“Перша незалежність”. 30 років тому була ухвалена Декларація про державний суверенітет України. СПОГАДИ, ОЦІНКИ

30 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР конституційною більшістю народних депутатів – 355 “за” при чотирьох “проти” та одному, який утримався – ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

Цей історичний документ часів пізнього СРСР проголосив суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Декларація стала важливим кроком на шляху до незалежності. Базові положення цього документа згодом стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України.

Передумови прийняття

Мітинг біля Верховної Ради у день прийняття Декларації про Державний суверенітет України , 16 липня 1990 р. Фото: Укрінформ

На початку 1980-х років верхівка комуністичної партії СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочала “косметичний ремонт” системи, відомий як “перебудова”. Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим і радянська імперія стала розпадатися… Навесні 1990-го проголосила незалежність Литва. Близькими до цього були Латвія й Естонія. 12 червня державний суверенітет задекларувала Російська РФСР.

Прийняття російським парламентом цього акта призвело до того, що протистояння між керівниками СРСР і РРФСР Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним (на той час головою Верховної Ради Російської Федерації) досягла апогею. Відтак Горбачов зосереджувався не на подіях в Україні, а на нейтралізації головного опонента.

Україна тим часом нуртувала. На вулицях і майданах відбувалися багатотисячні мітинги антирадянської спрямованості. Демократичні й патріотичні сили, за прикладом прибалтійських “народних фронтів”, створили “Народний рух України за перебудову”, який набирав ваги. Множилися інші організації, що виступали за демократію, свободу та незалежність.

Українська міжпартійна асамблея просто на вулицях почала реєстрацію громадян Української Народної Республіки (на кінець 1990-го зареєстрували близько 3 мільйонів). Національно-визвольний рух українців швидко набирав обертів.

У березні 1990 року відбулися перші альтернативні вибори (коли до бюлетеня для голосування включено більше одного кандидата) до Верховної Ради УРСР 12-го скликання, яка увійшла в історію як Верховна Рада України першого демократичного скликання. Вже у перший день її роботи, 15 травня, виникло протистояння між двома таборами: так званою “групою 239” (комуністичною більшістю “За суверенну Радянську Україну”) й опозиційним “Демократичним блоком” – Народною радою.

На тлі подій у інших республіках СРСР питання відновлення суб’єктності й державності України стало руба. У Верховній Раді Української РСР склалися сприятливі умови для прийняття декларації. Опозиційній Народній раді вдалося перебрати на себе політичну ініціативу. 9 липня 1990 року лідер республіканських комуністів Володимир Івашко склав повноваження голови Верховної Ради УРСР, зробивши вибір на користь Москви. Це деморалізувало комуністичну більшість і дало можливість національно-демократичній опозиції провести радикальну за змістом декларацію, яка, по суті, стверджувала суверенність України.

Читайте також:
100 років незалежності: як рекламувала себе УНР. ІНФОГРАФІКА, МАПИ

Як готувався документ

Із 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів декларації. Всього їх було 12: офіційний від президії, від депутатської групи “За радянську суверенну Україну” і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави й права), “народорадівців” Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант Левка Лук’яненка.

Демократи зосереджувалися головно на питаннях збереження територіальної цілісності України, забезпечення економічної самостійності, формування республіканських збройних сил, запровадження українського громадянства, ухвалення нової Конституції республіки, врегулювання проблеми з підписанням нового союзного договору.

Тим часом для компартійної верхівки декларація мала стати основою для укладання нового союзного договору – парламентська більшість прагнула зберегти наявний статус-кво України як соціалістичної республіки у складі оновленої Радянської федерації, не погоджувалася на формування незалежної від союзного центру економічної системи і власних Збройних сил.

Підготовку офіційного проєкту декларації виконували дві групи – Тимчасова комісія, створена президією Верховної Ради (керівник – Сергій Дорогунцов), і Комісія Верховної Ради з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (керівник – Микола Шульга).

Зрештою за основу декларації взяли проєкти депутата-“народорадівця” Сергія Головатого і президії Верховної Ради.

Сесія Верховної Ради у день прийняття Декларації про Державний суверенітет України , 16 липня 1990 р. Із трибуни виступає комуніст Віталій Масол, голова Ради міністрів УРСР. Фото: Голос України

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, “виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави”, схвалила Декларацію про державний суверенітет України.

Із 384 депутатів, зареєстрованих у залі, “за” проголосували 355 осіб, “проти” – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.

Де-факто ВР тоді очолював перший заступник голови Іван Плющ.

Іван Плющ та Степан Хмара біля Верховної Ради у день прийняття Декларації про Державний суверенітет України , 16 липня 1990 р. Фото: Голос України

У нинішній Верховній Раді, ІХ скликання, із депутатів 1990 року працюють 58-річний Сергій Соболєв (тоді – Народна рада, зараз – член фракції ВО “Батьківщина”) та 79-річний Юлій Іоффе (екс-КПУ, “ОПЗЖ”).

Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи, Декларації про державний суверенітет не надали статус конституційного акта. Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом. Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на ХХVІІІ з’їзді прийняла резолюцію про державний суверенітет.

За місяць Верховна Рада Білорусі прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

День проголошення Декларації був оголошений в Україні святковим і вихідним. Рада ухвалила рішення про відзначення 16 липня Дня проголошення незалежності України.

Перша річниця її ухвалення, 16 липня 1991 року, запам’яталася концертами, велелюдними урочистими мітингами і демонстраціями в Києві та багатьох регіонах. Це був перший День незалежності.

Віктор Ющенко по тому започаткував традицію – 16 липня сходити на Говерлу.

Оцінки

Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями народний депутат від опозиції, багаторічний політв’язень, лідер новоствореної (на базі Української гельсінської спілки) Української республіканської партії Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: “Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець”.

За рік Лук’яненко стане автором повноцінного Акту проголошення незалежності України.

Голова Народного руху Іван Драч зазначав: “До цього Документа ми повинні ставитися із належною поштивістю і пошаною, але і з розумінням того, що це лише початок тої величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української держави” (“Літературна Україна”, 30 серпня 1990 року).

“Переломним моментом стало ухвалення декларації 16 липня 1990 року. …Ідея незалежності Української держави оселилася у владних коридорах, а до цих пір жила на майданах. …Незалежність стала питанням часу. 3 серпня Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, 30 липня – постанову про військову службу, яка започаткувала повернення наших хлопців із конфліктних гарячих точок. 24 жовтня 1990 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції про перевагу республіканських законів над союзними. Фактично луснула правова союзна система”, – розповідав депутат-рухівець від Народної ради, автор одного з проєктів декларації Іван Заєць.

Сергій Соболєв, депутат із Народної ради ВР І скликання, який є членом парламенту і в 2020 році: “Версій було дуже багато, чому така велика цифра (“за” – 355 – “Н”). Якщо подивитися на поіменне голосування, то там не було багатьох дуже відомих дисидентів і разом з тим радикальних комуністів. Логіка була дуже проста. Паралельно йшло декілька документів. Один з документів – це заборона Комуністичної партії, яка в цей час вже була заборонена в РФ та інших країнах, які ще входили до складу Радянського Союзу. Усі чудово розуміли, що саме ретрогради із Компартії почали цей державний переворот. На щастя, він не вдався, і держави, які входили в Радянський Союз, врятувалися від страшних кривавих подій. Тому було багато прихильників того, щоб спершу заборонити Компартію, а потім проголосувати за незалежність. Моя позиція, як і 355 депутатів, була інша. Незалежністю не торгують, незважаючи на те, є Компартія чи немає.  Думаю, саме це об’єднало усіх.  У багатьох комуністів було інше бачення. Вони вважали, що проголошення незалежної Української держави дасть їм можливість відокремитися від єльцинівської Росії, яка просунулася набагато далі в ситуації свободи слова і демократизації. І вони вважали, що саме автономізація України дасть можливість законсервувати на території України той устрій, який є. Розклад був такий: з одного боку 239 депутатів – це Компартія, з іншого Народна рада, яка налічувала приблизно 135 чоловік. І все це давало їм підстави вважати, що вони зможуть і надалі контролювати парламент, а через нього і все інше. Але так не сталося. Я думаю, ті, хто тоді проголосував за акт державної незалежності, потім жалкували. Проте історія не має зворотного шляху” (Українське радіо, 16 липня 2020).

1991 рік. Народний депутат, один із лідерів Народної ради В’ячеслав Чорновіл спілкується в президії Верховної Ради з першим віцеспікером Іваном Плющем

Леонід Кравчук тоді був депутатом від Компартії, завідувачем ідеологічного відділу КПУ та другим секретарем ЦК КПУ.

“По-перше, це єдино можливий на той час і перший в історії України державно-правовий документ або державно-політичний, який проголосив суверенітет. До цього часу проголошували і суверенітет, і незалежність різні організації: Народний рух, Гельсінська спілка і багато-багато. Але на державному рівні (що дуже важливо!) вперше радянська соціалістична держава проголошує суверенітет. Це унікальне явище. По-друге, декларація як документ розбудила лідерів, розбудила частину українського суспільства і народу та вселила в нього віру, що таки суверенітет, і таки незалежність можливі в наш час”, – говорив через багато років Леонід Кравчук.

“Хитрий лис” Кравчук очолив Верховну Раду УРСР через тиждень – 23 липня 1990 року, а ще через 4,5 місяці був обраний першим президентом України й підтримав курс на незалежність.

Правник Віктор Мусіяка, який став нардепом 1994 року та був одним з авторів Конституції України, зауважував: “Важко переоцінити Декларацію про державний суверенітет та її значення для України. Проте проголосити – це одне, а виконувати інше. Необхідно постійно наповнювати змістом саме поняття “Декларація про незалежність”, “державний суверенітет”. Це значить – демонструвати здатність жити своїм життям, своїм розумом, своїми силами і задіяти весь арсенал та всі можливості, які є у держави” (газета “День”, 17 липня 2013 року).

Дипломат Геннадій Удовенко, майбутній глава МЗС, лідедер Народного Руху України в 1999-2003 рр., 52-й президент генасамблеї ООН: “Я, працюючи постпредом [при ООН], міг пропагувати Україну як велику державу, підтримувати активні контакти з американськими бізнесовими та політичними колами, закликати їх до встановлення прямих контактів із Києвом. У 1990 році …я часто зустрічався й дискутував щодо майбутнього України з тодішнім заступником Держсекретаря США Стробом Телботом. Юридичним знаряддям у такій діяльності до проголошення незалежності була Декларація про державний суверенітет. Достатньо було, що вона проголосила верховенство Конституції УРСР над Конституцією СРСР… Американці боялися, що буде втрачено контроль за його ядерною зброєю. Взагалі, з американцями важко було працювати” (“Український тиждень, 26 серпня 2010).

Юлій Іоффе, обраний до ВР 12-го скликання як член КПУ/КПРС, генеральний директор ВО “Стахановвугілля”, зараз – нардеп від проросійської партії “Опозиційна платформа – За життя”: “Я дуже пишаюся тим, що був одним із народних обранців, які прийняли Декларацію про державний суверенітет України. Цей історичний документ створив надійну основу для будівництва нової, незалежної, демократичної та миролюбної держави. Я пам’ятаю, які жорсткі дискусії велись тоді між прибічниками різних політичних течій. У Верховній Раді були комуністи, націонал-демократи, центристи та колишні дисиденти — ми були різні. Але ми розуміли, як важливо забезпечити в нашій країні громадянський мир, створити умови для співпраці з сусідніми державами. І ми, попри всі незгоди, знайшли компроміс. Ми дуже пишалися тим, що Україна була практично єдиною з радянських республік, в якій політична боротьба обійшлася без кровопролиття. На жаль, цей здобуток, ця важлива державотворча традиція сьогодні втрачена. І ми, державотворці України, не можемо без болю дивитися, як сучасні політики спотворили закладені нами основи. Як усупереч принципам та положенням Декларації, шляхом маніпуляцій та законодавчих вивертів нас затягують у військовий блок. Як сьогодні ігнорується наріжний принцип Декларації про державний суверенітет щодо рівності всіх громадян української республіки, як проводиться політика культурної та мовної дискримінації. А платою за це є збройний конфлікт, втрата територіальної цілісності та суспільного миру” (“Голос України”, 16 липня 2020).

“Якими ж тоді були практичні наслідки цих декларацій? На той момент головна відмінність між суверенітетом і незалежністю була така: суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними. Крім того, офіційний статус незалежної держави збільшував владні повноваження місцевої еліти”, – історик Сергій Плохій (“Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу”, 2019).

Основні положення Декларації про державний суверенітет України

У преамбулі та десяти розділах Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”.

Важливим є те, що в Декларації про державний суверенітет України вперше в новітній національній історії поруч із “Українською РСР” вжито слово “Україна” як офіційна назва держави.

Одне з головних – положення про громадянство: всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять; громадяни всіх національностей становлять народ України.

Територія УРСР – в існуючих кордонах недоторкана.

Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада.

Національним багатством може володіти виключно Український народ.

В економічній сфері – створення власних банків, самостійне формування цінової, фінансової, митної та податкової системи та державного бюджету, контроль за використанням його коштів, а в разі потреби – запровадження власної грошової одиниці.

Проголошувалося також право на власні Збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава мала самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами республіки.

Було задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. УРСР у повному обсязі відновлює свій міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Державні органи влади мали забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Україна зарезервувала за собою право на повернення у власність її народу національно-культурних та історичних цінностей, які тимчасово знаходяться за її межами. Крім того, всім національним групам, які проживали на території України, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.

за матеріалами УІНП

Читайте також:
Парламент призначив урочисте засідання і відзнаку на честь 30-річчя Декларації про суверенітет