автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву друга “Бондіка”
Старшині Першої штурмової роти Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” Андрію Бондаренку 47 років. На війні він – від самого початку, з 2014-го. Щоправда, довелося зробити трирічну перерву: на лікування рук. Вони в “друга Бондіка” понівечені і нагадують гілки дерев: не надто гнучкі, в глибоких рівчаках, що наче кора. Однак те, що їх урятували, – майже диво. Після мінометного поранення руки нижче від ліктів просто висіли на клаптях шкіри. Нині ж чоловік не тільки сам себе обслуговує, а й по-новій навчився стріляти.
Бондік – один із найміцніших горішків, із ким мені доводилося говорити. Скупий на емоції і на факти, витягати відповіді з нього доводиться ледь не лещатами: по слову, перепитуючи по кілька разів. Каже, що просто не любить стоматологів, журналістів та камери.
Про націоналістичні погляди ще до проголошення Україною Незалежності, про роботу в Росії, Майдан, війну і мотивацію “воювати, скільки буде потрібно”, незважаючи на надважкі поранення, Андрій розповів в інтерв’ю “Новинарні“.
Уродженець Радомишіля на Житомирщині Андрій Бондаренко працював інженером-будівельником. Майже все життя говорив російською. Аж поки почався Майдан.
– На Майдані перекрутило, перевернуло: ніякої Росії. Я приїхав туди в грудні 2013-го. Цілеспрямовано йшов у “Правий сектор”. Багато знав про “Тризуб” (Всеукраїнська організація імені Степана Бандери парамілітарного типу, що стала засновницею ПС – “Н”), фактично від його заснування. Приїздив дивитися на Революцію на граніті, тоді ще в технікумі вчився, мені шістнадцять було. Там познайомився з людьми, багато чого дізнався, багато до чого змінив ставлення, – розповідає Андрій.
Історія його родини – показова для історії України ХХ століття. Батько батька – більшовик. Мамин тато – упівець. Але вони не зустрілися. Дід-більшовик помер раніше, дід-повстанець ще пожив після тюрми, відійшов, коли маленький Андрійко грався з ним.
– Батько сміявся: “Один дід по горах тікав, а другий його шукав”. У нас із батьками кардинально різні погляди. Я – за Україну, ще з п’ятнадцяти років з ними сварився, казав, що Україна має бути незалежна. А вони ж виросли при совдепі, звикли, що “так має бути”. Та не має так бути!
А в сьомому класі мене мало зі школи не вигнали. Піонерська краватка згоріла. Випадково (Бондік каже це дуже серйозним тоном). Казали: ти без комсомолу нікуди не вступиш. Та на хрін мені треба ваш комсомол?! Ні-ні, до побачення.
24 серпня 1991 року Бондаренко пам’ятає. Каже, усвідомлення, що Україна стала незалежною, прийшло одразу.
– Якось радісніше на душі. Але коли наші батьки привели до влади Кравчука, це “не альо” було. Вийти з-під влади комуняк – і прийти назад до комуняк! Маячня. І люди досі не вміють думати своїми головами. Народ ніяк не може зрозуміти, що він – нація.
Потім були заробітки в Росії – отримав хорошу пропозицію в Ямало-Ненецькому окрузі, де провів понад сім років.
– Там переважно українці працюють. Хоч і росіяни приїжджають на заробітки. Там усе нормально: Москви як такої не існує, Пітера не існує. Окрема республіка. Коли в нас почався Майдан, багато людей мені говорили: “Андрію, наведіть в Україні порядок. Вам Росія взагалі не потрібна: якщо відділилися, відділяйтеся далі”.
У грудні Бондаренко приїхав на Майдан. А в січні знову полетів до Росії – здавати об’єкти.
– Там про нашу революцію по телевізору розповідали все “дзеркально”. І коли я показував тим, із ким працював, якісь ролики, фото чи статті про те, як воно насправді, вони говорили: “Оце нам так потрібно зробити в Росії”. Але вони нічого не роблять.
Він повернувся в Київ 25 лютого. Побачив спалене середмістя, що нагадувало величезне кладовище, куди всі зносили квіти і лампадки в пам’ять про Небесну сотню:
– Я тоді зрозумів, що це не буде прощене: хтось мусить за це відповісти. Якщо “Беркуту” вистачило розуму вистрелити, то хтось дав вказівку.
Бондаренко був на Майдані до березня. Каже, разом із “Правим сектором” “робили свою роботу”. Яку саме – говорити відмовляється.
Новини про окупацію Криму та початок російської агресії на сході застали його вдома. Вирішив піти захищати країну. Тим більше, що мав досвід надстрокової служби – давній аналог контракту – і звання старшини. У травні 2014-го він поїхав на війну.
