СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
1194328 +2516
Летальні випадки:
21924 +63
Одужали:
953297 +5783
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 6108668 (+10573). Оновлено: 08:16 25.01.2021

Повернення Вождя ОУН: чому Бандеру вбили, а Мельника – ні

 

автори: Дмитро Лиховій,
Леся Шовкун
фото “Новинарні” та з архівних джерел

Воїн, який зі зброєю в руках виборював незалежну Українську державу, визначний діяч епохи УНР, інженер-лісівник з екологічним мисленням, вождь Організації українських націоналістів, наступник і родич Євгена Коновальця, політв’язень нацистського режиму, друг великих герцогів Люксембургу, соборник, державник – усе це про Андрія Мельника.

Так склалося, що навіть після здобуття омріяної полковником Мельником державності Україна не вшановує його пам’ять. Він захищав Київ від більшовицької навали – а в столиці досі немає не те що пам’ятника, а навіть вулиці імені Андрія Мельника. І хоча Верховна Рада ухвалювала постанову про його відзначення на державному рівні, 130-річчя Мельника минуло майже непомітно. Певну роль у цьому відіграв карантин. Проте навряд чи визначальну.

“Зі зміною влади політика національної пам’яті в Україні фактично відсутня. Такі постаті, як Мельник, Бандера, Шухевич, Стецько, інші націоналісти для влади є контраверсійними, які не сприяють об’єднанню. Тому вони опинилися фактично поза увагою загальнонаціонального дискурсу”, – констатує історик Микола Посівнич.

Втім, річ не лише в політиці нинішньої влади. Так склалося, що постать Андрія Мельника навіть серед свідомих українців виявилася значно менш відомою й популярною, ніж, наприклад, Степан Бандера. До цього доклалася і радянська пропаганда, яка навісила на Мельника ярлик “колабораціоніста” й “поплічника нацистів”, і взаємопоборювання між фракціями бандерівців та мельниківців.

Проте при ближчому розгляді більшість причеплених до нього ярликів виявляються викривленими, а його заслуги – недооціненими.

“Все дуже просто: його не вбили”

“Чому Мельник не прозвучав у незалежній Україні – так, як прозвучав, наприклад, Бандера? Все дуже просто: його не вбили”, – констатує редактор “Історичної правди” Вахтанг Кіпіані, який досліджує історію українського націоналістичного руху.

“Культ жертв є у багатьох націй – євреїв, поляків, німців. Є він і в українців. Так виходить, що

той, хто був убитий у бою або злочинною ворожою рукою,
має більшу славу, ніж той, хто помер у власному ліжку.

Добре це чи погано – кожен вирішує сам для себе. Але, на мій погляд, саме те, що Мельник помер своєю смертю й похований у Люксембурзі – далеко від шляхів туристів, політиків, трудових мігрантів тощо – позбавило його можливості бути одним із символів відродження незалежної держави”, – розмірковує Кіпіані.

І цей питання справді привертає увагу. Радянські спецслужби ліквідували Євгена Коновальця, від якого Андрій Мельник перейняв керівництво ОУН, Степана Бандеру, який через незгоду з Мельником повів частину ОУН “революційним” шляхом, Лева Ребета, який відколовся від Бандери. Але дозволили спокійно доживати віку самому Мельнику, який був спадкоємцем посади Коновальця у Проводі українських націоналістів і відігравав величезну роль в українському визвольному русі. Чому?

Та перш ніж дати відповідь на це запитання, згадаймо, хто він, власне, такий – полковник Андрій Мельник, і чому незалежна Україна просто зобов’язана віддати належну шану цьому чоловіку.

Як сирота з інвалідністю пішов на фронт
і отримав особливу відзнаку від ерцегрцога

Дорога до рідного села Мельника пролягає через Воля-Якубівське лісництво. Фото: Новинарня

Село Воля Якубова, де народився і провів дитинство Андрій Мельник, розташоване за 10 кілометрів від Дрогобича. Але доїхати туди фактично неможливо – через ліс веде вщент розбита дорога. Тож не всякий навіть зацікавлений у цьому турист дістанеться до пам’ятника провіднику ОУН(м) та меморіального каменя на місці хати його батьків, що розташований збоку від головної вулиці без жодного на нього вказівника.

Ймовірно, 130 років тому шлях цей був не набагато кращим. Проте в ті часи вибоїни навряд чи особливо дошкуляли гужовому транспорту. Тож до Андрієвого батька, місцевого активіста Атанаса Мельника, охоче приїздили високоповажні гості з дальших міст – передусім Іван Франко, який був його однопартійцем по Радикальній партії.

“Не до кожного в гості приходив Франко, а до Мельників – приходив”, – підкреслює в коментарі “Новинарні” історик Олександр Кучерук, очільник Музею революції 1917-1921 років та Бібліотеки імені Ольжича.

Меморіальний камінь і прапор на місці хати Андрія Мельника в селі Воля Якубова Дрогобицького району Львівської області. Фото: Новинарня

Відновлена студня (криниця) родини Мельників. Фото: Новинарня

Під час виборів до австрійського парламенту в 1897 році Мельник-старший навіть був довіреною особою Франка (який, утім, кампанію програв).

Батько активно проводив просвітницьку роботу серед односельців, організував у Волі Якубовій читальню “Просвіти” – і був ув’язнений австрійською владою за свою діяльність. За ґратами Атанас підхопив туберкульоз, який на той час був переважно невиліковною хворобою. Повернувшись із тюрми, заразив і дружину Марію та єдиного сина.

Мама померла від сухот, коли Андрійку ще не виповнилося п’яти років. Батько одружився вдруге. У квітні 1905-го хвороба забрала і його.

Так 14-річний Андрій Мельник залишився повним сиротою. Втім, хлопцеві пощастило: молода мачуха Павлина любила його, як рідного, та і її новий чоловік ставився до пасерба дуже добре. Байдуже, що “по крові” ці люди були йому абсолютно чужими. Коли через п’ять років по смерті батька туберкульоз “догнав” і Андрія, який на той час навчався у старших класах Стрийської гімназії, мачуха з вітчимом оплатили юнакові недешеве лікування.

Андрій Мельник, 1914 рік

Як на той час, медики Дрогобича та Львова зробили все можливе. Під час двох хірургічних втручань Андрієві видалили два ребра й прооперували легені, продовживши його життя на багато років. Проте і в добу УНР сучасники описували його як “високого ясного бльондина з отвертим лицем сухітника”.

Після двох операцій Мельник, якщо говорити сучасними термінами, отримав групу інвалідності і не підлягав призову в армію.

Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка – колишня гімназія, в якій навчався Мельник. На будівлі немає меморіальної дошки на його честь. Фото: Новинарня

Відучившись у гімназіях у Дрогобичі та Стрию, Андрій вступив у сільгоспакадемію у Відні – Високу школу природних ресурсів (Hochschule für Bodenkultur), де провчився два роки.

Доки у 1914-му почалася Перша світова війна.

Будинок Вищої сільськогосподарської школи у Відні, де навчався Мельник

Ну хіба може активний, свідомий хлопець у розквіті сил змиритися з тим, що вважається “непридатним до служби”?! Такий, як Мельник – точно ні. Андрій іде на війну добровольцем: вступає в Легіон Українських січових стрільців – українського формування у складі австрійської армії.

Тоді Андрій Мельник отримав свій перший вишкіл, який укупі з природженими талантами відкрив у ньому визначного військового діяча.

Високий, жилавий, але худющий юнак пройшов офіцерські курси, куди відправляли всіх добровольців із вищою й незакінченою вищою освітою.

