СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
370417 +7342
Летальні випадки:
6868 +113
Одужали:
151632 +2990
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 3176397 (+47162). Оновлено: 08:49 29.10.2020

День героїв у Роттердамі: як на могилі Коновальця зустрілися Бандера й Мельник

 

Володимир В’ятрович
історик, колишній голова УІНП, народний депутат України (“Європейська солідарність”) 

На могилі (FB)

До цвинтаря по  всипаній гравієм доріжці із різних сторін під’їхало кілька автівок. З прочинених дверей почали виходити чоловіки. Всі у чорних елегантних костюмах.

Вже за хвилю, коли вони рушили стало зрозуміло, що прибулі розділені на дві групи, зосереджені навколо двох осіб.

Один із них статечний, вже поважного віку, з досі помітною військовою виправкою. Інший – середнього віку, невисокий, проте енергійний. Поруч керівників (а описані вище виглядали саме на тих, хто наказує іншим) намалювалися охоронці, які уважно промацували поглядами все довкола.

Дві групи майже водночас підійшли до могили з чорним гранітним хрестом, прикрашеної свіжими вінками. Тут вже стояло чимало людей у траурному одязі та кілька священиків у ризах. Вочевидь, чекали саме на прибулих.

Присутні розступилися. Два чоловіки несподівано для себе опинилися поруч. Молодший невисокий за мить вагання (її помітили лише ті, хто був зовсім поруч) подав старшому руку. Той міцно по-військовому потиснув простягнуту долоню. Звичний жест вітання викликав ледве стримуване збурення серед присутніх, яке вилилося у жваве перешіптуваннями. Але вже перші слова панахиди, проспівані священниками, збили незрозумілу стороннім емоцію, налаштувавши всіх на шанобливо урочистий лад.

“Символічно, що це сталося саме тут, на могилі Провідника (Євгена Коновальця – “Н”), — думав невисокий енергійний чоловік (Степан Бандера), — живучи не так далеко один від одного, ми не бачилися майже двадцять років! Як багато з цього часу змінилося. Почалася і закінчилася війна, яку ми по-різному хотіли використати для однієї справи. Змінилися кордони, зникли країни, загинули тисячі спільних друзів. А він (Андрій Мельник) майже не змінився! Все такий же поважний пан полковник, стрункий та елегантно вбраний. Тоді, в 1940-му, коли зустрічалися востаннє, це різало око.

Крайовики тільки з тюрем, худі, страшні, вбрані в абищо. Гарячкуємо, вимагаємо діяти вже і негайно. А пан полковник, статечний, спокійний, тихо викладає нам своє бачення подальшої боротьби. Наголошує, що воно є не його особистим, а організаційним планом, затвердженим ще рік тому.

Боже, думалося тоді, рік тому – та це ціла епоха! Змінилося все! Знищено нашу спробу здобути незалежність в Карпатській Україні, придушено наші повстання проти Польщі, яка після того сама зникла розділена між совєтами і німцями. Ми намагалися переконати його в тому, що потрібен новий план! Головне – потрібні дії!

Не можна покладатися тільки на німців. Вони двічі зрадили нас – спершу віддавши мадярам Карпатську Україну, потім домовившись із Сталіним.

Але його не переконували ні наші аргументи, ні завзяття у їх викладі. “Нам потрібні союзники, – наполягав полковник, – і ми потрібні їм. Тільки разом з ними досягнемо мети!”

З подальшої розмови стало зрозуміло, що його бачення ситуації навіть не минулорічне. Він дивитися на світ через призму 1918 року. Постійні приклади того, як було тоді, постійне покликання на його співпрацю з Провідником. Але ж Провідника вже немає, його вбили ті, хто став нині партнером того, кого полковник бачить єдиним нашим союзником.

Ми не переконали. Натомість переконалися, що не маємо права зволікати далі.

Сталося те чого всі боялися як найбільшого прокляття української історії – знову розкол. І я взяв на себе відповідальність за нього. А потім війна, табори. Полковника тримали у тому ж таборі, що й нас. Потрапив туди трохи пізніше, запроторений тими, через віру в яких ми стали ворогами. Цікаво, що думав він тоді, опинившись за колючим дротом, побачивши, що навіть ті, хто не підтримали нас, лишилися з ним, врешті теж підняли зброю проти німців?”.

“А він змінився, — думав старший чоловік, — в рухах все та ж сама завзятість, холеричність, яке навіть не личить йому теперішньому – невисокому, повнуватому пану середніх років. Він вже точно не той хлопчисько, який впевнено йшов на смерть під час суду у 1935-му, який потім кидав йому виклик, вийшовши з тюрми.