Читайте також:
“Це неправда, що військо не змінюється”. Як колишній “правосек” Баскаков командує ротою у 24-й бригаді ЗСУ
У Слов’янськ заходили з батальйоном Кульчицького. І в першому ж бою Бондаренко був поранений. Показує ледь помітний шрам зліва над лобом. Сидів з побратимами за бетонним блоком, визирнув – і в блок якраз прилетів вистріл гранатомета РПГ-7, уламок влучив у голову. Доброволець був без каски. Знизує плечима:
– Тоді більшість не мали касок. Я на війну поїхав у кросівках і спортивних штанах. Броніка не було, але розгрузка своя. Осколок не пробив череп, просто застряг там. Його витягли. Серйозна контузія.
Я отямився в Ізюмі, а вже потім у [Дніпрі в лікарні імені] Мечникова привели до тями. Два з половиною місяці провалявся. Із родичів ніхто не знав, тільки брат.
За війну він дістав три контузії. Каже, іноді болить голова. Що пів року отримує уколи.
Після лікування Андрій поїхав на базу “Правого сектору” в Покровський район на Дніпропетровщині, а вже звідти – у Піски. Був вересень.
– Якраз обстріл ішов. Міномет, здається. Але будинки ще цілі. І перша думка: чому їм не жилося? Все ж нормально було.
Він стояв на позиції, що звалася “Сауна”, поруч – “Дім”, “Виноградник”. По сусідству – вже 93 омбр “Холодний Яр”.
– Це ті позиції, по яких найбільше влучало. Ранок починався як коли. Часом і не з кави (посміхається).
У селищі біля Донецького летовища Бондаренко провоював сім із половиною місяців – мінус два тижні на відновлення після другого поранення, коли 11 січня 2015-го “спіймав” три уламки міни калібру 82 мм. Один пройшов навиліт через скроню, другий – через руку, а третій, теж із руки, витягли медики. Бондік наче в сорочці народився – під час обстрілу відвернувся, і більшість уламків пролетіла ніби повз.
У лікарні витримав тиждень – пригрозив, що як не випишуть, то втече. Одразу повернувся в Піски. Побратими випровадили додому лікуватися – все-таки голова пробита, не жарти. Але через тиждень Андрій уже знову був на позиціях: каже, довше в тилу “не вивіз”.
Після Пісків у 2015-му була шахта “Бутівка”, звідки відстань до ворога – менше, ніж пів кілометра.
– Ми чули, як там наші полонені кричали. Десь п’ятеро людей, які їм обладнували позиції. Ти стріляєш по ворогу, але розумієш, що можеш влучити в людину, яка опинилася в полоні.
Відтак – позиція “Дім рибака”, поруч із Донецьким летовищем. Саме там 29 лютого 2016 року Андрій отримав третє поранення.
– Так тепло в той день було, гарно. Сонечко світило. Болота повисихали, по окопах можна ходити. Цілий тиждень така погода стояла, наче квітень, а не лютий.
Була десь 6-7-ма вечора, сутеніло. Я якраз направляв АГС на сєпарську позицію – і тут приліт. Міна. Закрив руками обличчя. Відрізало руки. Тут, на лівій руці, по суглобу (показує), а це все вирване було.
Хотів упасти, бачу: руки висять на самій шкірі. Куди вже падати? Ну, думаю, все, приїхали. Без рук… Будуть за мною доглядати. І це найгірше. Це перша думка.
Перемотали мені руки, приїхали “Госпітальєри”, забрали. Ліва рука була відрізана по кистьовому суглобу і пошматована уламками. Права – пошматована, вирвано 4 сантиметри ліктьової кістки і 8 – променевої.
Лягати на ноші він відмовився. Сам дійшов до машини, ще покурив, тримаючи сигарету зубами, і поїхали. Командир Дмитро Коцюбайло – “Да Вінчі” – відвіз до шпиталю в Покровськ. Андрію одразу почистили рани, прив’язали сухожилля до лангет.
– Да Вінчік почекав до опівночі, коли мені зроблять операцію. Запитав: “Бондік, ти повернешся?” Кажу: “По-любому”.
І мене о сьомій ранку забрали в “Мечку”. Коли туди надійшов, лікарі запитали: “Бондаренко, коли ти припиниш до нас приїжджати?” Ну, і все.
Чотири місяці в Дніпрі, в лікарні імені Мечникова. 13 операцій. Звідти Бондаренка відправили в столицю – в Інститут травматології та ортопедії. Професор Сергій Страфун, який його лікував, пообіцяв: “Ми постараємося врятувати вам руки”.
В інституті він провів майже три роки, аж до листопада 2019-го, – з перервами на поїздки додому після операцій.
– Там мені зробили 15 операцій. І дійсно врятували руки. Я їм вдячний: і лікарям, і медсестрам. І волонтерам, які купували ліки, допомагали. Свєта Лозова із Запоріжжя завжди знаходила спонсорів. Дуже багато людей допомагали.