Андрій Мельник на позиціях УСС над річкою Стрипа, 1916 рік

По завершенні підготовки Мельник отримав звання четаря (приблизний відповідник молодшого лейтенанта), згодом став поручником (лейтенантом), командував сотнею Легіону Січових стрільців.

Брав участь у визначних карпатських боях із російськими військами на горах Маківка й Лисоня, поході УСС на Поділля, в район річки Золота Липа.

Сотник Андрій Мельник (знизу) годує сову разом із побратимом з Василем Кучабським. 17 травня 1916 року, позиції над річкою Стрипа. (Це та інші архівні фото – з експозиції меморіальної кімнати А. Мельника у відділі історії музею “Дрогобиччина”). Перезнімання: Новинарня

Командир сотні Легіону УСС Андрій Мельник (сидить у центрі) зі своїми стрільцями, 1916 рік

Сотня УСС біля річки Золота Липа, район Бережан. 30 червня 1915 року (командир Андрій Мельник у першому ряду другий праворуч)

Сотня УСС. Андрій Мельник сидить на снігу перший праворуч. Село Пановичі біля Бережан, лютий 2016

Дослідник біографії Мельника Олександр Кучерук розповідає про цікавий випадок: “У серпні 1916 року ерцгерцог Карл, який через півроку став імператором, приїздить на фронт з «мішком медалей», щоб відзначити героїв бойових дій. І раптом, зупинившись навпроти Андрія Мельника, не лише вручає йому медаль, а знімає свою імператорську шаблю і нею його нагороджує!”

“Медалей було багато. А ерцгерцогська шабля – лише одна. І це ж він не німця відзначив, не австрійця чи чеха, а цього русина!” – наголошує Кучерук.

Історик Олександр Кучерук під час інтерв’ю у своєму робочому кабінеті. Фото: Новинарня

Як зауважує історик, навряд чи тут ішлося про суто зовнішні характеристики високого вояка, які могли впасти ерцгерцогові в око – очевидно, первинними були все ж військові заслуги українця.

Історичне знайомство в російському полоні

За свідченням іншого сотника УСС Михайла Мінчака, “про Мельника говорили, що він заворожений, як характерник” – бо щоразу сміливо вів свою сотню в наступ, навіть не ховаючись від куль, які його оминали.

Проте у вересні 1916-го в бою на горі Лисоня це везіння його зрадило: Андрій був поранений і потрапив у полон до росіян.

Поручник УСС Андрій Мельник. 1914 рік

Про відчай не було й мови – не такий це був чоловік. Навпаки: як згадують побратими, полонений Мельник іще й вступив у суперечку з російським генералом, який намагався щось “втирати” затриманим стрільцям про “один русский народ”. Андрій нагадав йому, що Петро І просто присвоїв для московського князівства назву “Русь”, яка історично стосувалася саме українських земель.

Наступний рік сотник Мельник провів у російській неволі, опинившись через Тамбов, Царицин та Угру в Дубовці (нинішня Волгоградська область).

Будинок у місті Дубовка, Росія, де перебував у полоні Андрій Мельник та інші “усуси”

Там, як вважається, відбулося його знайомство з полоненим ще 1915 року під час боїв поблизу гори Маківка Євгеном Коновальцем. Це знайомство визначило всю подальшу долю й діяльність Андрія Мельника.

Андрій Мельник і Євген Коновалець – на прогулянці під Віднем, 1921 рік

Офіцери одразу знайшли спільну мову й пройнялися взаємною симпатією. Обоє були свідомими патріотами, прагнули до визвольної боротьби й усвідомлювали особливу важливість добре вишколеного війська, без якого неможливо здобути, а головне – утримати вільну й незалежну Українську державу.

Коновальцю вдалося вислизнути з полону й дістатися Києва, де в листопаді 1917-го була проголошена Українська Народна Республіка. Звідти він зумів передати побратимам у Дубовку сигнал: “всі сюди, саме в Києві зараз вирішується доля України”.

Нагода випала на 24 грудня 1917 року: поки інші святкували Святвечір, Мельник із товаришами під прикриттям хурделиці вирушили на Київ.

“Мочив” більшовиків на “Арсеналі”,
а гетьманців – під Мотовилівкою

У Києві саме формувався Галицько-буковинський курінь, який згодом був перейменований на 1-й курінь Січових стрільців. Одним із його засновників був Коновалець. А Мельник, за словами історика Кучерука, відтоді “фактично постійно був або його заступником, або начальником штабу”.

“Я і полковник Андрій Мельник” – згодом неодноразово підкреслював важливість їхнього тандему Коновалець у спогадах про події того часу.

Січові стрільці біля казарм УСС у Києві, 1918 рік (позначені Коновалець і Мельник)

“Геніальний штабіст” – на цій визначальній характеристиці Мельника наголошували всі історики, з якими ми спілкувалися під час підготовки цього матеріалу.

“Коли в січні 1918 року більшовики підняли в Києві антидержавний заколот, відомий у радянській лексиці як “Повстання на Арсеналі”, одним із тих, хто розробляв план військових дій щодо його придушення, був Андрій Мельник“, – розповідає Олександр Кучерук.

У січні 1918-го основні казарми Січових стрільців містилися в будівлі, де нині розташована Національна академія мистецтв (вул. Вознесенський узвіз, 20). Фото: Новинарня

Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, Січових стрільців розпустили. Мельник повернувся до  навчання на лісового інженера у Відні. І навіть встиг скласти кілька заліків, коли з Києва надійшов сигнал: стрілецький загін відроджується! Отримання диплома знову було відкладено до кращих часів – полковник Мельник одразу повернувся в Україну й активно включився в антигетьманське повстання.

Симон Петлюра та його провідні військовики на параді в Києві на честь відновлення УНР, грудень 1918 року

До речі, бій під Мотовилівкою, який був вирішальною битвою цього повстання, як начальник штабу також планував саме Мельник.

Схема Мотовилівського бою на Київщині

Через багато років, під час Другої світової війни, він уже як голова ОУН зустрівся зі Скоропадським у Німеччині. Тоді постало питання про об’єднання українських сил заради спільної боротьби за відновлення державності. І хоч би як бойовий полковник “мочив” гетьманців у 1918-му, згодом він – як людина з державницьким мисленням – чудово розумів, що у 1940-х українцям потрібна єдність.

Утім, нічого з цієї ідеї зрештою не вийшло. Поламав план президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, який категорично відмовився підписувати спільну заяву, якщо поруч стоятиме підпис колишнього гетьмана. Мовляв, якщо Скоропадський хоче – хай розписується на окремому листочку. Але тут уже обурився Ясновельможний. І з об’єднанням не склалося.

Читайте також:
100 років незалежності: як рекламувала себе УНР. ІНФОГРАФІКА, МАПИ

Андрій Мельник, 1919 рік

Не отамани, а полковники

Після відновлення республіканського устрою і встановлення влади Директорії Андрій Мельник отримав звання отамана (генерала) військ Української Народної Республіки, а згодом був призначений начальником штабу Дієвої армії УНР.

Чин отамана отримав і Коновалець. Але звання отамана на той час було вже дещо скомпрометоване – так себе іменував ледве не кожен дрібний вискочка із власним загоном. І хоча зберіглася навіть візитка Коновальця з написом “отаман Корпусу січових стрільців”, за місяць-два про ці свої звання пани полковники вже й не згадували.

Тим часом тривав 1919-й, надзвичайно складний рік для молодої держави. На яку тиснули з усіх боків – більшовики, поляки, білогвардійці, румуни.

