автор: Валерія Бурлакова
“…Ми з Олегом розуміли, що війна буде, хоча я дуже не хотіла у це вірити. Ми давно мріяли помандрувати Каліфорнією, і в грудні, одразу після поїздки в Індію, я сказала: “Давай таки поїдемо!..” Олег питав чому ми маємо їхати у Каліфорнію взимку, а я відповідала, що все буде класно: “Поїдемо у Гранд Каньйон! Це все треба подивитися… Ну і загалом, там не так і холодно”.
У Каліфорнії того року була жахливо холодна зима.
Ми подивилися все, що планували, але Олег всюди ходив і бурмотів: “Боже, це ж треба таке вигадати — взимку поїхати у Каліфорнію!”
Це була наша остання спільна подорож”, — посміхається Вероніка.
На 22 лютого 2022 року у них із чоловіком, Олегом Сенцовим, були заброньовані квитки на острів Тенеріфе. Але на той час західні партнери вже фактично з певністю попереджали про те, що Росія не сьогодні — завтра посуне на Україну повномасштабною війною. Тож подружжя нікуди не поїхало.
“Олег обожнює вітрильний спорт, він капітан яхти. Та він скасував бронь — точніше, ми її перенесли на невизначений термін. Бо чоловік не хотів бути поза межами України у випадку повномасштабного вторгнення”, — пояснює Вероніка.
Далі — її розповідь “Новинарні“.
Коли я вперше приїхала у США — була інтерном у “Голосі Америки”. Мене дуже цікавило все, що відбувалося навколо російських санкцій, ми працювали на доволі антиросійські речі. Але бути антипутінським, антикремлівським у 2012 році у Вашингтоні було не в тренді.
Обама хотів увійти в історію як людина, яка зробила повне перезавантаження стосунків з Росією.
Згодом, коли Крим було окуповано, в Америці всі були доволі розгублені. Намагалися згладити тему. Україна й сама була у дуже розгубленому стані. Лише згодом поступово почало приходити розуміння, що Росія — очевидне зло.
Пізніше я працювала в Україні у громадському русі “Чесно”, потім в адвокації, а далі приїхала у США знову — вчитися у George Washington University. Моєю спеціальністю була адвокація міжнародних відносин.
Росія має свій playbook, за яким вони працювали в Україні. Коли відбулася анексія Криму, росіяни почали розмивати агенду, мовляв, “не все так однозначно”. Так вони робили всюди — у Придністров’ї, у Грузії з Абхазією…
У 2018 році подібні цікаві процеси почали відбуватися у США у корпоративному секторі. Знання, здобуті в Україні, дуже знадобилися мені у Штатах — завдяки розумінню процесів я швидко влилася і почала працювати. На той час росіяни атакували СЕО компанії Pepsico — через її індійське походження. Дуже серйозні атаки були на нашого клієнта Чобані — турка, який зайняв жорстку позицію по війні у Сирії й сказав, що братиме на роботу всіх біженців. Його намагалися просто знищити у твіттері.
Було багато роботи по Сирії, багато роботи з американськими політв’язнями, з дронами, з АІ у сфері національної безпеки. Було цікаво. І цікаво було бачити, як нелінійно світ рухається.
Всі речі, які стосувалися Росії — це було ніби вчора. Все, що стосувалося, наприклад, Каліфорнії, Кремнієвої долини — вже завтра. Україна завжди була дуже різною. Одна Україна живе ніби у завтра, інша — у вчора. Але всі живуть разом, всі співіснують.
У 2019 році, коли вже починався COVID-19, я повернулася в Україну. Зрозуміла, що хочу працювати вдома. Правда, працювала радше “з дому” — на Америку з України. Вела свої проекти.
На той час ми вже познайомилися з Олегом, вирішили, що хочемо одружуватися й будувати своє життя. І вже планували, що колись поїдемо у Каліфорнію…
Коли ми нарешті приїхали туди, то в Україні про це ще не говорили — а в Америці вже всі обговорювали те, що буде вторгнення.
Компанія, де я очолюю міжнародну адвокаційну роботу, впродовж багатьох років працювала проти путінського режиму. І мої співробітники наполягали на тому, точніше дуже тиснули, щоб я виїхала з України. Казали, що залишатися небезпечно для компанії, небезпечно для мене та дітей. Запевняли, що я можу працювати на Україну — але з Америки.
Вероніка Вельч. Фото: Валентин Кузан
Я їхати не хотіла, звичайно. Тоді ж, у кінці лютого та на початку січня, в Україну приїхало чимало міжнародних журналістів, які ще зовсім нічого не знали про нас. Їм потрібна була допомога: пояснювати, знаходити людей, з якими вони можуть спілкуватися. Вдома я мала змогу працювати з журналістами та з адвокаційними ініціативами.
Однак 20 лютого Олег сказав, щоб я все ж таки їхала. Тоді я саме відправила свого старшого малого, якому на той час було 9 років, на Івано-Франківщину до батьків. І Олег сказав: “Давай і ти їдь. Якщо щось — я вивезу старших дітей, маму, і піду на війну”.
Він залишився у Києві, а я поїхала на Прикарпаття. Вранці 24 лютого туди теж прилітало… Для мене це був переламний момент. Я зрозуміла, що це повний клінч. Що це дуже-дуже надовго. Путін поставив усе на стіл. І нам теж уже нічого втрачати.
Я виїхала далі. Спершу була в Румунії. Пішла сильна організація у комунікаційно-адвокаційній сфері. Я вже не пам’ятаю, скільки ми спали — можливо, не спали взагалі… Але ми налагоджували комунікацію — з України в світ. Події були настільки масштабними, що українське МЗС не те, що “справлялося” чи “не справлялося” — просто не могло бути всюди одночасно. Потрібно було дуже багато професіоналів.
Ми реанімували повністю Євромайдан SOS із Лесею Матвійчук, яка пізніше стала нобелівською лауреаткою, з Юлією Марушевською, з Оленкою Трегуб, з Дашею Каленюк… З усіма тими людьми, які виросли за часів Євромайдану. Даша Каленюк тоді, пригадую, приїхала з першими списками у Вашингтон. Вона вже чітко знала, що треба давати Україні.
Було трохи смішно, коли під час зустрічей на високому рівні українські активісти приходили у кабінети з точними списками зброї, яка є, знали, скільки є одиниць у США, а скільки потрібно нам. У них питали, де вони взяли цю інформацію…
Та не мало значення де взяли, головне, вона була абсолютно достовірною. Скажу так, з того моменту багато представників NSC почало уникати українських адвокаційників. Зрештою, завжди є Конгрес, Пентагон та інші державні органи, з якими можна працювати.
Весною 2022 у американців ще не було розуміння як усе буде рухатися. І були різні парадигми сприйняття війни в Україні. Одна з них — це сприйняття нашої війни як конфлікту між двома державами, які дійсно не можуть поділити території. Це дуже небезпечний наратив, який популісти “качали, качають і будуть качати. Це те, про що говорить Ілон Маск.
Україні дуже пощастило, що послом в Америці була (та є) Оксана Маркарова. Її дуже позитивно сприймали всюди. У неї чудовий професійно-материнський образ. Дуже багато процесів вона змогла взяти під свій контроль.
Але посольство наше зовсім невелике… Воно не може тільки комунікаціями займатися, тим більше, що люди почали прибувати до США. І комунікації лягли на плечі усіх професіоналів, які просто вміли це робити.
Мені пощастило — на моїй роботі одразу виділили ресурси та людей, щоб ми працювали суто на питання, пов’язані з Україною. І ми почали виконувати роботу, спрямовану на отримання зброї. Чого тільки варта була делегація наших пілотів, які першими розпочали аргументовану розмову про F-16.
Далі були жінки, які воюють, в тому числі Андріана Сусак, яка в прямому ефірі CNN попросила броньовані машини. А через три тижні підірвалась у неброньованій і ледь вижила…
Візит жінок-військових до США у вересні 2022 року
Були сімʼї захисників “Азовсталі”, і так далі. Взагалі, ми здійняли такий адвокаційний шум у Вашингтоні, що пропагандисти з Russia Today присвятили нашій діяльності цілий лонгрід, називаючи таку діяльність “неприпустимою”, “лобістським бліцкригом” тощо.
Таке от суперечливе “визнання від ворога” (сміється).
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”.
Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Українці вміють робити шоу — а американці шоу люблять. Коли ми говоримо про сприйняття України в Америці — треба не забувати, що вони дивляться нас як Netflix. Україна прекрасно зайшла свого часу у таку тему, як show politics.
Але тримати show politics стає все складніше і складніше. Тут уже виходять нові серії улюбленого серіалу про вибори в Америці, і ми не можемо залишатися top priority (“темою номер один” — “Н”). Ми входимо у ситуацію real politics, яка набагато менш приємна та більш холоднокровна.
Show politics – це про симпатію та емпатію, про бажання щось для тебе робити.
Real politics – завжди про те, чому це вигідно, чому це має бути, про те, що буде далі.
Також треба завжди пам’ятати, що Росія завжди досі має багато агентів тут, на місці, у Вашингтоні. Їм платять і будуть платити далі. Я завжди кажу, що це bad guys, but smart guys (“погані хлопці, але розумні хлопці” — “Н”), і їх не можна недооцінювати.
Водночас економіка Росії виявилась дуже стресостійкою. Це країна, яка може виживати дуже довго на воєнних рейках, і в них вистачить ресурсу платити своїм агентам впливу.
Вони роблять для себе війну вигідною в плані дешевизни. Якщо ціна “шахеда, умовно, $50 тисяч, і їх навіть одразу п’ять летить — це $250 тисяч.
А один запуск із системи “Петріот” — це $3 мільйони.
Звісно, наші ППО не запускають “Петріот”, щоб збити шахед… Але існує підрахунок (не знаю, наскільки об’єктивною є цифра), що вивести з поля бою одного російського солдата коштує $100-150 тисяч. У цій цифрі враховано все. І це дуже дорого.
Підтримка України — це $7-8 на місяць для одного платника податків у США. Як чашка капучино у Вашингтоні.
Але американці живуть своє життя, це зовсім інший континент, де можна абстрагуватися від усього, можна ніколи не знати Україна і не мати до неї жодного інтересу. Тому тримати Україну в інформаційному полі — складне завдання.
Мені часто пишуть і питають чи варто виступати з росіянами, як вчинити, якщо є платформа, де можна говорити з ними з однієї сцени. Я не знаю.
На початку війни такі жести, як демонстрація нашої позиції, були важливими. Але на сьогодні, як мені здається, нам треба брати взагалі всі платформи, які ми можемо. Й аргументовано говорити про усе, про що ми можемо говорити.
Тільки не вдаватися в дуже емоційні штуки. Коли українці починають кричати, плакати, обзивати когось — особливо не на території України — це сприймається як образа гідності іншої людини. Про це треба пам’ятати. І кенселити росіян треба обережно, немовби скальпелем хірурга.
Згадаю ще один дуже складний емоційно для мене патерн, у який ми перейшли. Ми багато говорили про український контрнаступ, про те, які ми круті, які ЗСУ круті. І багато людей повірили, що ми з усім впорамося.
Ідея ЗСУ як супергероїв дала дуже розслабитися і українцям у тилу, і нашим союзникам. Ми запевнили всіх, що нам потрібна лише зброя. Не люди. Але чи такі ми супергерої? Чи не буде так, що нам не буде ким замінити людей?
Хлопці і дівчата, які зараз на фронті — вони не супергерої. Вони гинуть. За це літо ми з Олегом мали стільки похоронів близьких людей… І це був новий виток смертей. Всі ми смертні. Дуже-дуже смертні.
Інколи мені здається, що ми дуже сильно розслабилися.
Читайте також:
Командир взводу Олег Сенцов зазнав біля Роботиного чергової контузії. Але взяв позицію
На вибори у США ми ніяк не впливаємо. Але варто боятися того, що до виборів в Америці ми не зробимо нічого такого, що стало б виграшною картою у перемозі того чи іншого кандидата.
У травні британська intelligence company, яка дуже багато працює у нас, привозила в Україну губернатора МакАуліфа — це колишній губернатор Вірджинії, дуже впливова людина у Демократичній партії.
Мене запросили супроводжувати поїздку. Жоден з американських високопосадовців, навіть колишніх, жодного разу не був близько до лінії фронту. Британці, французи — вони туди їздять. Американці — ні (можливо, неофіційно і військові). МакАуліф був першим. Ми їздили з ним у прифронтову зону, багато спілкувалися, і він запитав мене:
– Що Америка має зробити для того, щоб закінчити війну до жовтня?
– Потрібна зброя, — сказала я. — Це все про зброю…
Взагалі для мене дивним було це формулювання про “закінчити війну до жовтня”. Коли він повернувся у США — багато писав про те, що американці не розуміють Україну. Про те, що все це надовго.
З американською журналісткою Дженніфер Гріффін після одного з ефірів на Fox News
Росія дуже хоче бачити Дональда Трампа у кріслі президента. І це велика проблема.
Але Трамп дуже непередбачуваний. Є група людей, які кажуть, що коли Трамп прийде — він дасть Україні всю зброю, яка потрібна.
Навіть якщо жити в такій ілюзії, то цього не буде, бо Америка не запустила ленд-ліз. Навіть при бажанні дати — він не зможе цього зробити.
Нам необхідно реанімувати розмови стосовно ленд-лізу. Тому що зброя нам потрібна у тривалій перспективі. І потрібно багато.
По розмовах у Вашингтоні зараз неможливо сказати, хто виграє. Але проблеми будуть у будь-якому випадку, якщо це буде хтось інший, ніж Джо Байден.
Тому що буде транзитний кабінет — а транзитний кабінет означає відсутність певних рішень. Питання можуть бути затягнуті. А затягування на місяць, два, три — це для країни, в якій йде повномасштабна війна — катастрофа.
Читайте також:
Україна активно працює над продовженням ленд-лізу США ще на рік, – посол
Я мала розмову з редакторкою одного великого американського медіа та редактором одного профільного, defense media.
Я була дуже емоційна, і сказала: “Америка собі не може дозволити програти цю війну”.
Мене запитали: чому?
Тому, що Америка не дуже добре показала себе у Афганістані, сказала я. У Сирії… До того ж, ми завжди кажемо, що Україна — це зовсім інша історія.
Але з точки зору американського політикуму і сприйняття громадою ми — певний геополітичний виклик, який вони отримали. Геополітичний виклик існує за багато тисяч кілометрів, дуже далеко. Так само, як існувала Сирія — і існує досі.
Я вважала та вважаю, що програш України вдарить по багатьох речах, по американській гордості. Вони дуже симпатизують нам. Вважають, що українці по духу свободи близькі Америці ментально. Все частіше американці застосовують тезу, що це український 1776-й , дійсно боротьба за незалежність від колоніального режиму. Але навіть той 1776 рік — він дуже далеко. Як для нас історії про козаччину….
І ці двоє редакторів, дуже авторитетні у своїх колах, сказали мені:
“Та ні, ми можемо програти. Просто ти, як українка, живеш ілюзією, що ми собі не можемо це дозволити”.
Цей момент став для мене поворотним.
Поки ми не зрозуміємо, що Америка може собі дозволити, щоб Україна не виграла — то ми будемо жити у тяжкій ілюзії, що ми ще маємо дуже багато часу у запасі. Але часу немає.
Час стискається, стає дуже обмеженим. Час працює не на нас. Нам треба розглядати різні варіанти розвитку подій.
Хоча я не маю жодного сумніву у тому, що Україна як держава збережеться.
Читайте також:
Олег Сенцов: Зараз якщо ти розмовляєш російською – підтримуєш цим ворога. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю
Думаю, що всі наші діти травмовані війною.
Зі своїм старшим сином, Левом, перші два-три місяці повномасштабної війни я себе відчувала як у фільмі “Життя прекрасне”. Там батько з сином потрапляють у концтабір, і батько з усіх сил намагається дитині показати, що все ОК, що так і має бути. Таке життя, так всі люди живуть, це нормально… Лев майже щодня запитує чи дзвонив Олег. Чи він живий.
Молодший син Дем’ян ще не розуміє, що відбувається у світі. Йому 9 місяців, і москіти — це зараз найбільша його проблема. Батька він бачить по відеозв’язку. Олег для нього приблизно такий самий персонаж, як песик Тото або пані Рейчел.
Олег Сенцов із молодшим сином Дем’яном. Фото з ФБ
Дем’ян любить цього персонажа — персонажа, який живе у телефоні. Пані Рейчел живе на ютубі, а тато — у зумі. Cин його бачить — і тішиться, а потім тата немає — то і немає.
Це дуже сумно. Бо втрачає не тільки Дем’ян, але і Олег.
Читайте також:
“Ця війна має закінчитися на нас”. Сержант НГУ Кирило Желєв – про свої ротації, найбільші проблеми армії і чотирьох дітей
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
