Периметр війни. Чому біля Катеринівки стріляють і після “розведення”

 

автор: Стас Козлюк
з Луганської області
фото і відео автора

Порожні вулиці, зруйновані будинки, блокпост військових і вибухи на околицях.
Новинарня” повернулася в село Катеринівка, що в Попаснянському районі на Луганщині, аби подивитися, як живуть люди в колишній “сірій зоні”, де у 2019 році начебто відбулося розведення військ.

Історія з розведенням

Катеринівка розташована фактично на лінії фронту. Позиції українських військових тут, за словами місцевих жителів, свого часу були ледь не на їхніх городах.

Водночас поруч із селищем розташовується і контрольний пункт в’їзду-виїзду (КПВВ) “Золоте”. За ідеєю, через цей КПВВ жителі окупованої частини Луганщини – зокрема міста Первомайськ, що за кілька кілометрів від Золотого – могли б потрапляти на контрольовані Україною території.

Про відкриття цього контрольного пункту чітко домовилися ще 2019 року, а однією з умов роботи було відведення військ по обидва боки фронту. І українська армія, і проросійські бойовики мали відійти зі своїх позицій, утворивши 2-кілометрову демілітаризовану буферну зону.

Після протестів, пропагандистських фільмів, колізій за участю “азовців” і президента Зеленського (пригадуєте – “я не лох!”) у жовтні-листопаді 2019-го розведення таки відбулося. Тоді Росія називала це умовою для проведення зустрічі у “нормандському форматі”.

Проте КПВВ “Золоте” на проїзд з/до ОРЛО досі не працює. Тому що окупанти ще з 2017 року вперто не відкривають пост зі свого боку.

Детальніше про це читайте в репортажі:
Безлюдний острів. Як (не) працюють нові КПВВ на Луганщині

Окрім роботи КПВВ, розведення військ мало б забезпечити й “тишу”. Проте й тут без особливих успіхів. І селище Золоте-4, що сусідить із периметром розведення, і Катеринівка, яку цей периметр частково захоплює, в останні місяці регулярно потрапляють до ранкових зведень ООС. Раз у раз штаб фіксує обстріли у бік цих двох населених пунктів.

Схема ділянки розведення №2, показана штабом ООС 30 жовтня 2019 року

Не став винятком і початок цього року. 5 січня по околицях Катеринівки окупанти вели вогонь із протитанкових гранатометів та великокаліберних кулеметів; на Різдво – з гранатометів різних систем та стрілецької зброї. 16 січня після обстрілу з АГСів та СПГ біля Катеринівки отримав поранення український воїн. Протитанкові гранатомети працювали тут і 20 січня.

Як і чому ж це відбувається?

“Стріляють по околицях. Так, і там люди живуть”

Морозний січневий полудень. Наше авто проїжджає шлагбаум на внутрішній частині КПВВ “Золоте”. Нині це єдина асфальтована дорога, якою можна дістатися до Катеринівки.

Прикордонники оглядають наш “форд”, беруть журналістські посвідчення й паспорти, ідуть з ними до невеличкого будиночку – вносити прізвища до бази даних. За 5 хвилин нам повертають документи з талоном про перетин КПВВ – його треба віддати на виїзді.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Село Катеринівка зустрічає гавкотом собак.

Ще чотири роки тому це була “сіра зона”, куди могли заходити і бойовики так званої “ЛНР”. Доки в лютому 2018-го Катеринівку взяли під контроль бійці 10-ї гірсько-штурмової бригади Збройних сил України.

Читайте репортаж “Новинарні” з того часу:
“А ми тут і були під контролем”. Як живе Катеринівка на Луганщині, взята ЗСУ

Автівка повільно просувається по старій замерзлій дорозі. В око впадають закинуті житла. У цій хаті вже давно немає вікон, у цій – навпаки, вони наглухо забиті дошками. Тут паркан проріс травою, а тут починає провалюватися дах.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

“Живі” будинки видно одразу – вони помітно вирізнаються на тлі руїн, із їхніх коминів іде білий дим.

