Сто років Собору УАПЦ: важливість гасла “армія, мова, віра” українці усвідомили ще сто років тому

 

автор: Ліна Тесленко

Рівно 100 років тому, на Покрову, в Києві почався Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ, на якому було вперше після XVIII століття обрано митрополита-українця

Перші кроки до Томосу про автокефалію Україна насправді зробила ще у 1920-х роках минулого століття. Тоді, у 1921-му, українці рішуче заявили про своє бажання мати власну незалежну Церкву та молитися рідною мовою у православних храмах.

Виборювати це право доводилося в надзвичайно складних умовах: зміна влади і бойові дії, постійна загроза втрати державності та окупації, спротив з боку Російської православної церкви. Тим не менше 14 жовтня 1921 року в Софійському соборі розпочався Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор. Примусовий перехід Київської митрополії під зверхність Московського патріархату 1686 року було визнано аморальним та антиканонічним актом, а офіційною мовою Церкви визначено українську. Відбулося організаційне оформлення Української Автокефальної Православної Церкви – обрано єпископат і митрополита.

Як це було і що означало – згадуємо разом з істориками церкви.

“Важливість гасла «Армія, мова, віра» усвідомили ще сто років тому”

“В осередках української інтелігенції ідея української церкви і богослужінь українською мовою витала давно, і це була дуже важлива дискусія кінця XIX – початку XX століття, – розповідає історик, політолог і громадський діяч Андрій Ковальов. – Тоді ж було зроблено перші важливі кроки – здійснено переклад Біблії українською. За це брався навіть Тарас Шевченко, але через заборону української мови він переклав лише кілька псалмів. Основну ж системну роботу провели Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та відомий науковець із Західної України Іван Пулюй, він фактично видав цей переклад Біблії у Відні. Надзвичайно титанічну працю здійснив письменник і перекладач Пилип Морачевський, який переклав Євангеліє українською мовою”.

Титульна сторінка Євангелія в перекладі Морачевського. 1907 рік

“Тому коли в 1917 році спалахнула Українська революція і постало питання про державну незалежність, паралельно з цим набирало обертів і питання духовної незалежності. Так, у березні 1917 року Микола Міхновський під час одного з мітингів на Софійській площі заявив, що Україна повинна мати свою незалежну церкву з патріаршим устроєм. Хоча на той час навіть про державну незалежність ще мало хто говорив”, – пояснює Ковальов.

Локомотивами руху за автокефалію було кілька осередків.

Перший – це військові капелани Російської православної церкви. Адже в цей час активно відбувається українізація армії, і солдати-українці порушують питання про богослужіння українською мовою.

Велика українська маніфестація в Києві, весна 1917

Другий осередок – освічене, інтелігентне духовенство, яке вперше на повний голос заявило про бажання мати свою Церкву, незалежну від Московського патріархату.

І третій осередок – це самі парафіяни та духовенство на місцях. Люди хочуть чути у своїх храмах Слово Боже рідною мовою, тож саме українська мова стає основним каталізатором цих перетворень.

“Можна сказати, що важливість сучасного гасла «Армія, мова, віра» усвідомили ще сто років тому, – каже Андрій Ковальов. – Бо саме ці три кити справді є в основі повноцінної української державності”.

Читайте також:
100 років незалежності: як рекламувала себе УНР. ІНФОГРАФІКА, МАПИ

“У Грузії вигнали з країни всіх російських єпископів”

“Прикметно, що в 1917-1918 роках серед прихильників автокефального руху було багато єпископів Російської православної церкви. Вони бачили, як розвиваються події в Грузії, де влада і церква ухвалили рішення виселити з країни всіх єпископів російської національності. Що й було зроблено, – додає Ковальов. – І в Грузії в 1918 році дуже швидко відбулося відновлення автокефального статусу Грузинської православної церкви, який вона втратила у 1811 році після окупації Російською імперією.

І хоча Йосип Сталін під час ІІ Світової війни “перезапустив” ГПЦ, але у своєму автокефальному статусі вона існує практично з тих самих часів.

До речі, український автокефальний рух навіть звертався до грузинського патріарха з проханням висвятити для УАПЦ перших двох єпископів. Проте не отримав відповіді на свої листи-звернення, а делеговані особи просто не змогли доїхати до Грузії, щоб переговорити з патріархом, – більшовицька влада не дала дозволу”.