Коновалець, Петлюра, Мельник – тріумвірат диктаторів, який не відбувся

“Тоді в політичній верхівці УНР виникла ідея, що треба створити якусь дієву диктатуру. Розглядалися кілька варіантів. В одному з остаточних пропонувалося, що керуватимуть троє: Петлюра, Коновалець і Мельник. Але наші законослухняні галичани сказали: це ж недемократично!.. Й ідею поховали”, – розповідає Олександр Кучерук.

Тепер ми можемо лише гадати, як би розвивалася історія УНР, якби зароджений у Стрілецькій раді план “диктатури тріумвірату” було втілено в життя.

Але цього не сталося.

Українська Народна Республіка зрештою зазнала поразки.

Нагрудний знак Андрія Мельника як члена Ради Січових стрільців. Фото Олександра Кучерука (з експозиції в Національному музеї історії України)

Особисто для Мельника цей період ускладнився хворобою. У грудні 1919-го від підчепив тиф, який переніс дуже тяжко з огляду на хворі легені.

А коли за шість тижнів одужав і зміцнів, Симон Петлюра призначив його військовим інспектором військових місій УНР у Європі.

На той час більшість членів Стрілецької ради перебувала за кордоном, не втрачаючи надії відвоювати державність України. Для цього було вкрай важливо підтримувати порядок в українських військах, які ще залишалися на території інших держав – Чехословаччини, Польщі тощо.

Коли ж стало зрозуміло, що цього замало, старшини й офіцерство українських армій дійшли висновку, що потрібно об’єднуватися й формувати якийсь спільний орган. Так була утворена Українська військова організація, яку очолив Євген Коновалець.

Андрій Мельник (у центрі) та Євген Коновалець. Околиці Відня, 1921 рік

Головним завданням УВО було збереження військових кадрів, їх облік, підтримування морального духу й фахового рівня.

“Тому не те щоб віталося, але не заперечувалося, щоб українці йшли служити у війська союзних держав і там набували новітніх знань та військових навичок. А отже, перебували в бойовій готовності на той момент, коли почнуться воєнні дії. І Андрій Мельник був одним із керівників цього процесу”, – пояснює дослідник того періоду української історії Кучерук.

Практика відточувати військову майстерність, воюючи в інших військах задля постійної готовності зі зброєю в руках відвоювати Українську державу, залишалася в українському визвольному русі й надалі. Передусім – у період Другої світової, коли надія повернути незалежність розгорілася особливо яскраво. Та про це – трохи далі.

Екологічно свідомий лісівник митрополита Шептицького

Після низки резонансних замахів, вчинених членами УВО (зокрема, на польського очільника Юзефа Пілсудського у вересні 1921 року), Коновалець опинився під загрозою арешту й був змушений виїхати з України. Керівництво УВО “на території краю” він передав Андрію Мельнику.

“Геніальний штабіст” на той час уже довчився-таки у віденському с/г виші, здобув фах інженера-лісівника і навіть офіційно за ним працював – у Галицькій греко-католицькій митрополії, яку очолював Андрей Шептицький.

Літня резиденція Шептицького в урочищі Підлюте в Ґорґанах, де розташовувалася адміністрація “митрополичих дібр”

І якщо хтось думає, що митрополичі ліси пан полковник доглядав лише “для галочки”, то дуже помиляється. Адже він володів у цій галузі ґрунтовними й вельми прогресивними знаннями.

“Одним із викладачів Андрія Мельника у Віденській академії був німецький спеціаліст, який заклав основи сучасного екологічного вчення захисту природи і створення заповідників. І Мельник, розуміючи, що це правильно і на часі, займається такою ж діяльністю на Галичині”, – розповідає Олександр Кучерук.

Кедровий заповідник у Ґорґанах нині носить ім’я Андрея Шептицького, за якого й був створений у 1934 році. А ідею його створення, виходить, митрополитові міг підкинути Андрій Мельник – хоча згадки про цю сторінку в біографії майбутнього провідника ОУН шукати марно.

Маючи уявлення про здорове функціонування екосистеми, він дбав не лише про збереження місцевої флори та фауни, а й, скажімо, про зарибнення річок. А оскільки однією з головних розваг аристократії на той час було полювання, на території Галицької митрополії було створено окремі платні зони для мисливців. Які приїздили сюди з усієї Європи.

Прийомом закордонних гостей серед інших своїх обов’язків займався Мельник. Високий, виважений, з офіцерською виправкою й аристократичними манерами, він привертав до себе увагу.

“Цей Мельник – людина витонченої культури, дуже ввічливий і гарно вихований. Полковник завжди був сумний і маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, промінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався і запитував про моє здоров’я. А про себе не говорив ніколи. Однак пригадую собі, що були моменти, коли Мельник виходив зі своєї резерви і ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України”, – так згодом описував його посол Франції в Берліні перед Другою світовою війною Андре Франсуа-Понсе, який заприязнився з подружжям Мельників під час спільного перебування у в’язниці для особистих ворогів Гітлера в Австрійських Альпах.

Саме під час роботи в “митрополичих добрах” полковник познайомився з принцом-консортом Люксембургу Феліксом – чоловіком правлячої великої герцогині Шарлотти, яка очолювала країну з 1919 по 1964 рік.

Звичайно, на той час інженер-лісівник Шептицького і гадки не мав, що завдяки цьому знайомству проведе в Герцогстві Люксембург майже третину свого життя і знайде останнє пристановище на місцевому цвинтарі…

Доба УВО

Андрій Мельник (сидить ліворуч) зі співкамерниками в “келії №115” у тюрмі Бригідки. 1926 рік

Втім, усе це було згодом, коли Мельник повернувся до роботи в Шептицького після чотирирічного ув’язнення в польських тюрмах у Львові, Бригідки та Баторія. Арештували його навесні 1924 року в рамках так званого “процесу басарабівців” (за іменем членкині УВО Ольги Басараб, яку закатували у в’язниці).

Саме через ув’язнення найближчий соратник Коновальця не брав безпосередньої участі в підготовці до створення нової визвольної структури – Організації українських націоналістів.

Євген Коновалець, який її очолив, розглядав ОУН як легальну політичну силу, партію, бойовою складовою якої буде “підпільна” УВО. За таким принципом, скажімо, в Ірландії діяли офіційна партія “Шинн Фейн” та парамілітарна ІРА.

Але в Україні склалося інакше. Легалізувати ОУН поляки не дозволили, тож вона від початку опинилася в такому самому стані підпільної бойової організації і зрештою просто злилася з УВО (хоча формально структура УВО існувала й надалі).

Оскільки Мельник, вийшовши з ув’язнення, залишався під поліційним наглядом, то активної політичної діяльності провадити не міг, щоб не підставити соратників. Тож повернувся в митрополиче лісове господарство. Там він виконував свої обов’язки, паралельно очолюючи націоналістичну організацію католицької молоді “Орли”.

Євген Коновалець

Так тривало аж до 1937 року, коли давнього друга знову покликав до себе Євген Коновалець, який очолював визвольний рух на еміграції. Відтоді в житті Мельника почалася нова епоха.

Вождь помер. Слава новому Вождеві!

Вважається, що ОУН він очолив згідно із заповітом Коновальця. Та позаяк письмового документа зі словами “в разі моєї смерті організацію має очолити Мельник” не існує, йдеться лише про усний переказ волі вождя.

Відчуваючи, що кільце більшовицької агентури навколо нього стискається все вужче, Коновалець уже не перший рік розмірковував над тим, на кого в разі потреби зможе залишити організацію. І хоча Мельника він на той час не бачив уже близько 13 років, більш надійної людини підшукати не зміг.

