автор: Стас Козлюк
з Луганської області
фото і відео автора
Засипані снігом окопи, пронизливий вітер, хурделиця, далекий гуркіт мінометів і ствольної артилерії.
“Новинарня” з пригодами з’їздила на позиції ЗС України під селище Кримське, що в Луганській області, та подивилася, як живуть і воюють українські бійці в умовах зимової позиційної війни й бездоріжжя. Застрягла з ними (буквально) двічі за два дні.
Наш Ford Maverick раз у раз підстрибує на розкислій землі. Відчуваєш, як об бампер б’ються шматки замерзлого болота й льоду: вчора був снігопад і мороз, сьогодні ж відлига.
–Що, хлопці, давайте, може, на дальню позицію? Там не часто люди бувають. Дорога туди так собі, але маємо проїхати, якщо обережно. Якщо готові – звертайте на цю ґрунтовку. Тільки обережно, там на схилі може бути ожеледь, – пропонує нам із Максом військовий NN-ї мотопіхотної бригади на ім’я Костянтин.
– Скажіть, у вас машина повнопривідна? Я чому питаю – в Кримському зараз не найкращі дороги, ґрунтовки розкисли, тож їхати доведеться через “грязьові ворота”. Іншої дороги на позиції немає. І в одному місці треба буде прискоритися – там ПТУРонебезпечний напрямок, – говорить пресофіцерка Ліда, маючи на увазі місце, яке прострілюється бойовиками з протитанкових керованих ракет.
Ми з нею познайомилися нещодавно, нині стоїмо в одному із селищ по “наш” бік Сіверського Дінця. Будемо виїжджати на позиції разом із Військовим телебаченням – вони попереду, показують дорогу, ми своєю машиною слідом.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Щойно проїжджаємо понтон – дорога стає гіршою. Подеколи асфальт зникає взагалі, йому на зміну приходять ґрунтовки, з кригою в коліях від коліс.
Авто колег з військового телебачення час від часу заносить. Особливо це помітно, коли авто додає газу на небезпечному відтинку шляху – колеса помітно пробуксовують.
Врешті ми опиняємося десь серед полів. Позиції наших військових видає хіба що гора непорубаних дров і невеличкі горбки, з яких стирчать труби буржуйок.
Щойно виходимо з авто – нас запрошують у найближчий бліндаж. Погрітися й випити чаю.
– В нас останні дні якось тихо було. Аж незвично. Справді, ми чекали, що під Новий рік сепари нам влаштують “феєрверк”, але вони, на диво, тихо сидять, – розказують піхотинці в бліндажі.
До землянки заходить хлопець. Трохи за 20 років, спортивної статури, високий, у шапці Санта-Клауса. Представляється Костянтином. Або ж Костею. Каже, що на позивний його називають лише ті, хто не знає імені. А нас він у наступні два дні буде супроводжувати на всіх позиціях.
– Добре, тоді давайте ми з вами зараз разом із Військовим ТБ покатаємося, а потім уже по окремій програмі попрацюємо. Заглянемо на пару позицій. Вас же цікавить, як загалом зараз ситуація на нашій ділянці фронту, правильно? – уточнює Костя.
На позиції вирушаємо приблизно за годину. За цей час надворі почалася справжня буря, і пройти сотню метрів від бліндажа до припаркованого авто – те ще завдання. Вітер, здається, здирає шкіру з обличчя, а сніг сипле настільки рясно, що далі, ніж на кількадесят метрів нічого не видно. Зрештою залазимо у свої авто і рушаємо.
Двигун реве на підвищених обертах, їдемо 40-60 км/год. Накатані колії вже добряче засипало снігом, подекуди він взявся кригою. Костя підказує:
– Отут обережніше, візьми лівіше, не бійся, там мін немає. Принаймні не має бути. Так, тримай цю колію між колесами, тоді проскочимо. Так попереду кілька ям, але не маємо загрузнути. Чи далеко позиції? Ну, ще трохи треба проїхати.
“Форд” кілька разів б’ється днищем чи то об кригу, чи то об мерзлу землю. Здається, що от-от ми заглохнемо або загрузнемо. На диво, продовжуємо продиратися вперед, до наших військових.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Наш маленький кортеж зустрічає зграя собак: вони вилітають з-за дерев і починають обгавкувати наші авто. Деякі тварини агресивно гарчать. Військові просять не звертати на них увагу. Поки колеги з Військового ТБ записують інтерв’ю, ми йдемо на спостережні пункти.
– У нас тут, насправді, не так щоб є багато що показувати на цій позиції. Один спостережник тут, один – там. Ще лазня є, де топлять сніг, миються і перуть одяг. Кухня. І все. Якщо хочете з людьми поговорити – то це в окопи треба йти, – говорить Костя й рушає вперед.
Під снігопадом проходимо пару сотень метрів, спускаємося в шанці. Майже одразу натикаємося на спостережний пункт – невеличкий бліндаж на двох людей. Всередині буржуйка, кулемет, ящик із набоями. І солдат, який марно намагається роздивитися щось у полі. Заважає сніг, який мете нещадно.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
– Погода хрінова. Але навіть так краще, ніж туман. Через заметіль принаймні щось видно у тепловізор. А от у тумані в “тєплік” щось розгледіти майже неможливо – він просто цю завісу не пробиває, – розповідає військовий. Імені не називає. Дає подивитися у вікно для спостереження.
Солдат підіймає захисну плівку – ми намагаємося побачити чи то інший край поля, чи то сепарів. Марно. Попереду лише стіна зі снігу.
– …Хоча я б сильно не нервував. У нас тут до сепарів дуже велика відстань, кілька кілометрів. Між нами велике поле. Повзти до нас дуже довго і дуже небезпечно. Тут хіба треба артилерії боятися. Коли хороша погода, то можна почути, а іноді й побачити, як вони ствольною артою по наших сусідах луплять.
Відігрівшись, перебираємося на сусідній спостережник. Він, здається, ще менший за попередній, але глибше закопаний у землю.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
У приміщенні біля буржуйки гріються двоє кошенят, на вході лежить собака. Біля віконечка для спостереження сидить військовий.
– Від нас і правда далеко до сепарів. Думаю, вони просто не можуть до нас нічим дістати. Тому й тиша. Але восени, чи влітку, наприклад, ми і чули, і бачили, як вони ствольною артилерією по наших сусідах насипали.
Може, в них там навіть якась “Нона” є (самохідна артилерійська гармата 2С9 120-мм калібру – “Н”).
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Наступ Путіна? Ну, якщо буде – дамо відповідь. Як не буде – то слава Богу.
Якщо чесно, я тут новини не читаю. Бо якщо їх читати і постійно думати про наступ Росії – то можна і головою поїхати,
– говорить чоловік, який також не представляється.
Після розмови він виходить надвір, вилазить на край окопа, спостерігає. Снігопад не слабшає. Чоловік спускається вниз, підбирає чорне кошеня, ховає собі під куртку і повертається в бліндаж.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Ми ж сідаємо в авто і рушаємо на сусідню позицію.
Вівторок, близько першої дня, поля біля селища Кримське.
Ґрунтовка, якою ми їхали, остаточно зникає під шаром снігу. Вже не видно ані дороги, ані слідів присутності людини.
– Позиції трохи попереду, тут треба обережно. Бери правіше, ще, ще… Бл***! – видихає Костя.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Мотор натужно реве, авто завалюється на бік і раптово просідає в глибочезну колію, заповнену водою. Колеса зависають у повітрі, марно здіймаючи бризки. З правого боку всі двері заблоковані – машина фактично лежить на них.
– Ну, всьо, п***дець, приїхали. Вилазьте з машини бігом, – спокійно говорить військовий.
Уточнюємо в нього, що ще не так.
– Ліворуч подивіться. Там сепари. Десь кілометр, може, півтора. У полі і в посадці. А я навіть вийти не можу.
Ми вибираємося з “форда”, поправляємо каски й бронежилети, перевіряємо аптечки, підкопуємо двері по правому борту, щоб Костя зміг вибратися. Врешті, всі троє – двоє журналістів і військовий – стоїмо й сумно дивимося на загрузлий у болоті Maverick .
– Ну, варіантів небагато. Або йти вперед до позицій, до них не так далеко вже лишилося. Або чекати біля машини. Можливо, буде проїжджати водовоз, то нас витягне. А як ні – будемо чекати ночі, – розмірковує вголос Костя.
У нього пищить рація. Він швидко з кимось говорить, змінюється в обличчі.
– Вибачайте, хлопці, маю вас лишити. До нас командування їде, треба бути на постах. Тож я назад пішки. Хочете – можете йти зі мною, а можете тут лишатися. Ну, або вперед, на позиції, – військовий ще раз вибачається і рушає назад, кілька кілометрів по засніженому полю.
