Рівно 30 років тому, 1 грудня 1991 року, відбувся Всеукраїнський референдум, на якому волевиявленням народу було підтверджено ухвалений 24 серпня Акт проголошення незалежності України.
“Новинарня” уклала таку собі історичну хрестоматію про шлях до цієї знаменної дати.
автор: Ярослав Гирич
історик
Позбавити населення історичної пам’яті та інсталювати в суспільну свідомість необхідні наративи – важливе завдання для будь-якого завойовника на приєднаних територіях. Щодо України наполегливо ширяться міфи, які бездумно транслюють деякі вітчизняні медіа: мовляв, українці за Незалежність не боролися, а три десятиліття тому держава нам дісталася “як подарунок”; Україну вигадали поляки й австрійці; Україна не має державних традицій – їй лише 30 років і до 1991 року вона ніколи не була самостійною; Україна – “держава-помилка”, а її території “подаровані” російськими царями та радянськими генсеками тощо.
Подібні твердження – типовий приклад маніпулятивного трактування історичних фактів. Упродовж своєї історії українці вперто й послідовно йшли до здобуття свободи. А буремне XX сторіччя відзначилося цілою низкою менш та більш успішних спроб утвердити Незалежну Українську державу. Своєрідне “вікно можливостей” для державної самостійності відкривалося під час історичних катаклізмів – Першої світової війни (1914–1918), Другої світової (1939–1945), розпаду Східного блоку та СРСР (1989–1991). Українці неодмінно користалися з означених геополітичних зсувів та здійснювали спроби реалізувати власний державний проєкт: парламентську республіку, гетьманську монархію, диктатуру, національну радянську форму правління, повстанські республіки аж до анархістського експерименту Нестора Махна.
Микола Міхновський – ідеолог українського самостійництва, публіцист. Діаспорний історик Петро Мірчук називав його “Апостолом української державності”
На початку XX століття українці були чи не найбільшим бездержавним народом Європи, а українські землі входили до складу двох консервативних імперій – Російської та Австро-Угорської. Щоправда, в останній наші пращури мали більше прав. У межах імперії Романових українців не вважали за окремий народ, відмовляли в праві вживання рідної мови, а про політичну чи національно-культурну автономію і йтися не могло. Більшість діячів національного руху, що складався переважно з представників інтелігенції, на перших порах мали дуже помірковані вимоги й готові були обмежитися впровадженням української мови в освіту і діловодство.
19 лютого 1900 року в Полтаві у помешканні родини Русових 36-річний харківський адвокат Микола Міхновський вперше зачитав свій політичний маніфест – “Самостійна Україна”. У ньому обґрунтовувалися ідеї соборності та використання майбутніх конфліктів для здобуття незалежності. Міхновський створив Українську народну партію (діяла у 1902–1907 роках) та підготував проєкт Конституції. Його погляди тоді виглядали екзотичними й насторожено сприймалися як владою, так і українофілами.
Брошура Міхновського “Самостійна Україна” (1900 р.)
Перша світова війна прискорила падіння імперій. Спочатку не встояла імперія Романових – 2 березня 1917-го Миколу II усунули, а владу перебрав Тимчасовий уряд. Його завданням визначили організацію й проведення виборів до місцевого аналога конституційного зібрання – Всеросійських установчих зборів, які мали вирішити майбутній устрій країни.
Вісті про революцію кияни зустріли поваленням пам’ятника Столипіну на Думській площі (нині – майдан Незалежності).
Повалення пам’ятника російському прем’єр-міністру Петрові Столипіну на Думській площі (нині майдан Незалежності) в Києві, березень 1917 р.
Нова влада одразу почала демократизацію країни. Українці стали створювати або відновлювати політичні партії. Більшість національних сил (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти) виступали за територіальну автономію України в складі Росії.
Незалежність обстоювала Українська хліборобсько-демократична партія, близька до Міхновського.
Читайте також:
На Київщині відкрили погруддя Миколі Міхновському
Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка в день свого створення (16 березня 1917 р.)
На події Лютневої революції українці зреагували створенням координаційного надпартійного органу – Центральної ради (УЦР), яка постала завдяки союзу самостійників Міхновського з поміркованим Товариством українських поступовців Грушевського. Хоча останні не підтримували програму Міхновського, він не став розколювати національний рух та сконцентрувався на українізації військових частин.
Автономісти з УЦР натомість зосередилися на проголошенні політичних декларацій та пропагуванні українства. Це теж було важливо, адже великою проблемою українського руху початку XX ст. був той факт, що в містах українці становили меншість. У міських поселеннях домінували росіяни, євреї, німці, поляки, які нерідко ставилися до боротьби самостійників вороже чи в кращому випадку нейтрально.
Наміри домагатися автономії Центральна рада висловила 10 червня 1917 року в Першому універсалі (за аналогією з правовими актами українських гетьманів та козацької старшини). 2 липня Тимчасовий уряд визнав УЦР та Генеральний секретаріат своїми крайовими органами. Між іншим, навіть урізана автономія спровокувала урядову кризу в Петрограді. Троє міністрів із партії кадетів, невдоволені поступками українцям, на знак протесту подали у відставку. Ослабленням центральної влади негайно скористалися опозиційні сили – більшовики та анархісти спробували захопити владу в Петрограді, фінський сенат проголосив державний суверенітет. Тимчасовий уряд зміг втриматися і придушив згадані антиурядові виступи.
У той час у Києві відбувся Липневий путч – перша спроба досягти незалежності.
Другий український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка (5000 новобранців з Чернігівщини), під впливом агітації створеного Міхновським Українського військового клубу імені Полуботка вчинив зухвалу акцію. Вночі з 4 на 5 липня 1917 року впродовж кількох годин солдати встановили контроль над деякими об’єктами міської інфраструктури, захопили склади зі зброєю, арештували коменданта Цицовича і шефа народної міліції Лепарського.
Очікувалося, що виступ підтримають інші частини, а Центральна рада візьме всю повноту влади й проголосить незалежність. Однак УЦР стала на бік Тимчасового уряду. Полуботківців роззброїли та відправили на фронт.
Будинок Української Центральної ради в Києві (сьогодні – міський Будинок учителя). За імперських часів – Педагогічний музей імені цесаревича Олексія. На момент проголошення незалежності УНР на фасаді приміщення ще зберігалася імперська символіка, яку демонтували в березні 1918 р. Тоді ж над будівлею вперше замайорів національний стяг
Протягом 1917-го чисельність УЦР зросла до 822 осіб – представників надіслали всеукраїнські військовий, селянський, робітничий з’їзди, організації національних меншин, соцпартій, міст та губерній.
У Центральній раді домінували ліві сили,
які в майбутньому бачили Україну
автономною частиною федералізованої Росії.
Однак наприкінці жовтня 1917-го більшовики все ж повалили Тимчасовий уряд та захопили владу в Петрограді. 7 листопада УЦР відповіла новим універсалом, який проголошував автономну Українську народну республіку (УНР), та поширила свою владу на всі дев’ять українських губерній.
Великою помилкою УЦР стала відмова від претензій на Крим.
Центральна рада фактично перетворилася на парламент, а її рішення стали набувати сили закону.
Після падіння Тимчасового уряду більшовики місцевими силами робили спроби поширити свій вплив на українські землі, однак отримали відсіч. Зокрема, 29 листопада було зірвано запланований більшовицький виступ у Києві. 7000 солдатів роззброїли, а вояків-росіян потягом відправили додому. Генерал Скоропадський під Жмеринкою відбив наступ на Київ збільшовизованого 2-го корпусу. У десяти містах роззброїли більшовицькі частини, а в чотирьох – розігнали ради.
У грудні 1917 року Раднарком вирішив принести в Україну владу рад на своїх багнетах.
У спадок від Тимчасового уряду на території УНР лишилося два фронти (Румунський та Південно-Західний), однак київській владі на тамтешніх вояків розраховувати не випадало. Під дією більшовицької пропаганди та чуток про розподіл панських маєтків військові підрозділи втрачали боєздатність і становили небезпеку. На думку історика Михайла Ковальчука рішення Малої ради УЦР про повну демобілізацію цілком дезорганізованої старої армії було виправданим.
Проте інші положення закону від 3 січня 1918 року мали фатальні наслідки для обороноздатності України. Зокрема, відмова від створення регулярного війська знижувала його ефективність, а заміна офіцерських посад тимчасовими інструкторами відштовхнула від УНР патріотично налаштованих старшин.
Водночас немотивовані селяни в солдатських одностроях не хотіли воювати ні за кого. Більшовики теж були змушені розпустити стару армію та розраховували на загони робітників і матросів. Слід зазначити, що на Київ у січні 1918-го червоні йшли досить скромними силами. Для захоплення міста Михайлу Муравйову вистачило 7 тисяч багнетів.
Читайте також:
“Вірний завжди”. Контрадмірал Михайло Остроградський: невідомий будівничий флоту незалежної України
У січні 1918 року настрої депутатів УЦР змінилися, адже кількість прихильників незалежності різко збільшилася. На трансформацію їх політичної свідомості вплинули три чинники:
Ідея укладання миру та негайна демобілізація величезної армії користувалися тоді надзвичайною популярністю в суспільстві. Виснаження економіки, падіння рівня життя, нерозуміння доцільності продовження участі вже нових політичних гравців (як УНР) у конфлікті та антивоєнна пропаганда зробили свою справу.
Вочевидь “дотерпіти” і тримати фронт до перемоги Антанти над Центральними державами в українського керівництва не було ресурсів. Окрім того, від підтримки англо-французького блоку УЦР могла відлякувати їх необізнаність в українському питанні або сприйняття національного руху через призму російських шовіністичних наративів. Натомість німці були непогано поінформовані й допускали створення національної незалежної держави. Більше того, українську сторону приваблювало поблажливе ставлення до військовополонених українського походження, які в таборах мали ліпші побутові умови та отримали можливість розвитку культурного життя.
І не можна однозначно стверджувати, що в січні 1918-го українська дипломатія поставила не на тих – без німецької допомоги УНР чекало б негайне поглинання російським більшовизмом.
Звичайно вибір зовнішньополітичного партнера (Центральних держав) був неоднозначним і автоматично закріплював за УНР шлейф німецьких агентів. Однак перспективи визнання з боку Антанти могли з’явитися не лише за умови участі у війні з німцями, а й у разі збройного протистояння поширенню більшовизму.
Тому ключ до збереження незалежності був у руках керівництва України, яке б мало потурбуватися про розбудову національних збройних сил і бюрократичного апарату та подолання міжпартійних чвар.
Саме завдяки появі власного війська та армії чиновників молоді країни, які постали на теренах Російської імперії (Фінляндія, Польща, Латвія, Литва, Естонія) змогли дати відсіч більшовикам та відстояли свою незалежність.
Читайте також:
Забута війна: як україно-румунський конфлікт 1918-го створив сучасну Молдову
Михайло Грушевський – видатний історик, лідер українського національного руху, дотримувався поміркованих поглядів. Шокував українську політичну еміграцію, коли 1924 р. переїхав до УСРР
Вирішити питання про незалежність УНР мали на засіданні Малої ради УЦР – органу, що виконував роль постійно діючої президії. Нагадаємо, що у складі Центральної ради налічувалося понад 800 депутатів, і це породжувало логістичні проблеми.
Лише дев’ять разів УЦР збиралася на сесії у розширеному складі. Депутати підготували три законопроєкти: перший розробив спікер Михайло Грушевський, другий – прем’єр Володимир Винниченко, третій – міністр пошт і телеграфу Микита Шаповал та депутат Микола Солтан. Основою для підсумкового тексту Четвертого універсалу став проєкт Грушевського, в якому були враховані положення з двох інших документів.
9 січня (або ж 22-го за григоріанським стилем) 1918 року почали розгляд документа. Найбільше за незалежність агітували голова УЦР Михайло Грушевський та міністр продовольчих справ Микола Ковалевський.
Несподівано проти виступив віцеспікер Сергій Єфремов, який радив відкласти проголошення самостійності до Всеукраїнських установчих зборів, а наразі спрямувати сили на розбудову державних інституцій. Інакше, вважав політик, проголошення незалежності ризикувало перетворитися на порожню декларацію.
Своєрідним компромісом стало внесення до тексту документа положення, що остаточно питання незалежності мають вирішити Всеукраїнські установчі збори.
Далі опір ухваленню документа чинили представники польської, російської та єврейських громад, які вимагали законодавчого закріплення гарантій забезпечення прав національних меншин.
Після тривалих дебатів було ухвалено закон про національно-персональну автономію. Повністю дискусії завершилися тільки надвечір 11 січня.
Четвертий універсал Центральної ради, який проголошував незалежність УНР. Поширеною є думка, що цей історичний акт ухвалили 9 (за новим стилем 22) січня 1918 р., але це – дата реєстрації універсалу в секретаріаті УЦР. Обговорення затягнулося і Універсал був ухвалений 12 (25) січня 1918 р.
Голосування за IV Універсал відбулося 12 січня о першій годині ночі. “За” висловилися 39 членів Малої ради, “проти” – 4, ще 6 депутатів утрималися.
Представник партії російських меншовиків Дмитро Чижевський був одним із тих, хто віддав голос “проти”. Своє рішення майбутній філософ аргументував тим, що проголошення незалежності було передчасним. Згодом він дуже шкодував про свій вчинок.
Українці стали другим народом на теренах колишньої імперії Романових,
який проголосив власну незалежність.
Першими це зробили фіни 6 грудня 1917 року.
Статус самостійної країни дав змогу УНР стати стороною переговорів у Бресті. Більше того, українській делегації вдалося майже на місяць випередити більшовиків у підписанні миру з Центральними державами.
Укладений 9 лютого 1918 року договір перетворював УНР на формального учасника Першої світової війни, який виявив бажання вийти з конфлікту. Україну офіційно визнавали учасники Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія.
Німці зобов’язувалися допомогти УЦР очистити країну від більшовиків. Натомість українці мали постачати Центральним державам продовольство і сировину, тому договір одразу неофіційно назвали “хлібним миром”.
Допомога німців була на часі. Більшовики відтіснили українців на Волинь, де Центральна рада продовжила ухвалювати історичні рішення. Наприклад, національний Герб – тризуб, перехід на Григоріанський календар та київський час затвердили у Коростені, а власну національну валюту (гривню) – в Житомирі.
УЦР за підтримки Центральних держав вдалося вигнати більшовиків та відновити свою владу над територією УНР. Понад те – у квітні 1918-го Петро Болбочан на чолі Кримської групи Армії УНР зміг встановити контроль над значною частиною території півострова.
Читайте також:
У Києві відкрили перший у світі пам’ятник полковнику Армії УНР Петрові Болбочану
Подвір’я казарм Січових стрільців на вулиці Львівській, 24 в Києві. 30 квітня 1918 р.
Попри позитивні новини з фронту, в тилу все більше зростало невдоволення УЦР (через постійні партійні чвари та особисті конфлікти поширювалася управлінська анархія, не вдалося сформувати ефективний бюрократичний апарат, у кадровій політиці першість віддавалася партійній приналежності, а не професіоналізму тощо).
Німці були незадоволені режимом УЦР, адже той виявився не в змозі забезпечити збір продовольства, яке зобов’язався поставити німцям за положеннями Брестського миру. Мало того, через невирішеність питання, кому належить земля на місцях, селяни ще не починали посівну кампанію.
Доля Центральної ради вирішилася 29 квітня 1918 року. Того дня відбулося її останнє засідання, на якому була ухвалена Конституція (Статут про державний устрій, права і вільності) УНР.
На вулиці почали лунати постріли, і депутати поспішно розійшлися, бо вважали, що їм щось загрожує. Згодом виявилося, що це Січові стрільці, які охороняли парламентаріїв, здійснили серію попереджувальних пострілів у повітря – щоб відігнати натовп роззяв.
Звідки взявся міф про “першого президента” Грушевського
Між іншим, з останнім днем існування Центральної ради пов’язаний історичний міф про обрання Михайла Грушевського першим президентом УНР. У широкий обіг легенду про президентство Грушевського в 1930 році ввів історик Дмитро Дорошенко. Друге життя цей домисел одержав за каденції Леоніда Кучми – так тоді намагалися применшити авторитет його попередника, першого президента Незалежної України Леоніда Кравчука.
Однак варто розуміти, що президент представляє виконавчу гілку влади, а Грушевський тоді очолював законодавчу. До того ж у Конституції така посада навіть не згадувалася. Вочевидь, закралася помилка перекладу, адже англійською та французькою мовами посада Грушевського (Голова УЦР) перекладалася як “президент Центральної ради”. До прикладу: саме таким чином в англомовній літературі перекладається посада голови колгоспу (president of kolkhoz) чи голови сільради (president of village council). Отож, йшлося про хибу перекладу, а не появу нового інституту влади у вітчизняній політичній традиції.
Більше УЦР зібратися вже не дали. Лояльні до Ради частини було розпущено: дивізію синьожупанників – 27 квітня, а полк Січових стрільців – 30 квітня.
Гетьман Української Держави Павло Скоропадський
Та повернімося до 29 квітня 1918 року. В цей день відбувся перший з організованих українцями у ХХ столітті успішний переворот. Двигуном перевороту стали самостійницька демократично-хліборобська партія (Міхновський і Липинський), консервативно-монархічний Союз землевласників та Українська народна громада. Зміна влади відбулася з мінімумом жертв – у сутичці з Січовими стрільцями загинуло троє прихильників новопроголошеного гетьмана.
45-річного генерала Павла Скоропадського проголосили “Гетьманом всієї України та військ козацьких” 6432 делегати Всеукраїнського з’їзду хліборобів, що відкрився о 10:00 у приміщенні Київського цирку.
Hippo Palace або ж Кінний цирк Петра Крутікова (фото другої половини 1920-х рр.). Тут 29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголосили гетьманом. У 1941 р. будівля була знищена внаслідок вибухів у центрі Києва, влаштованих радянськими диверсантами. Нині на цьому місці – приміщення недіючого кінотеатру “Україна”
О 16:00 у Софійському соборі єпископ Никодим здійснив обряд миропомазання Скоропадського на гетьманство. Той видав грамоту до всього українського народу. У документі повідомлялося про створення Української Держави, скасування законів Тимчасового уряду та УЦР, встановлення влади гетьмана (концентрував законодавчу та виконавчу владу, керував військом та частково судами), розпуск рад, проголошення недоторканості приватної власності, обіцялося відновити господарський та суспільний порядок.
Урочистий молебен на Софійському майдані з нагоди помазання Павла Скоропадського на гетьманство
Політичний лад Української Держави фахівці намагаються класифікувати по різному: монархія, військова диктатура, “останній острівець старого режиму”, диктатура з елементами народної традиції, авторитарний режим без чіткої моделі держави, напівмонархічний авторитарний режим, відновлена історична українська форма правління, псевдомонархія тощо. Проте за умови наявності 450-тисячного військового контингенту, гетьманський режим можна вважати німецьким протекторатом.
Грамота гетьмана Скоропадського, де проголошувалося створення Української Держави (29 квітня 1918 р.)
Упродовж нетривалого правління гетьмана було ухвалено понад 500 нормативних актів, вперше затверджено Держбюджет, відновлено приватну власність на землю, на держслужбу залучалися професіонали, запрацювали залізниці та банки, пожвавилася економіка. Реалізовувалася програма українізації (всіх російськомовних чиновників змушували вчити українську. Мову вчив і сам гетьман). У школах з’явилися нові навчальні дисципліни – українська мова та література, історія та географія України. Розпочалося створення автокефальної церкви. Було відкрито три університети, Академію наук, архітектурний та медичний інститути в Києві, політехнічний і сільськогосподарський інститути в Одесі, діяли 150 українських гімназій. Відкрили також Національні центри культури – галерею мистецтв, архів, історичний музей, бібліотеку тощо.
1000 гривень часів Української Держави гетьмана Скоропадського
Гетьман енергійно боровся за Соборну Україну – під час перемовин про укладання мирного договору з більшовиками наполягав на включенні до складу Української держави Курщини і Вороніжчини, почав домовлятися щодо об’єднання із ЗУНР, прагнув приєднати Кубань (вів переговори з українськими силами краю і навіть планував висадити військовий десант), слідом за УНР не визнав приєднання Бессарабії до Румунії, з якою розпочав торгову війну. Для відновлення контролю над Кримом здійснив економічну блокаду півострова і домовлявся про його входження до складу України на правах автономії.
Варто додати, що гетьман як і чимало інших українців, переживав складну світоглядну трансформацію. Вочевидь,
у 1918-му Скоропадський був таким собі “самостійником мимоволі”,
у діях і поглядах якого прослідковувалася внутрішня боротьба
між колишнім російським генералом
та російськомовним українофілом.
Попри це, він був сумлінним державником і міг би зробити для України ще більше у разі успіху його державного проєкту.
Читайте також:
Сто років Собору УАПЦ: важливість гасла “армія, мова, віра” українці усвідомили ще сто років тому
Голова Ради міністрів УД Федір Лизогуб та гетьман Павло Скоропадський із почтом
Однією з причин, яка поставила хрест на державницьких планах гетьмана, стало накопичення величезного суспільного негативу щодо його особи. Робітників турбувало збільшення тривалості робочого дня до 12 годин. Представників політичної еліти доби УЦР – відсторонення від влади. Частина соціалістів очікувала від гетьмана поступок і нібито й готова була долучитися до формування широкої коаліції. Та найбільший спротив викликали дії режиму на селі – відновлення великої та середньої приватної власності, здійснення примусових реквізицій продовольства.
Зла іронія полягала в тому, що гетьман був змушений іти на непопулярні заходи через “спадщину” від попередників. Зокрема, невизначеність із правом власності загрожувала зривом посівної й подальшим голодом, а вилучення продуктів Скоропадський здійснював на виконання умов “хлібного миру”, підписаного урядом УНР. Вимушене виконання чужих зобов’язань одномоментно таргетувало народний гнів на гетьмана та ніби відбілювало представників Центральної ради.
Ще однією проблемою гетьманської влади залишалася слабка армія, яку не давали розвивати німці. Вже в середині листопада 1918 року Німеччина оголосила про вихід із Першої світової війни. У близькій перспективі це мало призвести до виведення з України величезного контингенту сил Центральних держав. Без військового захисту та зовнішньополітичної підтримки з боку німців УД залишилася ослабленою.
Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту в Берлін у вересні 1918 року
Опозиція почала вимагати скликання Національного конгресу, де збиралися висловити недовіру гетьману. Тут стала зрозуміла ще одна помилка Скоропадського – відсутність реальної підтримки з боку політичних партій.
Натомість опозиційний Український національний союз (Володимир Винниченко) ще з кінця вересня вів форсовану підготовку до збройного повстання. Проти гетьмана склався ситуативний союз УНС із російськими більшовиками, які погодили між собою план виступу і свої дії. Масовість повстання пояснюється участю українських соціалістів (есери, есдеки, самостійники), махновців, російських лівих есерів та анархістів, російських монархістів та єдинонєдєлімців, селян та отаманів.
Проти повстання, але й не підтримуючи гетьмана, виступили УПСФ та УХДП. Вони вважали, що виступ проти української влади зіграє на руку московському більшовизму. Хлібороби-демократи намагалися примирити сторони конфлікту, а Міхновський їздив у Харків до Болбочана, якого безуспішно намагався переконати не підтримувати повстання.
Читайте також:
У Туреччині знайшли оригінали Брест-Литовського договору і грамоти гетьмана Скоропадського, які не збереглися в Україні
13 листопада 1918 року відбулися дві ключові події: російські більшовики відмовилися від виконання умов Брестського миру (чим розв’язували собі руки для нової війни проти “буржуазного українського уряду”), а у Києві на таємній нараді було створено політичний орган майбутнього антигетьманського повстання – Директорію.
У цих обставинах Скоропадський зробив найбільш контраверсійний крок за час свого правління. 14 листопада 1918 року було видано грамоту про федеративний зв’язок України з небільшовицькою Росією та затверджено русофільський уряд Сергія Гербеля.
Очікувалося, що ці кроки зможуть забезпечити підтримку білого офіцерства (тоді чимало росіян втікало в Україну від більшовиків) та країн Антанти. Але цього не сталося: Антанта дивилася на українське питання через призму шовіністичних настроїв російських білогвардійців. Жаданої швидкої допомоги гетьман не отримав, а часу на довготривалі перемовини в нього не було. Грамота, що певно задумувалася як виверт, не знайшла розуміння в російських офіцерів, розсердила свідомих українців та мотивувала вояків ЗС УД підтримувати антигетьманський виступ.
16 листопада почалася військова фаза постання. Січові стрільці, що перейшли на бік повсталих, захопили Білу Церкву та Фастів. Між іншим, кількома днями раніше гетьман дав згоду на неофіційне перебазування усусів для захисту Львова, однак вояки не вирушили до ЗУНР. Уже перебуваючи в еміграції, лідер ОУН та колишній командир полку Січових стрільців Євген Коновалець переосмислив події і повідомив, що нізащо б не підтримав повстання знову та визнав свою помилку.
Євген Коновалець – комендант Києва в січні 1919 р.
Зі стрімкою швидкістю військові частини переходили на бік Директорії або денікінців, селянські загони роззброювали Державну варту, як на дріжджах зростали неконтрольовані парамілітарні формації отаманів. Цього разу боротьба за владу малою кров’ю не обійшлася. Сили Директорії розстріляли експрем’єра Миколу Сахна-Устимовича та командувача ЗС УД Федора Келлера.
Головна сутичка між республіканцями та гетьманцями відбулася 18 листопада 1918 року біля села Мотовилівка, що неподалік Василькова. Прогетьманські сили були розбиті. У бою загинуло близько 600 сердюків та російських офіцерів-добровольців. Рештки гетьманських сил продовжили розбігатися або переходили на бік повсталих. Дорога на Київ була відкрита. Від захоплення міста військами УНС стримувала присутність німецького контингенту.
12 грудня німці завершили відхід з Києва. Коли стало зрозуміло, що Директорія підвела до Києва 50 000 вояків, а гетьман міг розраховувати на 2500 бійців, він вирішив піти. Так
14 грудня 1918 року завершилася історія Української Держави,
яка проіснувала 26 тижнів.
Читайте також:
Як Винниченко просив посаду в “тупих, зголоднілих, лютих кацапів” і що з цього вийшло
Володимир Винниченко і Симон Петлюра
Підсумком протигетьманського повстання стало зречення Скоропадського, відновлення УНР та встановлення режиму Директорії (колегіальний орган управління за аналогією з революційною Францією кінця XVIII ст.).
Директорію очолили лідери антигетьманського виступу з уенерівським бекграундом: 38-річний Володимир Винниченко та 39-річний Симон Петлюра.
Попри збереження назви, відновлена УНР не стала правонаступницею республіки часів Центральної ради. Адже Директорія відмовилася визнати чинність законів, ухвалених УЦР. Замість Центральної ради у перші місяці УНР-2 відбулася спроба створення національного варіанту “радянської влади без комуністів“.
Невдовзі стало зрозуміло, що антигетьманське повстання зруйнувало бюрократичний апарат, який Директорія вже не змогла відтворити в повному обсязі. Нерідко на місцях від імені УНР діяли польові командири – отамани, що посіяли в країні хаос. Широка участь у повстанні різнорідних сил створювала ілюзію підтримки УНС, однак захищати нову владу була готова незначна кількість інсургентів (озброєних загонів цивільного населення).
Одномоментне ослаблення України одразу посилило загарбницькі апетити сусідів. Сучасний правник Олександр Северин назвав Директорію тими, “хто благими намірами вимостив для України шлях у комуністичне пекло“.
12-15 січня 1919 року Директорія провела на контрольованих територіях куріальні вибори до Трудового конгресу. У день свого відкриття, 23 січня, новостворений конгрес затвердив чи не найважливіше історичне рішення Директорії – проголошену напередодні Злуку УНР та ЗУНР. Після втрати Києва робота конгресу продовжувалася в депутатських комісіях, які припинили роботу в липні 1919-го.
Армія УНР-2 була змушена протистояти різним ворогам – більшовикам, денікінцям, махновцям, полякам, силам Антанти. Окрім того, ситуацію ускладнювало свавілля польових командирів (Отаманщина) а також розкол українських соціалістичних партій та переорієнтація їх лівих фракцій (боротьбисти, борьбисти, незалежні соціал-демократи) на підтримку більшовизму. Нерідко українське військо та держапарат лишалися затиснутими на вузькому клаптику території.
Симон Петлюра
За таких обставин Симон Петлюра, який з лютого 1919 року очолив Директорію, ухвалював болісні й непрості рішення. У 1918-му за німецьку допомогу у вигнанні більшовиків та відновлення контролю над територією Центральна рада “заплатила” німцям продовольством. Через два роки Директорія погодилася сплатити важку ціну за підтримку Польщі – зректися претензій на Західну Україну, що означало зраду ЗУНР та поховало Злуку. Спільний з поляками похід на Київ мав короткотерміновий ефект.
21 листопада 1920 року останні вояки УНР відійшли на терени, контрольовані поляками, де були інтерновані.
Читайте також:
Останній гріх Петлюри: 100 років “федерації” з Польщею
З легкої руки Михайла Грушевського за Галичиною закріпилося звання українського П’ємонту (королівство, що стало локомотивом у процесі об’єднання Італії). Це зумовлювалося ліпшими умовами, в яких перебували українці в імперії Габсбургів. Українська мова використовувалася у шкільництві (масово в початковій, а частково у середній та вищій освіті) та допускалася в судочинстві, набули розвитку друк, театр, культурні товариства і наука.
Важливим був досвід парламентської боротьби. Ще 1895 року Юліан Бачинський проголосив необхідність створення незалежної та соборної України. Водночас у Відні, попри їх величезну лояльність до режиму, українців розглядали лише як противагу полякам. На відміну від угорців, хорватів, поляків та чехів, українці не мали жодних форм політичної автономії. Найважливіше їх домагання – поділ Галичини за етнічною ознакою на польську та українську частини – австрійська влада ніколи не виконала.
Між іншим, делегація УНР у Бресті домоглася поділу Галичини та об’єднання української частини з Буковиною. Однак, австрійці під тиском поляків 16 липня 1918 року відмовилися виконувати домовленості. Протест гетьмана Скоропадського ситуацію не змінив.
Народний дім у Львові. Місце, де відбулася Конституанта, проходили перші засідання УНРади та розміщувався штаб Листопадового повстання
18 жовтня 1918 року у Львові сформували Українську Конституанту – аналог Установчих зборів, куди прибули чинні українські депутати різних рівнів.
У форумі взяли участь близько 150 осіб: 25 депутатів імперського парламенту, 14 депутатів галицького сейму, 6 депутатів буковинського сейму, представники єпископату та 12 делегатів від українських партій. Було ухвалено рішення перетворити зібрання на Українську національну раду, яку очолив 55-річний депутат Галицького сейму Євген Петрушевич.
Наступного дня УНРада випустила прокламацію, у якій окреслювалася необхідність створення Української держави на теренах Східної Галичини, Північно-Західної Буковини та Закарпаття. У той час, як Австро-Угорська монархія стрімко наближалася до свого фіналу, серби, румуни, поляки та чехи готувалися ділити її “спадщину”. За таких обставин українці мали діяти рішуче.
Євген Петрушевич
1 листопада 1918 року Січові стрільці на чолі з сотником Дмитром Вітовським встановили контроль над Львовом. Пікантність ситуації полягала в тому, що, як і на Наддніпрянщині, на західноукраїнських землях українці не становили більшості в містах. 13 листопада 1918-го українська держава на Галичині отримала нову назву – Західноукраїнська народна республіка. Проте декларованої території (70 тис. км2 з населенням 6 мільйонів осіб) ЗУНР насправді ніколи не контролювала.
Якщо чинити опір румунській анексії Буковини не було сил, то проти приєднання Закарпаття до Чехословаччини було направлено військову експедицію (14-23 січня 1919 року). Втім, успіху вона не мала.
Ухвалений 13 листопада 1918 р. УНРадою “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії”, який проголошував незалежну ЗУНР
Головним супротивником ЗУНР стала відроджена Польська держава. Вже 21 листопада 1918-го поляки увійшли до Львова.
Галичани чотири рази безуспішно намагалися повернути Львів. Керівництво молодої країни звернулося по допомогу до Києва. Спочатку гетьман Скоропадський погодився надати підтримку галичанам та висловив готовність до об’єднання двох Україн. Але зрештою об’єднавчий процес реалізовували спільно з Директорією УНР.
3 січня 1919 року УНРада ратифікувала угоду про Злуку. А
22 січня про об’єднання УНР та ЗУНР
урочисто оголосили в Києві на Софійському майдані.
ЗУНР перетворювалася на автономну частину УНР –
Західну область (ЗоУНР).
Урочисте проголошення Злуки УНР та ЗУНР у Києві на Софійській площі (22 січня 1919 р.)
Водночас галичани перебували в іншому становищі, ніж наддніпрянці. З одного боку, їх вирізняла внутрішня організованість – військо було більш дисциплінованим та мало кращий вишкіл, а очільники ЗУНР (на відміну від колег з УНР) не зловживали соціал-популізмом та не страждали від внутрішніх чвар. Окрім того, на ЗУНР зовсім інакше дивилися архітектори повоєнної світобудови – лідери країн Антанти. Галичан не можна було звинуватити в підіграванні німцям чи запідозрити у пробільшовицьких настроях.
Більше того, на українців зі Східної Галичини поширювалося право на самовизначення, закріплене вільсонівськими 14-ма пунктами за народами Австро-Угорщини. Тому командування країн-переможниць надсилало посередників та робило спроби примирити поляків і ЗУНР. Однак сторони почергово знехтували запропонованими послугами.
Поляки змогли розбудувати дуже потужне військо і вже 18 липня 1919 року витіснили Українську галицьку армію та бюрократичний апарат за Збруч. Територія ЗоУНР була повністю окупована.
На Правобережжі командування УГА ухвалило низку важких та суперечливих рішень, що означали зраду союзників з УНР та ставили хрест на Злуці. Зокрема, було домовлено про перехід УГА під командування денікінців (угода 6 листопада 1919 року в Зятківцях та угода 17 листопада в Одесі), потім – червоних (12 лютого 1920 року наказом ревкому армія перетворена на Червону УГА – ЧУГА). Вже під час спільного українсько-польського походу на Київ дві з трьох бригад ЧУГА 24 квітня 1920-го перейшли на бік поляків.
Євген Петрушевич 9 червня 1919 року тимчасово отримав від Президії УНРади повноваження верховного військово-політичного зверхника – “уповновласненого диктатора” ЗоУНР. Замість уряду (Держсекретаріату) створювалася Рада уповноважених диктатора.
20 грудня 1919-го Петрушевич розірвав Злуку
та очолив уряд Диктатора ЗУНР у вигнанні.
Долю Західної України далі вирішували переможці у Першій світовій. Спочатку Антанта (25 червня 1919 р)оку та Ліга Націй (21 лютого 1921-го) погоджувалися на тимчасову (до 25 років) польську окупацію Галичини, за умови збереження загальної юрисдикції Антанти та можливості проведення серед місцевого населення плебісциту. У вересні 1922 року поляки пообіцяли надати Галичині автономію, яку б мав очолити Петрушевич та заснувати український університет у Львові.
До 1939 року нічого з цих обіцянок так і не було виконано. Однак 15 березня 1923 року Рада послів Антанти ухвалила остаточне рішення, що санкціонувало входження Східної Галичини до складу Польщі та не містило для Варшави чітких зобов’язань. Того ж дня на знак протесту диктатор Петрушевич розпустив екзильний уряд ЗУНР.
Читайте також:
100 років тому: смерть Австро-Угорської імперії та народження ЗУНР
Будинок Дворянського зібрання у Харкові, 1918 р. (будівля зруйнована у 1943 р.). Місце проведення Харківського з’їзду рад і проголошення УНРР: звідси почала своє поширення радянська влада в Україні
Російські більшовики одразу після здобуття влади у Петрограді намагалися реалізовувати різні сценарії зі встановлення контролю над Україною – організація антиурядових повстань та спроба захопити владу шляхом встановлення контролю над радами. Цьому сприяв той факт, що станом на жовтень 1917 року в українських губерніях нараховувалося 50 000 членів більшовицької партії.
Однак спершу Центральна Рада справлялася з потугами прихильників раднаркому в Україні. Найбільшим провалом комуністів стало скликання Всеукраїнського з’їзду рад, що пройшов 4-6 грудня 1917 року в Києві. Більшовики опинилися в меншості. Ультиматум, у якому Раднарком погрожував УЦР війною, не справив на з’їзд жодного впливу.
Замість очікуваного проголошення радянської влади
делегати висловили підтримку Центральній раді.
Після цього більшовики вирішили реалізувати гібридний сценарій: 9 грудня російські червоногвардійці захопили Харків. Більшовицькі делегати, які становили 5% учасників київського форуму, полишили зібрання і 12 грудня 1917 року в Харкові проголосили про створення радянської УНР (повна назва – Українська народна республіка рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів).
Радянська Україна вважалася автономною частиною радянської Росії. Раднарком вирішив вести війну проти Центральної ради руками “клона” – 4 січня 1918 року лідери УНРР видали звернення із закликом до збройної “рішучої боротьби” з УНР.
Насправді російські більшовики здійснювали захоплення українських міст упродовж усього грудня 1917-го. Окрім Харкова, радянську владу на червоногвардійських багнетах встановили в Катеринославі (нині – Дніпро), Олександрівську (нині – Запоріжжя), частині середніх і малих міст Лівобережжя.
Надалі російські більшовики усіляко відхрещувалися від причетності до подій в Україні та поширювали тезу про громадянську війну. Так, формальним командиром військ, які в січні 1918 року наступали на Київ, вважався Юрій Коцюбинський. Його проголосили головнокомандувачем сил УНРР. Але насправді більшовицькі сили очолював російський емісар Михайло Муравйов, який відповідав за експорт російської революції в Україну.
Червоногвардійський загін, який брав участь у боях у Києві
Муравйову приписують винайдення тактики “ешелонної війни”, коли бойові дії велися на ізольованих теренах, уздовж залізничного полотна за допомогою бронепоїздів. Важливе значення відігравав контроль над вузловими станціями. Нерідко для прискорення падіння великого міста більшовицьке підпілля організовувало повстання в тилу.
У січні 1918 року Володимир Ленін не приховував істинних мотивів війни з УНР, яку розглядали як джерело постачання продовольства і природних ресурсів. Принциповим для втримання влади лідер більшовицької революції називав забезпечення російської столиці їжею, для чого закликав емісарів вживати “найенергійніших і революційних заходів для посилки хліба”.
Новий етап у війні Раднаркому проти УНР настав після контрнаступу українсько-німецьких сил, який почався в лютому 1918 року.
За умовами підписаного більшовиками та німцями Брестського миру, радянська Росія зобов’язувалася визнати УНР та вивести з її території свої війська.
Німецькі військові в Києві, весна 1918 р.
Але червоні вдалися до шахрайства і поспішно створили декілька маріонеткових радянських квазіреспублік, до яких вони нібито не мали стосунку (Тавриду, Одеську, Донецько-Криворізьку).
Окрім того, 17-19 березня 1918 року на Другому всеукраїнському з’їзді рад УНРР було перейменовано на Українську радянську республіку. Декларувалося, що це самостійне утворення мало стати федеративною частиною Радянської Росії.
Всі названі республіки під тиском союзних військ до травня 1918-го припинили існування, а українське військо повністю опанувало власну територію.
З Українською Державою Скоропадського більшовики вели мирні перемовини та здійснювали підривну діяльність у тилу Гетьманату. Зокрема, на теренах радянської Росії були створені координаційні центри для деструктивної роботи в Україні – Повстанське бюро (Таганрог), а згодом Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (Москва).
За влучним виразом Олександра Рудяченка, Українська Держава була для більшовиків успішним соціальним антиподом їхнього режиму. Недарма Ленін казав:
“Якщо утримається Гетьманщина, Росія повернеться
до меж Московського князівства XV століття”.
Тому ситуативний союз більшовиків та української партійної опозиції проти гетьмана є дивним і неоднозначним.
Раднарком після листопадової революції в Німеччині оголосив про анулювання Брестського миру. Це розв’язало руки для здійснення червоними нового наступу на Україну. 28 листопада 1918 року в Курську було створено новий більшовицький уряд – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.
Невдовзі комуністичні сили захопили низку прикордонних українських міст і стали просуватися вглиб території УНР. Після трьох нот протесту Директорії 5 січня 1919 року нарком закордонних справ радянської Росії Георгій Чичерін відповів, що: “російських військ в Україні немає”; проти УНР воює “незалежний уряд українського радянського народу”; в Україні “йде громадянська війна”. Він також заперечив використання найманців (угорців, латвійців, китайців).
За таких обставин Директорія прореагувала на неоголошену війну у єдиний зрозумілий спосіб – назвати речі своїми іменами. І 16 січня 1919 року УНР оголосила війну радянській Росії.
Читайте також:
СЗР оприлюднила розсекречені ексклюзивні матеріали про УНР
Червоноармійці в Харкові, 1919 р.
6 січня 1919 року більшовики в захопленому Харкові проголосили створення Української соціалістичної радянської республіки. 16 квітня 1919 року Ленін нарешті прямо заявив, що “після завоювання України наша сила зміцнюється”.
Харків і надалі лишався центром радянського впливу та місцем перебування уряду УСРР. Офіційно столичний статус за Харковом закріпили тільки в Конституції 1929 року.
На жаль, і сьогодні є люди, що вірять у міф про Харків як “першу столицю України”. Хоч навіть радянська Україна з центром у Харкові вважалася самостійною (та й то лише на папері) тільки два роки: 1920–1922.
Спочатку 28 січня 1919-го в РНК УСРР з’явився народний комісаріат закордонних справ, а 28 грудня 1920 року Москва формально визнала незалежність радянської України. Зроблено це було не для того, щоб КП(б)У спробувала реалізувати проєкт побудови країни, що має власний варіант соціалізму, а лише для продовження боротьби з українством.
Справа в тому, що до початку 1921 року УНР хоч і втратила контроль над власною територією, проте українська дипломатія досягла певних результатів. Незалежність України офіційно визнавали декілька країн.
Варто нагадати, що більшовицька Росія тоді перебувала в міжнародній ізоляції. Поява формально самостійного українського “харківського уряду” мала підірвати дипломатичні зусилля української політичної еміграції. Представники УСРР позиціонували себе як єдиного представника українського народу на міжнародній арені та намагалися делегітимізувати діяльність екзильного уряду. Радянцям вдалося домогтися від зарубіжних країн розриву відносин з УНР та закриття її представництв. Після того, як “мавр зробив свою справу”, 20 вересня 1923 року зовнішньополітичне відомство радянської України було ліквідоване.
Ще одним ударом по українській політичній еміграції, який більшовики завдали руками УСРР, стало запрошення колишніх діячів національної революції для допомоги у втілення “політики українізації”. Таким чином перехоплення гасел про розвиток національної культури дало більшовикам змогу знекровлювати своїх зарубіжних опонентів та допомогло стабілізувати політичне становище режиму.
Читайте також:
Як українці 100 років тому стали співзасновниками Балто-Чорноморського союзу
Державна реальна гімназія у Хусті, де 15 березня 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України. Нині – Хустська спеціалізована школа №1 ім. Августина Волошина
На початку XX сторіччя Закарпаття входило до Транслейтанії – угорської частини Дунайської монархії. Після розпаду Австро-Угорщини Срібна земля могла опинитися у складі Угорщини (9 листопада 1918 року за приєднання висловилася рада в Ужгороді), Чехословаччини (12 листопада 1918-го таке рішення ухвалила діаспорна Руська народна рада в американському Скрентоні) або УНР (21 січня 1919-го до об’єднання УНР та ЗУНР зажадав долучитися Всенародний конгрес угорських русинів у Хусті).
Щоб заспокоїти місцеву еліту та Антанту, в Празі пообіцяли надати Закарпаттю автономію. Однак виконали обіцяне лише 1938 року. Після “Мюнхенської змови” Чехословаччина не тільки віддала німцям Судети, а й погодилася на створення двох автономій – Словаччини та Підкарпатської Русі.
Вже наприкінці жовтня влада в краї перейшла до українців – прем’єром став директор Ужгородської учительської семінарії, лідер Народно-християнської партії Августин Волошин. Українська політична еміграція уважно стежила за подіями в Закарпатті. Було організовано збір коштів серед зарубіжних українців. Окрім того, на острівець політичного українства почав прибувати кадровий десант – оунівці та ветерани визвольних змагань.
Августин Волошин, Прага, квітень 1945 р. (одне з останніх фото). У травні Волошин був викрадений радянськими спецслужбами, а за два місяці помер у Бутирській в’язниці Москви. Місце поховання невідоме
Прем’єр Волошин розгорнув українізацію краю. Українська мова запроваджувалася у діловодстві та освіті. 30 грудня 1938 року за автономією закріпилася назва Карпатська Україна.
Було закрито москвофільські та проугорські організації й пресу, широко відзначалося 20-річчя Злуки УНР та ЗУНР, висловлювалася ідея перенести Український вільний університет із Праги до Хуста.
Натомість Угорщина не приховувала своїх намірів анексувати регіон. 2 листопада 1938 року Прага, за посередництва німецького міністра закордонних справ Йоахіма фон Ріббентропа, погодилася на анексію угорцями Ужгорода й Мукачевого. Адмінцентр автономії перенесли в Хуст. Під тиском обставин відбулися безальтернативні вибори до парламенту – Сойму. Список Українського національного об’єднання підтримали 92,4% виборців.
14 березня 1939 року чехословацький президент Еміл Гаха дав згоду на німецьку окупацію країни (вже на завтра вермахт практично без опору зайняв чеські землі).
Того ж дня у радіозверненні до народу прем’єр автономії Волошин проголосив незалежність Карпатської України, яку наступного дня мав підтвердити парламент.
Августин Волошин на історичному засіданні Сойму Карпатської України, 15 березня 1939 р.
15 березня Сойм Карпатської України ухвалив низку історичних рішень: було проголошено повну державну самостійність, Августина Волошина обрали президентом країни, затвердили державну мову (українська), Герб (тризуб), Прапор (синьо-жовтий), Гімн (“Ще не вмерла Україна”).
Конституційний Закон Карпатської України № 1 від 15 березня 1939 р. Проголошував незалежність, затверджував державну мову та символи
Голосування були одностайними – “за” висловилися всі присутні 22 посли (депутати) Сойму.
Виступ Голови Конституційно-правової комісії Сойму Карпатської України, автора конституційних законів Михайла Бращайка на історичному засіданні 15 березня 1939 року:
Проте ще 14 березня проти Карпатської України розпочала військову операцію Угорщина. 16 березня інтервенти увійшли в Хуст.
Наступного дня після падіння столиці президент Волошин через Румунію виїхав до Праги. Вже 18 березня угорці захопили Воловець і завершили окупацію краю.
Українські загони самооборони чинили шалений опір. У бою загинув командувач “Карпатської січі” Михайло Колодзінський.
Волошин безрезультатно звернувся по захист до німців та румунів. Однак у Берліні українців розглядали як розмінну монету, яку можна використати у своїх дипломатичних іграх. Закарпаття стало платою за приєднання угорців до антикомінтернівського пакту.
24 лютого 1939 року Угорщина стала другою після Італії союзницею Гітлера в Європі.
Окрім того, “українську карту” можна було розіграти в переговорах з більшовиками. Хоч 10 березня 1939 року на XVIII з’їзді ВКП(б) радянський лідер Йосип Сталін глузливо назвав Карпатську Україну “козявкою”, проте загроза появи антирадянського плацдарму турбувала Кремль. Тому відмова від підтримки Закарпаття знімала вагому перешкоду в порозумінні нацистів з СРСР.
До кінця жовтня 1944 року край перебував під угорською окупацією.
29 червня 1945-го Закарпаття офіційно було приєднане до радянської України.
Читайте також:
80 років Карпатської України: ІІ Світова війна для України почалася на Красному Полі. ВІДЕО
Перша світова війна стерла з мапи чотири імперії, проте серед нових незалежних держав місця Україні не знайшлося. Землі, населені українцями, опинилися у складі чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії.
Водночас за кордоном постала потужна політична еміграція – Державний центр УНР (Петлюра, Лівицький), гетьманський рух (Скоропадський).
Новою силою стала Організація українських націоналістів. Її лідер Євген Коновалець головною метою боротьби проголосив створення самостійної соборної Української держави.
У 1940 році Організація українських націоналістів розкололася – помірковані націоналісти й надалі вважали своїм лідером Андрія Мельника, тоді як радикали підтримали Степана Бандеру.
Очевидних ідейних розбіжностей угрупування не мали. Давалися взнаки особисті амбіції лідерів та своєрідний конфлікт поколінь.
Збір українських націоналістів двох фракцій ОУН на 20-ті роковини загибелі Євгена Коновальця. 23 травня 1958 року, цвинтар Кросвейк у Роттердамі. Перший ряд, справа наліво: Микола Капустянський, Андрій Мельник, Степан Бандера, Дмитро Андрієвський
Доля Карпатської України не навчила українських націоналістів, і обидві фракції схилялися до співпраці з Німеччиною. Оунівці очікували повторення словацького або хорватського сценарію, коли нацисти підтримали створення нових слов’янських країн, де встановилися пронімецькі авторитарні режими. Натомість у Берліні й надалі були готові розігрувати “українську карту” у власних інтересах – без жодних зобов’язань для себе.
Читайте також:
Голова ОУН Богдан Червак: Протистояння мельниківців і бандерівців зараз – анахронізм
Націоналісти збиралися використати війну Німеччини проти СРСР. Вже 22 червня 1941 року у Кракові в приміщенні “Просвіти” з ініціативи ОУН-б зібралося міжпартійне об’єднання – Український національний конгрес, який очолив Володимир Горбовий. Окрім бандерівців, своїх делегатів до організації надіслали гетьманці, УНДО (головна українська політична сила міжвоєнної Галичини) та Державний центр (уряд в екзилі) УНР.
Кам’яниця Фонтановська у Кракові. 1941 р. – місце перебування краківського відділення “Просвіти”. Тут було створено УНК, який поставив за мету невдовзі проголосити незалежність України у Києві
Надвечір було ухвалено Маніфест проголошення Самостійної Української держави. Документ запланували оприлюднити у майбутній столиці УД – Києві. (Аналогічні плани виношували й мельниківці, які підготували відозву до українців, де виклали принципи побудови майбутньої Самостійної соборної Української держави.)
Наступного дня бандерівці надіслали до Рейхсканцелярії меморандум, у якому повідомили про наміри відновити незалежну Українську державу. Автори документа розраховували на встановлення з німцями союзницьких відносин.
26 червня надійшла відповідь з Берліна. Дипломати повідомили, що представники політичного керівництва Третього Райху (зокрема міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп) на той момент ще не сформували своєї позиції та перебували в роздумах. Вочевидь, нацисти не збиралися ділитися плодами своїх перемог з оунівцями та готові були сприймати їх як колаборантів, а не союзників.
Ярослав Стецько (фото 1941 р.) – автор тексту Акту проголошення відновлення Української Держави, очільник УДП. Після Другої світової війни – один з активних діячів світового антикомуністичного руху
У понеділок, 30 червня 1941 року, німецькі підрозділи увійшли до Львова. Разом з ними до міста прибула похідна група ОУН-б. Після 20-ї години вечора у приміщенні “Просвіти” Ярослав Стецько проголосив відновлення Української держави.
У тексті документа декларувалося прагнення співпраці та налагодження союзних стосунків з “Велико-Німеччиною” та вермахтом. По завершенню заходу учасники зібрання заспівали гімн “Не пора”. Текст Акта двічі передали в радіоефірі.
Чернетка Акту 30 червня 1941 р. з правками Ярослава Стецька
Спочатку йшлося про створення бандерівцями у Львові крайової філії національного уряду, який мав згодом постати у Києві. Однак 3 липня 1941 року Стецько проголосив себе прем’єром Українського державного правління.
Невдовзі німці визнали акцію незаконною (аналогічно відреагували на несанкціоноване проголошення відновлення незалежності Литви) і почали реагувати: 5 липня у Кракові було заарештовано Бандеру та керівництво УНК, а 10 липня затримали Стецька.
Після того, як обидва політики відмовилися робити заяву про відкликання Акту, їх помістили у спецбарак для політв’язнів високого рівня “Целленбау”, що діяв при концтаборі Заксенхаузен. Невдовзі нацисти взяли курс на встановлення жорстокого окупаційного режиму та розчленування української території. Також почалися арешти і розстріли націоналістів.
Палац Любомирських у Львові. У першій половині ХХ ст. –
місце перебування львівської “Просвіти” (нині – частина Музею етнографії та художнього промислу НАН України). Місце, де було проголошено Акт відновлення Української Держави
Акція 30 червня 1941 року отримала діаметрально протилежні оцінки в українському середовищі – від цілковитого схвалення до сумнівів у доцільності та легітимності процедури. До організаторів проголошення Акта виникає низка доречних питань: як вони бачили свої відносини з німцями, що вже окупували українську територію? як і з кого збиралися формувати держапарат та військо (після дошкульних ударів по оунівському підпіллю, завданих НКВС у 1939–1941 роках)?
Проголошена бандерівським проводом тактика доконаних фактів показала свою неефективність. Німці не збиралися ділитися своїми територіальними здобутками з ОУН-б. Вони не визнали УДП та заборонили українцям займатися політичною діяльністю.
Якщо 1918 року Центральна рада затягнула із проголошенням самостійності, то акція 30 червня 1941-го навпаки, була здійснена зарано. Без підтримки німців не могло постати колабораційного чи маріонеткового уряду. Можливо, ліпше було діяти або за мельниківським сценарієм і поступово збирати сили, або ж одразу перейти до протинімецької партизанської боротьби. Натомість можна стверджувати, що акція 30 червня спровокувала німецькі репресії та кадрово ослабила українську справу.
Читайте також:
У Львові відзначили 77-му річницю незалежності “бандерівської” України
Лісництво між селами Недільня та Лужок Верхній на Львівщині, де 1944 р. створили УГВР
Тим часом мельниківці вважали можливою співпрацю з німецькими окупантами і робили ставку на розвиток розгалужених легальних структур, які згодом могли стати основою для бюрократичного апарату.
5 жовтня 1941 року вони створили в окупованому німцями Києві Українську національну раду (130 осіб) – громадсько-політичну надпартійну організацію на чолі з Миколою Величківським.
УНРада в перспективі мала стати “передпарламентом”. Оунівці одразу почали розбудовувати її регіональні осередки. Невдовзі Величківський публічно заявив про “відновлення порядків на основі Конституції УНР 1918 року”.
Нацистам це не сподобалося і 17 листопада 1941-го вони розігнали УНРаду та почали переслідувати членів ОУН-м.
Поступово лідерство в розпорошеному українському національному підпіллі перехоплювали бандерівці. Українські сили почали відмовлятися від співпраці з німцями та формували іррегулярні загони самооборони. Вже у серпні 1941-го в Олевську на Поліссі постали загони УПА під командуванням Тараса Бульби-Боровця (інакше – Поліська Січ), які присягнули на вірність ДЦ УНР.
У березні 1943 року бандерівці перейменували Військові відділи ОУН на Українську повстанську армію. Також свої збройні формування мали й мельниківці. Влітку 1943-го в бандерівську УПА примусово було влито відділи мельниківців та бульбівців. Роман Шухевич очолив потужне націоналістичне підпілля – став командиром УПА та де-факто перебрав політичне керівництво над бандерівською фракцією.
Розгорнулася робота зі створення політичного керівництва руху. Після декількох місяців підготовчої роботи, 11-15 липня 1944 року, в Карпатських лісах було створено Українську головну визвольну раду (політичний орган збройних формацій та передпарламент) та Генеральний секретаріат (уряд).
Кирило Осьмак (фото 1937 р.), очільник УГВР. Помер у Владимирській тюрмі, прах перевезено в Україну 2004 р.
В ідеалі УГВР мала поєднати представників усіх національних політичних течій, але цього зробити не вдалося. До її складу увійшло 25 осіб. Президентом (головою) Української головної визвольної ради став 54-річний Кирило Осьмак. Генеральний секретаріат УГВР очолив Роман Шухевич. Проте в умовах партизанської боротьби здійснювати реальну та скоординовану діяльність ради не вдалося.
Вже 12 вересня 1944 року лідера УГВР Осьмака захопили сили НКВС. Він помер у Владимирській в’язниці (сумнозвісному “Владимирському централі”) у 1960-му, після 16 років неволі.
Більшість членів УГВР, які залишилися в Україні, було вбито. 5 березня 1950 року в бою загинув командир УПА Шухевич. Навесні 1954-го розстріляли Василя Охримовича. Він був останній з УГВР, хто лишився на території Україні.
Організоване націоналістичне підпілля було ліквідоване кадебістами до 1955 року.
Останній бій з упівцями відбувся 14 квітня 1960-го.
Читайте також:
Повернення Вождя ОУН: чому Бандеру вбили, а Мельника – ні
Якщо після Перших визвольних змагань більшовики успішно експлуатували соціальні та національні гасла опонентів, то у роки Другої світової війни намагалися використати у власних цілях ідею української самостійної держави.
На початку 1944 року Москва ініціювала формальні поступки Києву – було створено наркомати оборони та зовнішніх справ УРСР. Це мало б засвідчити “незалежність” радянської України та відкрити республіці дорогу в ООН.
Однак уже в листопаді 1945-го Василя Герасименка звільнили від обов’язків наркома оборони й перевели до Прибалтійського військового округу.
На папері посада міністра оборони УРСР зберігалася до 1978 року, коли згадку про неї прибрали з Конституції. Водночас в ООН делегація радянської України стала для Москви лише додатковою кнопкою.
Про несамостійний характер української радянської дипломатії свідчить факт відмови Києва від пропозиції Великої Британії та Судану про встановлення повноцінних дипломатичних відносин.
Андрій Лівицький, перший президент УНР в екзилі (1948–1954)
Натомість у діаспорі розгорнулася активна пропагандистська діяльність українських організацій. Державницьку тяглість продовжувала заснована 16 липня 1948 року Українська національна рада, створена на базі ДЦ УНР. До її складу увійшли представники семи партій, мельниківці та бандерівці. Першим президентом УНР в екзилі був обраний Андрій Лівицький.
Після придушення організованого збройного супротиву УПА єдиною формою опозиції радянській владі були дисиденти – люди, незгодні з офіційним курсом. Серед інакодумців переважали мотиви супротиву русифікації, екологічним проблемам чи релігійним переслідуванням. Та були й вимоги самостійності.
У 1961 році лідера підпільної групи Українська робітничо-селянська спілка Левка Лук’яненка за “спробу відриву УРСР від Радянського Союзу” засудили до розстрілу, який замінили на 15 років позбавлення волі.
Левко Лук’яненко висловив ідею незалежності ще 1959 р., за що був засуджений і провів у неволі чверть століття. Ухвалення доленосного документа збіглося з Днем народження Лук’яненка, яке він відзначав 24 серпня
1962 року за подібним звинувачення стратили Федора Проціва (керівник Ходорівської групи) і двох львівських робітників Богдана Грицину та Івана Коваля (справа Українського національного комітету).
Знаходилися відчайдухи, які вивішували національні синьо-жовті прапори (1 травня 1966 року – над Київським інститутом народного господарства, 1 травня 1967-го – в селі Дебеславці на Прикарпатті, 22 січня 1973-го – в Чорткові).
21 січня 1978 року, до 60-річчя проголошення самостійності УНР, мешканець Калуша Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі вчинив самоспалення на знак протесту проти русифікації.
Читайте також:
У Празі назвали міст на честь українського дисидента Василя Макуха. ФОТО
Перше засідання першої “демократичної” Верховної Ради УРСР (12-те скликання, воно ж 1-ше скликання Верховної Ради України), 15 травня 1990 р. Фото: Голос України
До середини 1980-х років непомірні військові витрати, неефективна економіка та політична модель, підтримка режимів-сателітів, русоцентрична національна політика, незмінність еліт вели Радянський Союз до краху. Щоб зупинити незворотні процеси радянський лідер Михайло Горбачов намагався провести низку реформ (“перебудову”). Серед горбачовських новацій – відмова від безальтернативних виборів та запровадження змагальності у виборчий процес.
Головним підсумком виборів до Верховної Ради УРСР, що відбулися у березні 1990 року, стала поява в сесійній залі 125 опозиційних депутатів, які сформували “Народну раду”. Вони змогли перемогти в мажоритарних округах навіть без доступу до ЗМІ – завдяки поширенню самвидавних листівок і особистим зустрічам із виборцями.
Звичайно, більша частина нардепів представляла Компартію. Комуністи сформували дві фракції – “За Радянську суверенну Україну” (відому як “група 239”) та “Демократична платформа”.
Першим успіхом національних сил у парламенті радянської України стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України: “за” проголосували 355 депутатів, “проти” – 4 (серед них – один із майбутніх лідерів проросійських сил в Криму Сергій Цеков), один утримався, 24 – не голосували.
До того часу вже сім радянських республік оголосили про власний суверенітет. Процес “суверенізації” (визнання переваги республіканських законів та органів влади над загальносоюзними) 16 листопада 1988 року розпочала Естонська РСР.
Подальший “парад суверенітетів” був навмисне започаткований Москвою, щоб нівелювати цінність актів прибалтійських республік. Саме цим фактом можна пояснити підтримку документа депутатами-комуністами. Водночас опозиції вдалося включити до Декларації положення про генпрокурора УРСР, громадянство, недоторканість кордонів, підпорядкування внутрішніх військ Верховній Раді, поділ влади на три гілки тощо.
Окрім того, в тексті містилися положення про позаблоковий статус і союзний договір. Однак, як пояснював згодом один з авторів Декларації, опозиційний депутат Олесь Шевченко, це були спеціально продумані “Народною радою” виверти. Зокрема, позаблоковість мала вберегти від Варшавського договору, а норма про союзний договір (з малої літери та без слова “новий”) – унеможливити підписання угоди на умовах Москви.
Читайте також:
“Перша незалежність”. 30 років тому була ухвалена Декларація про державний суверенітет України. СПОГАДИ, ОЦІНКИ
Протягом року, виконуючи принципи Декларації, парламент ухвалив рішення про економічну самостійність, перехід вугільних копалень і металургійних комбінатів у власність України, зарахування основних податків до республіканського бюджету, визнання на конституційному рівні першості законів УРСР.
Дрейфуванню України в бік повної незалежності спробував завадити Горбачов. Спочатку 17 березня 1991 року в УРСР відбувся загальносоюзний референдум стосовно збереження СРСР. Україна (на відміну від Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії, Литви та Молдови) не бойкотувала голосування. До загальносоюзного бюлетеня про федеративні основи майбутньої угоди на всій території республіки додавався бюлетень про конфедеративне підґрунтя (на засадах Декларації про держсуверенітет), а у трьох областях (Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській) громадян запитували про ставлення до незалежності України.
Оскільки поставлені питання суперечили одне одному, це давало простір для маневру. У підсумку: загальносоюзне питання підтримали 70,2%, українське – понад 80%. Галицький референдум показав феноменальну підтримку самостійності – 88,3%.
Однак радянське керівництво 23 квітня 1991 року почало так званий Новоогарьовський процес – перемовини стосовно укладання нового союзного договору.
Від імені УРСР прем’єр-міністр Вітольд Фокін підписав заяву про приєднання до переговорів з розробки угоди.
Мітинги проти підписання нового союзного договору збирали сотні тисяч людей (на фото – акція в Києві 30 вересня 1990 р.)
На 20 серпня 1991 року було заплановано приєднання до “СРСР-2” перших республік – Казахстану, Росії та Узбекистану. Однак за день до цієї події у Москві віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв разом з очільниками силових відомств оголосили про створення так званого Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), запровадження надзвичайного стану на пів року, тимчасове усунення від влади Горбачова, введення цензури.
До Москви було стягнуто понад 4000 військовослужбовців та 789 одиниць бронетехніки. На військовий аеродром “Бориспіль-2” літаки транспортували Полоцьку десантну дивізію.
Публічне схвалення дій заколотників оголосили Саддам Хусейн, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, Ясір Арафат. В Україні ГКЧП підтримали Перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, очільники регіональних (Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернігівської областей та Криму) та міських (Кіровоград і Кривий Ріг) парторганізацій.
Натомість із різким осудом путчистів виступили міськради Ужгорода, Тернополя, Львова, Києва, Донецька, а також профспілка шахтарів. За два дні в Москві путчисти не змогли зламати опір демократичних сил та оголосили про саморозпуск ДКНС. Варто віддати належне витримці тодішнього голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука, який не робив “різких рухів” і не допустив розвитку силового сценарію в Україні.
Московські події, що відбулися після Серпневого путчу (арешти членів ДКНС, призупинення діяльності Компартії РСФРР, розпуск ЦК КПРС та відставка Горбачова з посади генсека) деморалізували українських комуністів. Націонал-демократи усвідомили: у них з’явився унікальний шанс проголосити самостійність України в парламенті.
Після нарад було досягнуто компромісу з комуністами. І 24 серпня 1991 року о 18:00 Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України.
Чернетка Акта про незалежність, текст якого підготували депутати Левко Лук’яненко та Леонтій Сандуляк
На підтримку документа висловилися 346 нардепів, проти – один (депутат з Донецької області Альберт Корнєєв), утрималося – троє, не голосували – 12 народних обранців. Іноді можна прочитати, що майбутній президент Леонід Кучма був серед тих, хто не підтримав незалежність. Це неправда – тодішній гендиректор КБ “Південне” віддав свій голос за історичний документ.
А 1 грудня 1991 року рішення парламенту схвалив Всеукраїнський референдум.
Незалежність підтримали 90,32% виборців, що взяли участь у голосуванні.
Такому феноменальному результату сприяли ситуативне єднання всіх політичних сил на підтримку незалежності (30 серпня 1991 року було заборонено КПУ), активна експлуатація соціальних гасел та популістської риторики, формування протягом XX сторіччя українського етнічного домінування в містах.
2 грудня 1991 року Польща стала першою державою світу, яка визнала незалежність України.
А 8 грудня 1991 року Леонід Кравчук, вже як обраний (також 1 грудня) президент України, та прем’єр Вітольд Фокін у Біловезькій Пущі разом із представниками Росії й Білорусі підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), в якій заявили про припинення існування СРСР.
Мітинг під Верховною Радою УРСР, серпень 1991
25 грудня 1991 року Михайло Горбачов залишив посаду президента СРСР. Наступного дня верхня палата ВР СРСР – Рада республік (де ще лишалися представники п’яти центральноазійських країн) ухвалила декларацію про припинення існування СРСР.
22 серпня 1992 року відбувся символічний акт передачі інсигній (знаків влади) від останнього президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка першому президенту України Леонідові Кравчуку.
Останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передає свої інсигнії президенту України Леоніду Кравчуку (22 серпня 1992 р.)
Цей акт мав символічний характер, що засвідчив спадковість державних традицій (аналогічні акції відбулися 1990 року в Польщі та 1992-го в Естонії). Однак правонаступництво України від УНР на законодавчому рівні досі не врегульоване.
…Навіть короткий виклад історії всього лише одного ХХ сторіччя яскраво свідчить: отримана 30 років тому Незалежність України стала підсумком тривалих і наполегливих визвольних змагань та боротьби найкращих синів і дочок українського народу. Водночас новітні реалії продемонстрували, що незалежність і свобода не даються одномоментно й назавжди. За них слід боротися і відстоювати. Постійно. Щодня.
Читайте також:
Як українці імперію зла зруйнували:
до 30-річчя Незалежності – політичний трилер зі спростуванням міфів і сенсаціями
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