Влітку 1937-го полковники Мельник і Коновалець зустрілися на Щирбському озері в чехословацьких Татрах. Для конспірації все було обставлено як звичайне курортне спілкування: Мельник з дружиною придбали путівки, Коновалець також приїхав нібито на відпочинок.

Точного змісту тієї розмови на свіжому повітрі ми не знаємо. Проте одним із її наслідків стало те, що коли у травні 1938 року Коновалець був убитий у Роттердамі радянським агентом Павлом Судоплатовим, його місце на чолі ОУН посів саме Андрій Мельник.

Андрій Мельник, 1939 рік

Спершу таке рішення ухвалив так званий вужчий провід ОУН, до якого входили виконавці волі Коновальця: Омелян Сеник-“Грибівський”, Ярослав Барановський та Ріхард Ярий-“Карпат”.

Сам Мельник, виконуючи волю проводу, виїхав із Галичини на захід й узяв на себе обов’язки керівника. Але як людина, віддана порядку, наполіг на тому, що обіймає цю посаду тимчасово – доки буде скликано загальні збори ОУН, які оберуть голову на постійній основі.

Другий Великий збір українських націоналістів (ВЗУН) планувалося скликати в листопаді 1938-го. Проте на заваді стала низка важливих подій у Європі, які вплинули на ситуацію в Україні. Саме в той час постала незалежна Карпатська Україна, до творення якої безпосередньо була причетна ОУН, і загальний з’їзд довелося відкласти.

Другий ВЗУН відбувся наприкінці серпня 1939 року в Римі, де на той час мешкав Мельник.

Окрім ухвалення головного кадрового рішення, на зборі в будинку колишньої української амбасади було визначено нові ідейно-політичні орієнтири у визвольній боротьбі. Зокрема, в ухвалених документах відзначили, що “змагання за повне визволення та створення Самостійної Соборної Української Держави – це питання життя або смерті української нації” та виключався будь-який компроміс з окупантами.

Виступ нового очільника присутні в залі делегати зустріли бурхливим схваленням.

“…Вождь зголосив перед образом упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН та свою і ОУН готовість іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку присутні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі всіх і зосередила їх думки біля Роттердамської Могили та довкола Особи, що перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення”, – зазначається в протоколі Другого Великого збору.

Андрій Мельник був обраний головою ОУН “повноцінно”. Українські газети на еміграції вийшли із великими заголовками “Слава Вождеві!” на перших шпальтах – саме таким вигуком трикратно привітали обрання нового очільника й делегати.

Газета “Новий шлях”, Канада, 1938 рік

“Тенденція на проголошення Вождя почалася ще за Коновальця, і дуже йому не подобалася. Він казав: «Щоб я цього не чув!» Але треба враховувати, що на той час усі країни переживали той чи інший ступінь тоталітарності. В СРСР був Сталін, у Німеччині – Гітлер, в Іспанії – Франко, в Італії – Муссоліні, у Польщі, Португалії й так далі. Українці жили в тому тренді. І якщо Коновалець іще міг цим обурюватися, то за Мельника вже було інакше. Якби він сказав «я не вождь» – так хто ж ти тоді такий?!” – пояснює такий авторитаризм Олександр Кучерук.

Вічний не-революціонер

Попри визначні заслуги Мельника в період визвольної боротьби 1917-1921 років, не всі націоналісти були в захваті від його призначення.

Історик Микола Посівнич під час інтерв’ю у Львові. Фото: Новинарня

“Андрій Мельник фактично не брав активної участі в українському націоналістичному русі після 1925 року. Тож його поволання на провідника ОУН, на мою думку, було чисто випадковим”, – вважає історик Микола Посівнич, один із засновників Центру досліджень визвольного руху у Львові.

“Основна роль і велич Мельника – в тому, що він був дуже добрим начальником штабу. Він чудово виконував поставлені йому завдання, був людиною команди. Але не був тим лідером, який би на передовій міг вести за собою.

А в ОУН тоді існувало неписане правило:
хто працює – той главує.
Люди ставали на посади не за колишні заслуги, а за активні дії сьогодні.

Тому Мельник, який на багато років відходив, був для цього середовища – Бандери, Шухевича, Колодзінського – чужим, інородним тілом.

Полковника Мельника вважали легалістом, більше прагматичною людиною, не готовою на безкомпромісність. Він не був тим революціонером із крові й кости, який ставав під шибеницею і був готовий виконати атентат. А саме такі риси хотіло бачити у своєму лідері тодішнє молоде покоління”, – пояснює Посівнич.

Читайте також:
“Завжди буде різниця”: у Києві пройшов смолоскипний марш на честь 111-річчя Бандери. ФОТО

Тож невипадково значній частині націоналістів на Західній Україні, так званим “крайовикам”, більше імпонувала постать молодого революційно налаштованого Степана Бандери.

Степан Бандера після звільнення з польської в’язниці. 1939 рік

Бандера-“Сірий” іще нещодавно виступав саме таким героєм на “Варшавському процесі”, де його разом з іще 11 обвинуваченими судили за належність до ОУН та організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (смертний вирок замінили на довічне ув’язнення, але почалася Друга світова, і польські наглядачі повтікали, дозволивши в’язням вийти на волю).

Повернувшись із тюрем, “революціонери” фактично не визнали результатів Другого ВЗУН. У січні 1940 року Бандера зустрівся з Мельником, вимагаючи виконати низку умов. Передусім – усунути з Проводу українських націоналістів членів, які себе дискредитували, зокрема Ярослава Баранівського й Омеляна Сеника, якого підозрювали у зраді. Хоча довести це було складно, адже служби безпеки в ОУН тоді ще не існувало.

Очільник ОУН на умови бандерівців не пристав.

“Мельник, як вони казали, «пішов на поводу у контрреволюційних елементів». Тож відтоді провідником для цієї групи вважався той, хто веде організацію революційним шляхом. Був створений революційний провід, і ОУН фактично розділилися на молодшу і старшу генерацію”, – переповідає Микола Посівнич.

З одного боку, якщо молоді “крайовики” лише мріяли вибороти українську державність, то на боці старшого покоління борців-емігрантів був живий досвід утвердження Української Народної Республіки. З другого боку – у революціонерів була відповідь: “Так ви бездарно програли свою державу”.

Ці розбіжності були болісною раною, яку старанно розколупувала ворожа агентура. Розкол розтягнувся на багато десятиріч і значною мірою загальмував український визвольний рух, зумовивши взаємопоборювання в лавах людей, що насправді прагнули до спільної мети: незалежної України.

“І ті, й інші дивилися в одну точку. Але, може, трошки різні окуляри в них були”, – розмірковує Олександр Кучерук.

Читайте також:
Голова ОУН Богдан Червак: Протистояння мельниківців і бандерівців зараз – анахронізм

Похідні групи, співпраця з німцями й антисемітизм:
правда та вигадки

Одне з пояснень, чому постать Мельника залишається несприйнятою українцями – уявлення про його колаборацію з нацистами та участь мельниківців у каральних акціях проти євреїв. Нібито участь.

Представники ОУН (м) одразу між іншим зауважать: ет, бандерівцям закидають те саме, ще й помножене в рази, плюс Волинь і польське питання. Але Степан Андрійович у нинішній Україні є людиною-символом, йому і пам’ятники, і перейменування проспектів, смолоскипні маніфестації.

Що ж до закидів до Андрія Мельника і ОУН (м), то тут є що розтлумачити і спростувати.