Важка тоді була розмова. Вони молоді нічого не боялися, готові були битися з усім світом.
А він таки боявся. Тому, що відповідав не лише за себе, а й за організацію, яку очолив після вбивства Провідника.

Ох, Євгене, друже, як тоді бракувало тебе. Бо тебе однаково слухали побратими з нашої генерації і ті гарячі молодики. Я перейняв Організацію з рук загиблого друга не для того, щоб підставити її під смертельні удари з усіх боків та ще й напередодні таких важливих для нації подій.

Зберегти організацію, вберегти націю у тій страшній бурі, яка насувалася, – це завдання, які став перед собою. І врешті виконав. Я, звісно, робив помилки, друже Євгене, але знищити організації не дав.

Як боляче тоді було через розкол! Пішли від нас ті, кращих з яких ми самі й виховали. Важко було дивитися, як швидко вони, нестримні, згоряють в боротьбі. Хоча на місце вбитих стали інші. А загиблі стали легендою, яка підніме ще й наступні покоління. Але тоді, коли востаннє бачився із тим, хто став суперником, було дуже важко, що не зумів переконати лишилися поруч, боротися разом.

Той молодий, завзятий, гоноровий, звинуватив його в “емігрантщині” – відірваності від краю, заглибленні в життя українців закордоном. Він був правий – еміграція розкладає і нищить навіть найбільш відданих.

От тільки як йому тепер, коли сам відрізаний від краю, не може повернутися? Чи зрозумів, що життя далеко від рідного краю геть не таке солодке, як виглядає збоку. Як він пережив те, що вже тут, закордоном, частина його друзів теж полишили його, звинувативши в нерозумінні подій в Україні? Певно, йому теж було важко. Певно, тому постарів так, хоча в очах досі проступає завзятий хлопчисько-революціонер”.

Поки тривала панахида присутні не відривали поглядів з чорного гранітного хреста та надмогильного каменя з написом “Євген Коновалець”. Дехто згадував померлого як товариша і командира з часів революції, хтось — як керівника підпільної УВО, для когось він був провідником чи навіть вождем ОУН. Для молодших, які ніколи не знали його особисто, він уже був легендою. Напевно саме в їх очах, звернутих до пам’ятника проглядалося найбільше захоплення.

Та не у всіх. Один з молодих чоловіків (агент КДБ Богдан Сташинський), з холодним сталевим поглядом, вдивлявся не в чорний хрест. А в одного з двох мужчин навпроти. В того, що був нижчим зростом, молодшого, хоч і вже не молодого.

“Він буде наступним! – думав хлопець, пригадуючи смерть від отрути першої своєї жертви, чоловіка, який інакше теж був би на цій панахиді, – Але чи не стане цей вбитий після цього такою ж легендою, як і той, до могили якого вони прийшли? Чи не збиратиме біля своєї могили наступні покоління готових боротися? Чи обірветься колись цей ланцюг, готових вмерти за їх ідею?”.

Саме таких людей він бачив зараз на старому голандському цвинтарі (в Роттердамі), молодих і поважних віком. Тому й почувався незатишно, хоч намагався приховати це.

“Врешті, – перебив себе подумки молодик, – Мої філософствування не мають жодного значення і залишаться при мені. Наказ однозначний і я його виконаю. Нині відбулося наше перше “знайомство”, наступна зустріч буде останньою”.

P.S. Цій світлині нині 62 роки. Зроблена 23 травня 1958 року. Вона зафіксувала зустріч колишніх суперників на могилі провідника ОУН. Поза камерою лишилося те, що саме там Степана Бандеру вперше побачив його майбутній вбивця – Богдан Сташинський.

Р.Р.S. Запрошую читати мою книгу “(Не)історичні миті. Нариси про минулі сто років”.

Могила Євгена Коновальця на цвинтарі “Кросвейк” у місті Роттердам, Нідерланди, 1939 рік. Фото: Центр досліджень визвольного руху

Довідково. У 1941 році ІІ Великий Збір Організації українських націоналістів постановив щороку 23 травня відзначати День Героїв. Свято приурочили до дати 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі був убитий засновник ОУН Євген Коновалець. Було обумовлено, що саме в травні пішли з життя “кращі сини України XX століття” – Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець.

Читайте також:
“Какая разніца” і штрафи за російські вивіски: мовні пристрасті в Україні сто років тому

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

126
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: