автор: Максим Мірошниченко
Починаючи з 2014 року, в Україні все частіше заходить мова про необхідність створення Балто-Чорноморської співдружності задля ефективної протидії агресії Росії. Розмови про Міжмор’я, або Чорноморсько-Балтійську дугу, вже тривалий час ведуться і в експертних колах та соцмережах, і серед державних службовців.
У різний час українські урядовці висловлювали бажання утворити геополітичні або галузеві об’єднання з Польщею, Литвою та іншими країнами Балтії. Одна із найсвіжіших таких ініціатив – створений трьома державами 27 липня 2020 року “Люблінський трикутник”.
Насправді це вже далеко не перша спроба такого об’єднання. Рівно 100 років тому у Східній Європі відбувалися серйозні заходи, щоб об’єднати Польщу, країни Балтії та навіть Скандинавії у масштабний союз держав зі спільною оборонною політикою. Активно долучилася до цього процесу й Українська Народна Республіка. Що з того вийшло – читайте далі.
Країни Балтійської Антанти. Фото: Wikipedia
Серпень 1920-го. Європою вже давно носиться “привид комунізму”, а тепер на підтримку цієї мари рветься Червона армія, яка готується брати Варшаву і відновлювати радянські республіки в Баварії та Угорщині. Західні країни, виснажені війною, лише намагаються вибудувати якісь союзи або буферні зони проти більшовиків, і активно допомагають зброєю та грішми полякам.
На цьому тлі в Ризі 6 серпня 1920 року збираються представники шести держав – Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Польщі та України (приєдналась до переговорів 20 серпня), щоб створити “Східну”, або “Балтійську Антанту”, як її охрестили в пресі того часу.
Це була вже четверта конференція між цими країнами, які об’єднувало кілька факторів. По-перше, майже всі з них (окрім Польщі) ще не отримали міжнародного визнання і сприймалися як тимчасові політичні утворення. Крім того, всі вони стали жертвою агресії як червоної, так і білої (Україна, Литва, Латвія, Естонія) Росії.
Все це змушувало ці республіки з обмеженими ресурсами об’єднатися в союз, щоб зберегти за собою місце на політичній карті того часу.
Офіційні та неофіційні переговори щодо створення “Балтійської Антанти” розпочалися ще у 1919 році. На різних етапах до них долучалися представники Скандинавії, Румунії та Білоруської Народної Республіки. Однак саме Четверта конференція балтійських держав у Ризі вийшла на підписання цілком конкретного документа – Політичної конвенції, що складалася з 10 статей.
IV Конференція Балтійських держав. Фото: Wikipedia
За умовами цього документа держави-підписанти юридично визнавали одна одну. Так, наприклад, УНР отримала юридичне визнання від країн Балтії, де в неї вже давно були посли.
В цілому цей документ цілком однозначно описував відносини країн-учасниць як союзницькі. І таким чином в охопленій територіальними претензіями, заколотами та революціями Європі
явно проступали контури
майбутнього військово-політичного та економічного блоку
від Полярного кола до Чорного моря.
Ось деякі найважливіші пункти цієї конвенції.
Шлях до підписання цього документа був тривалим. З кінця 1918 року, коли Німеччина перестала відгравати головну роль на сході Європи, інтеграційні процеси тут модерували Британія та Франція, які спершу не знали, що робити з трьома балтійськими республіками.
Париж роль головного форпосту проти червоної Росії відводив Польщі, тож нав’язував балтійцям у союз Юзефа Пілсудського. А Лондон, своєю чергою, нав’язував малим республікам у союзники Фінляндію, Швецію та Норвегію. Тоді як у Стокгольмі, наприклад, до Польщі ставилися як до тимчасового утворення.
Більше того, з урядових кабінетів у Лондоні й Стокгольмі звучали тези про те, що балтійським народам треба створити не союз незалежних держав, а конфедерацію.
Все почало прояснюватися, коли ініціативу проявили самі молоді демократії. І на цьому етапі у гру включилися українські дипломати, яких особливо не сприймали у Лондоні та Парижі.
Читайте також:
Українська преса 100 років тому: від “АТО за кілька днів” до “Захід нас зливає”
Потенційні учасники “Балтійської Антанти” дуже довго йшли до конкретних дій, не кажучи уже про підписання якихось важливих документів. Перші консультації власне самих держав почалися у 1919 році вже після того, як червона Росія спровокувала та програла “громадянські війни” у Фінляндії, Естонії, Латвії та Литві.
Спочатку консультації розпочалися між столицями республік Фінської затоки – Гельсінкі й Таллінном. Паралельно з цим зав’язувались контакти між Ригою та Вільнюсом.
Тоді до процесу вже долучилися українські дипломати. Через брак ресурсів УНР не мала змоги утримувати окремих послів у цих республіках, тому на Фінляндію, Естонію, Литву та Латвію працював фактично один посол. Спочатку ним був Олександр Саліковський, згодом – Володимир Кедровський. Зрештою обидва вони взяли участь у IV Балтійській конференції в Ризі й поставили свої підписи під Політичною конвенцією від України.
Олег Саліковський. Фото: Wikipedia
Обидва представники УНР забезпечили безперервну роботу в цьому напрямку. Тому делегація від України була присутня неофіційно або осторонь тримала руку на пульсі в попередніх трьох конференціях Балтійських держав, де не було підписано жодного документа.
Володимир Кедровський. Фото: Wikipedia
Спершу шанси України були не надто оптимістичні. До 1920 року балтійські держави визнавали її лише де-факто. Територія республіки постійно скорочувалася, а армія не становила дієвої сили. А після 1920 року, коли Петлюра уклав союз із Пілсудським, до України значно прохолодніше поставилася Литва, що сперечалася з поляками навколо статусу Вільнюса.
Та попри все, українські дипломати з 1919 по 1920 роки наполегливо проявляли активність. І зрештою прибули на Четверту конференцію в Ригу без запрошення. Та все-таки взяли в ній повноцінну участь (тоді як білоруську делегацію туди не допустили, щоб зайвий раз не злити Москву). Адже розширення Балтійського Союзу до берегів Чорного моря давало вихід на країни Закавказзя – Грузію, Вірменію та Азербайджан, яких на той час більшовики ще не встигли захопити.
Тож українська делегація з 20 серпня й до закриття конференції 6 вересня як повноправний учасник брала участь в обговоренні більш ніж 100 питань, що торкалися утворення не лише політико-безпекового простору, а й фінансового та правового. З ініціативи латвійської сторони обговорювалися засади спільної монетарної політики та навіть заходи у боротьбі з контрабандою.
Читайте також:
Останній гріх Петлюри: 100 років “федерації” з Польщею
Незважаючи на серйозний рівень досягнутої угоди, вона так і не була ратифікована, а сам Балто-Чорноморський союз почав тріщати по швах через місяць після закриття Конференції.
Основні розбіжності проходили між Литвою та Польщею. Литовці не хотіли підписувати спільну Військову конвенцію, адже, на відміну від поляків, вони вже підписали мирний договір із Росією.
Наступний удар по відносинах цих двох країн був іще більш нищівним.
В жовтні 1920 року, коли Пілсудський заручився підтримкою Парижа, Польща перейшла до політики відновлення Речі Посполитої. І всупереч мирним домовленостям окупувала столицю Литви – Вільнюс.
Рідне місто Пілсудського було взяте силами окремого корпусу, який начебто збунтувався та самостійно пішов у наступ. У Вільнюсі було проголошено “самостійну” (насправді – маріонеткову) республіку Серединної Литви, яка увійшла до складу Польщі через два роки.
Агітація нового, “польського” бачення Балтійського союзу після захоплення Вільнюса: вже без Литви. Фото: livejournal.com
Литовці перенесли столицю в Каунас і вийшли з будь-яких ініціатив, які включали порозуміння з Варшавою.
Ще через кілька місяців, у березні 1921 року, Польща і Росія припинили війну та підписали мир, за яким Варшава відмовилася від союзу з УНР та визнала її радянського замінника – УСРР.
На той час певного порозуміння Москва досягла і з іншими країнами Балтії. Відтак концепція Балтійського союзу зазнала змін – тепер без України та Литви.
І в березні 1922 року на черговій конференції у Варшаві Польща, Латвія, Естонія та Фінляндія домовилися визнати свої угоди з Росією.
Прорадянські демонстрації в Ризі, 1940 рік. Фото: livejournal.com
Відтоді цей блок держав існував лише формально. Адже, передчуваючи непевність такого союзу, через рік окрему оборонну угоду підписали Рига і Таллінн.
А в 1934 році договір про співпрацю уклали Латвія, Литва та Естонія. Цей союз Радянська Росія назвала “Балтійською Антантою” і взяла курс на його ліквідацію.
У результаті після порозуміння Сталіна та Гітлера жертвами обох імперій у 1939-1940 роках стали і Польща, й Литва з Латвією та Естонією. Вистояти вдалося лише фінам, боротьбу яких очолив Карл Маннергейм, який стояв біля витоків ще того, першого Балтійського союзу.
Прорадянські демонстрації в Балтії, 1940 рік. Фото: livejournal.com
Звісно, нинішня ситуація кардинально відрізняється від початку XX століття. Адже ті ж самі країни, крім України, стали членами євроатлантичних структур (Фінляндія не є членом НАТО, але є членом ЄС) і перебувають в орбіті набагато тісніших спільних інтересів.
А тому, на жаль, можна припустити, що в Україні вагу сучасних Балто-Чорноморських інтеграційних ініціатив оцінюють значно вище, ніж у державах, і без того надійно прикритих безпековою парасолькою Північноатлантичного Альянсу.
Читайте також:
100 років по Першій світовій: зараз світ дуже нагадує 1920-ті, – Washington Post
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