– Відчаю не було? Стільки операцій, і не знаєш, чи будуть вони зрештою вдалими…
– Я впертий. Знав, що мені потрібно повернутися в підрозділ.
І добре, що лікарі відверто зі мною говорили про свої побоювання чи про наступні кроки.
Було важко. Мав остеомієліт – запалення кістки. У мене права рука на три сантиметри менша. І тут пластина стоїть. А тут нічого. Наросте мозоль на кістці – буде добре, не наросте – буде дірка. Поки мінімально наростає.
Бондік показує понівечені руки, спокійно водить пальцями по рівчаках шрамів, наче полководець – по карті бойових дій. Видно, що в нього немає жалю до себе чи одвічного питання: “За що?” Попереду на Андрія чекають іще дві операції. Йому потрібно почистити сухожилля і нерв. Після них кількість втручань буде якраз круглою – 30.
Лікарі оцінили працездатність його рук на 30%. Бондік сам чистить зуби, голиться, навчився стріляти “з усього”.
Але такий низький відсоток його не влаштовує. Тож робить спеціальні вправи, розминає, масажує. За цим стежить 24-річний син Артем, який теж служить у цьому підрозділі. Батькове поранення спонукало його обрати фах реабілітолога.
– Він – мій підлеглий. Робить мені масажі. Але я вредний пацієнт (сміється).
Після третього поранення в Андрія й досі, буває, виходять осколки. Каже: боляче, але терпимо.
Читайте також:
Луганський партизан Володимир Жемчугов: У 2014-му ми “валили” росіян під чорним прапором
У листопаді 2019 року він повернувся в Першу штурмову роту ДУК ПС.
– Я обіцяв командиру, що повернусь. Це мій підрозділ, у якому я з перших днів. Ми як прийшли добровольцями, так добровольцями і залишились. А бігати по підрозділах… Я – боєць Першої штурмової роти. Я прийшов сюди, в “Правий сектор” – і я в ньому загину або звільню Україну, другого не дано. Як чоловік, як батько я повинен захищати свою країну, наскільки б пафосно це не звучало.
– А ви не втомилися? Є багато людей, які втомилися, хоч ніколи не були на війні.
– Хай будуть. Вони за нас втомилися. Ми нормально почуваємось. Вони, втомлені, лежать на диванах. Ми, дякуючи їм, воюємо. Вони ж забирають нашу втому.
Росія може почати повномасштабну агресію будь-якої миті. Україна все одно не зникне. Та я не хочу, щоб мої діти були рабами.
Вже було 70 років рабства. Але ж люди не дивляться на Абхазію, Придністров’я, на те, що всюди, де “русскій мір”, – гівно. Вони думають, що саме тут буде добре. Ну, хай подивляться на Луганськ і Донецьк. Люди ж там не живуть так, як хочуть. Вони потрапили в колишній Совєцький Союз.
Андрій каже: в його рідному місті ставлення до війни змінилося.
– Якщо раніше була відмазка: “Вас туди ніхто не посилав”, то зараз кажуть: “А що ви там робите? Перемир’я ж”. Люди не розуміють, що в країні йде війна.
Часом питають: “А чому ти туди поїхав? А навіщо воно тобі?” Та бо тобі воно не треба! Це – моя країна, тут живуть мої діти!
Треба воювати. А ми два роки, відколи змінилася влада, не просунулися ні на метр. Стоїмо на місці. Вони хочуть заморозити цей конфлікт, та в них нічого не вийде. А якщо вийде, то лише тому, що в нас народ недолугий. Обирає “царьків” і не може зрозуміти, що це ж саме він обрав їх і може диктувати їм свої правила.
А то якийсь депутат іще вчора соплі жував, а сьогодні їде на джипі, наче бог. Потрібно, щоб це не спускали їм із рук, щоб люди мінялися. Найбільше дратує, коли кажуть: “Від мене нічого не залежить”. Таке сказати може тільки недолуга людина, яка не вміє ані думати, ані щось вирішувати.
Треба було кардинально поміняти шкільну програму ще в 90-х. Ми просрали тридцять років – і просираємо далі. Стільки років Незалежності, а коли в парламенті йдеться про мову, деякі політики досі стають на роги. Це що за фігня взагалі?!
Андрій витягає смартфон, шукає на ньому відео. У ролику маленька світло-русява дівчинка відповідає на запитання мами: “Де Україна?” – “Тут”, – показує долонькою на серце.
Це – Еріка. Їй у листопаді буде два, вона – наймолодша Андрієва донька. Є ще середня – Діана, їй п’ятнадцять. Він дуже сумує за Ерікою, рідко її бачить. Але обов’язково поїде до доньки на день народження.
Правильне виховання дітей – запорука того, що народ відчує себе нацією, переконаний Бондік.
Читайте також:
Доброволець Галина Клемпоуз “Перлинка”: Ми готові віддати життя за країну. Але чи потрібно це народу?
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