Фото: ФБ Історія УАПЦ

Власне, ситуація з єпископатом – одна з ключових проблем автокефального руху сторічної давнини. Адже якщо в 1917-1918 роках окремі російські єпископи підтримували автокефалію Української церкви, то на момент, коли активна фаза визвольних змагань завершується, 1920 року Київ остаточно займають більшовики та окупують на початок 1921-го більшу частину України, таких уже не лишається. З різних причин: хтось відійшов від справ, хтось відвернувся від ідеї, хтось загинув.

“Згідно з канонами, щонайменше двоє православних єпископів висвячують іншого православного єпископа, – пояснює Андрій Ковальов. – Але на момент проведення Собору не було вже ні кандидатів, ні тих єпископів, які погодилися б висвятити їх для УАПЦ. І це була головна проблема”.

Треба сказати, що Московський патріархат теж не сидів склавши руки. Там провели Всеросійський собор у 1917-1918 роках, відновили патріаршество і включилися в боротьбу проти автокефального руху. Старе російське духовенство не хотіло ніякої українізації Церкви та чинило цьому спротив. Серед вірян проводили відповідну пропаганду, поширювали всілякі брехні. Парафії, які добровільно бажали вийти з МП та приєднатися до УАПЦ, називали “розкольниками”, “відступниками”. Тобто чинили все те, чим і сьогодні займається Московський патріархат, наголошує історик.

“Хочу пояснити просту річ. Головна й очевидна мета Православної церкви – вести людей до спасіння. І це спасіння можливе тільки через Христа, – каже Андрій Ковальов. – Тоді як

РПЦ у своєму віровченні Христа замінила Москвою.

Якщо ви зараз послухаєте священників чи єпископів МП, вони чітко говорять: неможливе спасіння без Москви. Це відверта і щира єресь на православну віру. Це було сто років тому, і це є зараз. І це теж підштовхувало людей вийти з підпорядкування цього єпископату”.

“Закритий” Константинополь і масовий перехід парафій

1 січня 1919 року уряд УНР проголошує закон про автокефалію Української церкви.

Це була вимога часу – державна влада мусила втрутитися і заявити про підтримку цієї церковної структури, пояснює Ковальов. Подібний закон був проголошений у Латвії, Литві, Естонії.

“До речі, після того, як Естонія знову стала незалежною, у країні повернули легальну дію законам, ухваленим у міжвоєнний період – до радянської окупації 1940 року. І на цій підставі почав діяти закон про автокефалію Естонської церкви”, – зазначає історик.

Документ Директорії УНР позбавив незалежну Церкву ієрархії російського патріарха, з проєкцією на те, що надалі автокефалія має утвердитися під юрисдикцією Константинополя, а не Москви. Згодом Директорія навіть відправила послів до Константинопольського патріарха, щоб отримати визнання автокефалії. Спеціальна місія на чолі з Олександром Лотоцьким вирушила до Константинополя.

Але треба ж такому статися – якраз у цей період, з жовтня 1918-го по грудень 1921 року, Вселенський патріарший престол був вакантним (його обіймають місцеблюстителі, тобто виконувачі обов’язків). Відтак 9 березня 1920 року міністр віросповідань Іван Огієнко отримує рішення Патріаршого синоду, в якому йдеться про те, що справу автокефалії Української церкви має розглядати новообраний патріарх.

У 1919 році Іван Огієнко обіймав посаду міністра культів (“ісповідань”) УНР

5 травня 1920 року Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка була створена, щоб координувати автокефальний рух, проголосила створення Української автокефальної православної церкви. Сталося це якраз напередодні спільного вступу українського і польського військ до Києва, який був щойно звільнений від більшовиків. І фактично з цього моменту починається активна підготовка до Всеукраїнського Православного Церковного Собору, який мав би остаточно оформити Автокефальну Православну Церкву.

Щоб обрати кандидатів для Всеукраїнського собору, починають відбуватися локальні соборчики – від парафіяльних, волосних, повітових і до губернських. Вони збираються на всій території вже підбільшовицької України.

Андрій Ковальов біля меморіальної дошки, яку активісти відкрили в м. Боярка в серпні 2021 року на честь 100-ліття місцевого собору. Фото з ФБ

В цей же час активно відбуваються виходи парафій із Московського патріархату до УАПЦ. Фактично щодня в тому чи іншому селі якась парафія оголошує про своє “розлучення” з РПЦ.

