вторгнення РФ піти у військо, чому останнім часом значно рідше з’являвся на сцені та як набуті під час навчання на військовій кафедрі рефлекси допомогли уникнути загибелі під час ракетного обстрілу, Едуард Драч розповів в інтерв’ю “Новинарні“.
Дивіться інтерв’ю також на відео (з архівними вставками):
Принагідно: підписуйтеся на YouTube-канал “Новинарня“, ставте лайки, залишайте відгуки
Хто добре знає історію – того не мали б здивувати ні навала російських військ, ні ті звірства, які вони коїли на окупованих територіях, ні наполегливе бажання росіян стерти все українське з лиця землі. Бо все це в нашому минулому вже було, каже Едуард Драч.
Сам він українською історією цікавився завжди. Тому попередження про підготовку Росії до повномасштабного вторгнення, які з’явилися минулої осені, сприйняв цілком серйозно.
– Звісно, дуже хотілося, щоб цього не сталося. І коли хтось казав, що все це тільки нагнітання паніки, я завжди думав: твої б слова та до Бога. Але особливих ілюзій не мав, – наголошує Драч. – І ніколи не вірив Лукашенку. Тому коли 24 лютого все почалося – я не сумнівався, що через Білорусь Путін пройде одразу і буде в Києві вже за кілька годин.
Едуард Драч. Фото: Новинарня
Про “червоний терор“ Муравйова, про тюрму на Лонцького, про “Бригідки” знали всі, хто цікавився українською історією. Тому подальші події в Бучі, на жаль, не здивували. Було зрозуміло, чого від них чекати. Але в той перший день головна думка була про те, щоб не допустити їх до Києва. Хотілося, щоб у руках була зброя, аби мати змогу відстрілюватися.
Тому одразу після того, як Путін оголосив цю війну…
– …”спеціальну операцію”.
– От-от. Знову ця гібридна війна! Слово “гібридний” означає водночас брехливий і підлий. Це не справжня війна, коли “йду на ви”, а оце “іх там нєт”, “а ето можно купіть в любом воєнторгє” й таке інше – оманливе, підле, низьке. Це, знаєте, таке собі мислення “дворової шестьорки”, якщо брати по наших криворізьких поняттях. Тільки у них там в РФ це мислення стало державним.
Так от, коли 24 лютого він починає ото як дворова “шестьорка” щось там говорити, а за ним, умовно, “пацани стоять” із ядерною зброєю… Мене це розізлило і налякало водночас. Бо я розумів, що це все у записі. А отже, вони вже йдуть і скоро будуть тут.
Едуард Драч. Фото: Новинарня
Десь годину після цього виступу й перших вибухів я бігав по хаті, як тигр у клітці. А потім почав збиратися. Сім’ю відправив виїхати в безпеку, а сам уже вранці 24 лютого був під військкоматом.
Власне, я б і раніше пішов, ще після перших розмов про потенційне вторгнення – у мене друзі в теробороні були. Але знав, що не пройду медкомісію.
Це як, знаєте, коли воєнком у перший-другий день бігає по переповненому військкомату й обурюється:
“Ти ба, як служити – так ніхто, а як воювать – так усі!”
– То це не анекдот?
– Та яке! Ви б бачили, що там робилося. О 8-й годині ранку під нашим Шевченківським військкоматом Києва були вже всі. Ще за годину – взагалі неможливо було протовпитися.
О 9-й дві перші сформовані роти вже поїхали виконувати завдання. Я був серед них.
– Як сім’я сприйняла ваше рішення йти у військо?
– Моя дружина – історик. Власне, цим усе сказано.
Ми з нею багато разів говорили про те, як взимку 1918-го війська Михайла Муравйова штурмували Київ. І про те, що багато киян тоді не вийшли захищати своє місто. Саме тому він сюди зайшов. А потім слав Леніну телеграми: “Собственноручно кончаю пятую тисячу хохлов”.