“Чому ОУН і українців звинувачують у контактах із гітлерівською Німеччиною. Це пояснюється досить просто: українці, і конкретно ОУН, мали за мету відновлення держави. Але ніхто не хотів говорити з українцями на цю тему, крім німців“, – пояснює політику націоналістів у період Другої світової війни історик Олександр Кучерук.

Цю думку продовжує редактор “Історичної правди” Вахтанг Кіпіані: “Звинувачувати оунівців у тому, що вони були дітьми свого часу, – це неправильно. Тому що інших героїв у Другій світовій війні в українців немає.

Ми маємо зрозуміти, чим керувалися ці люди.

Чи керувалися вони бажанням розширити простір для реалізації німецької ідеї, коли ішли працювати в німецьку адміністрацію? Ні, звичайно. Вони думали, що буде така можливість, як у 1918 році: коли за допомогою австрійських чи німецьких окупантів зноситься більшовицька влада, а потім встановлюється український політичний режим – як гетьмана Скоропадського, наприклад. Або як союзницькі відносини УНР із Німеччиною.

Вони думали, що зможуть опанувати ситуацію. Вони програли. Але це не означає, що вони були неправі.

Вахтанг Кіпіані під час інтерв’ю в Музеї-архіві преси. Фото: Новинарня

На Галичині тоді існувала маса інших партій – зокрема УНДО, фактично легальна правляча партія української меншини на той час. Але що вони зробили під час війни? Нічого!.. – нагадує Кіпіані. –

А націоналісти – і бандерівці, і мельниківці – щось робили. Вони принаймні спробували”.

“Перед війною німці пропонували: давайте ви піднімете повстання, допоможете нам розгромити поляків, а ми допоможемо вам створити Західноукраїнську республіку. В ОУН тоді вже відчули смак державності через Карпатську Україну. Вже були підготовлені спеціальні загони, зброя, що мали розпочати повстання. Але німці побачили, що щось дуже українці активно за це діло взялися. Е ні, думають, не будемо давати їм такого шансу – і все це діло призупинили”, – інтерпретує Кучерук.

Історики пояснюють: ОУНівці намагалися отримати підготовлені військові кадри для майбутньої української армії. Для цього була дана рекомендація українцям іти у війська: німецьке, польське, британське, французьке тощо.

А відмінність фракцій ОУН із їхніми “еволюційним” та “революційним” підходами проявилася на практиці ще й у тому, що після нападу Гітлера на СРСР бандерівці виношували плани відновлення незалежності через військові дії. Тоді як мельниківці почали організовувати на території України національне життя на легальній основі, під німецькою адміністрацією.

Андрій Мельник у 1941 році знову діяв не як революціонер у гущі подій, а як дистанційний менеджер. Він доручив формувати похідні групи для відправки на схід за участі провідних членів ОУН – таких як Олег Ольжич, Микола Сціборський, Омелян Сеник, Іван Рогач та ін. Завдяки їм на території, звільненій від совітів, виходили українські газети, діяли українські театри, інші культурні, освітні, громадські установи.

“Похідні групи ОУН мали прибути в різні місцевості України, опанувати ситуацію і створити в Києві парламент типу Центральної Ради, який би проголосив відновлення Української Народної Республіки. Група Бандери про це знала і старалася діяти наввипередки. Тому цей Акт відновлення незалежності, проголошений у Львові [діячами ОУН (б) 3о червня 1941 року], який був дійсно важливим фактом нашої боротьби, – це було таке собі випередження подій”, – вважає Олександр Кучерук.

Читайте також:
Книга Ґодфрі Бландена: Харків епохи вбивць

“Життя розставило свої крапки над «і»: в Другій світовій війні бандерівці й мельниківці зіграли по-своєму важливі ролі для української державності, – наголошує Вахтанг Кіпіані. – Бандерівський Акт незалежності був швидше віртуальним. А коли доходило до Фастова, Кременчука, Полтави, Києва та інших міст, то, як правило, місцеве самоврядування творили мельниківці. Була така Українська національна рада – і в Києві, і в інших містах, – створена з ініціативи ОУН (м), яка об’єднувала українські організації”.

Українські вивіски в Харкові, 1942 рік

“Так, вони були прорежимні, – говорить Кіпіані про співпрацю мельниківців із нацистами. – Але в час окупації не буває антирежимних організацій. Бандерівці теж великою мірою були «прорежимними» й кілька років співпрацювали з нацистським окупаційним режимом і у військовій, і в політичній сфері. Бо час вимагав опори на якусь силу, яка б допомогла здолати більшовизм. Це був прагматизм.

Життя показало, що нацистський режим злочинний. І зрештою це обернулося проти самих націоналістів. Існують і мельниківські, й бандерівські мартирологи, в яких сотні жертв від нацистських окупантів. А якщо говорити про бандерівські – навіть тисячі. І вони ставилися до німців відповідно. Мельник теоретично міг би заявити про більшу, активнішу підтримку Німеччини. Але він не робив цього”, – наголошує редактор “Історичної правди”.

Але, визнає Кіпіані, водночас мельниківці активно брали участь у творенні різних поліцій у містах України під німцями. Подекуди ці підрозділи брали участь в антиєврейських акціях, і “це теж сторінка історії, яку треба досліджувати”.

“Чи це була політика організації? Ні. Немає жодного рішення ОУН, яке б стимулювало чи скеровувало своїх членів брати участь у таких акціях [Голокосту]. Але водночас вони як представники поліції мали супроводжувати людей на розстріл. Потім ці люди ішли у ліс. Багато хто загинув у боях з нацистами. Чи можна сказати, що вони кров’ю змили свою вину? Можна і так вважати”, – зазначає Вахтанг Кіпіані.

“Тепер у нас є газети, є пам’ять про українське самоврядування, є печатки установ із тризубами, [які знову з’явилися в Україні в 1941-1944 роках] через 20 років після краху державності. Тому, не виправдовуючи злочини, в яких асистували, можливо, окремі члени ОУН(м) чи ОУН (б), треба просто розуміти, що вони хотіли більшого – вони хотіли держави. І в тій ситуації вони вибирали ті камінчики, з яких, як їм здавалося, можна побудувати ту державу”, – констатує журналіст та історик.

Читайте також:
У Бабиному Яру відновили меморіальну таблицю з іменами діячів ОУН

Нинішній очільник ОУН, перший заступник голови Держтелерадіо Богдан Червак в інтерв’ю “Новинарні” заперечує антисемітські акції мельниківців та спростовує міф про зустріч полковника Мельника з Гітлером. За його словами, це біда українського сприйняття – робити висновки про “колаборацію” Андрія Мельника в часи 2СВ на основі допитів німецького офіцера з архіву НКВД, а не на реальних історичних даних.

Червак наголошує на тому, що заяви про участь ОУН у розстрілах євреїв у Бабиному Яру – “антиісторичне твердження”. Але його, на жаль, із трибуни Верховної Ради повторив президент Держави Ізраїль.

Водночас відомо, що 7 липня 1941 року Мельник надіслав листа до Адольфа Гітлера, в якому просив дати дозвіл на створення української бойової частини. А 28 липня в листі до Генріха Гіммлера протестував проти включення східної Галичини до Генерал-губернаторства.

Після цього голова ОУН разом із дружиною був арештований за наказом голови гестапо Генріха Мюллера та примусово відправлений до Берліна, де перебував до кінця січня 1944 року під домашнім арештом та постійним наглядом.

Посвідчення члена Товариства українських політв’язнів Андрія Мельника, 1946 рік

Крім іншого, Богдан Червак нагадує: в ОУН було ухвалено рішення, що в разі початку війни та арешту Мельника фактичним головою крайового проводу буде Олег Ольжич-Кандиба. І саме Ольжич керував похідними групами ОУН.

“Частина української інтелігенції, частина членів нашої Організації звинуватили Андрія Мельника в тому, що він несе персональну відповідальність за смерть Теліги й Ольжича. Що він не розумів, що Теліга – велика українська поетеса, Ольжич – великий вчений і поет. Що якби Мельник не послав їх у Київ, то зберіг би їм життя, і вони більше зробили б для України. Це ж серйозне звинувачення. Андрій Мельник на це відповідав так: мене в цьому можуть звинувачувати тільки ті, хто не знав Телігу й Ольжича. Я міг їм дати наказ не йти в Україну. Але б вони не виконали б цього наказу”, – розповідає Червак.

“На руках Бандери українська кров”

Це зараз ми розуміємо, що не має бути протиставлення, Бандера чи Мельник.

Навпаки, відповідь – “і Бандера, і Мельник”,

синергія молодості й досвіду, енергії й практичних знань.

А в середині ХХ століття ворожнеча між двома фракціями ОУН доходила до абсурду.

Друкарська машинка Андрія Мельника на еміграції в Німеччині. Експонат меморіальної кімнати А. Мельника в меморіальній кімнаті у відділі історії музею “Дрогобиччина”. Фото: Новинарня

Історик Кучерук розповідає дещо курйозну історію про те, як бандерівці з мельниківцями воювали за… друкарську машинку.

Якийсь час представництва обох організацій розміщувалися на вулиці Зеленій у Кракові. В ОУН(м) була машинка з українським шрифтом – на той час велика цінність. Після розколу ця цінність “якимось чином” опинилася у бандерівців. Викрали. Мельниківці з цим не змирилися: на приміщення ОУН(б) було вчинено збройний напад, і “принтер” повернувся до “законних власників”.

Набагато серйознішими були взаємні обвинувачення в убивствах.

“Є навіть така брошурка – “На руках Бандери українська кров”. У ній наведено перелік більше ста мельниківців, яких нібито вбили бандерівці у 1941-1940 роках. Напевно, існує й такий мартиролог”, – каже журналіст та історик Вахтанг Кіпіані, який має цю брошуру у своєму Музеї-архіві преси.

Брошура ОУН(м) “На руках Бандери українська кров”, 1941 рік. Фото: Новинарня

Мельниківці й досі переконані, що активістів похідної групи ОУН Миколу Сціборського та Омеляна Сеника у серпні 1941 року в Житомирі вбив бандерівець. Один із можливих мотивів – “співпраця з окупантами”. Хоча в ОУН(б) закид в убивстві відкидають.

“Бандерівці були більш радикальними й безкомпроміснішими, в усіх сферах свого прояву. А мельниківці – такі більш інтелігентні, компромісні. Зрештою, саме тому під час війни бандерівці підпорядкували собі озброєні загони мельниківців, а не навпаки. В підсумку, вони це робили, щоб мати один провід, одну армію, один напрямок“, – пояснює Кіпіані.

Зовсім не факт, що всі вбивства однопартійців справді були скоєні бандерівцями, а не агентами совєтських чи інших спецслужб з метою ще більше розсварити націоналістів.

Зрештою, навіть убивство самого Степана Бандери у 1959 році агентура намагалися повісити на мельниківців. Хоча згодом стало напевно відомо, що його ліквідував найманець КДБ Богдан Сташинський.

“Ви хто? – Степан Бандера”

Конфлікт між націоналістами з таборів Мельника та Бандери тривав і через багато років після смерті обох провідників. Попри те, що самі вони по завершенні Другої світової, відсидівши в нацистських таборах, прийшли до розуміння, як сильно роз’єднання шкодить спільній справі. І навіть починали об’єднавчі процеси.

Блок Целенбау концтабору Заксенгаузен, нинішній вигляд

Власне, контакти між провідниками відбувалися й раніше. Зокрема, вони перетиналися під час одночасного перебування в тюремному блоці Целленбау концтабору Заксенгаузен. Там нацисти ув’язнили цілу низку провідних діячів обох ОУН – сподівалися схилити їх на свій бік.

“Достовірно відомо, що про смерть Олега Ольжича Мельнику повідомив саме Бандера, написавши про це на запітнілому вікні, коли полковник проходив повз його камеру під час прогулянки”, – переконує Богдан Червак.

Голова ОУН, перший заступник голови Держтелерадіо Богдан Червак під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

Натомість кандидат історичних наук Олександр Кучерук вважає цю історію “абсолютною легендою”.

“Там справді у кожній камері було вікно. Але як свідчать в’язні того часу, наприклад, Євген Онацький, це була непрозора матова шиба. Світло є, але за вікном ти нічого не бачиш. Як тоді Бандера з камери міг побачити, хто там ходить? Окрім того, це ж треба було написати дзеркально. І чим? За легендою, вікно запітніло. Але якщо воно непрозоре, то цього не можна побачити!” – розмірковує історик.

Можливо, дещо прояснити цю ситуацію зможе розповідь дружини Мельника, Софії, яка відбувала ув’язнення разом із чоловіком. У своїх спогадах про Заксенгаузен вона цитує розповідь провідника ОУН(м) про той випадок.

“Вже попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знак хустиною і кінцями пальців. Наступного дня ці знаки повторились, що більше – появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної Групи в цім «зондербараці». Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «Ольжич» і поміч нього – хрестик. Миттю усвідомив я собі розміри катастрофи в наших рядах, коли не стало на чолі їх Ольжича, – пише Андрій Мельник. – Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?». І у відповідь появляється на шибці напис: «Степан Бандера». – Ну, і здибались – подумав я. Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі; Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже, й остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі”.

“Високоповажаний Пане Полковнику!
– Вельмишановний Друже Бандеро!”

Якщо на початку розколу в Організації трибунал ОУН виносив Бандері смертний вирок (хоча того ж дня провідник “зняв з Бандери кару смерти” – із надією на каяття та продовження боротьби в протибольшевицькому підпіллі). то по завершенні війни Мельник почав серйозно обмірковувати можливість порозуміння.

В архіві ОУН збереглося їхнє з Бандерою листування: провідники домовлялися про зустрічі.

“З якою шанобливістю Бандера пише до Андрія Мельника! «Вельмишановний пане полковнику… Маю честь і відвагу звернутися до вас…» Навіть Бандера, який очолював іншу організацію, але з такою самою назвою, розуміючи як це болить Мельнику, ніколи до нього не звертався зверхньо. Хоча, мабуть, кортіло. Але сама величина цієї постаті була такою, що він не міг собі дозволити”, – зауважує Богдан Червак.

“Такий пієтет українців до Андрія Мельника був зумовлений передусім тим, що його сприймали як одного з творців Української держави періоду УНР. Полковника, який був не політиком, а насамперед вояком, що зі зброєю в руках воював за незалежність України”, – додає чинний голова мельниківської ОУН.

“Бандера завжди визнавав авторитет Мельника-Коновальця”, – підтверджує історик Посівнич.

У 1948 році очільник революційної ОУН без вагань підтримав пропозицію полковника про спільне вшанування пам’яті Євгена Коновальця на десяті роковини його вбивства. Організаційний комітет, зрозуміло, очолив Мельник – як соратник першого Вождя.

“Об’єднання було ось-ось… Але все розсипалося вмить”

Це була чудова нагода зблизити обидві організації й розпочати нарешті об’єднавчий процес. Проте радянські спецслужби теж ґав не ловили, в робили все можливе, щоб цього не допустити. Вочевидь, їхні намагання розсварити опонентів знову спрацювали, й об’єднання не відбулося. Збереглися тези розмови під час зустріч груп Бандери й Мельника, записані рукою полковника.