Ближче до центру селище оживає: повз нас проїжджають старенькі “жигулі”, біля магазину – авто з поліцією.

Українські поліціянти – єдині люди зі зброєю, які мають право перебувати на території зони розведення.

На сходах магазину кілька собак шарпають картонну коробку. Коли ми заходимо, тихо дзеленчить дзвіночок на дверях.

Продавчиня, яка куняла в кутку, схоплюється, поправляє маску на обличчі. Намагаємося розговорити її про життя в селищі, настрої місцевих. Вона відповідає максимально обережно.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

“А ви хто і з чому питаєте? Журналісти? Та все як завжди. До нас автобус приїжджає, пошту по вівторках привозять. В магазині, як бачите, продукти є.

Чи багато людей лишилося? Не скажу. Всі по хатах сидять. Холодно.

Та й стріляють час від часу. Але туди, в бік околиць. Так, не дивуйтеся, там люди теж живуть.

Ви зараз вийдете на дорогу і за ставок поверніть – там ще багато будинків є. Спробуйте до людей постукати, може, хтось і поговорить. А я, вибачте, коментарі, тим паче на камеру, не хочу давати”, – говорить жінка.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

“Нам звідси не видно, що і звідки”

Прямуємо до найближчих будинків. У дворі заходиться гавкотом собака. Стукаємо у хвіртку. Довго, хвилин. п’ять Врешті до нас виходить чоловік.

“Ви хто? Журналісти? Не треба мене знімати. Ні фото, ні відео. Не хочу. Не треба мені ця популярність. Чого приїхали? Подивитися, як ми тут живем? О, то ви ввечері приїжджайте, послухаєте. Яка в нас тут “зона розведення” і яке “перемир’я”. Гупає дай боже. Але сюди, в центр не прилітає. Це вам на околиці треба, за ставок. Там ще хтось по хатах лишився жити. От у них можете і розпитати, як їм живеться”, – говорить чоловік, не називаючи імені.

Їдемо до іншої частини Катеринівки – ще близько кілометра.

2019 року військові, які возили журналістів на “екскурсію” до зони розведення, наполегливо просили не ходити в цьому напрямку. Оскільки, за їх словами, ці вулиці «прострілювалися» з боку бойовиків. І справді, якщо дивитися ліворуч, удалині видно поле й посадку, яку українські військові вже не контролюють.

Паркуємо наш “форд” під деревами, коло дороги, аби не на відкритій місцевості. Рушаємо від хати до хати, стукаючи у двері.

Про пригоди, пов’язані з нашим авто в зоні ООС на Луганщині, можна почитати у матеріалі:
Погані дороги Кримського

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

“Журналісти? Поспілкуватися? Про що?” – питає місцевий, у чий паркан ми стукали кілька хвилин. На тривалу розмову він теж не налаштований. Щонайменше через те, що в мінусову температуру вийшов на вулицю у домашніх гумових капцях.

“Чи стріляють? Та стріляють. Але хто стріляє, куди стріляє – поняття не маю. І не треба мене знімати на відео. Дякую”, – говорить чоловік, затуляючи долонею об’єктив камери.

Вдалині тим часом чути кілька вибухів снарядів.

“О, самі ж чуєте, яка в нас тут “тиша”.

Але до нас не прилітає, це на околиці бахкає.

Нам звідси не видно, що і звідки. Колись по будівлі клубу прилітало, він десь за кілометр звідси. Але вже не скажу, це чи 2016-й, чи 2017 рік був. Народу в селі кілька сотень людей лишилося”, – говорить хазяїн.

Клуб у селі Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Як відомо, що населення села до війни становило 484 осіб.

Помітивши, що ми опустили камери, господар дещо розслабляється.

“Я у політиці не розбираюся. Що там за саміти, зустрічі, чи як його там. Та й новини про наступи, переговори ми не слухаємо, щоб зайвий раз не розстроюватись.

Я взагалі на шахті працюю, але не шахтарем. Оце з роботи приходжу, пічку розтоплю, полежу, по хаті справи зроблю – вже й спати пора. А зранку знову на роботу.

Наступ? Як на мене, якби вторгнення хотіли зробити – то воно б уже давно сталося”, – говорить катеринівець.

Знову йдемо порожньою вулицею. Чути, як раз у раз попереду розриваються снаряди. Обабіч від нас – закинуті будинки. Від деяких лишилися самі стіни. А подекуди – і стін немає, лише купа почорнілої від вогню цегли.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Стукаємо в чергову хвіртку. З-за паркану гарчить велетенська німецька вівчарка. Аж за десяток хвилин виходить молода жінка в домашньому халаті.

“Журналісти? Коментар на відео? Ой, хлопці, ні. Я навіть не нафарбована, – сміється хазяйка. – А якщо серйозно – у мене на печі саме їжа готується, все кипить-парує. Може, давайте за пару годин загляніть? Раптом у нас вийде поговорити? Вибачте ще раз”, – жінка зачиняє двері й біжить у хату.

Будинок із дитиною на лінії вогню

Ще за кількасот метрів впираємося у шлагбаум. Біля нього – український військовосоужбовець. Питає документи. Пояснюємо, що ми журналісти, хочемо поговорити з цивільними.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

“Так, все розумію. Але далі небезпечно – самі чули, певно, як сюди йшли. Снаряди десь на околиці летять. У вас, до речі, бронежилети є?” – питає військовий і йде телефонувати до своїх командирів.

Поки чекаємо, до нас виходить ще один солдат.

“Зрозумійте правильно – тут питання вашої безпеки, за яку ми відповідальні.

Просто для розуміння: зона розведення – це не вся Катеринівка, лише її частина.

І далі, на околицях, часом прилітає.

Он, минулого року… заплутався, чи то 2020го, чи то 2021-го… біля клубу місцевого вибухало. Вікна вибило. Але місцеві тут живуть, так. Проблем з ними ніби не виникало”, – говорить чоловік у формі ЗСУ.

Так за розмовами минає близько години. Врешті нас пропускають уперед, але у супроводі одного з військових.

Ще за кількасот метрів підходимо до обійстя. Із комина йде дим – значить, у хаті є люди. На стук за хвилину висовується хлопчача голова.

“Ви хто?” – питає малий років 12-ти у дверях хати. – “Журналісти, поговорити про життя в Катеринівці”.

Сергій, мешканець села Катеринівка. Січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Ще за кілька хвилин до нас виходить Сергій, чоловік середніх років. Міцно тисне нам руки, запрошує в будинок. Каже, що готовий давати коментарі на відео. Нарешті.

В кімнаті тепло, навіть жарко. Чоловік починає розповідь.

“Тут, де я живу, ані “сірої зони”, ані зони розведення немає. Ну, яка тут “сіра зона”, якщо попереду [українські] військові стоять? А отам посадку бачите? Там вже інші стоять (має на увазі бойовиків російських окупаційних військ – “Н”). І в мене будинок, вважай, на лінії вогню.

Напевно, ви чули, як стріляють, поки до мене йшли? От така вам “сіра зона”. І стріляють майже щодня”, – емоційно говорить Сергій.

Питаємо, чи намагався він виїхати у більш безпечне місце? Він замовкає на кілька секунд, обдумує.

“Ні, виїхати не можу. Місцева влада дала мені квартиру у Золотому, біля військово-цивільної адміністрації. Але це лише назва, якщо чесно. У тій квартирі немає шибок, немає води, немає опалення. Нічого немає. Це просто голі стіни. Я просив, щоб мені допомогли з ремонтом, як переселенцю, батьку-одинаку. Але сказали, що допомогти не можуть. От і виходить, що квартира для переселення в мене ніби і є, але як її довести до притомного стану, щоб можна було в ній жити – не зрозуміло”, – тихо говорить Сергій.

Сергій. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Його син сидить навпроти і уважно слухає розмову, дивлячись то на нас, то на батька.

“Із дружиною я розійшовся незадовго до війни, ще Майдан був. А потім почалася війна. Я судився, аби довести, що я “батько, який односторонньо виховує дитину”. Тобто батько-одинак. Це кілька років тривало. Зрештою отримав усі документи. І можу навіть з дитиною десь за кордон поїхати відпочити. От у сина мрія була в Карпатах побувати – то нас один депутат від “ОПЗЖ” вивіз на відпочинок. Але ж мрії різні. Наприклад, і Краків побачити. І тепер для цього мені не треба дозвіл матері. Вона десь у Первомайську (окупована територія ОРЛО – “Н”) лишилася”, – розповідає чоловік.

Сергій пропонує вийти на двір, на екскурсію, і розказати про початок війни та про обстріли.

“Катеринівка велика. Вона тягнеться від КПВВ “Золоте” і аж до залізничного переїзду на Попасну. Це майже 15 км (насправді протяжність селища близько 6 км, а від КПВВ “Золоте”, фактичного початку Катеринівки, до міста Попасна – близько 9 км – “Н”). Бо Катеринівка – це кілька посьолків, між якими відстань 1-2 км.

Я не контролюю прильоти чи виходи снарядів, не знаю, хто й звідки стріляє. Лише чую, як щось на околицях вибухає.

Скільки в селі людей? Та бог його знає, ніхто не рахував. Може, 200-300 лишилося. Ми ж тільки в магазині бачимося. А туди цілими сім’ями не ходять. Прийшла людина – слава богу. Довго не з’являється? Ну тоді вже починаєш питати, що сталося”.

Читайте також:
Українські військові провели інтернет у звільнене село Катеринівка. ВІДЕО

” Я не розумію, як можна вірити в брєд про розіпнутих хлопчиків”

Сергій веде нас на город, показує літню кухню. Вона в нього згоріла десь між 2014-м та 2015 роками. Точну дату чоловік не пам’ятає. І не знає, через що пожежа почалася.

“Ми прокинулися – воно горить. А звідки воно прилетіло, чи прилетіло взагалі, чого зайнялося – поняття не маю. Відбудовували потім власним коштом. Війна, що поробиш.

Бувало, що сам міни виносив з городу й подвір’я. Бо ніхто не приїжджав їх забирати. А в мене ж дитина.

А он і посадка”, – чоловік показує на лінію дерев, трохи більше ніж за кілометр від його городу. – Там уже українських військових немає, там інші сидять (бойовики – “Н”).

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

А військові… Які в мене до них претензії? Я сам військовим був. Знаю, як можуть покарати за невиконання наказу… Ну, і врешті – якщо не вистрілиш ти, вистрілять у тебе. В чому мені хлопців звинувачувати?” – емоційно говорить Сергій.

Питаю, чи вірить він в історії про розіпнутих хлопчиків. Сергій заводиться ще більше: “Оце ми в Карпатах були, то мені один чоловік казав: “Бачиш, ми тут російських немовлят не їмо”. А я кажу: “Ти що, дурний?! Думаєш, я і правда в цю дичину вірю?!” Якби він справді був адекватною людиною, то навіть не питав би мене про такі речі. От серйозно.

У нас в частині селища є військові. Я їх регулярно бачу. Повз них ходжу на роботу. Нормальні, адекватні люди. Я не розумію, як можна вірити в брєд про розіпнутих дітей. Чи якісь подібні історії. Я вірю тому, що бачу на власні очі”, – вже спокійніше говорить Сергій.

Питаємо, яким коштом він живе. Чоловік посміхається.

“Та як. От бабуся наша пенсію отримує. Вона ж із сином отримує переселенську допомогу. Мені іноді в шахті зарплату платять, – чоловік посміхається. – Певно, ви чули, що там десь [шахтарям] 500 мільйонів виплатили? (Наприкінці 2021 року в уряді повідомляли про 300 млн + 92 млн грн на покриття боргів. На початок грудня на державних шахтах вугільної промисловості заборгованість із зарплати сягнула 2,34 млрд грн – “Н”). Так от, я отримав гроші лише за листопад. І то – частину. Зараз мав би отримувати аванс за січень. А мені ще за грудень не платили.

Заборгованості в нас по три-чотири місяці бувають. Потім їх починають закривати. А як в цей час жити людям – ніхто не пояснював”, – говорить Сергій.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Наостанок питаємо, чи очікує він на російське вторгнення. Або на наступ української армії.

“У нас цих вторгнень по три рази на день. Тому вже навіть не реагуємо.

Військові ж українські, якщо вперед підуть, дізнаються про це в момент наступу. А їхні командири, може, хвилин за десять до того. Бо от так це працює. Був військовим, знаю трохи правила.

Завершення війни, на жаль, не від мене залежить. Якби так – я б у поле вийшов і сказав би: “Ну, все, хлопці, постріляли й досить. Давайте по хатах”. Але так не буде.

Нас не питали, коли війна почалася, не спитають, коли завершиться. Чогось більшого вам не скажу. Я не політик”, – на цьому тиснемо руки і йдемо далі по селу.

Читайте також:
“У мене є причина ненавидіти підвали”: як живуть підлітки у прифронтовому Північному

Катання на санчатах на виду в бойовиків

Проходимо ще кілька кілометрів. Чим ближче до околиць – тим більше порожніх будинків. Люди ж, які нам трапляються, не надто налаштовані на розмову – у когось в хаті обід, хтось збирається на роботу, на шахту.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

До зупинки автобуса, до слова, місцеві добираються пішки. Через усе село. Вздовж дороги, яка пролягає паралельно до позицій бойовиків.

Питаємо у військового, наскільки тут безпечно ходити?

“Як вам сказати. Там, де ви авто лишили, то дорогу не дуже видно. А отут, на горі – так. Відкрита місцевість, мало дерев, до сепарів щось із кілометр, може, трохи більше. Тому я б тут довго не затримувався, прострілювана територія. Бойовики, правда, поки не надто активні, по дорозі ще не стріляли. Але не варто випробовувати долю. А, ще коли тут сніг лежав – то діти тут каталися на санчатах. Прямо на виду. То за них трохи страшно було”, – стримано говорить військовий, час від часу поглядаючи на посадку.

Врешті повертаємо назад до військового блокпоста. Тим же маршрутом.

“Дітей у селі трохи є. Ми їм спільно з місцевим будинком культури подарунки дарували. Здається, малі були задоволені. Та і ми теж. Добре, коли виходить свято влаштувати, щоб місцеві відволіклися від війни”, – пояснює армієць Просить його не фотографувати. Імені теж не називає.

Прощаємося із ним біля шлагбаума, виходимо в умовну безпечну зону – “зону розведення військ”.

“Воював у ЗСУ – одружився – оселився в Катеринівці”

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Вертаємося до будинку з молодицею, яка була готова з нами говорити. Замість неї з хати виходить чоловік. Назвімо його Михайлом.

“Я б просив мене не знімати. Я просто сам з Донбасу. Був у ЗСУ, стояв якраз на позиціях між Попасною і Катеринівкою. А тепер оце слухаю, як тут снаряди на околицях вибухають. Ну, бо армія в окопах сидить. Вперед не йде.

Дивна і незрозуміла війна, як на мене. Демотивує. Тож я дослужив, звільнився, у Катеринівці знайшов собі дружину. Тепер от разом із нею тут живем.

Працюю на місцевій шахті. Зарплата… Як вам сказати, не дуже велика, кілька тисяч гривень. Та й ту регулярно затримують. Добре, що дружині хоч вчасно все виплачують.

Народ виїжджав, але це ще до війни почалося. А як снаряди падати в село почали – то хто міг, вибрався звідти, будинки свої порозбирав.

От так тут і живем. Самі чуєте – тиші тут немає”, – Михайло тисне нам руки і йде в дім.

Село Катеринівка, січень 2022. Фото: Стас Козлюк / Новинарня

Ми під поодинокі звуки вибухів їдемо з Катеринівки.

Ввечері пресцентр командування ООС повідомить, що бойовики стріляли в бік селища з гранатометів та стрілецької зброї. На щастя, минулося без жертв.

Читайте також:
“В нас у тумані диверсанти повзають”. Як минуло Різдво бійців ЗСУ на передовій під Попасною


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".