На цей раз кияни вийшли, і все склалося інакше.
Поховання загиблих у січневих боях за Київ в Маріїнському парку, лютий 1918 р.
Як на мене, дуже важливо, що в нас уже була така структура, як територіальна оборона. В яку ти одразу знаєш, що можна прийти і зайняти своє місце, навіть не маючи військового досвіду. Отримуєш зброю, завдання, сектор обстрілу – і вперед.
– У вас також військового досвіду не було?
– В армії я не служив. Але за військово-обліковою спеціальністю – капітан медичної служби, після військової кафедри.
Я ж за освітою медик. Закінчив Дніпропетровський медінститут. У нас два роки йшла загальна військова тактика по програмі військових училищ, а вже потім – медичні дисципліни, організація і тактика медичної служби (ОТМС). Далі МСЦО – медична служба цивільної оборони. І військова токсикологія. Три предмети.
А після цього були військові табори – правда, не по 45 днів, як належить, а 30. Але все досить серйозно: навчання в лісах на лівому березі Дніпра, в кінці – марш-кидок на 10 кілометрів у повному бойовому спорядженні. Це був жах, звичайно (сміється). Але під кінець ми вже всі мріяли кроком дійти до Дніпра. Втяглися у службу!
Між іншим, саме ті навички, які я здобув на військовій кафедрі понад 30 років тому, 1 березня врятували мені життя.
Читайте також:
Історик Олександр Алфьоров: “Росіяни” – не нація, а морально-психологічний стан
Едуард Драч. Фото: Новинарня
У перший день воєнної весни-2022 Росія знову атакувала Київ крилатими ракетами. На цей раз головною ціллю була столична телевежа, яку охороняли бійці 112-ї київської бригади тероборони. Командував цим відділенням капітан Едуард Драч – байдуже, що медик.
– На те, хто ти за військово-обліковою спеціальністю, в перші дні війни мало зважали. Нас розподіляли за таким принципом: “Ти офіцер? – відійди сюди. Солдат? – стань сюди. Так, офіцери, ви будете командувати тим-то і тим-то”. І все – ідеш, виконуєш наказ. Це армія, де ти собі вже не належиш.
– Скільки бійців було у вас у підпорядкуванні?
– Десятеро. І нас відправили охороняти територію навколо стратегічно важливого об’єкта – телевежі.
Коли ми туди зайшли, то побачили, що це таки занадто велика територія, буде складно. Одразу визначилися з тим, як нести чергування. Там був один блокпост теплий, а другий холодний: на теплому можна побути більшу кількість годин, на холодному треба частіше змінюватися.
І домовилися, що всі, хто в цей час не на чергуванні, обов’язково йдуть у сховище. А якщо тривога – в укриття йдуть усі, хоч би як часто довелося ходити. Ми й частину боєкомплекту туди перетягли, щоб зберігся в разі чого.
Під час патрулювання ще й встигли відігнати підозрілих осіб. Стріляти по них не ризикнули, бо не були впевнені, але стволи наставили. І змусили їх вшитися. А вже потім під час перегляду відео з камер спостереження з’ясувалося, що саме ці особи ставили мітки. Їх, здається, потім затримали.
– З точки зору загроз той день для вас чимось відрізнявся від інших, чи все було як звичайно?
– Зранку росіяни “попереджали”, що будуть застосовувати, за їхніми словами, “високоточні боєприпаси”. І про можливе знищення ретрансляторів інформація теж проскакувала. Тим часом наша влада активно попереджала про те, що готуються провокації із вкидами в телеефір неправдивої інформації, нібито “Київ здали”, “президента захопили” й таке інше.
Тож нескладно було здогадатися, що однією з головних цілей ворога може бути саме телевежа.
Ми з хлопцями провели короткі збори й визначили основні задачі: по-перше – вижити. По-друге – не допустити на територію телевежі жодних диверсантів. Хто залишається цілим після можливої атаки – займає оборону.
На той час, коли прилетіли ракети (близько 17:00 – “Н”), ми втрьох патрулювали територію. Я пам’ятаю тільки свій крик: “Вспишка зліва!”.
Це, власне, те, чим нас під час військової підготовки в таборах 35 років тому мучили: “Вспишка справа!” – значить, ми падаємо наліво, “Вспишка зліва!” – падаємо направо. І закриваємося.
Я цю вправу суто на рефлексах виконав – і це врятувало мені життя.
Як тільки я закрився, в руку “прилетіло”. Мій автомат відлетів, я його почав шукати. Тільки знайшов – прилітає друга [ракета]. А я ж знаю, що це вже “пристріляна” точка, що другий удар – найчастіше “накриває”.
Київська телевежа. Фото: Новинарня
До речі, на той час до нас іще не доїхали ні броніки, ні каски. Добре, що хоч були в зимовому одязі – це врятувало від іще більших ушкоджень.
– Ті двоє бійців, що були з вами, також отримали поранення?
– Так, нас усіх трьох зачепило: один мій товариш був поранений легко, а один, як потім з’ясувалося, дуже важко. Але на той час я цього не бачив, бо все закрило хмарою диму й пилу.
Одне з “правил” під час порятунку поранених – це передусім самому вийти із зони ураження, дочекатися, поки обстріл припиниться, і тоді вже повертатися. Блокпост був зачинений зсередини з міркувань безпеки. Я достукався до хлопців, заскочив, кажу: там таке-то й таке. А з самого кров тече…
І тут вони повідомляють, що, схоже, там залишився поранений. Я кажу: “Хлопці, не біжіть. Зараз закінчиться обстріл, тоді”. Бо ж розумію, що якщо будуть іще удари, то вгатить просто по них…
Але хто там послухав. Побігли, притягли. Дивлюся – він без свідомості, дихання уривчасте. Це характерно для серйозного ураження мозку. Зрозуміло, що ми тут нічим допомогти не зможемо, треба якнайшвидше в лікарню.
Едуард Драч. Фото: Новинарня
Мене заштовхнули в машину разом із цим бійцем, привезли нас у Київську обласну лікарню. Його – одразу на операційний стіл, там дуже серйозне поранення було. Хлопцеві ще 30 років нема – такий хороший, україномовний, інтелігент. Айтішник…
Той побратим, якого поранило легко, від госпіталізації відмовився. Ну, а я, виходить, по важкості поранення опинився десь посередині. Хоча коли мене наші запихали в машину, щоб їхати разом із пораненим, я не дуже розумів, навіщо. Я ж ніби цілий, можу залишатися в строю! Але хлопці сказали, що я як медик зможу в лікарні пояснити, що сталося з пораненим – і я погодився.
– Для вас стало несподіванкою, що ви теж маєте досить серйозне поранення?
– Виходить, що так. Коли на мене всі ті уламки летіли, було дуже боляче, але не було коли над цим замислюватися.
А вже потім “випливли” три ребра, нога, струс мозку… Обстежили мене з ніг до голови – заодно й усе інше перевірили, дяка обласній лікарні. Правда, все одно пропустили невеличкий перелом, але це вже інша тема – про заліковування вибухових політравм.
Чесно кажучи, я взагалі дивуюся, як ми там вижили. Бо насправді опинилися дуже близько від перших двох вибухів, а це ж дуже сильна вибухова хвиля.
Уже третій вибух, від якого ми встигли сховатися в сторожці – це була та ракета, яка чітко у вежу прилетіла.
Відео з телеграм-каналу міського голови Києва Віталія Кличка:
“Хвіст” від цього вибуху спалив будівлю на протилежному кінці вулиці (де зокрема розташований і Меморіальний комплекс “Бабин Яр” – “Н”) і вбив цілу сім’ю, яка там проходила… Тобто це дуже потужні боєприпаси.
Читайте також:
Call the War а War: історії журналістів, що загинули або постраждали на війні з Росією
За офіційними даними, оприлюдненими на той час, унаслідок обстрілу Київської телевежі загинуло п’ятеро людей і ще стільки ж отримали поранення. Фото й відео з місця події вражають: обгорілі до невпізнання тіла, розбиті будівлі, автівки…
“Та речовина [з ракети], що на відео горить після вибуху – вона ще з дерева скрапувала, – до всього, ще й дуже смердюча. На мені вся куртка просмерділася… – каже пан Едуард. – Дуже потужна й неприємна штука, словом. Так що моя історія досить успішна: я ходжу, можу з вами говорити. І навіть трошки поспівать”.
Едуард Драч. Архівне фото
Час, відведений на реабілітацію, він використав із користю не лише для здоров’я. Усміхається: “Я реабілітувався ще і як виконавець. Записав за цей час два альбоми: один великий і один менший”.
Пісні, які на четвертому місяці “великої війни” пан Едуард виконує біля постраждалої від обстрілу 1 березня будівлі на вулиці Іллєнка, вражають своєю актуальністю. Хоча “Козацька доля” написана 1991 року, а “Марш ельфів” Драч виконував із рок-гуртом “Рутенія” ще у 2014-2015-му роках.
Втім, поки існує така держава, як Росія, ці слова залишатимуться актуальними завжди:
“Марш ельфів”
Степ повниться чадом, горить стерня –
із Мордора гадом повзе брехня.
І орки волають як ті чорти:
“Здавайтеся, ми – брати!”
І плаче сивесенький менестрель:
“Ой, не пийте від орків солодкий ель!
Із того брехливого забуття
нема ельфові вороття!
З брехнею весь світ перейдеш,
та тільки назад не вернеш.
Хоч правда й гірка, все одно
хай п’янить, як старе вино!”
Кордони відкриті, брехня тече,
а орки як влиті – плече в плече!
Кричать: “Або станете всі як ми,
або ляжете тут кістьми!”
В брехні стає сонцем нічна зоря
І кряканням круків спів солов’я
зберіг голос правди лиш менестрель:
“Ой не пийте той орків ель!”
А в Мордорі казиться Саурон,
по трупах він виліз на чорний трон
На чорному золоті він сидить,
що чорним вогнем горить.
Крізь вікна вривається світло дня
і тане як лід вся його брехня.
І навіть в палаці з каміння й скла
чути ельфівське: “ла-ла-ла!”
Едуард Драч. Фото: Новинарня
– Едуарде, музична слава прийшла до вас після легендарного першого фестивалю “Червона рута”, який відбувся 1989 року в Чернівцях. Як ви туди потрапили?
– Мабуть, цей шлях почався зі знайомства з уже, на жаль, покійним Василем Жданкіним. Ми з ним у Кривому Розі жили через пару будинків, були “з одного квАртала”. Ні-ні, не 95-го – 129-го (сміється).
Якось я приїхав у Київ на фестиваль авторської пісні. Дивлюся – там якийсь хлопець ніби знайомий, щось таке цікаве грає. Я підсів до нього, теж заграв. Причому грали ми зовсім не бардівські пісні, а різну іспанщину, циганщину, “Бітлз”. Потім запитую його: “Ти не з Кривого Рогу?” –”Так!” –”І я!”.
Так ми потоваришували. Він зрештою з Кривого Рогу переїхав у Львів до сестри. Я до них приїздив, і Жданкін мене з усіма перезнайомив: Віктором Морозовим, Андрієм Панчишиним, Олександром Смиком… він, на жаль, теж днями помер (18 травня 2022 року – “Н”).
Українські музиканти на першому фестивалі “Червона рута” в Чернівцях. Другий ліворуч – Василь Жданкін, другий праворуч – Едуард Драч
Сашко Смик і Олег Покальчук, з яким я тоді також познайомився, – це, можна сказати, “батьки” назви співана поезія, як ми тепер зазвичай називаємо українську авторську пісню.
Пам’ятаю, говорили ми про цей жанр із батьком Марійки Бурмаки, і він мене закликав звернути увагу на харківських поетів 20-х – 30-х років. Тоді словосполучення “Розстріляне відродження” ми ще не знали. А мене на той час перла козацька тема, ну які 1920-ті?
Але він порадив усе-таки почитати. Я почитав, і таки мене ті вірші вразили. Потім пісні на деякі з них записував…
Словом, так я потрапив у поле зору якоїсь такої “тусовки”, яка була в курсі того, що де відбувається. Разом ми з’їздили ще на кілька фестивалів, зокрема на “Оберіг”. А у вересні 1989-го разом поїхали на “Червону руту”.
Читайте також:
Помер засновник фестивалю “Червона рута” Тарас Мельник
– Кривий Ріг, варто визнати, не найбільш українізоване місто. Звідки у вас зацікавлення українською піснею, культурою?
– Коли у 1972 році я мав піти у школу, батько дуже хотів мене віддати саме в українську. Але на той час навколо вже не було українських шкіл.
Едуард Драч, “Віддайте мову”. Виступ на фестивалі “Червона рута-1989”
І якщо за [першого секретаря ЦК КП України] Петра Шелеста у Дніпропетровській області ще було багато якихось таких козацьких пам’яток і тому подібного, то коли йому на зміну прийшов [Володимир] Щербицький, українське взагалі “згорнулося”.
Хоча на Криворіжжі працював і вчився Павло Глазовий. І тріо Мареничів – теж із Кривого Рогу, це вже потім вони оселилися в Луцьку.
А перше публічне виконання майбутнього Державного Гімну? Коли його Василь Жданкін на “Червоній руті” заспівав, то ми з Віктором Морозовим підтягнули. І вийшло, що співали “півтора львів’янина й півтора криворіжця”: бо Василь з Кривого Рогу, а потім поїхав жити до Львова, Морозов зі Львова, а я з Кривого Рогу. Мої мама й сестра досі там живуть, до речі.
Відома сатирична пісня Едуарда Драча про “жахи українізації”, яка, на жаль, залишається актуальною і досі:
Читайте також:
30 років тому Рада затвердила Державний Гімн: цікаві факти про “Ще не вмерла…”
– Не прикро, що вже чимало років ваше рідне місто асоціюється не зі співаною поезією, а з однією дуже відомою командою КВН?
– (Сміється) Зараз буде камінг-аут: я сам дніпропетровський “КВНщик”!
Правда, тоді це був зовсім інший КВН. Коли я в нього грав, це ще не був шоу-бізнес. Нас і на парткоми тягали, і з інституту могли погнати. Я пам’ятаю, як о 8-й ранку викликали всю команду на партком, бо напередодні в нашому виступі їм не сподобалася фраза: “И снова наш “Голубой огонек” горит ярким пламенем, и снова все ведущие артисты греют руки на нашем голубом огоньке”. “Та як ви могли так про заслужених і народних артистів Радянського Союзу! Як ви могли так із Магомаєвим!”
Читайте також:
“До вторгнення готувалися з січня”. Прокурори САП сформували гранатометний взвод ТрО
Едуард Драч. Фото: Новинарня
А там правда така ситуація сталася… У нас була переможна інтермедія – домашнє завдання, з яким ми перемогли всі інститути й університети Дніпра. Це був 1985 рік. Нас запросили повторити її у Дніпропетровському цирку. Але ми ж не думали, що це настільки інший формат…
Приходимо, а там – арена. Все видно, куліс немає. І “Магомаєв” у нас має співати “И неба будет мало и земли”. О! А давайте, хай він “політає”. Причепили його за пояс, він літав і співав. Але на репетиції пояс був високо, а під час виступу зліз нижче. І в якийсь момент наш “Магомаєв” перекинувся догори дриґом. Був через це великий рейвах, і оце ж нас “за сукупністю” викликали на партком…
Але коли вони почали з нами обговорювати той “голубой огоньок”, то їх зрештою такий сміх розібрав. У результаті вони так і не змогли сформулювати свої вимоги, кажуть: “Ідіть звідсіля!”. Вигнали нас. Зрозуміли ж, що це дійсно було смішно.
Читайте також:
Співаючий далекобійник: “Теми пісень мені вже замовляють колишні нардепи”. Інтерв’ю “Новинарні”
Едуард Драч. Фото: Новинарня
– Чим ви займалися останніми роками, до 24.02.2022? На сцені вас тепер можна побачити значно рідше, ніж колись…
– Щодо сцени… Після “Червоної рути” була й популярність, і концерти, і закордонні гастролі – Канада, Франція, Німеччина. Але десь із кінця 1990-х, коли [президент Леонід] Кучма прийшов на другий строк, він фактично здав увесь наш медіаринок Росії. Тоді з’явилося оце слово “неформат“, нас почали витісняти з ефіру. Почали говорити: “Та ну, пісня під гітару, то таке-е. От московська попса – це добре!”
Росіяни тоді поставили діло так, що якщо ти співпрацюєш із російською фірмою – то і роялті отримуєш, і концерти в тебе є, й відео, аудіо – все, плюс ще й концерти в Росії. Тобто в тебе є гроші.
А тим, хто з ними співпрацювати відмовлявся – до побачення. Навіть роялті з українських записів 22 роки не одержували. Тобто, як казали кобзарі, десь наприкінці 90-х – початку 2000-х нам “обрізали труби”.
Що було робити? Ще не згорів медичний диплом. Я повернувся в медицину. Це моя професія. Я її знаю.
Едуард Драч – капітан медичної служби ТрО ЗСУ
– А хто ви за спеціальністю?
Невропатолог. Потім уже зрозумів, що гроші це дуже скромні й прогодувати сім’ю на них складно. А заглядати в кишеню пацієнту я не люблю й не збираюся – моя мама, яка теж медик, навіть коробки цукерок не брала. Просто це якось соромно і принизливо.
Тому я пішов на курси [підвищення кваліфікації], а потім подався працювати у приватні клініки. Вже більше 10 років тільки в них і працюю. А між ділом – трошки записуюсь, трошки виступаю, коли вдається. Бо чим далі працюєш, особливо в приватних фірмах, то менше залишається часу на все інше.
Через це нам довелося розлучитися і з “Рутенією”, де я грав з 2007-го по 2017 рік. Мені все важче було вириватися на концерти, і зрештою довелося обирати – займатися творчістю чи годувати сім’ю… а в мене троє дітей.
Читайте також:
Почутий “голос Донбасу” Катерина Соколенко:
зірка “Х-фактору” воювала в АТО як медик, а тепер придушує бунти в СІЗО
Едуард Драч. Фото: Новинарня
– Досвід медика допомагає вам відновлюватися після поранення?
– І так, і ні. Річ у тому, що військова травма відрізняється від цивільної. Конкретно вибухова травма – дуже підступна, її дуже мало цивільних лікарів “знають”. Я – не знаю. Ну, тобто досі не знав. Спершу щось почав було трошечки сам лікувати… слава Богу, що обережно. Бо чи то так збіглося, чи це через мої спроби робити якісь рухи, але виникла внутрішня кровотеча. Утворилася гематома, ногу почало роздувати.
Тоді я одразу зупинився й сказав собі: “Стоп! Тепер ти пацієнт. Слухайся“.
Найскладніше було знайти собі лікаря, який був би фахівцем із бойових травмувань. На щастя, допомогла добра знайома з християнської місії. Вона звела мене з фахівцями із Сербії, США та Ізраїлю, які мали справу з такими пораненнями.