Розібрати дрібнесенький, без перебільшення бісерний почерк Мельника – це, мабуть, виклик навіть для фармацевтів. Але історикам якось вдається.

“Об’єднання вже було «ось-ось»… але один із групи Бандери повів себе так, що все вмить розсипалося”, – переповідає Олександр Кучерук. Судячи з усього, на цей раз “слабкою ланкою” об’єднавчого плану виявився Ярослав Стецько.

Ще за кілька років ворожій агентурі вдалося спровокувати черговий розкол – від революційної організації під проводом Бандери відкололися так звані “двійкарі”, і справа ще більше ускладнилася.

Попри це, Андрій Мельник і надалі виношував ідею возз’єднати всіх українських патріотів у вільному світі. Під час свого візиту в Канаду 1957 року він кинув клич єднатися, і був почутий. Як розповідає Кучерук, завдяки ініціативності вождя ОУН об’єднавчий процес нарешті було розпочато на практиці: була створена відповідна комісія, яка завданням якої було посадити за один стіл греко-католиків із православними, мельниківців із бандерівцями, гетьманців з УНРівцями.

Задуманий Мельником Світовий конгрес вільних українців було створено через десять років, у листопаді 1967-го, на з’їзді тисячі делегатів із різних країн у Нью-Йорку. Вже після смерті полковника.

Установчий з’їзд Світового конгресу вільних українців. Нью-Йорк, 12-19 листопада 1967 року

А 23 травня 1958-го Мельник і Бандера стояли пліч-о-пліч на вшануванні Євгена Коновальця з нагоди 20-х роковин його загибелі.

Ми тепер відзначаємо цей день як День героїв.

Читайте також:
День героїв у Роттердамі: як на могилі Коновальця зустрілися Бандера й Мельник

Збір українських націоналістів двох фракцій ОУН на 20-ті роковини загибелі Євгена Коновальця. 23 травня 1958 року, цвинтар Кросвейк у Роттердамі. Перший ряд, справа наліво: Микола Капустянський, Андрій Мельник, Степан Бандера, Дмитро Андрієвський

Мельниківці, бандерівці, гроші й закони біології

Організація український націоналістів залишається розколотою на “м” та “б” й досі. Чому ж взаємопоборювання людей зі спільною метою виявилося таким сильним, що ще донедавна мельниківці з бандерівцями відмовлялися заходити в одне приміщення?

“На це запитання можна відповісти з точки зору біології: конкуренція між видами, які знаходяться в одній харчовій ніші, завжди є більшою, ніж з іншими видами“, – зауважує історик і дослідник діаспори Вахтанг Кіпіані.

“Націоналісти так чи інакше перебували в одній ніші й апелювали до спадщини Коновальця, тож і конкуренція між ними завжди була такою високою. Тому критика, війна, поборювання і самопожирання членів двох фракцій, як мені здається, пов’язані з тим, що вони воювали й воюють за увагу, гроші й представництво в одній і тій самій націоналістичній ніші, яка є досить вузькою, – каже редактор “Історичної правди”. – Адже підтримка – це не просто формальне членство в організації, а щомісячний внесок.

І ОУН(м), й ОУН(б) в підсумку зібрали, напевно, сотні мільйони доларів. Які використовували на українську пресу, народні доми тощо.

Тобто фактично ці люди, за яких боролися мельниківці й бандерівці, були донорами українського життя в діаспорі, а потім і в Україні”.

На щастя, часи змінюються. “Як голова ОУН, яка зберігає історичну тяглість від Коновальця і Андрія Мельника, проблеми мельниківців і бандерівців я сьогодні не бачу. Це вже анахронізм”, – запевняє Богдан Червак.

Старше покоління відходить, а молоде розуміє, що затяте протистояння між мельниківцями й бандерівцями більше не актуальне, свідчить Кіпіані.

Вахтангові пощастило стати учасником унікального проєкту: створення фільму “Наші найперші” про українську діаспору в Америці, який 50 на 50 профінансували мельниківці й бандерівці. Ще якесь десятиліття тому це було б величезною сенсацією.

“Ні держави, ні війська – а приймають на державному рівні”

Можна довго сперечатися про те, хто мав рацію й чия тактика була кращою – радикалістів з ОУН (революційної) чи “еволюційників”, які залишилися під проводом Андрія Мельника. Та чи варто?

“Політичні обставини часто змушують навіть авторитетних людей вступати на стезю конкуренції з молодими та спритними. І, як правило люди статечні й шановані програють конкуренцію тим, хто на 20-30 років молодший і має набагато більше сили, нахабства й віри у власну винятковість.

Мельник програв свою війну бандерівцям,

– вважає Вахтанг Кіпіані. – І водночас у нього є прекрасні рядки біографії: полковник Армії УНР, учасник визволення Києва в часи перших визвольних змагань, потім – достойна поведінка у міжвоєнний час, робота на митрополита Шептицького тощо. Окрім того, Мельник – прямий продовжувач справи Коновальця. Очевидно, що це означає, що його роль у процесі творення організованого націоналізму – визначна“.

Андрій Мельник отримує грамоту почесного члена Української стрілецької громади. Торонто, 1957 рік

“Для нас Андрій Мельник є передусім полковником Армії УНР. Людиною, яка боролася за основи української державності. І якщо маючи за собою дуже великий життєвий шлях і великі заслуги, він вбачав розвиток українського визвольного руху таким чином – це було його право”, – погоджується історик Микола Посівнич.

Хай там як, а як лідера української нації Андрія Мельника пошановувала й міжнародна спільнота.

Готель “Іффен” на курорті Гіршеґґ поруч з Оберстдорфом, де перебував під арештом Андрій Мельник

Скажімо, навесні 1944 року утримували його з дружиною в тюрмі для особистих ворогів Гітлера (готель “Іфен”) у містечку Гіршеґґ в Австрійських Альпах, де були ув’язнені, наприклад, прем’єр-міністр Франції, начальник поліції Рима, кілька міністрів. “Здавалося б, хто він такий? Ні держави, ні війська, нічого – а його трактують на такому рівні”, – акцентує Олександр Кучерук.

А візит Мельника в Канаду у 1957-му проходив фактично на рівні державного. Про нього повідомляли провідні ЗМІ, голова ОУН мав зустрічі з прем’єр-міністром країни, керівниками провінцій тощо.

Афіша до перебування Андрія Мельника в Канаді з нагоди 25-річчя Українського національного об’єднання

Після Другої світової вождь ОУН(м) оселився в Люксембурзі – звернувся до старого знайомого, принца-консорта Фелікса, і той надіслав йому запрошення переїхати в герцогство як почесному гостю правлячої сім’ї.

Там, у місті Клерво, Андрій Атанасович жив до самої своєї смерті у 1964 році.

Могила Андрія Мельника на цвинтарі Боневуа в Люксембурзі

Як сестри Федак зробили Мельника й Коновальця родичами

Андрій Мельник був серйозним і ґрунтовним в усьому – навіть у коханні. Усе життя він прожив з однією жінкою, яку щиро кохав.

Софія була дочкою відомого львівського діяча й заможного фінансиста Степана Федака. Із її рідною сестрою Ольгою був одружений Євген Коновалець, тож завдяки дружинам давні друзі й однодумці стали ще й родичами.

При цьому впродовж усього життя Коновалець із Мельником у розмовах на людях шанобливо називали одне одного “пане полковнику”, а звертання “Ти” в листах писали з великої літери.