Я йду разом із ним, щоб зв’язатися з колегами і попередити, що відрядження може дещо… затягнутися.
Читайте також:
Вхурделило на передовій: воїни ЗСУ не пам’ятають таких снігів. ФОТОРЕПОРТАЖ
Снігопад нарешті припинився. Ми паркуємо авто під деревами й пішки рушаємо через окопи до спостережних пунктів. На долівці траншей подекуди лід, тож іти доводиться дужеобережно. Дорогою натикаємося на Дмитра – військового, який саме має йти на чергування.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
–Ви не дивіться, що я в “горці” (гірський, штормовий однострій, який використовували в СРСР та Росії – “Н”), а не в “пікселі”. Просто її не шкода. Бо зараз же в окопах вода, земля, грязь. І нашу форму шкода, якщо чесно. Ми ж час від часу вибираємося в цивілізацію, хочеться приїхати у красивому “пікселі”, щоб не соромно було. А за таких умов я замучаюся його прати, – сміється Дмитро.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Він веде нас шанцями, дорогою заводить на кухню. У кутку гріється обід. Стіни завішані дитячими малюнками. Чи не на кожному – побажання повернутися з війни із перемогою.
– Ми на Новий рік чекали, що сепари щось влаштують, стрілянину почнуть. А вони так тихо сидять уже кілька днів, аж незвично. Перед тим працювала ствольна артилерія з села на тому боці. Думаю, калібр 122 мм був, не міномети. Тому що час між звуками виходу й вибуху короткий.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Буває, з СПГ (станковий протитанковий гранатомет) стріляють, намагаються хлопців виманити з окопів. Але зараз тихо.
Звісно, що у сусідів стріляють. А в нас відстань трохи завелика. Хіба що чуємо, як на тому боці важка техніка час від часу їздить, може, навіть танки. Ну, і поїзди в сепарів теж десь за лінією фронту катаються, щось підвозять, думаю, – говорить Дмитро.
Із кухні йдемо на спостережний пункт. Знову здіймається хуртовина. Частину окопів замело майже по самі краї – здається, в кучугурах можна поплавати. Військові намагаються їх розчищати, проте в такий снігопад це марна робота.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Біля спостережника колега Дмитра саме намагається бодай трохи розгребти сніг біля входу.
– Не повіриш – майже кожні 5 хвилин виходив прохід чистити. Ти той сніг тільки викинеш – а за десять хвилин насипало новий. Глянь, он у дальньому окопі взагалі кучугури по пояс навалило. Страшно подумати, що там буде, коли почнеться відлига, – бідкається побратим.
Щойно бачить фотокамери – попереджає, що коментарів давати не буде. Не хоче бути публічним.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
– Бойовики зараз мовчать, але ми чуємо, як вони облаштовують позиції. Може, вони ті окопи вже й бетоном залили. Навіть не уявляю, як ми будемо їх звідти виколупувати, коли прийде час, – сміється Дмитро.
– Наступ Росії? Чекаємо. Ну, тому що російська політика така – на окупованих територіях люди отримали російські паспорти, наслухалися пропаганди про переслідування російськомовних. Хоча я сам з Херсонщини, все життя говорив російською, мене ніхто вбити не намагається через це, – продовжує Дмитро.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Заходимо на спостережний пункт погрітися. Вже звична буржуйка в кутку, поруч кулемет, ящик із патронами. У вікно для спостереження задуває сніг, тож його затягли плівкою і лише час від часу відкривають, щоб подивитися, що там бойовики роблять посеред поля.
– Якщо велика війна таки почнеться – це буде страшно. Ну, бо всі ми розуміємо, які будуть жертви. Але, я думаю, Росія програє. Бо свого часу вона програла Чечні. Невеличкій країні. Україна значно більша. І досвід війни у нас є. Батьки, звісно, новин начитаються, мені пишуть, телефонують, переживають. То я їх заспокоюю, – розповідає Дмитро.
Виходимо з позицій. Дорогою до авто військовий показує фотографії і відео з телефона. Як колись будували бліндажі, як воювали. Показує й фото дитини.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
– Знаєте, у мене ж дитина є. Але я вдома не так часто буваю. Мале мене не впізнає. Дружина показує пальцем на мене, а дитина: “Дядя…” Оце треба буде фотографій зими наробити їй чи що, бо в нас на Херсонщині такого снігу зараз немає, – говорить Дмитро.
Ми ж сідаємо в авто і їдемо назад у свій бліндаж, відігріватися.
Вертаюся пішки до “форда”, який досі стоїть у баюрі. Біля машини – ані душі. Лише стирчить лопата і сліди на свіжому снігу.
За кількадесят хвилин доходжу до позицій наших військових. Тут же бачу колегу-водія Макса, який гріється біля бочки з водою – солдати саме вирішили сходити в лазню.
У бліндажах майже нікого – всі на позиціях. Нас заводять на кухню, погрітися й перекусити.
– Далеко звідси застрягли? І не дивно, що до нас майже ніколи не заїжджають по такій дорозі, – сміються солдати.
– Копати пробували? Не виходить? То давайте поїмо і разом сходимо, раптом вийте вас витягти. Ну, або треба чекати ночі, тоді, може, БМП зможемо викотити і вас витягнути. Бо по світлому кататися бронетехнікою – погана ідея. Тим паче, перед полем із сепарами.
Нам наливають гарячий чай, накладають макаронів із м’ясом. Вони, щоправда, встигли охолонути й перетворилися на суцільний шмат тіста.
–Все добре, але макарони якісь паскудні. Як їх не вари – все одно розварюються і злипаються. Наша кухарка сказала, що взагалі їх чіпати не буде. Але якщо хочете – у нас ще є гарячий суп, – метушаться біля нас бійці.
Читайте також:
Що і як їдять на передовій: особливості української окопної кухні-2021
Хвилин за 15 бійці разом із Максом ідуть до авто, прихопивши з собою автомати. Кажуть, що бойовики навряд чи підуть у наступ по голому замінованому полю, а от спробувати постріляти в наш бік цілком можуть. Тож у разі чого нас прикриють.
Я затримуюся на 5 хвилин, щоб зачинити кухню. Виходжу на поверхню. Чути, як з-за дерев гуркоче велика техніка.
Сидимо з військовими у бліндажі. Ті, хто не зайнятий на чергуванні, займаються своїми справами – хто носить дрова в лазню, хто пішов на кухню готувати вечерю. П’ять бійців сидять у тісному колі й грають на телефонах у Counter Strike. Вони постійно регочуть. У кутку сплять ще кілька бійців, не звертаючи уваги на галас.
До кімнати заходить Костя:
– Ну, що, вечір перестає бути нудним. Хочете побачити, як ми БМП заводимо? Тоді за 10 хвилин зустрічаємося біля машини й поїдемо в поля.
Уже за пів години ми несемося нічними полями.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
– У нас на ґрунтовці “Нива” застрягла. Хлопці вирішили витягнути її на БМП. Але БМП заглох, тож його треба завести. А для цього треба замінити балон із повітрям. Все швидко зробимо і поїдемо назад. Якщо самі зараз не застрягнем на цій дорозі, – пояснює Костянтин.
Ще за десять хвилин ми намагаємося об’їхати особливо глибокі колії-баюри і, звісно ж, загрузаємо в них. Далі йдемо пішки.
Хто ж знав, що за два дні під Кримським ми на своєму “форді” застрягнемо двічі. І перший раз буде не найгірший.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
З темряви до нас виходять кілька військових, супроводжують до застряглої автівки. Поруч із нею, в білому полі, видніється велика чорна тінь – БМП. Всередині бронемашини копирсається механік, намагаючись її завести. Йому дають балон із повітрям. Військові вмикають кілька ліхтарів, підсвічуючи. Поки одна група людей в одностроях копається біля “бехи”, інша підкопує лопатами стареньку “Ниву”.
– Звідси до позицій сепарів далеко? – запитую.
– Про це краще не думати, – напівжартома відповідають солдати.
За пів години БМП таки заводять. Бронемашина розвертається, до неї чіпляють трос, механік робить кілька ривків.
– Та твою ж ***! Ти що наробив! Ти мені бампер вирвав з болтами! Совісті в тебе нема! – обурюється вояк–водій “Ниви”, сумно дивлячись на погнутий бампер.
– Зате витягли. А тепер бігом шуруємо звідси. Їдеш вперед, тримаєшся лівіше. Там велика чорна машина застрягла попереду – не протарань її, – попереджає водія Костя.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Невдовзі мотопіхотинці виштовхують із заметів і наше авто. Втомлені й змоклі, їдемо спати до свого бліндажа.
Читайте також:
Безлюдний острів. Як (не) працюють нові КПВВ на Луганщині та демілітаризована зона поруч
Під землею нас зустрічає Наталя. Сама з Одеси, на війні з 2016 року. Жінка все допитується, чи погодували нас хлопці. Бо як ні – на кухні є борщ.
– Вони ж у мене ліниві! Якісь складні страви готувати не будуть, так ковбасу і їстимуть із сосисками.
Взагалі бувало, що приїде якийсь контрактник, відстоїть на посту, прийде у бліндаж і спати лягає. Я кажу: ти б, може, дров нарубав чи поїсти зготував? А він “втомився”. Стояв-стояв і втомився.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Пам’ятаю, ми в 2016-му на позиціях коли були, то воювали – аж гай шумів. До обіду стріляєш із кулемета, потім із гранатомета, а в перерві готуєш їсти, – по-доброму бурчить Наталя.
Ми ж вкладаємося спати. Бо завтра їхати на одну з найбільш віддалених позицій.
Читайте також:
На краю світу між “ЛНР” і РФ: як живуть і воюють люди у прикордонних селах Болотене та Сизе
З-за дерев з’являється водовозка – великий КрАЗ із цистерною. З кабіни вистрибують двоє чоловіків, хвацько з’єднують кілька шлангів і заливають воду у баки. Знайомимося. Питаю, чи не допоможуть вони витягти наш “форд” із ями.
– Далеко затрягли? О, та по тій дорозі особливо ніхто й не їздить, ями глибокі, хіба що на вантажівці. Витягнем, чого не витягти. Тільки воду заллємо хлопцям.
Бочка з водою наповнюється швидко, тож уже за 15 хвилин КрАЗ їде вперед, я ж іду за ним пішки.
Військові чіпляють наш “форд” тросом, роблять ривок. Чути, як тріщить пластиковий бампер. Але за хвилину Maverick на свободі.
– Їдьте швидко, там попереду є ще кілька ямищ. Якщо провалитеся, навряд чи вийде витягти. Ну, і бажано без фар, бо сепари близько, – радять на прощання військові.
Застрибуємо в позашляховик і рушаємо. Колеса час від часу проскакують глибокі колії, мотор працює на підвищених обертах. У якийсь момент таки вмикаємо фари – навколо суцільна темрява, шляху не видно.
Не зчулися, як опиняємося біля наших бліндажів. Видно, як від капота здіймається гаряче повітря.
– О, вибралися. Молодці. А від нас командування хвилин десять тому поїхало, оце думали вже братися вас витягати. Що ж, може, у вечірні окопи? – питає Костя.
Січень 2022 на передовій, Луганська область. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Із двома військовими пробираємося серед темних шанців до спостережного пункту. Вдалині світяться вогнями окуповані села ОРЛО. Навколо – тиша. Про війну нагадують хіба що ці укріплення та зброя в руках солдатів.
– …Зараз тихо, а от пару місяців тому стріляли. Нині хіба по сусідах насипають, – розповідає на спостережнику вже звичну картину з-під Кримського військовий із позивним “Фізрук”. – О, он кілька виходів. Але далеко, за кілька кілометрів.
За кілька секунд чути серію вибухів – це на українські позиції десь на горизонті впали російські снаряди.
– По нас не стріляють, не знаю, чому. Хоча тут Бахмутська дорога близько. Такі бої за неї колись ішли. За той же 31-й блокпост, як згадати. А зараз тиша. Хіба що іноді простріли з кулеметів бувають.
Читайте також:
“Витягніть нас. Два 300…” Бій під Сентянівкою: четверо загиблих, двоє врятованих, полонений. ВІДЕО
Військові спостерігають за полем перед собою через тепловізор. Все спокійно, бойовиків немає, 4-5-0.
– А влітку ми сепарів бачили. Як вони окопи риють, бліндажі укріплюють, – розповідає один із піхотинців. – І щось мені підказує, що вони до цих робіт залучали цивільних. І подібні історії від інших військових чув: ніби сепари за порушення комендантської години відправляють працювати на передову.
Чому говорю про цивільних? Ну, бо окопи рили люди не у формі, у звичайних спортивних костюмах. Здається, їх троє було.А зараз такого не спостерігаємо.
Сидимо з ними на посту близько години. За цей час чуємо лише кілька далеких вибухів.
Ніч минає так само тихо. Лише під ранок, коли ми вибираємося з позицій, поруч лунають кілька кулеметних черг.
То лише простріли.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
“В нас у тумані диверсанти повзають”.
Як минуло Різдво бійців ЗСУ на передовій під Попасною
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