Леся Шовкун і Едуард Драч під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
У результаті найбільш близьким до істини виявився ізраїльтянин. У мене ж наслідки ракетного обстрілу, а в них таких обстрілів дуже багато. Він розповів, які препарати призначає у схожих випадках, я порадився з нашими лікарями й дещо почав приймати. І це мене врятувало від операції, а може, й від ампутації.
А от із тим, що погіршення настає не одразу після травми, а пізніше, як у мене, я у своїй практиці вже стикався. Я займаюся нейроортопедичною реабілітацією, і у 2015 році волонтери привели до мене хлопця з Маріуполя – з мінно-вибуховою травмою, але вже з ампутацією. То він теж розказував, що в перші 5 днів все було нібито нормально, а потім… От і в мене так вийшло: найгірше почалося вже після виписки з цивільної лікарні.
Словом, обізнаність на медичній темі допомогла мені щонайменше у виборі спеціаліста, до кого звернутися. М’які тканини ми зберегли повністю, і в стані спокою нога фактично не болить. Правда, на рентгені покращень нема, певна проблема залишається… Тому зараз прохожу ВЛК.
Читайте також:
“Наводжу АГС – і тут міна. Відрізало руки…”
Боєць ДУК ПС Андрій Бондаренко після тяжких поранень повернувся на фронт і воює далі
Едуард Драч під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
– Зараз багато підрозділів тероборони відправляють із їхніх регіонів на схід чи південь. Якщо після реабілітації вас визнають придатним до служби, ви готові поїхати кудись на “гарячий” напрямок?
– Звичайно, все залежатиме від здоров’я – я ж не хочу, щоб десь на полі бою підрозділ мусив мене брати на ноші, бо нога підведе. Це я повинен людей рятувати, а не вони мене.
А так – я готовий з 24 лютого. Я прийшов із першої години. Ми обов’язково повинні перемогти.
– Як думаєте, вдасться?
– Безперечно. Вони приперлися на нашу землю і просто не розуміють, що нам тікать нема куди. Ми переможем, і нема на то ради.
Так історично склалося, що тут завжди була межа цивілізації європейської, хліборобської і азійської, скотарської. Басейн Дніпра – як водорозділ цих двох великих культур. Які завжди були в конфлікті.
Едуард Драч. Фото: Новинарня
Скотарі завжди нападали на хліборобів. У них у середньому раз на 50 років був великий голод, а в хліборобів такого не було. Хліборобська цивілізація – на щабель вища, вона дає більше шансів людині вижити. Різні сільськогосподарські культури дозволяють мати врожай і в більш дощові роки, і в більш засушливі, а крім того, є ж іще постійне господарство – кури, корови, свині…
А той, хто пасе великі стада овець чи корів і переганяє їх з місця на місце, дуже залежить від того, чи нічого з ними не станеться, чи не нападе якась хвороба тощо. І так дві тисячі років поспіль: худоба вимирає, настає голод, якась чергова орда нападає на тутешніх хліборобів… Кожні 50 років – війна, яка забирає до двох третин популяції цього краю.
Тобто ми завжди були на межі. І тут вижити міг тільки той, хто однією рукою тримав плуг, а другою – меч.
Тому українці більш стійкі до воєнних обставин, ніж деякі інші народи. Ми трохи спокійніше ставимося до війни, трохи більш витривалі. Тому, в принципі, ніяких варіантів розвитку подій не боїмося.
Питання тільки в тому, як надовго вистачить тієї, ворожої сторони.
А ми – в будь-якому разі вистоїмо.
Фотогалерея (гортайте):
P. S. Уже після нашої розмови Едуард Драч повідомив “Новинарні“, що за результатами ВЛК отримав вердикт ”обмежено придатний” від трьох спеціалістів.
Але все одно повернувся до служби.
Читайте також:
“Заградбатальйонів не треба – бойовий дух на висоті”. Враження від поїздки “на війну” до Львівської тероборони
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
