автор: Анастасія Федченко
з Донеччини
фото: Назар Ільницький
26-річний Захар Баскаков командує ротою у 24-й окремій механізованій бригаді ЗСУ імені короля Данила. У підрозділ він прийшов із Добровольчого українського корпусу у 2016-му. На фронті – з 2014-го.
Лейтенант Баскаков середнього зросту, підтягнутий, сіроокий, русявий і надзвичайно спокійний. За всю розмову він жодного разу не підвищує голос і часто всміхається.
Вже чотири роки Захар буває вдома у Львові лише наїздами: спершу – Майдан, тепер – фронт. Він згадує про всі ці події охоче, але без надмірних подробиць, ніби ще не готовий поділитися ними зі сторонніми.
Захар Баскаков і Анастасія Федченко
“Коли студентів побили, ми з товаришами поїхали туди. Носили їсти, стояли на першій лінії, барикади будували, шини… – Захар затинається і продовжує з лукавою усмішкою: – Шини не ми палили, коктейлі теж не ми кидали, то випадково”.
Нас “Беркут” поливав водою зі шлангів, а надворі пекельний мороз. Але ми вистояли.
“Після Майдану мій товариш одразу поїхав у ДУК. А я мав три місяці, щоб розібратися з роботою, здати сесію – я тоді магістра захищав у Львівському інституті банківської справи. Друга серйозно посікло осколками АГС (автоматичного станкового гранатомета – Авт.), він уже повернувся додому. А я поїхав замість нього. Пройшов вишкіл і потрапив у 8-й батальйон “Аратта”.
Був у Гнутовому, Пищевику, Водяному. Бог милував, мені постійно щастило, жодного поранення.
Коли ми були біля Водяного, одного вечора нас почали брати в кільце, з одного боку під’їхала БРДМ (броньована розвідувально-дозорна машина), з іншого – дві БМП (бойова машина піхоти), було багато броньованої техніки. Водяне розділене на дві частини озером, з одного боку були “сепари”, а з другого – ми. Вони зі свого боку почали нас оточувати. Я тоді зрозумів, що життя може закінчитись. Але мені в цей момент сподобалося, що ніхто не почав шукати відхід, шлях назад.
“Кеп” – старший друг, легенда добробатів – почав розповідати анекдоти і водночас говорив, як будемо боротись і відстрілюватись, хто мав вийти з РПГ, хто з “мухами” (ручний протитанковий гранатомет), хто з кулеметами прикривати. При цьому ні слова не було про відступ.
І в цей момент я зрозумів, що ціна життя – ніщо порівняно з цими моментами. Тут люди не для того, щоб зробити кар’єру чи щось комусь довести, а дійсно відстоюють незалежність України”.
Останні кілька фраз боєць вимовляє натхненно, піднесено.
“Ми могли їсти один сухпай учотирьох або мати один цинк набоїв на десятьох на цілий тиждень, і ніхто не скаржився.
Якщо людина дозволяла собі запити в нашому добробаті, її виганяли з ганьбою.
Принизити побратима – це страшніше, ніж смерть.
У добровольчому батальйоні не дивились на те, ким ти був у цивільному житті. У тебе є шанс показати, хто ти є насправді.
Щоб стати командиром у добровольчому підрозділі, не обов’язково потрібно було мати звання – обов’язковим мав бути хист, і командирство потрібно було заслужити. Авторитет зароблявся важкою працею і міг бути знищений одним словом.
Важливо розділяти людину в цивільному житті і людину на війні. Наприклад, нас колись тестувало СБУ. Це були психотести й аналізи особових справ.
70% добровольців сиділи у в’язниці, 20% психічно неврівноважених, 3% – ті, кого взагалі допускати до зброї не можна. Але в цій компанії кожен із нас знав, що за тебе стоятимуть горою, що тобі прикриють спину.
Ми щоранку співали гімн. Кожен знав, навіщо він тут. Нас не потрібно було контролювати. Наприклад, коли ми облаштовували позицію і хтось починав копати, ще двоє брали лопати й бігли докопувати.
У нас не було такого, що хтось не працює. Всі одне одному довіряли. Головне – довіра до командира. Якщо він сказав, що щось потрібно, значить інакше не можна зробити.
Усі добровольці, які пройшли оцей початок, ніколи не зміняться. Навіть якщо всі розійдуться, вони залишаться воювати”.
Після цього я не можу втриматися і питаю, чи не ідеалізує Захар добровольців. Він іще раз наголошує: потрібно пам’ятати, що людина на війні може кардинально відрізнятися від мирної версії. І чесно зізнається: ідеаліст.
“Важко жити ідеалісту, бо всі навколо заперечують ідеали. Але я на це не зважаю. А ось критику не люблю, вона мене вибиває з колії”.
Ідеаліст Баскаков вважає, що для добровольців потрібно створити окремий підрозділ у ЗСУ.
“Добровольців притісняли, й у 2016-му я перейшов у ЗСУ. Багато друзів пішли в 131-й батальйон (окремий розвідувальний батальйон), я теж хотів, але простим солдатом мене не брали через офіцерське звання. Пішов у піхоту.
Уже з 24-ю бригадою був на Попаснянському напрямку, далі – Горлівський (розмова відбувалася наприкінці літа, коли “королівська” брагада ще була на передовій. Зараз вона відведена в пункт постійної дислокації, Яворів на Львівщині – Авт.).
Я – лейтенант, але “піджак”, бо закінчив військову кафедру.
Вишкіл бійців. 2017 рік. Фото: ФБ Захар Баскаков
У своїй роті намагаюся хлопців навчити всього, що знаю. Дуже хочу, щоб у моєму підрозділі всі люди були з націоналістичними переконаннями.
Іноді хочеться мати більше влади, щоб можна було відправити в інший підрозділ людей безвідповідальних. Але це одразу купа документації, купа протоколів. Я розумію, що це аби не розпорошувати особовий склад. Але потрібно брати не кількістю, а якістю.
Я намагаюся достукатися до кожного. Кожному кажу: “Ми без тебе нічого не зробили б”. Навіть якщо він не бере участі у бойових зіткненнях, а готує їсти на кухні.
Вклад у перемогу – не тільки зі зброєю у руках. Наприклад, волонтерам, які купують і ремонтують тепловізори, ціни немає. Якби не вони, було б значно більше загиблих і поранених.
Кожна смерть назавжди залишається в пам’яті. І тому щоранку прокидаєшся з думкою, щоб ніхто не загинув, щоб усі були здорові, своє життя ставиш на другий план”.
“Рідні телефонують і просять повертатися вже додому. Та й товариші кажуть, що я «хворий», досить воювати, кінця-краю не видно, нічого не змінюється.
Але це неправда. Змінюється. Так, дуже повільно. Але надзвичайно складно вийти з кам’яного віку і почати одразу їздити на автомобілі.
Змінилася армія. Немає «дідовщини». Військові розуміють, що ми – єдиний організм: один відповідає за БМП, інший – за гранатомет чи кулемет, командир – за підрозділ, і ми одне без одного не можемо існувати.
Поступово люди і в мирному житті розуміють, що потрібно думати не тільки про себе. Слід бути відповідальним не тільки за чистоту свого будинку, а й вулиці, бо від цього залежить чистота міста і цілої країни.
Змінюючи щось навколо себе, ти змінюєшся сам.
“Я люблю малювати, і хочу цим займатися в майбутньому. Дуже хочу забутися. Не так, як у тупих російських фільмах, коли після цієї фрази починають тупо заливати харю. Ні, хочеться відпочити, а потім знову приносити користь суспільству, так, як зараз. Сподіваюсь, я приношу користь своєю службою у Збройних силах України”.
Захар усміхається. Він збирається бути у війську доти, допоки триватимуть бойові дії.
Читайте також:
“Це держава достойна, щоб за неї воювати”.
Історія поляка, який отримав український паспорт і пішов до ЗСУ
“Батьки в Сімферополі не знають, що я на війні”.
Як Сергій на Донбасі воює за Крим
Луганський “Саламандра” з батальйону “Донбас-Україна”:
скоро чотири роки, як на фронті
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