“Це час, коли немає ні соцмереж, ні інших засобів комунікації, – коментує Андрій Ковальов. – Але волостями, повітами і селами активно пересуваються проповідники, уповноважені ВПЦР, священники, здебільшого колишні військові капелани, які розповідають людям про українську мову богослужінь. Люди перебувають на хвилі патріотичного піднесення і жваво відгукуються на це”.

Протокол зборів парафії на Уманщині, червень 1921 року

Читайте також:
“Більше 500”. Митрополит Епіфаній очікує поновлення переходів парафій МП до ПЦУ

У цей же час, під кінець літа, Україна повністю переходить під контроль більшовиків. Ті поки що крізь пальці дивляться на спроби українців створити власну церкву. Більшовики навіть видають документ, згідно з яким будь-яка релігійна громада може вільно зареєструватися. Стає очевидним: РПЦ швидко втрачає підтримку, натомість реєструються багато громад УАПЦ.

Митрополита Василя висвятив сам народ

Сам Всеукраїнський Православний Собор відбувся 14-30 жовтня 1921 року.

День відкриття Собору призначили на Покрову. Сто років тому це була неділя. Тож зранку делегати зібралися у головному храмі Софії Київської, відслужили Божественну літургію на честь Святої Покрови, а потім о 17 год. 35 хв. відкрився Собор.

Його учасниками були не тільки священнослужителі, а й миряни, серед яких – академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професор Володимир Чехівський, композитор Кирило Стеценко, письменники Григорій Косинка та Людмила Старицька-Черняхівська.

“Серед одних із найважливіших питань, які мав вирішити цей Собор, було обрання єпископа-українця та канонічного єпископату. Його планували набути за процедурою, що не повинна була порушувати жодним чином православний порядок православної церкви в Україні, – розповідає доктор історичних і церковно-історичних наук, професор Київської православної богословської академії Ірина Преловська. – Можна сказати, що канонічність опинилася в пастці, бо духовенство стало заручником ситуації, коли воно мало дотримуватися православної традиції Російської православної церкви. Саме національне питання, в тому числі й автокефалія, виявилося неподоланною перешкодою, через яку не переступив жоден російський єпископ. І коли вже постало питання висвяти, жоден єпископ РПЦ не погодився взяти в цьому участь“.

19 жовтня 1921 року, тобто коли Собор тривав уже шостий день, до Києво-Печерської лаври приїхав екзарх російського патріарха Тихона Михаїл Єрмаков. Він був запрошений на Собор до Києва і прибув як гість, не погоджуючись стати ні делегатом, ні якимось почесним членом.

Екзарх України (РПЦ) Михаїл (Єрмаков)

Єрмаков засудив саме проведення зібрання, наголошуючи, що це неканонічні збори, а на запитання залу про висвячення єпископів для УАПЦ сказав, що “гадину святить не буду”.

“Ще тоді Московський патріархат показав, що йому не важливе поняття християнської любові, а лише свої інтереси, – стверджує Андрій Ковальов. – Як бачимо,

обличчя МП яким було сто років тому, таким і лишилося.

І якщо зустрічали Єрмакова на цьому Соборі молитвою і співали «Многая літа, владико», то покидав засідання він під гучні незадоволені вигуки”.

“Приголомшені учасники Собору майже добу сиділи, не знаючи, що робити далі. Адже розуміли, що така категорична відмова російського єпископату в особі екзарха України свідчить про те, що всі спроби дотриматися канонів виявилися марними”, – каже Ірина Преловська.

Тоді виступили двоє доповідачів – отець Ксенофонт Соколовський та Володимир Чехівський, який закінчив Київську духовну академію та був прем’єр-міністром уряду Симона Петлюри в 1919 році.

Вони запропонували два шляхи: Соколовський вважав, що варто розпустити Собор, оскільки наразі нема канонічного вирішення питання, а зібратися іншим разом і підготуватися до цієї висвяти.

Чехівський запропонував, згідно з “Лекціями по історії древньої церкви” Василія Болотова (це видання зберігається на Володимирській, 62 у відділі історичних колекцій Національної бібліотеки імені Вернадського), висвяту за чином Александрійської церкви, нині Александрійський патріархат. За цією традицією, коли для церкви існує зовнішня загроза, руками 12 пресвітерів можна висвятити єпископа, і ця висвята буде чинна.

“Звісно, в Російській церкві такої традиції не існувало, вона була ще до вселенських соборів. Але Собор підтримав такий спосіб висвяти відкритим голосуванням – 11-ма голосами з 12-ти”, – пояснює Преловська.

Митрополит Василь Липківський

Єдиним кандидатом для такої висвяти виявився протоієрей Василь Липківський, який із червня 1919 року був настоятелем Софії Київської і мешкав з родиною на її території.

“За існуючою в Російській православній церкві традицією, єпископами, а тим більше митрополитами, мають ставати представники чорного духовенства, тобто ті, що прийняли чернечий постриг, – каже Ірина Преловська. – УАПЦ пішла іншим шляхом, керуючись першим посланням апостола Павла в Новому Заповіті до Тимофія (І Тим 3:1-7). Там ідеться про те, що єпископ може бути одруженим, якщо він демонструє інші християнські чесноти, відтак це не є перешкодою до того, щоб він очолив навіть і церкву. А Липківський був главою великої родини, мав дружину Параску Олександрівну, дітей”.

Висвята сталася 23 жовтня 1921 року. Це теж була неділя, і Софійське монастирське подвір’я не вміщувало всіх бажаючих бути присутнім на події, коли Церква отримає першого українського митрополита.

Учасники того дійства згадували, що коли на Василя Липківського, який став на коліна перед престолом Святої Софії, поклали руки 12 пресвітерів, на них свої руки поклали всі присутні у вівтарній частині священники. А потім утворився ланцюжок – члени Собору поклали руки одне одному на плечі, те ж саме зробили присутні на хорах, а потім це вихлюпнулося на вулицю, де зібралася сила силенна людей. Здавалося, весь православний люд обіймався, вітаючи подію і той факт, що нарешті українець буде очолювати Українську Церкву. Недарма Василя Липківського називали “народним митрополитом”, адже його висвятив сам народ.

Питання канонічності

Чи в канонічний спосіб це відбулося? – цікавлюся в своїх співрозмовників. Адже і досі тривають дискусії з цього приводу.

“Така дискусія вигідна тільки Російській церкві, – пояснює Андрій Ковальов. – Вже наступного дня після хіротонії Василя Липківського Московський патріархат запустив у Києві листівки, де вперше вжилося поняття «самосвяти» і «самогонщики». Із рук Липківського згодом отримали хіротонію дуже багато священників УАПЦ, які після Другої світової війни примусово були переведені НКВС у Російську православну церкву. Без рукоперепокладення. Тобто їх не висвячували знову в РПЦ. І вони в радянський час їй служили, хрестили дітей, відспівували покійників, здійснювали богослужіння, і тоді в РПЦ ніяких зауважень до них не виникало, отже їх вважали канонічними. Російська церква їх у той час визнала, але при цьому називала єпископат УАПЦ «самосвятами»!”

Південна вежа Софії Київської, на верхньому поверсі якої містився робочий кабінет Василя Липківського

“Від жодної з церков, про які ми говоримо з точки зору неросійського православ’я, – Александрійської, Єрусалимської, Константинопольської та інших автокефальних або автономних церков, – я не зустрічала жодного протесту чи заперечення того, що відбулося, – зазначає Ірина Преловська. – Протестує тільки Російська церква. Насамперед з приводу того, що українською мовою не можна служити служби, бо це порушення порядку богослужіння. І тільки там стверджують, що той прецедент із висвятою був неканонічним. Хоча після Собору утворилися так звані «київські канони 1921 року», де написано, що цей акт був винятком за тих історичних обставин, а далі чин хіротонії має здійснюватися за традиційним сценарієм.

Але так вийшло, що після втрати Україною державності УАПЦ опинилася в радянській державі і радянській юридичній площині. А радянській владі було абсолютно байдуже, хто там і як кого висвячував, бо вона була орієнтована на знищення будь-якої церкви взагалі”.

Що невдовзі й було зроблено. Єпископат УАПЦ, зокрема всі митрополити цієї Церкви, був знищений. Першого Митрополита УАПЦ Василя Липківського розстріляли в Лук’янівській в’язниці 1937 року, другий – Микола Борецький – загинув у таборах у 1935-му, третій – Іван Павловський – теж був розстріляний, у 1936-му.

Коментатори “Новинарні

Преловська Ірина Миколаївна

– доктор історичних наук, старший науковий співробітник; провідний науковий співробітник відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук України; доктор церковно-історичних наук, професор Київської православної богословської академії. Авторка наукових праць з історії Української Автокефальної Православної Церкви.

 

Ковальов Андрій Вікторович

– журналіст, політолог, історик, кандидат політичних наук. Член військово-історичного клубу “Самостійна Україна”, член правління Благодійного фонду “Героїка”, який опікується пошуком та впорядкуванням українських військових поховань, встановленням пам’ятників і пам’ятних знаків на честь діячів та подій українського визвольного руху. Засновник громадської ініціативи “Історія УАПЦ”. Був прессекретарем патріарха УПЦ КП Філарета та голови Верховної Ради Андрія Парубія.

“Діячі УАПЦ мають бути канонізовані і належно пошановані”

“Це була справжня Церква, Церква-мучениця, адже практично весь її єпископат був закатований за Христа й Україну.

І ключове питання, яке зараз постає, чи ці люди святі?

Це була велика дискусія на початку Незалежності – в 90-х роках, і вона не закінчена зараз, – вважає Андрій Ковальов. – ПЦУ, яка була утворена на Об’єднавчому соборі у 2018 році, досі, на жаль, не дає відповіді, як нам ставитися до УАПЦ та її діячів, більшість із яких прожили життя справжніх мучеників і очевидно мають бути канонізовані та належно пошановані. Адже на їхній крові постала сучасна Церква України.

Та УАПЦ, яка утворилася у 1997 році, канонізувала новомучеників українських, зокрема єпископат та митрополита Василя Липківського. Але після об’єднання УАПЦ, УПЦ Київського патріархату і частини УПЦ Московського патріархату це питання залишається відкритим. Насамперед апелюють тим, що цей крок не зрозуміють інші церкви, що це «самосвяти»… Але у свій час я почув від одного грецького богослова: однозначно цих людей треба канонізувати, бо вони мученики за Христову Церкву”.

Василь Липківський

“Ця церква виникла на хвилі піднесення української незалежності, українізації і створення окремої церкви в новоутвореній державі. Символічне значення Собору-1921 у тому, що за тисячу років українці не тільки вперше подали голос, а й реалізували, якщо сказати сучасною мовою, проєкт створення власної церкви на національній основі, в українських національних традиціях, обрали етнічного українця предстоятелем і планували розбудовувати свою церкву у всесвітньому масштабі”, – вважає Ірина Преловська.

“Я не жартую, бо Василь Липківський вів листування з діаспорою, щоб об’єднати під началом УАПЦ всі українські церкви за кордоном. Інша справа, що згодом радянська держава знищила Церкву, перестріляла і духовенство, і членів їхніх родин. Але цей собор є історичним фактом, він набув великого значення, бо вперше за тисячу років було інституалізовано цілу Церкву”, – наголошує історикиня.

Андрій Ковальов нагадує, що 100-річчя Всеукраїнського православного собору УАПЦ проходить майже непоміченим на державному й церковному рівні.

“Ні держава, ні, на жаль, Помісна Церква не ініціювали наразі жодних вшанувань. Можу сказати, що тільки Укрпошта з ініціативи Українського інституту національної пам’яті випустить конверт, присвячений століттю Собору УАПЦ. Хоча саме цей Собор був визначальним, тому що оформив УАПЦ, став важливою точкою біфуркації в українському церковно-визвольному русі XX століття. З цього почалася історія УАПЦ 1920-1930-х років, і це вплинуло на те, що УАПЦ відродилася вдруге під час Другої Світової війни та дала серйозний поштовх до своєї появи в діаспорі. І це вплинуло на те, що в 1989 році відбулося третє відродження УАПЦ та українського автокефального руху: 19 серпня на Преображення перші українські священники о. Володимир Ярема і о. Іван Пашуля оголосили про вихід із РПЦ і приєднання до УАПЦ”, – зазначає історик.

“Цей український автокефальний рух закінчився отриманням Томоса у 2019 році Правосланою церквою України – церквою, про яку мріяли делегати того Першого Собору, за яку боролися, молилися і за яку були закатовані. Тому закликаю християн і духовенство берегти пам’ять про УАПЦ, досліджувати і відкривати для себе цей незнаний світ автокефального руху та його діячів. Але поки що від офіційної Церкви я бачу намагання уникати цього питання української церковної історії. Це неправильна і непослідовна стратегія. Рано чи пізно сучасній Православній церкві України доведеться дати відповідь на питання: хто для нас ці люди, хто для нас ці мученики?” – наголошує Ковальов.

ПЦУ: шануємо, але..

Як усе-таки в сучасній помісній Православній церкві України оцінюють цю історичну подію та провідних діячів УАПЦ?

Новинарня” отримала коментар з цього приводу заступника голови Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ, професора Київської православної богословської академії, речника Священного синоду ПЦУ архієпископа Євстратія (Зорі):

Архієпископ Чернігівський і Ніжинський ПЦУ Євстратій (Зоря)

– Безперечно, що пам’ять про цю подію зберігається в Українській Церкві як на Батьківщині, так і в діаспорі. Тому що це є важлива і невід’ємна частина церковної історії.

Адже Українська Церква не почалася з січня 2019 року, коли отримала Томос. Так само вона не розпочалася в жовтні 1921 року з Собору УАПЦ. Тому що рішення про проголошення автокефалії відбулося ще в 1920 році, а спроби досягти такого рішення були ще на Соборі, скликаному взимку 1917-1918 років.

Тому ця подія, як один з етапів становлення Української Церкви та її утвердження як помісної автокефальної, безперечно належить до згадування. І водночас із неї слід виносити відповідні уроки: що було зроблено правильно, а де наробили помилок.

Слід розрізняти саму ідею боротьби за автокефалію Православної церкви в Україні від конкретних елементів, які були задіяні в реалізації цієї ідеї. Той церковний рух, який з’явився в ході визвольних змагань, – за українізацію церковного життя, за впровадження української мови в богослужінні, за відкинення неканонічної влади Російської Церкви над Церквою України, – ми не тільки підтримуємо і схвалюємо. А й вважаємо, що те, чого ми досягли уже в наш час, безперечно є наслідком того, що відбувалося понад сто років тому, зросло на ньому, як будівля зростає на наріжному камені.

Бо усвідомлення незаконності акту 1686 року про приєднання Київської Митрополії під владу Московського патріархату було згодом не раз офіційно засвідчене, а остаточно це приєднання було відкинуте і відповідні документи були відкликані у 2018 році, і це стало базою для надання Томосу про автокефалію Православній церкві України.

Сьогодні ми бачимо, що українізація церковного життя успішно відбулася, ми маємо повний корпус богослужбових книг українською мовою, якою також звершуються богослужіння, маємо повну церковну ієрархію. Тобто те, що тоді було мрією, зараз є реалією.

З іншого боку очевидно, що є ті елементи, які виходять за рамки церковної і канонічної традиції, і маємо ставитися до них критично. Так само, як ставилися до нього й інші церковні діячі. Про це можна прочитати, наприклад, у працях митрополита Іларіона Огієнка.

Звісно, маємо зважати на те, який це був час. Бо якби були інші можливості й способи реалізувати ті прагнення українців щодо розбудови власної Церкви, і якби Російська церква прислухалася до цих прагнень, а не ігнорувала їх, можливо, ситуація склалася б по-іншому. Так само, якби Українська революція перемогла, а не зазнала поразки, цілком можливо, що й життя Української Церкви пішло б тим шляхом, який пройшла Православна церква в Польщі. Яка на тих самих історичних засадах відкинення неканонічного акту 1686 року і звернення до Вселенського патріарха в 1924 році отримала Томос про свою автокефалію.

Думаю, багато хто чудово розуміє, що спосіб поставлення митрополита Василя Липківського є безпрецедентним для Православної Церкви. Навіть самі учасники Собору визнавали свої дії як певний екстраординарний акт. Зрештою слід відрізняти особистий внесок отця Василя Липківського у справу розбудови Православної Церкви і утвердження автокефалії та його мучеництво від того, в який спосіб було вирішено питання надання йому митрополичої гідності.

Пам’ять про митрополита Липківського як і інших видатних діячів УАПЦ 1921 року, багато з яких стали мучениками, шанується і зберігається Українською Церквою, і так буде довіку. Але визнання тієї чи іншої особи святим означає також певну взірцевість цієї особи.

Чи можна стверджувати, що спосіб надання митрополичої гідності митрополиту Василю Липківському є взірцевим для Православної Церкви? Адже технічно канонізація відбувається в такий спосіб, коли життя людини і все, що пов’язано з цим життям, визнається гідним наслідування. Ми не можемо вважати прикладом для наслідування мирянське рукоположення архієрея.

Але при цьому маємо розуміти історичний контекст (коли звернення до інших церков та пошуки вирішення питання в канонічний спосіб не увінчалися успіхом, а Російська Церква взагалі відмовилася від діалогу з прихильниками українського автокефального руху), відповідно усвідомлювати, чому рішення Собору були саме такі.

Читайте також:
У Черкасах відкрили пам’ятник митрополитові Василю Липківському


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".