Коновалець з Ольгою Федак одружилися у 1922-му. А от Софії з Андрієм довелося чекати на шлюб ще кілька років – їхні романтичні стосунки перервало ув’язнення нареченого поляками. Мало не щодня дівчина, яка після закінчення Торговельної академії у Відні працювала в ревізійному союзі Українських кооперативів, возила коханому в тюрму передачі.

Мельника звільнили у 1928-му, і невдовзі закохані змогли побратися. Шлюб цей був дуже щасливим і тривав до самої смерті Мельника.

Афішувати своє особисте життя полковник не любив. Так і виходить, що якщо про Ольгу Коновалець є багато й письмових, і фотографічних свідчень, то навіть світлину Софії Мельник знайти досить непросто (наше фото – з експозиції музею в Дрогобичі).

Сама вона, за свідченням друзів та знайомих, була дуже скромною, тож популярності, очевидно, й не прагнула. Будучи вірною соратницею чоловіка, пані Софія пройшла з ним ув’язнення в нацистських тюрмах і концтаборах, а після переїзду в Люксембург 1945 року фактично виконувала обов’язки секретаря провідника ОУН: друкувала його листи та доповіді, впорядковувала листування. При цьому вона завжди прагнула матеріальної незалежності, тож і в Люксембурзі працювала фінансисткою в банківській установі.

Андрій Мельник і його дружина Софія в Кедровій палаті (адміністрація митрополичих дібр), 1929 рік

Пані Мельникова дуже тяжко сприйняла смерть коханого чоловіка, якого пережила на чверть століття. Останні вісім років свого життя вона провела в пансіоні для самотніх людей. Померла дружина провідника 1990 року.

Дітей у подружжя не було, тож прямих нащадків Андрій Мельник не залишив.

А оскільки рідних сестер чи братів він також не мав, то й племінників “першої черги” не залишилося.

Проте дальші родичі є – частково на Львівщині, частково в Канаді.

Чому совєти не вбили Мельника?

Чому ж радянська влада, яка цілеспрямовано знищила Коновальця, Бандеру, Шухевича та багатьох інших діячів українського визвольного руху, дозволила такій визначній особі, як Андрій Мельник, померти своєю смертю?

На це у дослідників того історичного періоду є різні варіанти відповіді.

Андрій Мельник на схилі років

“Очевидно, КДБ не бачило в ліквідації Мельника великої політичної користі – бо інакше б його, безумовно, вбили. От в особі Бандери, що б про це не казали, вони прибрали найавторитетнішого на той момент радикального лідера українських націоналістів. Так, він був егоїстом і тягнув ковдру на себе, вимагаючи підпорядкування інших націоналістичних середовищ – але, може, так і треба? Мельник же був людиною авторитетною й шанованою, але зовсім іншого типу”, – каже Вахтанг Кіпіані.

“Насамперед, він був людиною старшої формації, яка вже фактично відійшла від революційної боротьби – на відміну від Бандери, Шухевича тощо. Ці люди всі свої заслуги здобули у 1939-1940-х роках і були небезпечні тим, що вони були символами. Не те щоб Мельник для совєтів не був небезпечним… але свої основні заслуги він здобув у 1917-1921 роках. Це вже була історія, яка не становила відкритої загрози радянському режиму”, – вважає Микола Посівнич.

Карикатура на українських націоналістів зі кордоном, журнал “Перець” радянських часів

Історик додає, що живий Мельник для комуністів був навіть вигіднішим – сивочолий літній чоловік, якого так зручно зображувати в карикатурах про “українських буржуазних націоналістів”, які відійшли від справ і сидять на пенсії від своїх капіталістичних панів.

“Дійте невпинно! І нехай Господь кріпить вашу певність у перемозі”

Андрій Мельник та його наступник на посаді голови ОУН Олег Штуль (ліворуч). 1958 рік

Хай там як, полковник Андрій Мельник залишається одним із найбільш визначних діячів, які відіграли провідну роль в українській історії ХХ століття.

“Мельник був свідомий того, що він, може, на сто відсотків і не виконав свого плану, якого від нього вимагали його соратники й послідовники.

Але він був соборником,

як і Євген Коновалець, він прагнув розбудувати Українську державу, український світ, і втілити українську мрію про здобуття держави”, – наголошує історик Микола Посівнич.

Воїн, державник, громадський діяч – Андрій Мельник заслуговує на найвищу шану в незалежній Україні. За яку боровся впродовж усього свого життя, не сумніваючись у тому, що вона обов’язково постане.

Єдине меморіалізоване місце Андрія Мельника в Києві – головний корпус Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (вул. Пирогова, 9). Фото: Новинарня

Але наразі маємо в Києві лише одну меморіальну дошку Мельникові (разом із Коновальцем, на фасаді Національного педуніверситету ім. Драгоманова, де було сформовано Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців) – і не маємо пам’ятника йому чи вулиці Мельника.

Пам’ятники Мельнику поставили лише в Івано-Франківську і його рідному селі Якубова Воля.

Іменем Андрія Мельника названо вулиці в Дрогобичі, Івано-Франківську, Львові, Рівному, Білій Церкві та Черкасах.

Музейна експозиція, пов’язана з Андрієм Мельником, представлена лише в тісній кімнатці відділу історії музею “Дрогобиччина”.

Меморіальна кімната Андрія Мельника у відділі історії і природи музею “Дрогобиччина” (вул. Івана Франка, 28). Фото: Новинарня

Меморіальна кімната Андрія Мельника з його бюстом у відділі історії і природи музею “Дрогобиччина”. Фото: Новинарня

Меморіальна кімната Андрія Мельника у відділі історії і природи музею “Дрогобиччина”. Особисті документи полковника на еміграції. Фото: Новинарня

Пам’ятник Андрію Мельнику в Івано-Франківську, встановлений 2017 року. Фото: Олександр Гудима/Picasa

“Сили революції неминуче розгорнуть себе. І немає найменших підстав сумніватися в тому, що прийде час, що затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться в порох. А на її руїнах поруч інших вільних народів постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя у власній, ні від кого не залежній державі”, – наголошував Андрій Мельник у своєму зверненні до українців у поневоленій УРСР.

“Дійте з найбільшої обережності, але дійте невпинно. Будіть віру в прийдешнє. В Українську самостійну державу. В якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного погноблення, ні для затиску вільної думки. В якій український нарід буде свобідним господарем по своїй волі. Вірте в краще майбутнє, яке неминуче прийде. І нехай Господь Бог кріпить ваші сили, вашу волю і певність у перемозі. Слава Україні!” – рядки “Заповіту” полковника Мельника.

Пам’ятник Андрію Мельнику в його рідному селі Воля Якубова, встановлений 2006 року. Меморіал вшановує також інших уродженців села, які воювали в УСС. Фото: Новинарня

Погруддя Андрія Мельника в його рідному селі Воля Якубова. Фото: Новинарня

Діячі українського визвольного руху дивилися в одному напрямку і хотіли одного й того самого: самостійної сильної України. Те, що вона відбулася, – заслуга і Коновальця, і Мельника, і Бандери. Потрібно досліджувати їхні життєписи, відкидати нашарування, виділяти спільне позитивне.

Віддати належне і вшанувати пам’ять.

Фігура Андрія Мельника на виставці, присвяченій йому, в Національному історичному музеї. Фото: ФБ Олександр Кучерук

Читайте також:
Воїн і соборник: у Києві відкрилася виставка до 130-річчя голови ОУН Андрія Мельника

 

За підтримки Українського культурного фонду
в межах програми “Культура в часи кризи: інституційна підтримка” (додатковий конкурс)

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

5657
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: